«Наші Котики»: настав час сміятися з війни
«Котики, а чому котики, що це за котики, це ж військові, наші захисники, які їх можна так називати?» – це перше, що чую у фойє львівського кінотеатру. Літня пара тримає квитки на допрем'єрний показ комедії «Наші Котики» у кінотеатрі Планета Кіно. Одразу розумію – фільм потрапив у «яблучко». Настав час сміятися із війни і жартувати на складні теми. Тому й фільм режисер Володимир Тихий називає не просто комедією, а неполіткоректною патріотичною комедією. А чому котики? Кажуть, ще 2014-го волонтери стали так лагідно кликати наших воїнів. Ті відповідали.
Про що кіно?
Фільм із повною назвою «Наші Котики, або Як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з елементами тимчасового воєнного стану» у прокат вийшов 30 січня. Події фільму розгортаються у 2014 році на початку гібридної війни Росії проти України. Інженер, актор, футбольний тренер і продавець квітів ідуть добровольцями на схід. На позиціях до четвірки приєднується амбітна журналістка для виконання секретного завдання. Історія пригод бійців трапляється під час бойового чергування на «найглухішій» з усіх можливих позицій фронту, яку жартома назвали «Туалет». Бійці без досвіду стають причиною грандіозного фіаско масштабної операції ворога.
Написати про життя бійців на початку російсько-української війни Володимир Тихий вирішив ще в 2014 му. Режисер написав сценарій для серіалу: про захисників в бліндажі. Команда відзняла кілька коротких серій. На ютуб-каналі #BABYLON'13 опубліковані три серії міні серіалу «Бліндаж»: «Кабанчики полетіли», «Грін та гради», «Міни на городі». Партнерів серед українських телеканалів не знайшли, тому виклали в мережу. А потім з'явилась ідея створити повнометражний фільм. Його знімали близько 4-х місяців. Бюджет становив 42 млн грн. Частину коштів (менше третини) надала держава.
Сміятися над війною – можна?
«Можна і треба», – каже колишня очільниця МОЗ і продюсерка фільму Уляна Супрун.
«Неполіткоректна патріотична комедія» — новий жанр для українського кінематографу. Совєцьке минуле і сакралізація війни даються взнаки і час від часу лунають питання, «як кіно про війну може бути смішним, як можна з цього сміятися?». Просту відповідь на ці питання дав Дмитро Тубольцев, ветеран та виконавець однієї з головних ролей у фільмі:
«Ми на фронті завжди жартували. Особливо над ворогом. Бо гумор — це найкращі ліки проти того жаху та біди, що несе війна. Він допомагає нам пережити темні часи та не зламатися, пояснити складні речі простою мовою, дестигматизувати окремі явища в суспільстві. Попри те, що «Наші котики» не документальне кіно, воно базується на багатьох реальних історіях з фронту. На відверто смішних та дуже трагічних подіях».
Погоджується із дружиною і Марко Супрун. Подружжя виступили продюсерами фільму.
«Це перший фільм про АТО, з якого можна сміятися. Це про події 2014 року, коли хлопці прийшли на війну одними, а пішли іншими. І герої це віддзеркалювали. Володя Тихий умів це добре поставити», – каже Марко Супрун.
Патріотичне кіно про війну потрібне, це безумовно. «Кіборги», «Ілловайськ», «Додому» і багато інших достойних фільмів – саме вони проклали дорогу до «Котиків». Ну і звісно – час. Не можна сміятися тоді, коли кожне місто, містечко й село щотижня ховало захисників. Коли рани від Майдану були свіжі. Коли ненависть до ворогів ще не трансформувалася у чорний гумор, а пекла почуттям помсти і болю. Але час настав. Ще одне патріотичне кіно, хай з яким бюджетом-сюжетом-акторами глядач би вже «не потягнув». Пройшов той пік патріотизму і установки: «українське кіно – значить хороше». І тут творці «котиків» потрапили в яблучко і з часом виходу не помилилися.
