Цікаво, як відреагував би Іван Франко, дізнавшись, що через понад сто років після його смерті одну з головних ролей в українсько-американській екранізації повісті «Захар Беркут» зіграла ірландка, котру потім ще довго критикували за накачане ботоксом обличчя?
Автору цих рядків під час, щоправда, поверхових пошуків не вдалося відшукати інформацію про ставлення Івана Яковича до кінематографа. Але з огляду на те, що фільми у Львові показували ще з 1896 року, а перший постійний кінотеатр у місті почав працювати з 1907 року, можна бути майже певним – кінофільми Франко бачив. Та чи міг він тоді припустити, що колись і його твори стануть основою кінематографічних сюжетів?
Кажуть, час усе розставляє на свої місця. Що ж, він і розставив: через 104 роки після смерті Іван Франко залишається найбільш екранізованим українським письменником. Вдумайтеся: абсолютним рекордсменом за кількістю кіноадаптацій є не якийсь сучасний романіст чи автор детективів, а вусатий класик, який помер ще за бабці Австрії. Більше того, дві третини екранізацій припадають на останні три десятиліття, але – за слушним спостереженням Лариси Брюховецької – найбільше й найкраще твори Франка на великий екран переносили в моменти національного піднесення.
Карантинна ситуація дозволяє влаштувати собі кінематографічну ретроспективу за творчістю Франка. Благо, тепер більшість цих стрічок легко знайти в інтернеті (за винятком перших екранізацій кінця 20-х років, які вважають втраченими). Попри достоту голівудський розмах, моїм фаворитом є не минулорічний «Захар Беркут», а зняті Олегом Біймою ще в 1993 році серіали «Злочин з багатьма невідомими» та «Пастка». У цьому ж дусі знято й фільм «Для домашнього огнища» Бориса Савченка (1992).
Які блискучі в цих екранізаціях актори (Зінаїда Дехтярьова, Олексій Богданович, Богдан Ступка, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Наталя й Ольга Сумські, Георгій Дрозд), яка досконала в них дикція, як неспішно, але ефектно розгортається сюжет! Складається таке враження, що багатьом сучасним українським фільмам ще рости й рости до рівня цих стрічок майже тридцятирічної давності.
До речі, про серіали. Такий заслужено популярний нині серіал «Спіймати Кайдаша» також незримо пов’язаний із Франком. Ну, або принаймні з екранізацією його «Украденого щастя». Адже саме цей телесеріал в 2004 році здобув величезний розголос та вперше показав, що текст позаминулого століття можна успішно актуалізувати та перенести в сучасність. Тож не дивно, що серіальний герой «Украденого щастя» бере участь у війні в Юґославії 90-х років, а герой «Спіймати Кайдаша» вирушає на сучасну війну з Росією.
Кільканадцять кіно- та телеекранізацій, фільми й серіали, кілька мультфільмів, а також біографічні та документальні фільми про самого Франка – це справді щедрий ужинок для митця, який народився у 1856 році. Звідки це?
На мою думку, нечуваний кінематографічний успіх Івана Франка береться не звідти, що мова про класика, до якого завжди багато уваги. Успіх цей зумовлений іншою причиною – його твори насамперед цікаві й сюжетні, персонажі неодновимірні, їхні вчинки психологічно мотивовані, події розгортається на панорамному соціальному тлі, а мова настільки жива й багата, що навіть сьогодні не потребує адаптації.
Студентом я любив жартувати, що Іван Франко – не просто видатний, а ще й цікавий письменник. Погодьтеся, в нашій давнішій літературі це не завжди синоніми. Тепер, переглянувши фільми й серіали за творами Івана Яковича, мушу визнати, що з доброго літературного матеріалу виходять і варті уваги екранізації.
Але до книжок, звісно, їм усе одно далеко.
07.04.2020