Майбутнього немає

З виступу Оксани ЗАБУЖКО на публічному диспуті «Чи ми – розділена нація?», проведеному до Дня Соборності в Києві

Про персональну злуку

– Це моя родинна історія і це моя персональна ідентичність – 22 січня 1919 року в урочистому параді злуки на Софійському майдані брали участь два моїх діди: один – рідний, по батькові, а один – двоюрідний, бабусин брат; той – від УГА, цей – від УНР. Обидва встигли залишити в родині міфи, залишити розповідь про ось цей «золотий гомін» Тичининський.

Коли в 1959 році мої батьки побралися, то жодна з родин не була щаслива з цього приводу: «За кого Надя вийшла заміж?» – «За якогось бандерчика»; «З ким Стефко женився?» – «Та якусь совітку взяв». До питання про те, як розділена Україна, – я дещо знаю зі свого персонального досвіду, із шістдесятницької культури: як відбувалося ось це формування єдиної України – із різного історичного досвіду, з різних історичних пам’ятей, – і наскільки ми завдячуємо відчуттям єдиної України отим-таки шістдесятникам.

Прочитайте «Український лев» Василя Симоненка – «цілий тиждень живу і ходжу між левами»… Це абсолютно маніфест єдності: «Вибухає душа — я тебе розумію, але, Львове, хоч трішки мене зрозумій». Це важливий текст! Він езопівською мовою написаний:

«Я до тебе прийшов із захопленням сина
Од степів, де Славута легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили хлюпнуло у серце моє».

Про що це? Про щось ці рядки? Ось це перше пост-голодоморне покоління, ось ці діти, кажучи словами іншого шістдесятника, Вінграновського, перші, що «наросли з худеньких матерів в саду порубанім», ось ці діти Великої України, які от перші виросли, сп’ялися на ноги, з тим, щоби зшивати-зашивати-залатувати ось цю сталінську катастрофу.

Чому для нього Львів – «епіцентр моїх радощів і надій»? Де ця «одчайдушна» сила у Львові, що він її побачив у 1962 році? Та підпілля ж. Підпілля! Воно ще живе було. Останній бій УПА – 60-го року. Вся ця пам'ять – ще тут, всі ці перекази, і все це каміння ще кровоточить. Ось тому «цілий тиждень живу і ходжу між левами».

Все це відбувалося у рамках радянської держави, яка, в принципі, зацікавлена була в нівеляції регіональних відмінностей від Чопа до Владивостока – себто в тотальній загладі всіх і всячеських відмінностей і «созданіі новой історічєской общності людєй совєцкого народа».

Те, що українські еліти їздили до Львова на колядки… І в пошуках наречених, між іншим, також. Це не жарт! Це було принципово, це було концептуально – кажу вам як дитина цього покоління – це, великою мірою, були ідейні шлюби. (Дорогі історики, ми ще не починали взагалі вивчати шістдесяті роки!) Еліти, шістдесятники, мали свій проект – проект ось цієї самої національної єдності, на противагу общєсовєтській національній нівеляції.

І от коли скінчився СРСР, тут виявилося, що ми маємо за порєбриком деякий незмінний інтелектуальний центр, який більше не зацікавлений у нашій єдності і не зацікавлений в унітарній Україні. І приблизно з дев’яностих років запускається концепт «двох Україн», сходу і заходу. Електоральні мапи, які було намальовано на Помаранчеву революцію, – це вже був результат давнього, попереднього розколювання.

Кожного разу, коли я чую: «у сходу і заходу свої герої…» – мене тіпає. Бо я знаю, звідки це пішло.

Думати на покоління вперед

Я не вважаю, що ми втратили шанс у 1918 році. Навіть якщо всі найкращі українські історики зберуться і будуть один наперед одного доводити, що ми втратили 102 роки тому свій шанс, я рішуче і категорично не погоджусь.

У мене своя профдеформація: я люблю вичитувати сюжети на довшу дистанцію. Я вірю тим українським інтелектуалам, котрих ми досі за отих самих 28 років не витягли із записників, – от в цьому сенсі багато таки було змарновано! – з котрих ми досі не обтрусили пил, не прочитали. Відповідно, нам легше жити чужими аналогіями, аніж тими програмами, котрі наші попередники у форматі націєтворчих еліт, які об’єднувалися в «Старій громаді» і новій «Громаді» XIX століття, вже були прописали. За стандартами тодішньої Європи це були далеко не найдурніші люди. Але якщо цього не знати, то, відповідно, раз за раз хапатимешся за якийсь пошук «прописаніших» аналогій, і ці аналогії виявлятимуться чужими.

