Цього року у видавництві «Літопис» вийшла друком монографія Романа Лехнюка «На порозі модерного світу», присвячена історії українського галицького консерватизму на початку ХХ століття.
Zbruč занотував виступ автора книги на її презентації, що відбулась в рамках BookForum-2019.
Чому з’явилась ця книга?
Є одна фраза, якою люблять подекуди зловживати історики – «так історично склалося». І ця фраза дуже пасує до ситуації з українським консерватизмом. Бо, власне, так історично склалося, що консерватизм у нас не привертав і не привертає суттєвої уваги ні науковців, ні суспільства. Натомість чимало написано і сказано про націоналізм чи соціалізм у різних їх формах і проявах. Достатньо порівняти упізнаваність таких мислителів як Донцов і Липинський, як і кількість читачів чи видавців їхніх праць. Це при тому, що Липинський – чи не єдина світла пляма в історії «упізнаваності» українського консерватизму (зрештою, навіть вулиці названо на його честь),що вже казати про його галицькі прояви. Така ситуація, очевидно, має свої причини. Та моя теза полягає в тому, що нам сьогодні потрібно більше консерватизму, а отже й більше уваги до його історії.
Друга причина появи цієї книги має більш індивідуальний характер і пов’язана з власним сприйняттям світу, яке можна вважати консервативним. З огляду на це свого часу виникло бажання (і, напевно на щастя, не згасло аж до завершення книги) дослідити історію українського консерватизму в зазначений у назві період – першій чверті ХХ століття. Властиво, ця друга причина – власне бажання – є куди важливішою за першу
Є сотні визначень що таке консерватизм. Більшість з них є бодай трохи правильними. Деякі (як те, що консерватором є абсолютно кожен, хто хоче зберегти існуючий стан речей – навіть якщо це персонаж на кшталт Робесп’єра, Сталіна тощо) – абсурдними. Але єдиного вірного пояснення феномену консерватизму немає і бути не може, надто він різнорідний в залежності від конкретного місця, часу та обставин. Ця різнорідність стримує від розуміння консерватизму як певної ідеології – ідейної системи, що малює максимально цілісну, проте спрощену відповідно до певних догм картину світу. Консерватори ж зазвичай вважають світ надто складним і різнобарвним, щоб умістити його в таких рамках.
Що ж поєднує різні консервативні середовища, зокрема й українські, попри всі відмінності й робить їх консервативними? Приналежність до класичного набору найзагальніших консервативних принципів, що традиційно властиві носіям цього світогляду. Насамперед йдеться про віру в надприродний моральний порядок, що визначає засади суспільства; потребу моральних авторитетів; тяглість політичної чи культурної традиції; мудрість попередніх поколінь; ґрунтовне зважування необхідності тих чи інших нововведень тощо.
Чому перша чверть ХХ століття?
Ця доба – переломний період в історії консерватизму і світу загалом. Консерваторишукали способи реагувати на нові дилеми, що постали перед суспільством – дилеми нового, модерного світу, що стрімко проникав у всі аспекти людського існування від ідейно-світоглядних до побутових. Саме ті нові явища, принесені початком ХХ століття, вирішальним чином вплинули на теорію і практику представників консервативної думки.
Насамперед ідеться про нові ідеології – націоналізм і соціалізм (у цьому випадку насамперед у його специфічному різновиді галицького радикалізму) та зумовлені ними суспільні зміни. Хоча їхні корені в українському суспільно-політичному просторі Галичини простежуються раніше, а саме на зламі ХІХ–ХХ століть вони повноцінно й масштабно починають домінувати в краї. Ці ідеології суперечили традиційному порядку речей – отже загрожували майбутньому консерваторів.
Про що і про кого ця книга?
Оскільки консерватизм був не так ідеологічним чи догматичним рухом, як радше світоглядним, тому в цій книзі я говорю не про консерватизм як такий, а про середовища, що дотримувалися відповідних поглядів. Таких середовищ в Галичині на початку ХХ ст. можна виділити три: це греко-католицька Церква, галицькі русофіли та християнсько-суспільний рух.
Кожне із середовищ мало власні світоглядні особливості, що не просто вели до суттєвих відмінностей, а й могли робити їх відвертими ідейними ворогами. Тому консерватизм русофілів, християнських суспільників чи греко-католицької Церкви слід трактувати як спосіб сприйняття світу, але аж ніяк не цілісну теоретичну конструкцію, що претендує на ідеологічність.
Тяжко виділити в консервативному русі якісь окремі особистості, хоча вони безумовно були. Жодне з трьох середовищ не мало свого яскраво вираженого теоретика чи ідеолога, наприклад яким потім для українського монархізму став Липинський. Тому їхній консерватизм проявлявся радше в практиці – в публіцистиці, в політичній діяльності, в тому, як бачили ту чи іншу ситуацію представники духовенства тощо.
Відповідно історія консервативного руху в Галичині – це історія не так окремих видатних персоналій, не політичних партій (бо для українських консерваторів, звиклих до іншого стилю ведення політики, створення партій модерного зразка – це була величезна проблема), але насамперед це історія середовищ.
