Тіням Дарії Дрималик.
Заманили мене вчора звуки похоронної пісні. Головними вулицями міста пересувався похоронний хоровід. На чолі походу йшли дівчата і несли китиці білих цвітів. За домовиною йшла родина і гурт моїх знакомих. Я прилучився і пішов з ними до цвинтарних брам.
Ховали молоденьку дівчину, ученицю пятої кляси ґімназії СС. Василіянок. Я знав її з лиця; видав частенько в українськім театрі. Була гарна як весна і мала глибокі, чорні, думаючі очі...
І думав я по дорозі: чи є хоч оден день, щоби в наші нерозвійні смутки і в наші гіркі усміхи не вплівся рефрен якоїсь надмогильної пісні?
Атже день в день везуть домовину за домовиною. Переплив перед нашими очима цілий її хоровід; такий сумний, як наше теперішне життя, такий довгий, як наша неволя...
За одними йшли найблищі: сімя і знакомі, одним клали зелені вінки на домовину. А скільки їх вивезли на мужицькім возі тихцем... Скільки наших домовин у ночі чи досвітком кинула чужа рука у цвинтарну закутину на забуття — на вічне забуття...
Про них всіх думав я по дорозі. Всі вони віджили в моїй памяти. Всі вони були коло мене. Я бачив несчислену, неперебрану юрбу тих жертв нашого лихоліття.
Вони йшли громадою, а на їх чолі йшло молоде дівчатко, гарне як весна, з глибокими, чорними, задуманими очима...
Громадська думка
10.04.1920