Для мене свого часу стало справжнім інсайтом листування Драгоманова, ось цього самого східноєвропейського Джона Стюарта Мілля, як його називали в тодішній Західній Європі, куди його випер царь Алєксандр, прекрасно знаючи, що він робить. Бо вплив Драгоманова в тодішній Україні і на тодішніх українців, які становили головне ядро бунтівної молоді в обох столицях – і в Москві, і в Санкт-Петербургу, – був велетенським. Давайте поглянемо на все це російське «освободітльноє двіженіє» як на таке, в яке українці влили [багато сил] – чи тому що вони вважали себе частиною російського проекту, чи тому що вони приймали як даність реальність російської імперії. «Долой самодєржавіє!» – в принципі, всі ці люди були від Драгоманова, вони всі були під Драгомановим. І виперти Драгоманова в еміграцію для «охранки», для його імпєраторского вєлічєства і його канцелярії, – означало позбавитися дуже сильного, «номер один», можна сказати, головного болю.

Драгоманов пояснював через кордон, наскільки це можна було пояснити в умовах тодішніх комунікацій, тутешнім українцям, скорим на швидкі дії, які негайно хотіли, – як отих 73% наївних новоохрещених українських громадян, які хотіли все, негайно, і «вже завтра!», і «чому не робиться?», «давай, все, ми завалимо всю цю попередню систему, все почнемо з чистого аркуша»… Драгоманов пояснював, що треба навчитись дивитися на українську історію, в тому числі в оцінці постатей минулого – і надій Хмельницького, і надій Мазепи, і всіх попередників, – з інакшої точки зору.

Як сказав Драгоманов, «фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами». Оце блискуча думка! Тобто формат: неволя, окупація, колоніалізм. Але завжди були групи – при кожному підпаданню тих чи інших частин української території, входженню їх у склад чужих імперій – завжди був інтерес певних українських груп, які мислили себе українськими, і так чи інакше виявлялися інструментом реалізації ось цього українського проекту, тільки на дуже довгу дистанцію.

Власне, говорячи про війни Хмельницького, Драгоманов висловлює думку, від якої в мене сироти побігли по руках. Бо я раптом зрозуміла, про що він. Я зрозуміла, в якому форматі ось ця «Громада» XIX століття, ось ці нащадки, внуки і правнуки еліт гетьманської старшини, як вони мислили український проект на майбутнє, в поколіннях, до яких самі вони точно не доживуть... У цих людей було державницьке мислення в форматі століть!

Дві такі задачі стояли перед Україною в XVII столітті, каже Драгоманов. На півдні – Туреччина, а українцям потрібен був вихід до моря і колонізація степу, потрібен був безпечний південь, потрібно було подолати Туреччину. Союз із Москвою допоміг нам це зробити. І тільки тепер, пише Драгоманов, після турецьких воєн, після краху Османської імперії, тільки тепер наші стосунки з Росією стають нашою проблемою «номер один». До цього, скільки вона нам лиха не завдала, це ще не була наша головна проблема – вона виходить на перший план тільки після турецьких війн.

А друга, каже Драгоманов, фатальна національно-крайова задача – це прибрати поляків з українських етнічних територій. 1893 рік! Уміли люди мислити, так?

І коли з цієї точки зору подумати, що всі ці грушевські, розумієте, які нам сьогодні здаються такими йолопами… Всі ці грушевські були не дурні, а знали трошки більше за нас із вами, і вміли на оту довгу дистанцію мислити. Коли з цієї точки зору подивитися на те, що і як відбувалося в муках минулого століття – з втратами, з обрізами територій; по всіх краях від Сяну до Дону нас попідчикрижили, від Підляшшя, Берестейщини, Стародубщини – але в цілому якщо дивитися на поступ цього проекту… Гей, панове! Та 120 років тому не існувало в принципі України, окрім як у свідомості ось цих кількох десятків інтелектуалів! Розумієте? Її не іс-ну-ва-ло – ні як політичного тіла, ні як культурного. Існувала ось ця сама здоровенна територія етнічних земель, населених слов’янами…

Де лужичани? Де вони, лужичани? А в 1918 році політична партія лужичан за незалежність налічувала 100 тисяч членів. На сьогоднішній день останні кілька тисяч стариків ще говорять лужицькою мовою – все! Тоталітаризм радянський і німецький знищили принаймні один слов’янський народ, який проходив ще на початку XX століття десь приблизно однакові з нами історичні сюжети і колізії.

Чому ми не дивимося в форматі цих аналогій? Я не вважаю, що ми «профукали» шанс.

