Малий фейлєтон
Лежить на мойому столику жмут програм концертів та запрошень на всякі народні і ненародні забави, вечерниці, равти і чайні вечері з танцями по наддністрянському, наддніпрянському і надполтвянському звичаю у Львові й на провінції. Від початку зими складав я їх. Хтось перевязав їх кокетерійною стяжечкою, поставив їх в одному кутику бюрка і додав з гіркою усмішкою: L'Ukraine s'amuse.
А у другому кутку бюрка лежить кілька листів помнятих, заваляних, писаних на жовтім папері, сумних. Се письма від знакомих і прихильників редакції. Пишуть в них про сучасне горе Гуцульщини. А всі вони на одну нуту, а у всіх них одна скарга-жалоба: Гуцульщина марно пропадає, гине... Голод, пошести і наглі суди заткнули свої грізні прапори здовж гребенів наших гір. Смерть косить останки людей. Голод і пошести не минають ні одної гуцульської хати. Над нашим барвінковим краєм нависли гроза і руїна. У вітчині хмар, громів і орлів поставив хтось шибеничний стовп. Гуцульщина гине.
І часом здається мені, що сі дві вязанки паперів в тиху ніч ведуть зі собою розговори. Ведуть часом тихі, жалісні, гіркі розмови, часом підносять тон і зводять зі собою голосні, горячкові, пристрастні диспути. Часом чути срібний сміх, шелест батистів, веселий крик — а в слід за ним летить придавлений зойк, немов би хтось кровю заливався, немов би хтось стогнав в передсмертних судорогах.
— Чи тямите, чи почислили ви, що наші верхи дали Україні? — говорять листи з Гуцульщини. Чи тямите наші Січи, рої наших лєґінів, що були найкрасшими частинами нашого стрілецтва, нашого галицького війська? Вони гуляли свого геройського фокстрота і своє кріваве танґо на всіх боєвих відтинках, а нині вони томляться в тяжкій неволі, або на широких степах України стоять під крісом і не знизують гордого прапора. А їх батьки пухнуть з голоду, а їх жінки рвуть коси з розпуки, а їх діти косить смерть. А приграває їм в послідних годинах життя не тужна тримбіта, а оспівана польським поетом Северином Ґощинським скриплива шибениця...
— Дайте спокій — боронилася збірка запрошень — молодість і життя мають свої права.
— Молодість — крикнули забрукані листи з Гуцульщини; крикнули таким голосом, як би чиєсь серце заридало. А чи инші права має молодість тих, що гинули за Україну? Хто се промовив тою мовою паскарів? Хто має право говорити про веселі "чайні вечері з танцями" і право до радости життя в той час, коли не перегомоніли Тиртеєві струни, коли томиться і кровю вмивається найбуйнійша молодість, а на нашій Гуцульщині виносять домовину за домовиною на могилки?
А тут сотки батистових хусточок обтирало піт по турі вальса — і се була одинока жертва для вітчини.
Гей, гей! Гуцульщина гине, пропадає...
Деж ти оспівана українська жертволюбивосте?
Гуцульщина гине — а ви, одні гуляєте, а другі політикуєте, як баби по переулках.
Там, над зеленими верхами гуде громове: Заглада, — а ви пеститеся своїми малими болями і клопотами...
Я знаю... Завтра дістану двайцять більше або менше імпертинентських листів в обороні інтеліґенції, жінок, вальса і танґа — та ні оден лист мене не наверне..
Одно мене переконає: Ратуйте загибаючу Гуцульщину! Ратуйте наше найкрасше племя від голодової смерти! Присилайте жертви до адміністрації "Громадської Думки", Львів, Ринок ч. 10.
Громадська думка
06.05.1920