Поверх трийцять літ істнує у Львові одинока міська українська народня школа ім. Шашкевича. Та по всі часи була вона дуже по мачошиному трактована: містилася в старім і нездоровім будинку, не посідаючи достаточних комнат, кидала часто свої кляси в посторонні доми і вводила пополудневу та радше вечірну науку, а крім того одержувала нераз чужих польських учителів, що відносилися до школи байдуже або таки неохотно. Наші передові люде в місті робили всякі заходи в маґістраті о управильнення тих відносин, а перед 10 роками прийшло навіть з тої причини в львівськім соймі при нагоді ухвали міської позички до різкої сцисії між нашими послами і управою міста. Тоді роблено нам обіцянки (нпр. що до поставлення нового будинку); але, як воно звичайно бувало, тих обіцянок ніколи не сповнювано. Розуміється, такий прикрий стан школи не загрівав родичів і дітей для неї, а радше відстрашував. І хоч наших дітей було дуже багато в середмістю і сусідних дільницях, то фреквенція школи не була особлива.
Трохи кращі відносини настали для школи в часі сеї війни. Коли в р. 1915 уступили російські війська зі Львова, обняв управу міста правит. комісар п. Грабовський, а в його прибічну раду увійшло кількох наших людей. Сим і нашим радним удалося склонити комісаря, що призволив їм вибрати для нашої школи з поміж учительських еміґрантів, яких було тоді багато у Львові, деякі найкращі сили, за котрими пішли опісля ще й деякі инші. Другий правит. комісар, проф. Фідлєр, розуміючи, що в теперішних часах належало би звертати молодіж більше до практичних занять, призволив на постепенне отвирання в нашій школі виділових кляс, хлопячих і дівочих, з тою ціллю, щоби підготовляти наших дітей до вступу в промислові школи. Сі зарядження вплинули дуже корисно на розвій школи.
Нові спосібні і ідейні учительські сили з жаром взялися до праці і не тільки причинилися до піднесення самої науки, але й зайнялися щиро ще й вихованнєм молодіжи, впоюючи в неї своєю чемністю і дружним відношенням кращі прикмети душі, особисту амбіцію, замилування до пpaцi, та загріваючи старших учеників і учениць до ріжних будучих звань, що за виділовою школою осягались через промислову школу, учительську семинарію і т. п., а котрими могли би стати хосенними для своєї cyспільности. Не досить тoго! Деякі учительки, спеціялістки в музиці, взялися ще за надобовязкову науку вищого cпiву і зорґанізували з хлопців і дівчат прекрасний хор, котрим пописувалися в неділі і свята в преображенській церкві і визивали подив у вірних. А не треба хиба доказувати, як ублагороднювало і підносило се молоді душі і яке вдоволення справляло воно родичам.
Одна учителька завела науку малярського слейду, запалюючи дітий до сеї незвичайно хосенної галузи. Учитель Таранько підняв недавно видавання для дітий ілюстрованого часопису "Світ дитини", котрим заітересував молодіж в цілім краю. А вже вінцем того невсипучого труду був дня 1. грудня м. р. прегарний концертово-хоральний виступ шкільної молодіжи в салі "Народного Дому", даний в честь іменника школи Маркіяна Шашкевича, котрим наша публика була просто захоплена.
Сю щиру працю учительок і yчителів відчули скоро наші діти, родичі, вся суспільність, та стали відноситися до них з цілою любовю і довірям. Вони забували за сим на всі хиби школи (на поганий будинок і ин.) і горнули туди громадно; а наслідком того зістало з кождим роком число шкільних дітей так як ніколи передше.