Греко-католицька Церква мене цікавила перш за все як інституція, яка має певну традицію, певний ціннісний, моральний фундамент, на якому вона ґрунтується. Особливість Церкви полягала в тому, що вона мала єдність інституційну, але всередині цієї інституції існували дуже різні погляди. І погляди далеко не завжди консервативні, особливо якщо ми говоримо про парафіяльне духовенство.Для єпископів великою проблемою було зберегти єдність і навіть карність священиків, які в погоні за політичною активністю дуже часто забували про свої безпосередні душпастирські обов’язки, про образ «отців народу». Цей образ, сформований ще в глибокому 19 ст. – образ священика, який веде свою парафію, свою паству, займається моральним вихованням, організаційною роботою – цей образ дав тріщину,в силу різних обставин – і політичних, і економічних. Ця ситуація була для духовенства нова, і вони не завжди знали, що з нею робити.
Галицькі русофіли – це приклад, як ідеї, погляди, що виникли в 19 ст. які були продуктом 19 ст. і які черпали натхнення з тогочасних категорій – як їм тяжко було перейти в 20 ст. – в століття модерних ідеологій і масової політики. Головною дилемою для них було, як адаптувати свій домодерний староруський світогляд, уяву про спільну руську культурну спадщину, до 20 ст.
Християнсько-суспільний рух серед усіх середовищ мені найближчий, хоч я і не стримався від критики його там, де вважав за потрібне. Це середовище – єдине серед галицьких консерваторів, де виняткову роль зіграла особистість, а саме Олександр Барвінський. Він цей рух створив, він його очолював, він надав йому головних ідейних засад, і власне його відхід від активної політики в середині 1920-х рр. і є тим рубежем, який я застосовую для дослідження всього консервативного руху.
Християнсько-суспільний рух – єдиний серед галицьких консерваторів, що спробував оформитись в політичну партію. І в цьому полягав їхній головний виклик. Вони не були привчені до масової політики. Для них мітинги, віча, агітація було чимось чужим. Тобто, корінь проблеми був в політичній культурі. Вона змінювалася і, на мою думку, не в кращу сторону, якщо ми говоримо про якість. З’являється те, що тепер прийнято називати популізмом, хоч тоді цей термін я ще не зустрічав.
Ще однією проблемою було певне несприйняття консерваторів суспільством, адже вони переважно не говорили того, що суспільство хотіло почути. Зазвичай консерватизм не пропонує простих відповідей на складні питання. Він навіть на прості питання пропонує часом складні відповіді. В ситуації, коли міжнаціональна напруга в Галичині зростала, голоси, що закликали до взаємних компромісів, в кращому випадку іґнорувалися, в гіршому – таврувалися як заклики до зради національних інтересів – відповідно мали сумнівні шанси на успіх.
Криза, з якою зіткнулися українські консерватори в Галичині в першій чверті ХХ століття, не була локальним явищем, тому її не можна зрозуміти без урахування ширших контекстів. Злам століть – так звана епоха fin de siècle – прискорив політичні, культурні й суспільні зміни у світі, що створювало проблеми не лише українським, а й ґрунтованим на чіткіших теоретичних засадах англійським, французьким чи американським консерваторам.
У книзі є розділ, де всі три середовища я ставлю у ширший порівняльний контекст консервативних рухів в Центрально-Східній Європі, насамперед в монархії Габсбурґів – польські, чеські і словенські консервативні рухи, а також середовища з Наддніпрянської України. Я хотів показати, що українські середовища не перебували у вакуумі, що їхні проблеми і шляхи, які вони шукали до їх вирішення, не були унікальними. Звичайно, що була місцева специфіка: наприклад, соціальний склад українського руху, порівняно з тими ж польськими консерваторами, де важливу роль відгравала шляхта.
Ця книга закінчується не 1914 чи 1918 роком, а в середині 1920-х рр. З одного боку дійсно може здаватись логічним обмежити дослідження початком або кінцем Першої світової війни. Проте це простіший і менш цікавий шлях. Крім того, це було б і певним спрощенням, адже жодна ідея чи її симпатики не зникають одномоментно. Тому для мене надзвичайно важливо було простежити долю українських консервативних середовищ Галичини у викликані війнами та революціями «турбуленті» часи, що, власне, й протривали приблизно до середини 1920-х років (хоча для кожного середовища можна навести різні конкретні роки). Простежити як консерватори намагались реагувати на нові виклики не лише цікаво мені як досліднику. Їхня історія дає приклади складних дилем, непростих рішень, успіхів та невдач. Але кожна з цих історій демонструють, що у складному й багатогранному світі прості рішення, хто б їх не пропонував, не є панацеєю для складних проблем. Навіть складні відповіді не завжди ефективні, проте, хоча би, мають шанс. Це лише один з аспектів історії українських консервативних середовищ Галичини першої чверті ХХ століття, що не втратив актуальності й сьогодні.
Занотував Роман Мельник
15.10.2019