Малий фейлєтон
Люблю мойого сусіда за його шляхоцький розмах, за його буйну фантазію, за його бесіду пребагату не лиш думками але й ілюстраційними орнаментами та декораційними елєментами.
Вчора сіли ми на бетонових сходах і розбалакалися про події дня. Хоч всі міродатні польські чинники заявили рішучо, що в Київі нема ще польського війська, мій сусід присягався на всі чесноти малопольського урядника, що креховецькі улани вїхали у Київ з музикою ще 30 квітня. З уланами вїхали у престольний город також воєнні кореспонденти варшавської "Двуґрошуфкі" і львівського "Вєку нового".
Я не смів перечити. Люблю свойого сусіда. Пережили ми спільно листопад 1919 року. Потому він лише оден одніський раз мене денунціовав. Се свідчить хиба найкраще про його поміркованість і прихильність до мене.
— Ну тепер буде гаразд — говорив мій сусід. Ми зробимо все, щоби була згода. Я того лиш бажаю. Ми вам відступимо Київ, лишимо вам все, що не дасться вивезти; опісля будемо разом біду пхати; ми прецінь всі, як би то сказати... А знаєте, як то було з тим Київом? Мій сусід вийняв з кишені малу ґазету і став читати: "В звязку зі здобуттям Київа кружляли по Варшаві відірвані покищо вісти, що начальник Держави Пілсудський, вїзджаючи до міста Золотими Воротами, об які колись Болеслав Хоробрий вдарив мечем, для удержання історичної традиції, вдарив теж в браму турецькою шаблею, яку свойого часу дістав в дарунку від війська".
Подобалося мені. Я чув, що заграла в мені шляхоцька кров. Люблю старопольський обичай. Люблю фантазію, люблю широкі виднокруги, люблю простір! Король Болеслав Хоробрий і начальник Пілсудський, рік 1920 історичний "Щербець" і турецька шабля, старі записки в запорошених хроніках і цирковим шрифтом друкована сензація у "Вєку новім". А понад тим всім подих довгих віків і золота нитка свідомости про "удержання історичної традиції".
Я слухав вітхнених слів мойого сусіда і довго мовчав.
Та таки не вдержав; поволі зачинаю ректифікувати. Кажу мойому сусідови, що "Золотими воротами" вже сьогодні не вїздиться до Київа, бо Золоті ворота є при вул. Більшій Підвальній — і значить в самім місті. Кажу що до "Золотих воріт" взагалі трудно наблизилися, бо вони стоять в городі відмежовані залізною огорожею. Кажу, що руїни "Золотих воріт" поставлені на високому підмурованню, звязані залізними штабами так, що начальник найбільшої держави на найбільшому коні не переїде через ворота і не досягне воріт ніякою турецькою шаблею... Історичну традицію можна би замаркувати лиш з літака, та й се трудно і небезпечно. І кажу сусідови для точности, що за часів Болеслава Хороброго Золотих воріт ще не було. Що йно довго по смерти Болеслава поставив їх Ярослав Мудрий, коли під конець свойого панованя обводив укріпленнями новий Київ.
— Ет, не міряйте всього центиметром — скривився мій сусід. Що там багато говорити? Ви знаєте, що то є наше військо?...
— Ой знаю — кажу несміло. Читав дещо, оповідали люде і ми й у Львові теж дещо виділи.
— Ну, то й видите: у нас все можливе. Чи то конче треба переїхати акурат через Золоті ворога, щоби вдарити мечем?
І ми ще довго балакали про офензиву, побіду, добичу, успіхи, вигляди на будуче — але про Золоті ворота і турецьку шаблю ми вже не згадували. З черги виймив мій сусід велику ґазету. Був се "Пшеґльонд поранни" ч. 116.
— Ви може того й не знаєте... — каже — як то властиво є з тою Україною. — І став читати: "України не творила ні Анґлія ні Франція в 1917 році, ані берестейський мир в 1918 р. Україну творила вільна Польща за короля Олександра, за короля Жигмонта, за короля Степана" ітд. ітд. аж до нинішніх днів. А на кінці сказано: "Ось таким хоче бути муж, якому історія доручила честь і будучність Польщі, яка простягає сильну, охоронну руку до братньої України".
Ми балакали ще з пів години.
Поволи западав смерк. Повіяло холодом. Мені пригадався поневолі знаменитий польський статист Жиґмонтівської епохи Анджей Фрич з Моджева, який поучав колись своїх земляків: "Непристойно і божевільно є накидатися на пана народови, який о се не просить".
Громадська думка
07.05.1920