Малий фейлєтон
І.
Вісти.
З пересуненням фронтової лінії і в міру походу польсько-українських військ на схід стали до нас ріжними дорогами напливати вісти з наддніпрянської України.
Пливуть і до нині. Часом відрадні про вратоване життя, частійше сумні, часом такі страшні, що від них віє розпукою і грозою.
Денник з обовязку нотує всі по змозі провірені вістки. Люде читають і зачинається друга дія драми. Всі інтервйовані вибираються у редакцію, щоби розвідатися, відки наспіла вістка, чи не відомі ще які подробиці, чи все те певне і невідкличне.
І приходить молоде дівчатко і сухим а дрожачим голосом питається про поручника К. Є певна вістка, що не живе. Дівчина вибухає спазматичним плачем. А в тому плачу дрожить жаль до світа, до людей і — до редакції, що перебила її тужні думання у довгих предовгих днях вижидання...
І приходить молодий чоловік і нарікає, що вістка про траґічну смерть отамана В. може повалити у гріб його стареньку маму, перед якою невістка все і до цеї пори скривала...
І являється білий як голуб старий батько, якого два сини спочили вічним сном в страшнім чотирокутнику смерти. І він хоче щось спитати.
І приходить гарна жінка, яка вичитала що її чоловік пропав без вісти. І вона надіється довідатися ще що.
І так день-в-день.
Стають ті люде коло мойого столика, питаються, втирають слези, часом вибухають плачем. І хоча підуть, лишають на моїй душі свої слези, свій плач і свій біль.
І тоді в моїх очах всі чорні, мертві стрічки посмертних оповісток і згадок немов забагруються чиєюсь теплою, сердечною кровю, а кожне схематичне речення некрольоґу говорить до мене морозним подихом тихої драми і спомином одного світа, що безповоротно завалився у безодню...
ІІ.
Evviva l' arte!
Говорили старі люде, що inter atmа silent musae. Є в тім дещо правди. Видно се всюди. Замовкли торбани. Парнаська дружина розбрилася. На мистецьких пустарах у Львові процвіла буйним цвітом лиш одна штука: шулєрська. Цілий Львів — то одна картярська спелюнка. Грають майже всі (хто має гроші) і грають всюди.
Се дуже знаменний прояв. В часах, коли нужда заглядає тисячам у вічи, коли голод ходить попід гуцульські вікна і скрегоче зубами, коли середній стан напружує всі сили, щоби "повязати кінці", є у нас люде, що марнують час, гроші і здоровля на газардові гри в карти.
Денники доносять, що саля львівського повітового суду мала в пятницю небуденний вигляд. Лава обжалованих переповнена. Засіли на ній люде ріжних станів і націй.
Чуємо імена відомих артистів театру, адвокатів, професорів, власників пекарень та инших панків. Обжалованих є 12 Поляків, 12 Українців (держимо фасон!) і 9 Жидів.
Прокураторія закидає їм, що в помешканю польської артистки М. Сєнявської при ул. В. Поля ч. 16. грали газардово в карти.
Обжаловані до вини не почуваються.
Нехай і так. Все одно, що там скаже офіціяльна справедливість.
Я всім тим панам, що... заступали українські інтереси в помешканню п. М. Сєнявської, пригадую збірку на голодуючих Гуцулів і прошу, щоби відгукнулись безпроволочно. Нехай і в тій справі обовязує прінціп, який всевладно царював в апартаментах п. Сєнявської: стіл говорить!
Громадська думка
17.05.1920