Треба сісти в машину і вирушити в семигодинну дорогу на фестиваль до Клуж-Напоки, встигнути подзвонити всім друзям, переслухати новини на радіо, перетнути румунський кордон і згаяти квадранс на пошуки нормальної музики, щоб раптом згадати: десь у нутрощах автомобільної шухлядки є стара флешка.
Я записав її влітку 2015-го, коли ладився в довгу подорож Балканами. Ми їхали машиною вдвох: я і джіпіес-навігатор. Спочатку я про це не підозрював, але коли майже місяць ти в автівці сам, то мимоволі починаєш розмовляти, ставити запитання вголос самому собі, коментувати поведінку водіїв на дорогах, відповідати на підказки навігатора. Між вами зав’язується діалог, не дуже, щоправда, конструктивний, бо ти грішиш лихослів’ям, тож одного дня навіть доводиться змінити голос навігатора з жіночого (перед нею соромно) на чоловічий.
Та все одно настає мить, коли голосовий супровід навігатора стишується, щоб увімкнути музику. Її записано немало: кільканадцять виконавців, сотні треків, понад десять годин звучання, скількись там ґіґабайтів. Музика переважно балканська, вибрана таким чином, аби кожна з восьми країн мандрівки була репрезентована бодай одним виконавцем. Співоча карта півострова на одній флешці. Тоді, в 2015-му, я прослухав її з початку й до кінця кілька разів, устиг визначити улюблені пісні й підспівувати їх на все горло.
Отож, грудень 2019-го, я їду в машині засніженою Румунією і згадую про ту флешку. Вмикаю, прислухаюся – і вже з перших акордів впізнаю не тільки мелодію, а й краєвид за вікном. Бо насправді спекотно, душно, я приспустив скло у дверцятах і тисну на педаль газу, щоб у салон вривався освіжаючий потік повітря. Переді мною громадяться Метеори, навколо розкинулася грецька провінція, а з колонок скрушно реве Здравко Чолич. Цю його пісню – Ti si mi u krvi – я знаю напам’ять, тому пускаю її кілька разів, підспівую і чомусь уявляю, що це я співаю її на якомусь юґославському стадіоні у 80-х.
І знову поринаю в спогади, цього разу в мокру варшавську весну 2013-го, коли в якійсь понурій аудиторії Варшавського університету лекторка сербської мови вперше ввімкнула нам цю пісню. Попса попсою, але все вкупі – весняний авітаміноз, нещасне кохання, молодечий фаталізм, ранкова невиспаність – склалося так, що цей гіт ідеально ліг на мій настрій і стан. Пам’ятається, я його навіть спробував перекласти знічев’я (якщо таким словом можна охарактеризувати болючу любовну драму).
пестиш мене поглядом
немовби доторкаєшся
і кожного разу
це ніби вперше
увесь час думаю що це припиниться
раптово зникне
але пристрасть не вщухає
ти в моїй крові
стільки довгих років
ми брали віддавали
я залишаюся останнім і першим
через тебе мені сняться цигани
і я вигадую солодкі обмани
та диявол не здається
ти в моїй крові
і якщо тебе заберуть
кочівні цигани
або вкрадуть тебе страшні вартові гаремів
і якщо тебе заберуть
я збожеволію
без тебе вже не вмію вранці прокидатися
Таким чином це був мій перший переклад із сербської. Муть рідкісна, але в той момент винятково доречна. Минули роки, забулися і здаються дурнуватими ті душевні муки, змінилася, зрештою, машина, варшавська весна через грецьке літо переродилася у румунську зиму, а ця пісня з флешки досі викликає в мене пришвидшене серцебиття. З її першими акордами перед очима оживає тьмяний варшавський ранок, лоскоче ніздрі запах крейди, а ноги муляє промокле зимове взуття.
Фантасти змагалися в ідеях машини часу, монтували до неї пробірки й датчики, трубки і вигадливі механізми, мріяли, що колись у майбутньому вчені таки створять її. Але не помічали очевидного – машина часу давно існує. Це музика, яка вкорінюється у нашу (під)свідомість настільки глибоко, що завиграшки переносить через роки і відстані, відтворює запахи й пейзажі, душевні стани й емоції. І пам’ять – як флешка, з якої можна видобути найдавніші записи. Треба лише кілька нот замість потаємного паролю…
11.02.2020