Лави

Я ріс у ті часи, коли, згадуючи вірш Юрія Андруховича, у приміщенні церкви було відкрито вокзал. Тобто планетарій, як у київському храмі святого Олександра; або склад мінеральних добрив, якщо хтось потребував різноманітності чи належав до іншої конфесії; або ж, найчастіше, храм стояв похмурою руїною, без вікон, без дверей, з матюками на стінах замість розписів і битими пляшками з-під дешевого портвейну замість вітражів.

Святу Месу тут правив вітер, замість міністрантів були бездомні пси. Високо в темно-синьому небі палали золоті свічки зірок, постаті верб неподалік нагадували про вівтар роботи Віта Ствоша у Маріяцькому костелі, який я побачу наживо через десять років. Слова «вітер» і «вівтар» досконало римувалися, а поетові більш нічого й не треба. У зруйнованих святинях слова Христа про прихід часу, коли поклоніння Отцеві здійснюватиметься у дусі й правді, набували зримої вірогідності явленого дива. Замість кадила плив дим сигарет, у саду монастиря замість босих кармелітів були босі хіпі, з ними можна було пити вино і їсти хліб, сад можна було називати святим. Таким було убранство наших перших храмів, таким – причастя. А замість молитвоспівів – пісні Led Zeppelin та Pink Floyd. Такою була наша юна релігія, невчена і самопальна, бо ж священиків неможливо було знайти в ті часи, так само, як і Біблію або молитовника.

З тих пір багато води спливло в українських ріках. Чимало костелів і каплиць відбудували, деякі, от як костел святого Миколая у Києві, опинилися в двозначному становищі напівсвітської напівсакральної споруди, що не раз дозволяє законним спадкоємцям радянських дикунів нагоду претендувати на їхній внутрішній простір, на святий, так би мовити, сад. Ось хоча б і задля проведення показу мод або концертів світської музики, бо, як пояснювала в листі до міністра культури одна з ініціаторок блюзнірського проєкту, «останнім часом колаборація модної і релігійної естетики набуває широкого поширення в колекціях всесвітньо відомих брендів». Найприкметнішими тут, либонь, є слова про останній час, що одразу викликає в пам’яті іншого листа: «Дітоньки, остання це година! І як ви чули, що має прийти антихрист, а тепер багато антихристів постало, то з цього пізнаємо, що остання година настала» (1 Йоан. 2,18). Антихристів анітрохи не бентежить символіка інтер’єрів храмів, погляди ікон, сповнені пронизливого болю сцени Пієти, моторошні корчі Розп’ятого Бога на хресті. Вони вдають, ніби не розуміють, що розплата за профанацію сакрального часто настає ще в цьому житті, як буває не в міру енергійними активістками-ексгібіціоністками, що спочатку бензопилкою спилюють хрест у Києві, а згодом, немовби відтворюючи вчинок Юди, зсукають петлю і вішаються у Парижі. Вони вдають, ніби нічого не бояться, закликаючи до колаборації з ними, але коли трансцендентне живим вогнем дихне в лиця, безпорадно застигають у ступорі безвилазної депресії і жаху, втім, все одно відмовляючись визнати, що настав найвищий час покаятися і перемінити спосіб життя.

Проте колаборації з антихристами не буде. Відколи у нашій країні запровадили карантин у зв’язку з пандемією коронавірусу, ми з дружиною змушені брати участь у Святій Месі онлайн, задовольняючись духовним, по-своєму теж віртуальним Святим Причастям замість реальної Євхаристії. Я ледве стримую сльози, дивлячись трансляцію сцени, яку десятки разів бачив наживо: як дрібнесенька щупта наших єпископів, священиків і міністрантів іде церквою святого Олександра вершити літургію. Літургія в перекладі з грецької означає «спільне діяння», але спільноти у церкві якраз і нема. Я дивлюся на ряди порожніх лав, пригадую, як одного разу попередній настоятель цього храму картав вірних за суперечки щодо місць і за регулярні спізнення; мені стає трохи не по собі. Храм без людей – це не зовсім храм. Це ще гірше, ніж коли він стоїть руїною. Тепер ніхто не свариться за кращі місця, ніхто не спізнюється, нема черги до сповідальниці і до Святого Причастя, взагалі нікого нема, тільки ряди блискучих дерев’яних лав, що нагадують… Що вони мені нагадують? Ряди пам’ятників на цвинтарі полеглих воїнів. Порожні нотоносці, не заповнені нотами з музикою сфер. Звичайно, може, там сидять незримі небесні ангели, уважно слухаючи проповідь єпископа. Але ми їх не бачимо. «Де поділися люди?» – ніби запитує в ангелів, які щільно опосіли лави, Діва Марія, молитовно склавши руки, але ангели мовчать. Може, це картина другого дня після Страшного Суду, коли залишиться тільки жменька вірних у білому одязі невинності, оточена сонмами ангелів, а решта духів і душ зникне безвісти, ще тут, у земному часі, занапастивши себе і свою вічну долю. Може, ця картина з порожніми лавами – останнє попередження всім нам напередодні Останньої Події.

Я відводжу погляд від монітора з храмом, у якому звучать Гіркі жалі, дивлюсь у вікно – і приголомшено бачу сніг, цілі лави небесного снігу, що сипле й сипле на світ з усіма його карантинами, антихристами і колаборантами. Сніг, якого не було всю зиму, – тепер, навесні! За лічені хвилини світ стає цілковито інакшим. Він теж одягається в одежу невинності. І я пригадую слова одного вчителя золотого віку іспанської містики. Він казав, що Христос – це сніг. Тільки Він один ще може спасти всіх нас від потопу гріхів, як наших власних, так і чужих, що до неможливого занечистили простір і час людського співжиття. Тільки Він перетворить чорну землю на білосніжну. «Коли б гріхи ваші були як багряниця, вони стануть білими, як сніг», – потверджує один із Його пророків. А мені, думаю я, більш нічого й не треба, як і кожному з нас…