Майдан добродіїв

Є в мене в далекій заокеанській Канаді друг Стефан, який виглядає так, що не кожен би насмілився сісти на вільне місце біля нього в автобусі. Кремезний, лисий, смаглявий, він скидається більше на кубинського ґанґстера, ніж на сина українського дивізійника-емігранта. Але попри грізний вигляд, Стефан є, либонь, найдобрішим і найсердечнішим з усіх людей, яких мені довелося зустріти в житті. Справжній добродій.

 

 

Стефан керується простим правилом: зроби комусь приємність – і буде добре тобі. Наприклад, така ситуація. Стефан працює водієм вантажівки, щоранку він розвозить у магазини й торгівельні мережі овочі. Щоб покупці вже зранку мали свіжий товар, він прокидається навіть не вдосвіта, а вночі – о 4 годині. Дорогою на роботу заїздить в автомобільне кафе, щоб узяти собі традиційний американський сніданок, пампушки з кавою. А оскільки там система влаштована таким чином, що на одній точці ти замовляєш, потім під’їжджаєш кільканадцять метрів і вже там розплачуєшся, то Стефан запровадив собі одну цікаву традицію.

 

Коли він під’їжджає розрахуватися, людина з наступної машини вже встигає зробити й своє замовлення. Тому Стефан каже оператору, що хоче заплатити за обидві машини – мовляв, там сидить його друг, так вони домовилися. Платить – і не гаючи часу їде собі на роботу. А подумки усміхається, уявляючи, як той наступний водій здивується, коли почує, що його замовлення вже оплатили. Буде приємно вражений, а отже – його день почнеться з позитиву. Разом з ним позитивний заряд на день отримує і Стефан, бо вірить, що добрі справи літають у цьому світі бумеранґами.

 

Як же бракує таких людей на щодень! Як не вистачає в нас привітної усмішки на вулиці, ввічливої відповіді у віконечку, люб’язного обслуговування в транспорті, чемної поведінки в черзі, доброзичливості в дорожньому трафіку, шанобливого звертання в установі! Здавалося б, дрібниця, але саме з таких дрібниць і складається наш день, настрій, життя.

 

Саме за це, до речі, я й згадую з ностальгією наш Майдан, обидва Майдани. За відчуття, ніби ти опинився під великим скляним ковпаком Добра. Попри напруженість моменту, на Майдані були світлі, прекрасні, добрі люди. Там не було страшно, а якщо й було, то все одно людина почувалася в безпеці, бо була серед своїх. Кожен будь-якої миті був готовий допомогти, у тисняві натовпу панувала ввічливість, люди грілися усмішками і підбадьорювали одне одного.

 

Більше ніде й ніколи я не чув такої кількості «дякую» й «перепрошую», «будь ласка» і «на здоров’я». Кожен готовий був зняти з себе останню сорочку, принести з дому харчів і одягу, відстояти свою зміну на барикаді чи поволонтерити на кухні або в інфоцентрі. Цей людський мурашник, попри відсутність якогось чіткого керівництва й ієрархії, функціонував бездоганно. Бо кожен, хто виявляв якусь хибу чи потребу, не біг до керівництва і не скликав наради, а сам на місці її й вирішував. Ідеальне суспільство.

 

Часом ловлю себе на думці: а де всі ці люди тепер? Чому їх не видно на вулицях, куди поділася ввічливість, де нині зустрінеш підбадьорливу усмішку від незнайомців? Про щось на кшталт жертовності чи патріотичності я взагалі мовчу.

 

Але вряди-годи скучаю за тими людьми, за тим настроєм піднесеності і відчуттям безпеки в дружньому колі. І тоді хочеться заїхати в автомобільне кафе, підморгнути по-змовницьки оператору й оплатити комусь ранкову каву…

 

25.02.2020