1.

 

“Любов рухає сонцем і планетами”,— сказав Данте. “Любов — це Бог, а Бог — це Любов”,— пишеться в Біблії. На жаль, ми часто так легко і бездумно кажемо: “Я тебе люблю”, хоч за цими словами бездонний зміст, і кожен тлумачить їх по-своєму.

 

Людвіг Вітгентштейн наголосив, що будь-яке поняття в нашій уяві і психіці не тотожне аналогічному в іншої людини. Що таке, наприклад, чашка? Кожен має про неї в своїй уяві геть індивідуальний образ. А що таке Любов? У кількох мовах існують два словесних означення цього явища: любити і кохати (наприклад, в іспанській — amar і querer). І в українській так само — любити собаку можна, і друга теж, а от кохати собаку якось... не виходить, а якщо кохати друга, то... так, отож. У російській мові просто люблять усе. І друга, і собаку, і маму, й кохану жінку. А де ж відтінки?

 

Насправді в житті все залежить не від кольорів, а від відтінків.

 

У давньогрецькій традиції любов мала шість градацій: Ерос (романтично чуттєва любов), Маніа (хвороблива любов, у якій занижено самооцінку закоханого), Агапе (нееґоїстична, саможертовна любов), Сторж (любов-дружба), Людус (любов-гра) і Прагма (реалістична любов з практичним баченням наслідків).

 

Любовні взаємини можуть тривати довго, якщо погляди обох партнерів на любов схожі. Є думка, що чоловіки більше схильні до любовної гри, натомість жінки — до прагматичного або ж саможертовного розуміння любові.

 

Що ж до манії, то вона може часом виникати, зокрема у юнацькому віці, при першому коханні. Вона продукує такі істотні хімічні зміни в організмі, що підліток не може ні на чому іншому концентруватися й думати про щось інше. Однак здебільшого з віком це минає.

 

Романтичне кохання далеко не завжди передбачає продовження зв’язку, бо часом закоханий витворює в своїй уяві такий образ своєї обраниці, що немає нічого спільного з її реальною особистістю. За якихось інших умов ці люди навіть не змогли б приятелювати.

 

Ідеал романтичного кохання загалом є винаходом сучасного світу. Молоді люди зазвичай не дослухаються порад батьків і одружуються з кохання, аби робити власні помилки. З практичного боку, тепер хіба що шлюбні агенції можуть дещо допомогти в будуванні стійких шлюбів.

 

У Біблії визначено три види любові — Ерос, Агапе і Філія.

 

Ерос — творча сила, Філія — дружба, Агапе — любов, спрямована на творення добра для інших.

 

Христос любить усіх любов’ю Агапе (безумовною любов’ю, яка не чекає віддачі).

 

Врешті-решт Любов або існує в людині, або ж її немає, хоча, виявляється, все-таки краще, якщо людина когось або щось любить, бо тоді її життя сповнюється сенсом.

 

Але ж Любов і Кохання пересічний бездумний індивід (будь-якої статі) назагал доволі часто ототожнює винятково із сексуальним потягом.

 

“Займатися коханням” — для багатьох сьогодні банальний евфемізм статевого акту.

 

Насправді ж Любов — це щось зовсім інше.

 

Це стається з людиною лише раз у житті, і світ набуває для неї барв і звуків, яких доти не мав.

 

Чому вона? Чому він? І взагалі, що це?

 

Чи це справді лише інстинкт продовження роду, і старий Фройд мав рацію, коли оголосив, що всі ми — заручники наших статевих функцій?

 

Чи все ж таки у заманливій темряві сексуального світу є тунель, в кінці якого видно світло, і почуття спираються не лише на “я хочу” і “ти повинна любити мене, бо я тебе люблю”, а й на високий злет, коли мрієш якнайбільше зробити для людини, яку кохаєш. Віддавати, нічого не вимагаючи взамін, радіти з можливості самопосвяти, підноситися духом від власної некорисливості.

 

Якщо вас люблять, то люблять.

 

А якщо ні, то ні.

 

Якщо треба пояснювати, то пояснювати не треба.