Чи українці готові захищати державу?

В 2014 році, коли майбутнє держави стояло на кону, українське суспільство довело і показало, що вона йому потрібна і що воно готове її захищати, в тому числі зі зброєю в руках. Це серйозний доказ: не «все одно»!

Проти нас застосовували технологію, за якою ми мали демонструвати «гражданскую войну мєжду востоком і западом», і за якою половина України – та, що по Збруч, – мала відходити до Польщі, Румунії і Угорщини, – а, відповідно, решта мала йти під «Новоросію»… Якби не ось ці абсолютно стихійні, не описані ще ні істориками, ні публіцистами народні бунти, повстання і резистанси, від саботажу всіх рівнів, в тому числі і саботажу на рівні криміналу (от де Винниченко був би «щасливий»!); всі ці історії, коли ви їздите Україною, і вам розповідають де-небудь в Херсоні чи Миколаєві, як місцевий проукраїнський кримінал вивіз у ліс і закопав проросійський, і завдяки цьому автобуси не проникли вглиб – ну, не вийшло, не вийшло підняти триколор над держадміністрацією!..

Принаймні перед цим лицем цих всіх історій: люди добрі, давайте вважати на те, як ми говоримо, давайте не повторювати тих мемів, які нам настійно і наполегливо з ввімкнених і вимкнених отворів і розеток впихають наші вороги! Давайте не будемо говорити, що Україна «раздєлєна», давайте не будемо говорити, що у сходу і заходу свої герої (ніхто на сході, даруйте, не прив’язувався до пам’ятників Леніну!).

Спроба зімітувати в Україні «гражданскую войну мєжду Востоком і Западом», щоб під цим гаслом Україну таки поділити і демонтувати, – по факту провалилася. Це не означає, що не буде нових, інших, винахідливіших спроб. Але факт, що поки що їм розділити Україну не вдалося – це ми можемо констатувати з абсолютним історичним оптимізмом. Давайте працювати над тим, щоб ми їм принаймні не допомагали.

Який проект України буде успішним у світі?

Я вже трохи пожила, і, воленс-ноленс, вмикаю скепсис бабці на призьбі, коли чую від амбіційних і, як правило, молодих людей: як їм усім сподобатись? От приблизно: що Україна може запропонувати світові?

Це питання в засновку помилкове. Давайте ми організуємо у себе життя так, щоби тут українці могли на своїй землі сповна реалізуватися, і тоді спрацює ось ця сама буддистська догма: спасися сам, і 10 тисяч довкола тебе теж спасеться.

Тільки тоді, коли ви реалізуєтеся для себе, тільки тоді ви будете цікаві іншим. А вже потім раптом, «за збігом обставин», виявляється, що коли це цікаво вам, тоді це буде цікавим і світові. Але не тому, що ви про той світ думали від початку, – ви просто робили те, на чому залежало вам.

Пізнай себе, – казали древні. От і все.

Чи Україна є архаїчною країною?

(Примітка Z. Пані Оксана Забужко полемізує з Віталієм Портниковим, котрий відстоює переконання, що однією зі засадничих проблем України є архаїчність. З одного боку, вважає Портников, ця архаїчність допомогла нації зберегтися, але з іншого боку – блокує розвиток та модернізацію).

Дозвольте не погодитися. Ізраїль – значно зануреніший в минуле, ніж Україна, і на тому минулому цілу ідентичність і тримає.

Насправді сьогоднішня грандіозна політична криза – глобальна. Вона породжує кризи місцевих ідентичностей по цілому заходу, тому я не розумію, чому захід був протиставлений Україні в цьому сенсі. Та милий Боже, слухайте, перетніть західний кордон і почитайте польські газети! Та нічим іншим, окрім якраз розборок про минуле, принаймні від 2015 року, відколи PiS прийшов до влади, вони і не займаються.

Це стосується цілого зсуву, цілої Європи. Кожного разу, куди не приїду, я чую ту саму історію – з різними нюансами, з варіантами, з локальним декораціями. На тлі якої про свою країну можна сказати, цитуючи Довлатова: «Леночка, ты чудно выглядишь, особленно – на фоне остальных».

Запит на диктатора

(Примітка Z. Модератор дискусії Олександр Зінченко побудував кілька своїх запитань довкола результатів соціологічних досліджень, згідно з котрими в Україні поступово зростає запит на «сильну руку», а водночас зменшується відраза до історичної постаті Сталіна).

Ви можете сказати, що 60% українців ніби продемонстрували запит на «сильну руку». А вони, можливо, продемонстрували невдоволення неефективністю демократії в умовах війни. І цілком резонне.

