Перейняті власним політичним цирком, ми геть забули про Польщу. Ця країна майже зникла з наших новин, ні в кого нині язик не повернеться назвати її «адвокатом України в Європі», польський досвід реформ теж уже мало кого цікавить. А тимчасом Польща готується до президентських виборів, які відбудуться вже в травні, але не віщують жодних добрих новин.
Я добре пригадую ті часи, коли про Польщу говорилося тільки в суперлативах, та й то не лише в Україні. Цю країну називали «взірцевою ученицею Європи», а субвенції й дотації з брюссельських бюджетів будували нову польську інфраструктуру рекордними темпами. І до чого дожилися сусіди над Віслою – країна політично самоізолювалася в Європі, а ЄС розпочав санкційні процедури через створені владою загрози польській демократії. Вщипніть мене хтось!
Сферою, де Польща згубила чи не найбільше, є вплив на країни Східного партнерства, зокрема й передусім – на Україну. Були, як я вже згадував, роки, коли Польща уявлялася зразковою рольовою моделлю для реформування України, країною, яка практично за руку вела нас в напрямку до ЄС. Ішлося не тільки про економіку й ефективну демократію: десятиліття тому Польський інститут у Києві був чи не впливовішою культурною інституцією за саме Міністерство культури України, і поступово прикметник «польський» отримував додаткове значення – якісний, класний, сучасний. Зеніт цього процесу вже давно позаду.
Сьогодні це країна, новини з якої не хочеться читати. Зрештою, за ці п’ять років значна частина польських ЗМІ (особливо державних) перетворилася на рупори пропаганди, які цілком можна порівняти з російськими. Дійшло до того, що навіть вручення польській авторці Ользі Токарчук Нобелівської премії з літератури деякі державні медії якщо не розкритикували, то принаймні всіляко іґнорували. Просто через те, що Токарчук не підтримує правлячої партії.
За п’ять років, відколи у Польщі змінилася влада, помітно агресивнішу позицію в житті суспільства почала займати Католицька церква. Попри численні скандали, саме ця інституція значною мірою стала опорою нової влади і засобом мобілізації громадської думки. Політична активність (панівної?) частини польської Церкви спонукає зробити сумний висновок, що фундаменталізм буває не тільки мусульманським, а «скрєпи» ‒ то не лише про православ’я.
Право-популістська влада, підкріплена релігійним поривом, допровадила в підсумку до химерного абсурду – «зон, вільних від ЛҐБТ» (Strefa wolna od ideologii LGBT). Таких зон є вже чимало в Польщі, особливо на її південному сході. Невже хтось і справді думає, що польській родині чи польським традиціям щось загрожує? Чи й справді ґміни й повіти в Бєщадах під загрозою морального розкладу? Ясна річ, питання риторичні, але вони вже грають проти країни – партнерські міста в Європі скасовують угоди про співпрацю, а в Брюсселі товщає папка з фактами про згортання демократії в Польщі.
Найгірше, що світла в кінці тунелю наразі не видно. Грубо спрощуючи, можна сказати, що Польща нині нагадує Україну часів пізнього Януковича: PiS (читай – Качинський) сконцентрував владу в своїх руках, судовій системі намагаються зламати карк, кількість чесних ЗМІ зменшується, поділи всередині суспільства стають все глибшими й драматичнішими, а опозиція роз’єднана й марґіналізована. Програвши минулого року парламентські вибори, польські опозиціонери так і не змогли запропонувати суспільству чіткої й привабливої ідеї змін, не виокремили нової потужної фігури для боротьби з монолітною владою. Якщо їй випадково не допоможе коронавірус і евентуальна криза, опозиційна кандидатка Малґожата Кідава-Блонська стане легкою здобиччю для перемоги Анджея Дуди.
Усього за кілька років Польща стала ідеальним прикладом того, що будь-які реформи й успіхи не є незворотними. Виявляється, не тільки ми вміємо «профукати все», хоча з цього і мало втіхи.
10.03.2020