Серед багатьох принад читання якісної художньої літератури мені особливо смакують неординарні порівняння, алюзії й символічні образи. Вони спонукають до подальших роздумів, дофантазовувати та розвивати авторську думку. Андрій Любка в своїх книгах часто звертається до історії класика давньоримської літератури, поета Публія Овідія Назона. Згідно з канонічною, хоч і не підтвердженою джерелами, версією подій, Овідій потрапив у неласку до імператора Августа й був засланий у віддалений закуток Римської імперії – місто Томіс (нині – Констанца в Румунії). Тут він і провів останні роки життя, марно чекаючи вістки про помилування.
Творчість Овідія періоду заслання дає добру ілюстрацію типовим для античності категоріям «цивілізації» і «варварства». У далекому від Риму Томісі Овідій змальовує місцеве населення як неотесаних і безкультурних людей і сувору природу регіону включно зі скутим кригою Істром-Дунаєм. Це доповнювалось постійним відчуттям небезпеки вторгнень варварів з-за ріки, яка для стародавніх римлян слугувала чимось значно більшим за природну межу. Дунай був частиною Лімесу – укріпленого кордону імперії уздовж Рейну та Дунаю, від Північного до Чорного моря, що захищав державу від вторгнень ззовні. Та головне значення цього кордону – цивілізаційне. В очах мешканців імперії Лімес чітко розділяв їхній висококультурний простір і дикі території неосвічених, грубих і жорстоких варварів.
Україна розташована на «варварському» боці Лімесу, що проходив сучасним українсько-румунським кордоном уздовж Дунаю. Це може бути випадковістю. А може і цікавим поясненням багатьох стереотипів про Україну й українців, що побутують поміж громадян Європейського Союзу. Боріс Джонсон у книзі «Омріяний Рим» проводить паралелі між ЄС і Римською імперією. Зокрема, що Євросоюзу першому з античних часів вдалося об’єднати такі широкі терени Європи. Навіть суттєво більші, ніж колишні римські володіння. Якщо розвинути думку британського прем’єр-міністра, то чом би не вважати східні рубежі Європейського Союзу, який сьогодні прийнято вважати одним з основних втілень Західної цивілізації, новим Лімесом? Попри переваги відносно нещодавно здобутого безвізу, кордон України з ЄС все ще є суттєвою перешкодою для тих українців, які таки потребують візи. Іноді видається, що вторгнутись у межі Римської імперії було легше, ніж виконати численні бюрократичні вимоги сучасного аналога об’єднаної Європи.
Початок ХХІ століття багато наших сучасників вважають часом невідворотного тріумфу глобалізації, раціональності і технологій. Та, попри всі прогнози, національні й локальні спільноти все ще становлять основу суспільних відносин, а неуникні в такому разі ментальні й культурні кордони не є слабшими, ніж у минулі віки. Не зважаючи на очевидні умовності будь-яких історичних порівнянь, паралелі напрошуються самі собою.
Образ стародавніх варварських племен в очах римлян (а ще раніше греків) був еталонно-стереотипним. Грубі, агресивні, невиховані і т.д. – такими вони постають у творах античних авторів, які часто самих варварів і в очі не бачили. Це снобістське відчуття власної вищості згодом успадкували й нащадки самих варварів, які творили Європу в епоху після падіння Риму. Далекі спадкоємці франків, саксів, англів та інших варварських племен пізньої античності в Середньовіччя не завжди гуманними методами несли християнство й культуру язичникам на Схід. У добу Просвітництва вони творили нові, цього разу віртуальні, Лімеси стосовно східних земель. У своїй класичній праці «Винайдення Східної Європи» Ларі Вулф показує, як дихотомія «цивілізація»/«варвари» лягла в основу західноєвропейських уявлень про те, що сьогодні зветься Центрально-Східною Європою. Згадаймо і всесильного австрійського канцлера Меттерніха, для якого вже в ХІХ столітті Азія починалась за віденською Ландштрассе. Історія ХХ століття лише додала підстав для стереотипних уявлень західних європейців про східних.
У стереотипні образи сучасних «варварів» з перспективи громадян благополучних Британії, Німеччини чи Франції цілком вписується наша східноєвропейська держава. Припускаю, що соцопитування в країнах Заходу продемонструвало б, що першими асоціаціями з Україною були б не Тарас (чи хоча б Андрій) Шевченко, Сковорода чи Жадан, а війна, корупція, бідність тощо. Тобто – типово «варварська» відсталість. Попри стереотипність в основі цих уявлень, диму без вогню не буває. Польські прикордонники на пішому переході в Шегинях ще більше б розширили цей негативний перелік, щодня спостерігаючи «східних варварів», що штурмують новітній Лімес.
Негативні стереотипи про українців і Україну серед багатьох причин мають одну, що ріднить нас із античними варварами, – незнання. Для більшості європейців ми – terra incognita. За відсутності правдивої інформації її місце заповнюють стереотипи або, в умовах гібридних війн, фейки й маніпуляції. Навіть у прикордонників чарівної, проте нещасливої Боснії й Герцеговини вигляд паспортів з тризубом викликає здивування. Хоч, може, й тут грає роль колишня приналежність Балкан до Римської імперії. Навіть сьогодні українці викликають у західних бюрократів і політиків значно більше підозр, ніж мешканці колишніх римських провінцій Африка чи Сирія. Хоч Україна, безумовно, – значно приємніше й благополучніше місце для життя.
