«А я знайшов другую...»

Був такий час в моєму парубоцькому житті, що мені дуже подобалася ця пісня – «Дим сігарєт с мєнтолом...».

 

 

Ну, що я можу зробити – подобалася, і все. Тим більше, що створена вона була в Україні, донецькою групою "Ненсі".

 

Початок 90-тих, період весняних ігор в осінніх садах. Львівський Клуб творчої молоді. І я з прекрасною дівчиною, яка потім стала прекрасною письменницею, танцюємо під цю мелодію...

 

Колінце до колінця, пупчик до пупчика, вушко до вушка, щічка до щічки...

 

Як одне ціле. І так багато разів.

 

 О, це колихання в меланхолійній мелодії, ті нашіптування, зітхання і подихи... Хіба ж я можу їх забути?

 

А тут раптом вигулькує в джунглях нету – о єс! – українська народна пісня... Ні, не так: волинська народна! «Плаття твоє із ситцю». Мелодія з «диму сігарєт», а слова – це якась нестравна графоманія з купою русизмів:

 

                   Плаття твоє із ситцю

                   Часто мені буде снитись,

                   Не дозволяє мати

                   Мені з тобою женитись.

 

                   Приспів:

                   А я знайшов другую,

                   Хоч не люблю та цілую,

                   І коли я її обіймаю,

                   Тебе лиш одну споминаю.

 

                   Губи твої, мов маки,

                   Усмішка – краща рожі,

                   Любити мене не хочеш,

                   Тоді пробач, якщо зможеш.

 

                   Скоро ти заміж вийдеш,

                   Сім'єю заведешся,

                   Мене навік забудеш,

                   З кохання насмієшся.

 

І багато хто поширює оцю маячню про те, що це давня українська пісня. Хоча справжні народні пісні не вживають словесних покручів і суржику. За винятком пародійних і тих, що створені на сході. Але ж тут Волинь! Як вважав дослідник Григорій Нудьга, наш народ віками шліфував кожен наголос, кожну риму, складаючи пісні.

 

А тут суцільна безграмотність: «другУю», «споминаю», «усмішка – краща рожі»... А «сім'єю заведешся» – та це ж калька з «сємйой обзаведьошся».

 

Яка вже тут Волинь?

 

Віддавна мене також напружувала пісня «Там під львівським замком». Начебто галицька і начебто повстанська. Але, знову ж таки, з неприродними наголосами «стАрий дуб стояв» і виразами «вітер шевелить». Оте «шевелить» має лише одне значення в українській мові – шелестить. Звісно, може шелестіти трава чи листя, але волосся?

 

Та, видно, когось те слово теж напружувало, і він сотворив інший варіант, не менш безглуздий: «В золотім кучері вітер шелестить».

 

Тобто вже не самі кучері шелестять, а вітер в кучерях, як в кущах. Що теж доволі фантазійно.

 

Далі йдуть знову неприродні наголоси:

 

               Над ним стАра мати стомлена стоїть

               І до свого сина тихо говорИть.

 

Ще далі дика рима «синів – Андрій»:

 

               Було вас у батька п’ятеро синів,

               Ти був наймолодший, сину наш Андрій.

 

Тут і до ворожки не ходи – це примітивна переробка російської пісні, де рими чіткі і недвозначні: стоит – говорит, Андрей – синовей. І чомусь в російському варіанті все грамотно:

              

               На опушке леса

               Старый дуб стоит,

               А под этим дубом

               Партизан лежит.

 

               Он лежит, не дышит

               И как будто спит,

               Золотые кудри

               Ветер шевелит.

 

               А над ним старушка,

               Мать его, стоит.

               Она горько плачет,

               Сыну говорит:

               Я вдовой осталась.

               Семеро детей.

               Ты же самый младший,

               Милый мой Андрей.

 

Зараз ця пісня фігурує в списках пісень УПА, але нема її в жодному збірнику автентичних пісень, виданому на Заході. Бо переробка з'явилася щойно наприкінці 70-тих років.

 

Та на цьому блудливі рученьки саморобних поетів не зупинилися. Їм сподобалася пісня «Паручік Галіцин». Російський варіант вигулькнув у 70-тих роках. Це зовсім не білогвардійська пісня, хоч така легенда і поширювалася. Але в колах старої російської еміграції ніхто такого романсу не чув. Однак у 70-тих роках він уже був популярним, про що свідчить переспів російського дисидента Вадима Делоне (1947 – 1983):

 

               Довозят до дома подонков таксисты,

               Дрожит в ресторанах мерцающий свет,

               За нашим бокалом сидят кагебисты

               И девочек наших ведут в кабинет.