Ширше – це якраз можна тлумачити як частину глобальної кризи демократії, яка сьогодні відбувається в усіх країнах без винятку. І питання «що ми робимо не так?» лунає скрізь, від Британії і до Швейцарії.

Відповідно, я би розрізнила ці блоки. Якщо ви скажете, що 60% українців відчувають потребу «сильної руки» – wow, паніка, «рєбята, совок!», нам грозить тоталітаризм, Білорусь… Якщо ви скажете, що 60% українців голосують за компетентний менеджмент (компетентний менеджмент – означає повноважний і відповідальний одночасно), то воно вже якось звучить і не так драстично. «Сильна рука» – це тригер, який зразу запускає вам «в ліцо» вусатого генералісімуса. «Компетентний менеджмент» – звучить у дусі майбутнього.

Питання: що ми взагалі розуміємо під тоталітаризмом?

Коли ми говоримо про тоталітаризм, ми відразу асоціюємо його якраз із тоталітаризмами минулого. Ми погано впізнаємо тоталітаризм у нових формах. Ми погано впізнаємо способи маніпуляції через телебачення чи через інтернет, які вводять примус, цензуру, і одностайність, і голосування бульбашками всіх «єдінообразно» не згірше, ніж це відбувалося на загальних зборах трудового колективу на пам’яті попереднього покоління. І тоталітаризму в цих нових формах ми в принципі не впізнаємо.

…В Європі вживається термін «орбанізація» – маленькі авторитаризми, реабілітація і скочування до минулого. Ще Умберто Еко говорив, що прогрес – це не обов’язково лінійна річ. Розвиток ніколи не припиняється, але розвиток може йти і петлями, і «крок вперед – два кроки назад», і зигзагами, і як завгодно. Недовижаті європейські авторитаризми тридцятих років – ось ця Європа, яка пітніла і смерділа фашизмами різних ґатунків, зокрема Центральна і Східна Європа, ось ці самі молоді національні держави, які вчилися бути молодими національними державам, – велика трагедія Другої світової війни обтяла дуже багато форматів розвитку [авторитаризмів]. Але зараз ось ця хвиля, яка була обтята, знову вискочила вперед і вгору.

Ідеться про весь світ. Саме про сучасний [а не архаїчний] світ. Який пітніє фашизмами найрізноманітніших форм і кольорів. Який, очевидно, повинен перейти через ось всі ці шоу, в тому числі і в блазенських формах… В ось тих блазненських формах московського шоу-бізнесу, в якому це відбувається, на жаль, сьогодні в українському політикумі. От, проголосували за телевізор. Перша нація, передова нація – це сучасність, це XXI століття, це загрози тоталітаризму XXI століття! – українці перші проголосували за телевізор!

Про історичні паралелі

Майбутнє – то є така штука… Не можна дати адекватних візій майбутнього. Всі наші візії майбутнього – це різні комбінації кубиків «лєґо», складені з минулого. Майбутнього ще немає – ми його конструюємо.

Про національну пам’ять та УІНП

(Примітка Z. В публічній дискусії брав участь голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, котрий обстоював тезу про «інклюзивну історію»).

Якщо йдеться про те, як ми можемо, в світлі останнього інтерв’ю президента ізраїльській газеті, реорганізовувати нашу національну пам’ять, то, слава Богу, я не є директором УІНП, не є працівником жодної державної інституції! Тому що я не відповідаю за те, що робиться в голові у людини, котра грає роль президента моєї країни. Зрозуміло, що не всім так пощастило, як мені. Нам з цим жити.

Це продовження тих технологій, про які я говорила вище, – кололи нас на схід і захід, а тепер засобом ось цього самого московського шоу-бізнесу і ось цього самого проекту лже-Голобородько відбуваються спроби розколу вже за іншими ознаками.

Про політичний процес в Україні

В нас дуже багато інсценізацій, і ці інсценізації не завжди і не конче українського походження. Для мене це теж частина війни. Яка точиться далеко не тільки гарячими засобами, не тільки залізом, а – зараз XXI століття – насамперед інформаційними засобами, інформаційними ресурсами. В XXI столітті не треба бомбити міста – вистачить розбомбити мізки, і люди самі винесуть завойовникові ключі від власного міста.

Властиво, в цьому форматі обговорювати якісь розколи за політичними лініями я просто відмовляюся, насамперед тому, що це так чи інакше би означало брати участь в оцінці політичного шоу. Я краще напишу рецензію про справжній театральний спектакль.