(Символічно-психольоґічний малюнок).
Присвячую моїй найдорожшій матінці Марії з Коблянських Охримовичці.
Я перебував тоді разом з товаришом в підгірському селі на відпустці. Одного гарного літного ранку вибралися ми оба на прогульку. Метою був вершок недалекої високої гори. Звідтам — казав товариш — широкий і далекий вид на гори й на доли.
Ми рушили в дорогу. Погода була ясна й тепла, але мій настрій був чогось прибитий і хмарний. Може тому, що вітер підіймав куряву на дорозі й сипав нам порохом в очі. А може тому, що червонастий когут, злопотівши крилами, кукурікав на плоті. Одно й друге не віщувало доброї погоди.
Ми вийшли за село. Дорога вела поміж ланами збіжа. Колосиста пшениця шелестіла й хвилювала від вітру. Золотисті і сріблясті филі мінились до сонця світляними тінями. Поміж пшеницею червонів денеде кукіль. На зелених межах темніли кущі тернини та сторчали бодаки. Понад нивами цвірінькали горобці. Ми пішли чистим полем. Там красувалися польові лелії, буяла гірчиця, темнів кмин, пахла мята.
Мій товариш був в знаменитім настрою. Він хвалив підгірське повітря й величав підгірський краєвид, ту шахівницю ланів і гаїв у вінчику лісів і верхів. Але мій настрій був вялий і млавий. Підгірське повітря навівало на мене нудьгу й духоту, а підгірський краєвид показувався мені сорокатий і розкиданий, незрозумілий і чужий.
Дорога завела нас над ріку. На березі на піску тріпоталися дві сріблясті рибки, покинуті водою або рибаками. Здовж ріки шуміла й хиталася від вітру тростина. Дорога звернула в бік і стала підниматися в гору. На протилежній зеленій полонині біліли й чорніли череди овець і кіз та червонів огонь ватри, розложеної вівчарями. Ми пішли лісом, поміж двома високими стінами дерев. Шум дерев мішався з шумом ріки. Поступаючи щораз вище, ми опинилися на просторій, соняшній поляні. Сонце припікало. З чола капав піт. На краю поляни під лісом сторчала величезна, живописна скала. З під скали било жерело свіжої, погожої, хрустальної води. Воно творило мовби криничку обложену плитами. Ми напилися води з жерела й присіли біля нього на грубій смерековій колоді, щоби трохи спочити в тіни під скалою.
Мій товариш хвалив повітрє, насичене запахом живиці й лісових цвітів, та я сильнійше відчував парну духоту й плісняву сирість. Він хвалив зимну жерельну воду, але вона не вгасила моєї спраги, хоч пив я її трома наворотами. Він любувався щебетанням лісових птичок, та мені не давали спокою комарі, що тонко бреніли й болючо кусали. Він розводився над красотою краєвиду та показував мені сині ліси й темні звори. Але той краєвид не промовляв ні до мого серця ні до мого ума. З тої точки, де ми сиділи, вид не був ані широкий ані далекий. Недалекі гірські хребти й верхи закривали далечінь, обмежували круговид і розбуджували в душі незаспокоєну цікавість дізнатися, що там криється за ними. Тай без того той краєвид, хоч такий мені рідний, здавався мені чужий; хоч такий для мене привичний, був для мене незрозумілий.
Я не бачив ніякого звязку тай ніякого змислу — ні в краєвиді, ні в цілій природі, що була кругом мене. Мені вперто лізли на думку дивні, непотрібні питання. Ся скала, що сидимо під нею, — який має звязок із тою дорогою, що там біліє в долині та завела нас до сеї скали? Ся груба колода, що сидимо на ній, — що має спільного з тим порохом, що крутиться там на тій дорозі? А та пшениця, що там золотиться при дорозі, — який має звязок із тими вівцями, що там ген пасуться на полонині? І який змисл мають ті горобці, що випивають зерно з тої пшениці, і ті комарі, що коло мого вуха бренять і кусають, і ті тернові кущі, що темніють там на межі, і та тростина, що филює під вітром над рікою? І який змисл має краєвид, що такі питання на душу наводить? І який змисл має ціла наша прогулька?