 

Український варіант з'явився зовсім недавно і дістав назву «Мій друже Ковалю». І тут, як це вже узвичаєно, є кілька версій.

 

Українська Вікіпедія стверджує, що автором російського варіанту був Георгій Гончаренко (літературний псевдонім Ю́рій Галич) (1877 – 1940, Рига) – російський і український воєначальник, генерал-майор Генштабу, публіцист, поет і прозаїк. Автор мелодії і слів романсу «Мій друже Ковалю» на текст Миколи Матоли. З нього пізніше, у 1970-х, Міхаіл Звєздінскій «створив» у США «білогвардійський» романс «Поручик Голіцин».

 

Тобто «автор слів... на текст Миколи Матоли».

 

Складно, але здогадатися можна. Отже, першоджерело – поет Матола.

 

Тільки проблема в тому, що Микола, якого я знав особисто і який не раз бував у Львові, народився через 12 років після того, як помер Гончаренко.

 

Тим часом на сайті «Історична правда» в статті «Поручик Голицын». Бандерівсько-білогвардійський хіт» стверджується, що «Український повстанець Микола Матола написав пісню «Друже Ковалю» у 1949 році, а вже потім, в 60-ті роки, вона була перекладена російськими виконавцями і стала «білогвардійською».

 

Це ще цікавіше, бо поет Микола Матола (1952 – 1993) ніколи повстанцем не був. Але ж завше вигулькнуть затяті оборонці безглуздої версії і будуть стверджувати, що то інший Микола Матола. Однак історія не знає іншого поета Миколи Матоли.

 

У тій же Вікіпедії на сторінці Матоли пишеться, що таки він був автором пісні. Правда, вже не названо його повстанцем. І начебто навіть його дружина визнала, що то він і написав ці слова на російський варіант.

 

Ага, тобто не в нас, а ми вкрали. Та якщо придивитися до цього тексту, то він викликає тихий жах. Там, знову ж таки, російські наголоси:

 

               Четверту добу уриваються плови,

               Сльозиться у схроні зволожений мур.

               Не плачте душею, мій друже Ковалю,

               Бо дуже нелегко й мені самомУ.

 

Плови  – це зливи. Доволі рідкісне слово, але галицьке, а не закарпатське.

 

Трапляються й геть чудернацькі рядки:

 

               А нам би одверто агітки лукаві

               Розбити об святість твердої руки.

 

А це як?

 

Микола Матола не був геніальним поетом, але таки поетом. Він би ніколи не написав такого примітивного віршидла.

 

Але снігова куля котиться далі, пісні, начебто вкрадені у нас, налипають на неї і налипають. А коли й цього замало, то народні умільці взялися редагувати пісні, вигадуючи при цьому, що вони чули від якого-небудь батька стриєчного вуйка, що має бути так, а не так.

 

І якщо комусь не сподобалася жорстока пісня «Їхали козАки із Дону додому» (теж підробка, вперше з'явилася в кубанському хорі в 1938 році), то вже летить блага вість: за справжній текст можна було сісти! Його зіпсували! А яким був автентичний тест? «Їхали хозари!!!!». Уявляєте, яке відкриття?

 

Так коли-небудь відшукаємо і пісні про сарматів та скіфів.

 

Шкода, але в жодному давньому пісеннику чи фольклорному збірнику нема хозарів.

 

Те саме стосується романсу «В саду осіннім айстри білі», який буцімто побутував у ХІХ сторіччі, хоча ніде й ніколи не зафіксований. Нема жодної згадки про нього в ту епоху.  Але і його, мовляв, у нас поцупили, створивши «Вот кто-то с горачкі спустілся».

 

Таких прикладів можна наводити чимало. Є справді пісні, які в нас позичали, але й ми позичали («Як ішов я з Дебречина», «Заспіваймо пісню веселеньку» і т. д.). А випадків, коли пісню, створену в ХІХ сторіччі чи й у ХХ, подавали під соусом «козацька»  – безліч. Це і пісня на вірші Ю. Федьковича «Як засядем, браття, коло чари», «Наливаймо, браття, кришталеві чаші» на слова Вадима Крищенка, «Ой була в мене коняка» Якова Щоголіва.

 

Але кому й навіщо здалося цупити російські пісні й вигадувати для них неймовірні легенди – не розумію. У нас тих пісень стільки, що й не переспівати. Опубліковано, може, яких 10% з записаного, решта спить непробудним сном в архівах. Ось де треба скарби вишуковувати!

 

Але ні, візьмемо чужу і увіпхнемо невпихуєме. Це все одно, що будяком прикрасити букет троянд. А «краще рожі» не буде.

 

 

08.04.2020