Через гріх ми відроджуємося. Державна катастрофа, яка постигла нас, була між иншим вислідом наших власних недомагань і прогріхів, вольних чи невольних — все одно. Після руїнного удару ми входимо в себе самих. Починається аналіз нашого індивідуального й суспільного "я". Розсвітлюється світлом пізнання наш внутрішній духовий зміст, змиваються наші провини всецілющим терпіннєм і плачем обнови.
Досі все добре. Але буває иноді, що незрівноважені одиниці серед нас під непереможним гнетом народнього нещастя чи під суґґестїєю ворожих нашептів шукають зла там, де того не було і нема, а то й доводять себе до національного самобичовання. Від тих настроїв до своєрідного під сю пору дуже небезпечного нігілізму вже тільки крок оден. І скільки понурих оповідань ви наслухаєтесь від цих виїмкових розбитих людей, скільки обвинувачень, нарікань, жалів.
Тим "несвідомим" неправдам в імя суспільного і державного добра треба покласти край. Забувається, в яких відносинах будували ми свою державу. Ми вирослі і виховані в століттях неволі, приневолені віками поборювати чужий і ворожий нам державний устрій. В огні клали ми перші державні підвалини. Творили зовсім новий державний апарат, починаючи від голови держави, кінчаючи на вознім. З нічого творили ми свою армію з її фронтом і запіллям, з її командами і штабами, з її лінійними і запасними частинами, з її постачанням. Все те у війні, на малім шматку території, майже відрізаної від світа; у війні з противником в десятеро сильнійшим числом і засобами!
Правда, серед важких болів родилась та нова галицька державність. Але перші трудности при її построєнню були поборенні і життя державне стало плисти правильним руслом. Національний парламент: Українська Національна Рада — працю вела від січня м. р. майже без упину. Аґрарна реформа і виборчий закон, своїм змістом в національному питанню незвичайно ліберальний, побіч инших поменших законів се зрілий вислід його законодатної праці. Під проводом неоціненого д-ра Макуха державна адміністрація в цвітні вже була наладжена зовсім правильно і ставала взірцевою. Теж саме можна сказати про управу залізниць. Добре поставлене було судівництво, успішно працював уряд заграничних справ. Почала розвиватись державна скарбовість, деякі повіти виказували значні буджетові надвишки, відсилаючи їх до державної центральної каси. Розвивалася українська школа, особливо народня. Все те при тодішній діймаючій недостачі кваліфікованих людей, (велика частина інтеліґенції нашої була у Львові і заграницею), коли до того народні діячі мусіли ставати за державну роботу і не переривати своєї суспільної праці, коди тисячі молодих інтеліґентних одиниць служило у війську.
А наше військо! Ті галицькі українські жовніри, яких предтечі: Січові Стрільці вже двічи перед ними винесли на своїх штиках волю Наддніпрянської України! Раз за Центральної Ради, вдруге як залізна аванґарда і головна оружна сила повстанців, що стали проти гетьмана. Незлічимі геройські діла тих сірих галицьких жовнірів, що під проводом своїх офіцерів, а всеж таки без належного кваліфікованого проводу служили своєю кровю і життям Рідному Краєви. Без належного проводу! В цілій галицькій армії було в пяти перших місяцях всього трьох старшин з військовою освітою ґенерального штабу і не могло їх бути більше! Веліть росказати собі про ті великі воєнні діла, а будете плакати чистими сльозами діточого зворушення і безмежної почести для свoгo українського жовніра.
Хто не тямить літнього походу з під Чорткова під самі майже ворота Львова, коли здавалось перед Збручем мав прийти конець відступаючому військови? Незабуті дні української слави! Тодішний сумерк Галицької держави наляг був на всіх темною безнадійністю. Розвіяла його ясна віра і незрушима воля Петрушевича — геройський зрив війська.
Установлено і проголошено диктатуру Президента Петрушевича і передано начальну команду в руки ґенерала Грекова. Хоч не ставало набоїв, а тогож самого дня наші частини взяли залишений ними недавно Чортків. Не було ні патронів ні стрілен і дальше, а наші полки добували майже самими рукопашними боями: Копичинці, Бучач, Монастириска, Теребовлю, Тернопіль, Золочів, Броди, Бережани і станули під Перемишлянами.
Вихром гналося українське військо за відступаючим противником. Частини правого крила Галицької армії, що розвивалося з під Копичинець по Броди, а дальше йшло на Перемишляни, ті частини проходили по 60 кільометрів на одну добу. Жовніри падали мертві без бою в тім поході. Нема такого походу в історії війни. Відома битва під Перемишлянами безоружних, непритомних з перемучення наших військ з десятикратною перевагою противника, підкріпленою свіжими підмогами і безлічю муніції.
Голими руками і відкритою втомленою грудю боронив український жовнір другого відступу, тим разом відступу за Збруч.
Випертий з рідної землі, перетомлений, босий, неодітий, битий печальною трівогою за долю безталанного краю, за своїх батьків, матерей, жінок, сестер діґей, пішов на Київ... І добув Київ.
"Upasć moze naród wielki, zginąć — tylko nikczemny". Не шкодить повторити ще раз в сю скорбну годину ті достойні слова. В одній із своїх гарних книжок пише Анатоль Франс: "Народ від програної битви не терпить більше, як сильна людина від легкого скалічення мечем в двобою... Першою зручністю, найпотрібнійшою і по правді найлекшою є витягти з невдачі всю воєнну славу, яку вона дати може. Коли добре розважити справу, слава побіджених рівняється славі побідників, а заразом більше зворушує. Побіджені повинні передовсім окрашувати, озолочувати свою невдачу і витискати на ній визначне пятно величі і кpаси".
Та не треба аж такої зручности, щоби побачити красу і велич нашої вчорашньої бувальщини. Її світлі картини — кидаються самі в очі. Треба тільки протерти ті втомлені неволею очі і видіти те невмируще сонце наших недавних великих днів.
Видіти його і з його величности створити всенародню віру і чарівну творчу молитву.
[Громадська думка, 13.02.1920]
13.02.1920