Розуміється, всі родичі і суспільність були певні, що ті гарні учительські сили остануть вже постійно в нашій школі. І наші передові люде poбили в сій справі належні заходи. На диво, річ завсіди чогось проволікалася, з кождим роком покликувано до львівських шкіл значне число учительства, нераз початкові і невипробовані ще сили, а поминано чогось наших учительок і хоч мали найліпшу кваліфікацію (дуже добрі виділові іспити), тай іґноровані спеціяльні потреби нашої української школи. Наші громадяне чудувалися такому поведенню шкільної власти, але ми розуміли се добре. Миж бачили віддавна, що в маґістраті і шкільній управі сиділи деякі темні духи, котрі відносились завсіди неприхильно до нашої школи, і коли не змогли вже спинити її основання, то старались опісля poбити перепони в її упорядкуванню. Сі духи не перевелися й досі. В свіжій нашій памяти той крик, який піднесли вoни перед трьома роками в польській пресі проти б. комісаря Фідлєра за се, що пpизволив в нашій школі отворити виділові кляси. А прецінь було се культурне гуманне зарядження, щоби справити тим способом численну нашу молодіж, котра не мала сили йти у вищі школи і могла часто змарнуватись, на промислове і практичне поле, та зробити їх корисними членами суспільности. Та видно, що наші недруги воліли мати ту молодіж на бруку міста, а навіть у рядах міської анархії, як в пожиточній суспільній праці.
Сі темні духи гляділи й тепер не радо, що наша школа мимо невідрадних зверхних її відносин таки розвивається і успіває. А що се було ділом наших добрих учительок і учителів, то й звернули цілу свою нехіть проти них. І ось причина, чому не допускали в раді шкільній окружній з року на рік до їх сталого приняття — мимо найкращої кваліфікації і праці. Однак ми не тратили надії на їх іменовання. Раз тому, що справа була сама собою аж надто сприятлива, — а також вірили, що президія міста буде руководитися вищим pезoнoм, не дасть заманитись злим духам і не піде проти українських співгорожан свого міста.
На превеликий жаль, сталося инакше. Чорна мафія вела дальше свою інтриґу, а вкінци й довершила її. Дня 1. грудня м. р. впало несподівано як грім зарядження шкільної окружної ради, а властиво пп. інспекторів, котрим усунено зi школи серед курсу три найкращі наші учительки і двох учителів, що найбільше тут заслужились, а заіменовано на їх місце зовсім инші сили. Що більше, крім двох відповідних сил поставлено в нашій школі деяких з слабою кваліфікацією, чотири сили приналежні до польської народности (хоч в нашій школі нема ні одної польської дитини), а навіть дві учительки ренеґатки, що відступали від своєї народности або обряду.
Всю молодіж і родичів обняв страшний переляк. Вони мали тратити тих учителів і учительок, котрі так тепло і щиро до них відносились і одержати понайбільше чужі особи, для них байдужі а може й неприхильні! Ще більше огірченя огорнуло їx, коли деякі з новопоставлених виступили зараз на вступі з явною неприязню супроти молодіжи. I так учителька Ч. лаяла учениці виділових клас (отже старші дівчата) зараз на першій лєкції такими словами: "ви дівки, як коні в стайни", "ти як хлоп в корчмі", "сторожівські діти", "тобі лиш з мітлою і лопатою ходити" і т. п., а закінчила заявою: "я не є Русинка і покажу вам, що я зможу зробити", — отже похвалялася перед свідомими нашими дівчатами, що є відступницею свого народу. І деякі нові учителі поводилися з молодіжю дуже нахально, а один з них виявив недавно свою "симпатію" тим, що при клясифікації дав більшій половині учеників злу ноту з науки і обичаїв, хоч їх ще не довго учив і не міг їх добре пізнати.
Що діялось після того між родичами і молодіжю, не дасться описати. Попередні учителі і учительки поводились з дітьми чемно і приязно, і тим способом підносили їх морально; а тут понеслись від разу такі простацькі слова, яких діти передше ніколи не чули. Родичі хотіли зібратися на віче і виявити маґістратови демонстраційно свої жалі і бажання, але їх здержано від того з огляду на воєнний стан, який тяжить на українській людности. Після того стали вони находити громадно начальних наших людей і молити їх о зараду. Знов діти дотичних кляс, що попали в такі руки, збиралися гуртами по домах, плакали там, просили родичів о поміч, а навіть нараджувались, щоби покинути таку школу. Вся наша суспільність була тої однодушної гадки, що неприязні нам люде перевели се діло пляново і намірено, щоби повалити і знищити нашу школу.