Цивілізаційні кордони мінливі. І кому як не українцям, з їхнім розташуванням «між Сходом і Заходом», про це знати. Попри всі паралелі, з часів існування Лімесу минуло багато віків. У часи розквіту Давньоруської держави вже французька еліта на чолі з неписьменним королем цілком годилась на роль варварів в очах Ярослава Мудрого чи його доньки Анни. З часами Русі пов’язаний і парадоксальний епізод. Запровадження Володимиром християнства за візантійським зразком багато хто в новітню добу вважав фатальною помилкою, що прирекла українців на відчуженість від Заходу й прикувала до Сходу. Та якщо подивитись на Європу кінця Х століття очима сучасників, то картина вимальовується зовсім інакша. У ній лише Візантія, що саме переживала своє останнє велике піднесення, була гідною статусу справжньої висококультурної цивілізації. Спадкоємиця слави й традицій Риму, вона манила північних варварів як метеликів до світла. Додам ще й той факт, що кордон Візантії зі слов’янськими племенами певний час проходив не де-небудь, а саме по старій лінії Лімесу.
У наших мандрах між Сходом і Заходом фатальну роль відіграв період другої половини XVII – XVIII століть. У цей час більшість українських земель поступово була вилучена з європейського культурно-цивілізаційного простору через поглинання їх Московським царством/Російською імперією. Попередня доба – доба Речі Посполитої – в нас традиційно асоціюється з політичними, соціальними й релігійними утисками. Нерідко безглузда політика тогочасних еліт дає для цього підстави. Та цей образ не менш стереотипний, ніж уявлення про варварів. Він цілковито ігнорує інший бік медалі. Перш ніж потрапити в міцні обійми «братнього» народу, українські землі в складі Речі Посполитої пережили Ренесанс, Реформацію, Контрреформацію та Просвітництво – формотворчі для цивілізації європейської й абсолютно чужі для традиції російської.
Історія не позбавлена іронії. Литовсько-польська доба нашої історії донедавна була останнім часом, коли українці були в більшості обернені до «цивілізованого Заходу», а не «дикого Сходу». Іронія ж у тому, що зсув на Схід відбувся внаслідок діянь самих українців на чолі з Богданом Хмельницьким. Навряд чи він планував усе саме так, але «маємо те, що маємо». Та на цьому іронічність наших блукань між «цивілізацією» та варварством не вичерпується. Як підкреслює Боріс Джонсон, Рим розширювався аж ніяк не мирними методами на засадах добровільності. Це кардинально різнить його від Європейського Союзу. Насильство як батіг, а цивілізація як пряник – так виглядає (дуже спрощено) рецепт успіху Риму. Тиск Речі Посполитої у поєднанні із залученням до актуальної європейської культури виглядає вельми подібно. Різниця була у співвідношенні сил. Риму з польсько-литовської держави не вийшло, бо на місці колишньої Русі були не дикі варвари, а досить модерна на той час культурна спільнота. Тож у вирішальний момент українці вирвались від надміру надокучливого річпосполитського «батога», щоб спокуситись пряником «спільної православної культури». Результат тяжіє над нами до сьогодні.
Історія Овідія й Лімесу, попри віддаленість від нас у два тисячоліття, показує не завжди очевидну, проте важливу стійкість і тяглість стереотипів. Максимально наблизившись у часи Руської держави й Речі Посполитої до статусу частини «цивілізованого» світу, українцям все ж не вдається позбутись свого статусу фронтиру, а отже, й образу «варварів» в очах Заходу. Заслуга в цьому належить як західним європейцям, так і самим українцям, які наразі не змогли утвердити інших уявлень. Навіть росіяни, зі значно відомішою західному обивателю культурою й тривалою пропагандою, в масовій культурі західних суспільств частіше присутні не завдяки Пушкіну чи Достоєвському, а через горілку й клімат. З іншого боку, в минулому римляни краще «впізнавали» тих варварів, які створювали більше проблем. Тому наше «варварство» інкогніто має і свої несподівані переваги.
Звісно, всі ці порівняння є умовними і на перший погляд суперечать нашому прагненню стати частиною «цивілізації», хто б як її не розумів. З іншого боку, бути варварами біля воріт цивілізації, що має ознаки занепаду, має і свої переваги. Саме варварів зазвичай звинувачують у краху Західної Римської імперії. Та якщо змінити перспективу, ми побачимо динамічні спільноти, що на фундаменті занепалої під тягарем власної величі цивілізації якраз і створили те, що зараз зветься «Заходом». Я не стверджую, що Європейський Союз конче зазнає краху чи навіть близький до нього. Більше того, мені цього зовсім не хочеться. Але й не буду заперечувати його проблеми, лиш сподіваюся, що за півтори тисячі років там навчилися їх краще вирішувати.
На цьому фоні вчорашні «варвари» – поляки, чехи та інші народи Центрально-Східної Європи – виглядають динамічніше (хоч і не завжди конструктивно), ніж «забронзовілі» мешканці західної частини континенту. «Забронзовілі», в тому числі, через надмірну впевненість у власній безпеці й нездатність адекватно реагувати на нові загрози. Як і пізня Римська імперія. За таких умов Україна з нав’язаною їй значно більш варварським сусідом війною та власними проблемами є сильним контрастом, адже змушена бути активною та діяти. В цьому наш шанс. Не лише нарешті пройти в омріяні ворота й опинитись по той бік Лімесу, а й відіграти там важливу роль. У XVIII столітті Прага для Моцарта й Варшава в очах Руссо були «диким Сходом», а сьогодні ніхто не ставить під сумнів їхню цивілізованість. Сьогодні нову нагоду поступово пройти тією ж дорогою маємо і ми.