Отсі мої роздумування перервав рясний дощ, що нечайно пустився з темної хмари. Ми схопилися й схоронилися під поблизькі дерева. Як дощ надстав, ми пішли далі в гору й незадовго вийшли на вершок гори, що був метою нашої прогульки.
Гора, на яку ми вийшли, відбігла далеко від матірнього пня Бескидів і висунулася на сам край Підгіря та високо піднималася над рівниною. Сам вершок гори був лисий. Поміж "псячкою", низькою, сухою, твердою травою були порозкидані "кругляки", круглясте каміння, що виглядом і величиною нагадувало бохонці хліба. Нас обвіяв вітер, той, що віє на вершках, свіжий, буйний, полонинський вітер.
На самім щовбі, на найвищім пункті гори, ми побачили при дорозі простий, високий деревляний хрест. Я відкрив голову перед хрестом і віддав поклін.
В тій самій хвилині мій товариш відвернувся й, не дивлячись ні на хрест ні на мене, став на голос любуватися величавим краєвидом.
І справді — було чим любоватись. Перед нашими очима мерехтіли далеко й широко на північний-схід безкраї дільські низини. На зеленкувато-синявім тлі рівнин темніли ліси і ясніли поля, блестіли ріки, пестріли села та міста. На полудневий захід тяглися рівнобіжними рядами щораз вищі та щораз дальші гірські хребти, вкриті то яснозеленими полонинами, то темносиніми лісами. Гори й верхи визирали одні зпоза других, а на самім краю небосклону мріла ясно-синя зубчаста стіна Бескидів. І я разом з товаришем любувався по тихо безкраїм краєвидом. Одначе той краєвид був для мене без звязку й без змислу: я не розумів ні його ширини, ні довжини, ні глубини, ні висоти.
Але коли я на хвилю відорвав очі від чудової панорами та споглянув на високий деревяний хрест, що ми під ним стояли, та на круглясте каміння, що лежало порозкидане під нашими ногами, в тій хвилині прийшов мені на думку Христос Спаситель, що був колись за нас розпятий на хресті — і в моїй голові відразу все прояснилося, неначе блискавка в пітьмі мене осяяла. Я в одній хвилі все зрозумів, все, що тепер бачив кругом себе з сеї гори, — і всьо, що бачив по дорозі, йдучи на сю гору. Я зрозумів цілий краєвид і цілу природу. В усьому я побачив укритий змисл і таємничий звязок.
Я зрозумів змисл сеї гори, що ми на ній стояли, бо вона своїм хрестом поставленим на її вершку привела мені на память гору Голготу, що на ній був розпятий Спаситель. Чудовий, широкий і далекий краєвид, що розвернувся кругом нас, нагадував мені ту другу гору височенну, з якої злий Дух Спокусник показав Ісусови всі царства на світі і славу їх. Круглясте каміння, розкидане по горі, нагадувало мені пустиню, що на ній тойже Злий Дух спокутував Ісуса словами: "Коли Ти Син Божий, звели сьому камінню зробитися хлібом". І зрозумів я змисл сеї дороги, що там біліє в долині й завела нас на сю гору, до сього хреста: вона приводить мені на думку ту дорогу, якою йшов Христос, несучи свій хрест важкий на Голготу, — тай ту другу дорогу, про яку каже Христос: "Я дорога і правда і життя: ніхто не приходить до Отця, як тільки Мною".
А та скала, що там сторчить на поляні, пригадує мені ту скалу, що був у ній викутий гріб Христа, німий свідок Його воскресення, — тай ту другу скалу, про яку сказав Христос Петрови, що на тій скалі побудує Церков Свою.
А та хрустальна вода в жерелі під онтою скалою, де ми спочивали, нагадує мені ту криницю, при якій Христос мав розмову з Самарянкою, — і те "жерело води що тече в життя вічне", — і ту воду, що "хто напється її, не забажає до віку".
