Малий фейлєтон
Балакучий ми народ, балакучий! Говоримо про все, чи треба, чи не треба, чи варто, чи не варто. Приповідка про золото-мовчанку ніколи на нашій громадянській біржі не була нотована. Не здобув собі в нашому життю права і практичний висказ Сафіра, що розумний мусить довго, довго говорити, поки йому повірять, що він розумний, а дурному досить тільки мовчати і всі уважають його за розумного...
Балакучий ми народ, балакучий! Про що ми вже не переговорили по реставраціях і каварнях. Якби такий каварняний стіл мав прикмети ґрамофонової плити і відтворив за одним замахом те, що за тиждень чув, можна би вислухати і — збожеволіти...
Про що то у нас не говориться і як говориться. Зачинається все розмова від того, що день несе. А потому йде недавно минуле. Людиська говорять без віддиху, без кінця і без сенсу, вияснюють, зясовують, аналізують, критикують, перуть, перуть, на нікому і на нічому не лишають сухої нитки. Виявляється, що ті люде все знають, все розуміють, все предвиджували, все могли були справити на добру і певну путь, лише случайно не було їх там, де треба було ставати до роботи. І так тепер реєструють наші промахи і нещастя. Кажуть:
Був оден голова міністрів, який нашкодив тим, що не признавав "Відродження", був другий, та той був більше бабою в штанах, був третій, та й той наварив каші.
І були міністри торговлі: оден взяв невеличкого хабара та й то ще поділився, другий мав знамениті пляни та не знав, як їх перевести, третий був безрадний, бо за торговлю навіть золочівські адвокати не хотіли братися.
І був міністер просвіти, що весь час укладав читанку до першої кляси народної школи, і був міністер здоровля, який сам ще нині нарікає, що на Україні для справи публичного здоровля ніхто пальцем не кивнув. І був міністер заграничних справ, що перше ніколи за границею не був. І був міністер внутрішних діл, що у своїй власній хаті не вмів завести ладу...
І так у нас торочиться теревені без віддиху, без кінця і без сенсу. Так накопичуються чорні думки. Родиться огірчення, песимізм, що каламутною хвилею заливає мозки великих гуртів... неробів.
Нема сумніву, що пережили ми і переживаємо траґедію. Та річ в тім, що з того вийде. А ся проблєма не дасться розвязати при каварнянім столику...
Як воно инакше виглядає у инших народів, що теж виступали на боєвих ігрищах і склали оружя.
Там певно не чути ні пустих балачок, ні сплетень, ні клевет, ні обжаловань. Люде цілий день трудяться, а вечером говорять про труд завтрішньої днини, про своїх героїв, про любов і жертви для вітчини... А як зайдуть в розмову з чужинцем то переконують його:
— Трійливими ґазами переносили ми тисячі людей у вічність, але лиш тому, що наука велить доконувати операцію під наркозою.
— Наші літаки кружляли над ворожими містами, але лиш тому, щоби сильно знудженому населенню принести ріжнородність; миж їм наслідували громи, блискавки тощо.
— Ми розстрілювали малих хлопців, невинні діти, але лиш тому, бо ми вірили, що їм краще буде в раю, як в тому пеклі на землі.
— Ми знасилували жінки, бо самі домагалися, а наш жовнір слабому полови нічого не відкаже.
— Навіть вороги признають, що ми докладали всіх зусиль, щоби війну по змозі вкоротити. Ми позичали панцирні авта і танки.
Ось які балачки йдуть деинде — а які у нас...
Громадська думка
13.05.1920