На війні, як і в житті: хтось захищає кордони, рятує дітей, а хтось стереже туалети. Є солдати і офіцери і бойовим досвідом в гарячих точках, а є такі от продавці квітів, як Грін (актор Станіслав Бжезинський) чи футбольний тренер жіночої збірної Пенальті (актор Дмитро Хом'як). І таких там – більшість. І жарти цих людей не вищого ґатунку, а часто таки – «туалетний гумор». Так само і журналістка Оля у виконанні Віри Климковецької до болю нагадує випускників журфаків, абсолютно не пристосованих до реального життя. З купою закладених стандартів і мрій про Пулітцерівську премію. І капелани бувають смішними, трохи божевільними і докучливими, а не високодуховними. Це життя, його реалії.
А чи було смішно?
Було. Сміялися усім «різношерстим» львівським залом: ветеранами, журналістами, атовцями, підлітками, творцями фільму. Були моменти, над яким було незручно – «неполіткоректно» сміятися. Як от «недалекий» капелан чи переляк журналістки від мертвого професора, який пальцем показав, де шукати зброю. А потім дивишся: поруч сидить ветеран АТО, який щиро регоче – і ось і тебе прориває.
Що найкраще – у фільмі сміються із себе. Тобто з нас – країни, влади, армії, солдатів. Не лише висміюють Росію, Путіна, кавказців, ряжених повстанців, луганських і донєцких чиновників. Серед героїв нескладно пізнати Павла Губарєва та Владислава Суркова. З’явився у картині й Володимир Путін.
«Історія з палаючим Кремлем сниться мало не кожному бійцю української армії. Тому цей сон – у перших кадрах фільму. Мені запам'яталися дві сцени. Перша, коли я Путіна мочив. Я, щоправда, просив режисера, аби я добив його до кінця, але той каже, що й іншим треба трохи лишити. І друга – коли ховали побратима. Ця – дуже сумна», – каже актор Дмитро Тубольцев, який грав бійця Літо.
Але ось регочеш у залі, а тут на екрані після смішної сцени з'являється смерть. Страшна, потворна. І згадуєш, що фільм про війну, і як би не було смішно, тут помирають. Напружуєшся, тихо шепочеш: «Прокинься, не спи на посту, не спи солдате. Над тобою смерть!». А ворог вже так близько…У фільмі два чи навіть більше моментів, від яких виступають сльози. Забуваєш, що ти в кіно, а наче дивишся випуск новин по телебаченні, де знову розповідають про втрати.
Але не була б це комедія, якби тут не пожартували й над кістлявою. Смерть приходить за окупантами суто у вишиваночці.
Ще один позитив комедії про війну. Вона залучає глядача, який не йде на патріотичне кіно типу «Кіборги» чи «Іловайськ», але піде на «Котиків». У фільмі нехай гіперболізовано, але показано реальне життя у той важкий час української армії – «на бронік усім театром збирали»: і озлоблену бабусю з коровою, яка готова здати не лише українських бійців, а й власного зятя, і Мінські домовленості, і журналістику на роздоріжжі. І особисто мене тішив сміх хлопців і дівчат-підлітків у залі. Бо на «Кіборгах» цю категорію глядачів я не пригадую. Вони ще, як самі висловлюються, «не доросли» до такого серйозного кіно. А «котики» лишать слід.
«Срамота». Що кажуть за прорєбріком
Ну і неодмінна підрубрика моїх рецензій на такі фільми: що кажуть сусіди? А сусіди за прорєбріком вже назвали це кіно "срамом", хоча бачили лише трейлер. Кажуть, у Росії на повному серйозі обговорюють, що Степан Бандера «снял кино об убийстве Путина».
«Зрители смогут посмеяться над трагедией восточного региона, гибелью мирных людей и смертью детей Донбасса. А также повосторгаться находчивостью, смелостью и задором неопытных добровольцев, которые постоянно побеждают «бурятский спецназ». Трагедия, которую превратили в фарс, сортирный юмор и грубая ругань — чем еще запомнится новая лента о войне на Донбассе», – пишуть на російських сайтах. Це означає – фільм зачепив, а отже – вдався.
Реакція передбачувана, принаймні для Уляни Супрун. «Як російські пропагандисти вибухнуть, коли побачать стрічку повністю, не терпиться побачити».
Творча група фільму каже – зроблять усе можливе, щоби показати стрічку в Канаді, Австралії та Єгипті. В Україні в лютому накладом навіть вийде кіноповість. Вона міститиме невеликі новели. Обіцяють, що герої будуть ті ж, але сюжет відрізнятиметься від фільму.
Фото: BABYLON'13
02.02.2020