Тай та груба колода, що ми на ній коло води сиділи, тай той порох, що нам по дорозі вітер в очі сипав, — і вони мають свій змисл укритий в словах Христових: "Чого дивишся на порошину в оці брата твого, у свойомуж оці колоди не чуєш?"
І зрозумів я все, що я по дорозі бачив на прогульці, йдучи на сей верх: кущі й дерева, зілля й инші ростини, звірі й птиці, риби й инші животини, бо я згадав євангельські притчі й приповідки, де Господь про них говорить. Я нагадав собі, як господарь розлучає пшеницю від кукілю і як пастирь розлучає вівці від кіз; як із маленького зернятка буйно розростається гірчиця і як рубають і кидають у вогонь дерево, що не приносить доброго плоду; як Бог зодягає польові лілеї, що й Саломон у всій славі своїй не зодягався краще, і як Бог годує горобці й инші птиці небесні, що не сіють, не жнуть і ні одна з них не впаде на землю без волі Отця Небесного...
І нагадав я собі, що Фарисеї-лицеміри дають десятину з мяти і з кропу і з кмину, а забувають про суд і милость і віру, та що вони відціджують комарів, а проликають верблюдів; що бодаки не родять фиґ, а тернина не родить винограду, лише приглушує добре зерно, що впаде коло неї...
І тут я нагадав собі, що з такоїж — не иншої — тернини, як та, що росте там на межі, був сплетений вінець на голові Розпятого. І такоюж тростиною, як та, що шумить там над рікою, били по голові Того, що навіть потрощеної тростини не переломив. І такий же когут, як той, що піяв нам сьогодня рано, піяв теж і тоді, коли апостол Петро тричі відрікся свого Учителя і Господа, хоч колись і сам був свідком, як Господь двома рибками нагодував пять-тисяч народу і як на приказ Господа втишився буйний вітер, що підняв був бурні филі на морі...
Чиж і тепер, тут над тим підгірським верхом, не віє буйний вітер? Чиж і тепер, тут над сим верхом, не світить сонце, те саме сонце, що й тоді світило, як ще Господь по землі ходив, те саме сонце, що йому наш Отець Небесний каже світити на лихих і добрих, а прецінь і воно було померкло, коли побачило Сина Божого розпятого на хресті...
І мені на хвильку здавалося, що се не наше Підгіря, а Свята Земля, що се не полонинський вітер дує, а Божий дух з неба на землю віє...
І я ще раз споглянув на той простий деревяний хрест, поставлений на сім підгірськім верху, бо через той хрест я побачив таємний звязок усіх річей...
І я приклякнув перед тим хрестом і вдячним серцем помолився Розпятому Богочоловіку, що звязав землю з небом, природне з надприродним, людське з Божим і дав нам доглянути змисл узятий у всьому, змисл божий і змисл людський, і дав нам "зрозуміти, що в нім ширина і довжина і глибина і висота".
Коли я приклякнув під хрестом, мій товариш в тій хвилі відвернувся, і пильно розглядаючи краєвид, прикинувся, буцім то не бачить ні хреста ні мене. Колиж я скінчив молитися, товариш став знов розводитися над красотою краєвиду, але про мою молитву під хрестом не сказав і не спитав ні слова, і не говорив ні слова, але та мовчанка палила мене.
І коли ми вертали тою самою дорогою з гори до села, мій товариш багато говорив, але про мою молитву під хрестом не сказав ні слова. І я теж мовчав, але та мовчанка палила мене.
Тай опісля, скільки разів я нагадував собі ту нашу прогульку до підгірського верха й ту мою молитву під хрестом, усе та мовчанка палила мене.
Мене перестало палити щойно тепер, коли я написав отсей спомин з прогульки, отсе "слово про хрест", "слово бо про хрест погибаючим дурощі, нам же спасаючимся сила Божа".
Львів, в марті 1920.
[Громадська думка, 27.03.1920]
27.03.1920