(Згадки учасника)
«Сумно дзвенів плач старенької матері, що охопила труну сина та змочувала її слізьми... Невтішно ридала жінка по мужу... Плакала сестра за братом... Схилившись, ішли батьки, мовчазні, пригнічені...
Нема сили спинити сльози, нема сили чути, дивитися. Скільки борців полягло! Скільки могил по Україні! Щодень нові... Тисячі їх»...
Так писала київська газета «Боротьба» 21. березня 1918 року з приводу похорону забитих під Крутами.
Серед численних тяжких подій, серед незлічених жертв українського народу в його боротьбі з большевицькою московщиною, були події особливо трагічні, були жертви, яких не можна забути. Не забудеться трагедія під Крутами, що увійде в історію, як українські Термопілі. Не загладяться в пам'яті учасників її образи борців, які свідомо йшли на смерть за рідний край, вимощуючи кров'ю і кістками шлях до його державности і волі. То про них співається:
«Душу й тіло ми положим
За нашу свободу,
І покажем, що ми браття
Козацького роду».
В ті дні збольшевичені частини військ, розвалених російських армій, сараною сунули з південно-західного фронту через Україну, сіючи анархію і безладдя. Вкрай розгнуздані, вони отроювали настрої менш свідомих українських вояків, а серед київських робітників, що не меншою мірою вже були здеморалізовані, знайшли своїх однодумців. Ватаги сірої салдатської маси, об'єднавшись з робітниками арсеналу та інших київських заводів, підняли повстання проти Української Центральної Ради. Їм на допомогу рушили до Києва, під начальством ката Муравйова, численні большевицькі орди, що ненавиділи українців за їх внутрішню культуру, нищили і плюндрували все українське, хижо кидалися на кожного, від кого чули українську мову, на кому бачили козацький шлик.
На станції Бахмач був перший кривавий бій за Україну. Нечисленні українські частини (один курінь гайдамаків та курінь охочекомонного полку) відходили, перед переважаючим у кілька разів ворогом, в напрямку Києва. Тимчасом з Києва, підходив студенський курінь (студенти Київських та інших вищих і середніх шкіл) — юнаки сповнені любови до України, але недосвічені в воєнному ділі. Ці сини вільної української нації, виступаючи на ворога, всі могли сказати словами великого предка Наливайка: «Загину я за рідний край, я відчуваю це і знаю!..» Але вони йшли... Орди Муравйова навально сунули на Київ і затрималися перед станцією Крути, на якій зупинилися два Козацькі Українські курені і курінь студенський. 29. січня тут зчинився бій, про який важко оповідати. Студенський курінь не встиг спорожнити вагонів і розсипатися в розстрільню, як потрапив у смертельну небезпеку. Ворог великою силою вдарив у фланг. Для прикриття його було кинуто сотню козаків — охочекомонників, але становище не покращало, бо ворог скрізь переважав людьми і зброєю. Козаки і студенти бились як леви. Втомлювалися від безнастанного набивання рушниць. Передні ряди ворогів падали, а за ними йшли нові, вискакуючи зза стовбурів старих верб та з верболозів. Постріли з кулеметів, рушниць, тріск ґранат змішувалися зі стогоном умираючих... «Солдати россійской революціонной армії» — як вони себе називали, по-звірячому кидалися з баґнетами на студентів, що вистрілявши всі набої, останніми вбивали себе і вмираючи славили Україну. Студенські ряди й козацькі фланги щохвилинно ріділи... Ворожий обхід з тилу вирішив долю бою остаточно.
Над скривавленою, покритою тілами забитих, сніговою рівниною мигала зорями ніч — свідок тяжкого бою. Всіх жертв (забитих старшин, козаків і студентів), понад 300 чоловік. З них 26 киян родичами були перевезені в березні місяці в Київ і поховані на Аскольдовій могилі, від якої нині не зосталось і сліду.
З числа забитих встають у згадках: Хорунжий Василенко (ім'я не пригадується), чотар Северин Боженко; чотар Недава (ім'я не пригадується); імена забитих борців із Студентського куреня, за відомостями зібраними підчас похорону: студенти Київського університету: Юрій Стемпковський, Микола Гуленко, Петро Отроковський та Ігор Геращенко, син протоієрея з Полтавщини; студент з Львівського університету Василь Семець, студент Петербурзького унівеситету Петро Крамаренко, родом з Умані, студенти Київського політехнікуму Омелько Попович — член Центральної Ради, родом з Полтавщини; три рідні брати Грущеки, старший з них Олександер — студент Київського університету; артист київського «Молодого театру», член Центральної Ради.
Інших усіх імена Ти, Господи, відаєш...
Вічна пам'ять і слава борцям за волю України!
[Земля, 04.02.1945]
04.02.1945