Провідники нашої громади негайно звернулися до президії міста і других властей з відповідними представленнями й домагалися відкликання того зарядження. А делєґати родичів заявили там отверто: що коли до так поганого шкільного будинку посилали своїх дітий, то робили се тільки задля учительства; колиж їх забирають, то хиба хочуть повалити школу! Здавалося, що всюди признавано нашим депутаціям слушність і роблено добрі надії; однак минуло два місяці, а в нещасливій справі нічого не змінилося.
Ми мовчали в пресі про цю подію і не містили насиланих нам численних жалів нашої громади. Ми були тої думки, що поважні мужі в управі міста розважать pіч і вислухають слушних бажань української людности. В тім ожиданню не хотіли ми придавати прикрій афері ще більшого розголосу, щоби не шкодити добрій славі школи. Одначе, коли лихо тріває і не уступає, коли многі родичі начинають вже забирати свої діти звідтам, ми мусимо дати вислів почуванням нашої громади і забрати в цій справі явний голос. Так підносимо перед містом і цілим краєм: що українській людности міста Львова заподіяно тут тяжку і вопіючу кривду. Не досить того, що львівський маґістрат удержує на стільки української людности тільки одну однісіньку міську школу, а инші мусимо утримувати власними фондами — не досить, що та одинока школа міститься поверх 30 років в послідній норі, — тепер дожили ми того, що коли найшлися ідейні учительські сили, котрі пригорнули туди і дітей і родичів та своєю працею піддержали школу, усунено їx, бeз ніякої рації і дано инші сили, чужі, котрі для нашої школи зовсім не надаються. Ми уважаємо це діло крайно несправедливим і нелюдським, а вимірене проти найдорожшого нашого скарбу, виховання дітий, дуже болючим і визиваючим слушне і глубоке огірчення всеї української людности міста.
Не хочемо кидати осудження на всіх і вся та приписувати вину сеї події президії міста. Допускаємо радше, що президія була в сім часі зайнята иншими важними справами та не доглянула добре справи, — і таку хвилю використали деякі люде і перевели в шкільній управі своє діло. А уважали сей час корисним для своєї затїї, бож воєнний час не позволяв нашій людности на збори і маніфестації, бо не маємо нині заступників в шкільній раді і в соймі, де могли би ми піднести нашу кривду. Однак гадаємо, що хоч президія міста в сій афері непричасна, то не будуть за ту аферу відповідати ті підвладні орґани, що її скоїли, але таки президія, тим більше, що вона зістала о цілій справі тепер поінформована.
Хоч справа кількох учительських посад на око ніби блага, але для нашого життя в місті є вона дуже важна, а за сим може мати важні наслідки для відносин обох сторін в місті. Правда, що ми не маємо в сій хвилі можливости виступити в обороні нашого права; однак розважні люде зявляться не тільки на нині, але і на завтра. І воєнний стан скінчиться і прийдуть вибори до ради міської і сойму, і всюди виберемо наших заступників, — а тоді здушуване нині огірчення нашої людности виступить там і зажадає не тільки порахунку за те, що сталося, але й обезпечення наших прав на будуче проти подібних посягань. Та чи корисне воно викликувати в місті задля розмірно благої причини огірчення серед людности проти управи або виводити такі справи перед ширші трибунали?
А дальше ми жиємо в часі, де відграються між обома народами важні справи, укладаються відносини між ними. Розважні люде шукають тут доріг до справедливого порозуміння. І чи порадно вoно визивати в таку пору українську людність столиці краю і наповняти її жалем до польських керманичів міста?
Громадська думка
09.02.1920