 

Нічого ніколи не поясниш, коли інша сторона не захоче почути, не захоче зрозуміти...

 

Нам не дано передбачити, де, в кому і як одізветься наше слово, сказав Поет, але саме співчуття нам дається, як благодать Божа.

 

Чого найбільше ми прагнемо — щоби нас вибирали з-поміж інших, щоби ми були найкращі саме для тих, кого любимо, щоби ми подобались, щоби ми...

 

Колись я був юний батяр, і в мене була коханка, значно старша за мене, яка навчила мене всім премудрощам сексу. Вона була супер, вона могла все, і робила це зі смаком і гідністю.

 

Але з часом ми розійшлися. В неї було своє життя, а в мене молоде своє Але якось для мене прийшла біда. З часом розумієш, що то була звичайна любовна драма. Але тоді мені здавалося, що я помру від образи і безсилля подолати провалля, що утворилося в душі після зради.

 

І ось коли мені було найгірше, я зателефонував до тієї давньої своєї подруги, і вона приїхала до мене, і лишилася зі мною. Вона відігріла мене. Я підкорявся її рукам, майже нічого не відчуваючи, а вона продовжувала ніжно масувати й обціловувати моє тіло, ніби витягаючи з мене всі нервові згустки, і зрештою все це змусило мене заснути.

 

Коли я прокинувся наступного ранку, відчувши в собі нарешті снагу до життя, її не було поруч. Лише записка: тримайся, у тебе все буде гаразд.

 

Я ожив тоді в її руках, і я завжди буду їй вдячний, хоч ми з нею знову розійшлися і вже дуже давно не бачилися. Та я тепер знаю, що таке Любов-Агапе, і ця жінка — мій друг назавжди, хоч ми й живемо нині в різних світах.

 

 

 

2.

 

Знаходимо, помиляємось, розходимось і знову шукаємо.

 

Довго, і не раз, і намарне.

 

Не силою краси чи міццю м’язів найбільше зваблює жінку чоловік, хоч це також спочатку захоплює й принаджує, так само як чоловіка — жіноча врода, чудова фігура, гарне волосся...

 

Але ж потім, зовсім скоро, якщо ви справді прагнете глибини, то неодмінно запитаєте себе: чи відкриті ми добру насправді, чи спроможні на Любов із вектором “на”, а не “дай”?

 

І кожен має запитати себе сам: якщо я хочу, щоби мене любили, чи спроможний я сам на справжні почуття? Чи не “розлюблю” я через деякий час? Чи зможу віддати все і не вимагати негайно віддачі — дай за дай?

 

А насправді, коли ми спимо поруч із кимось, запитаймо себе: чи ми тягнемо кожен ковдру на себе, чи накриваємо того, хто спить поруч, і чи він накриває нас — підсвідомо, у напівсні, але насамперед — кохану людину, а вже потім себе!

 

Ніби так просто, але це і є спрощена формула любові — ковдра насамперед для коханої людини, а вже потім собі!

 

І далі запитання: ви дістаєте задоволення, коли відчуваєте, що когось любите? Чи коли вас люблять? Чи тільки тоді, коли займаєтесь сексом, і це і для вас Любов?

 

Спитайте себе, й побачите — чи ви шукаєте собі еґоїстичне задоволення, чи ваша душа наповнена світлом, і ви щасливі насамперед від цього.

 

Пізнати іншу людину — це насамперед навчитися бачити її без маски.

 

Задоволення від сексуального акту може нічого спільного з Любов’ю (а надто з Коханням) не мати.

 

Американський антрополог Десмонд Морріс визначив у своїй книжці “Людський зоопарк” кілька типів людських сексуальних взаємин, відмінних від тваринного світу, де все відбувається за природним потягом.

 

1. Секс для заспокоєння.

Уявімо собі: тяжкий, нервовий день на роботі; статевий акт дає релаксацію, забуття і врешті решт — полегшення: голова — порожня, нерви — вгамовані.

 

2. Секс для самоствердження.

Не тільки підлітки, а й дорослі, що, втім, так і залишилися підлітками, домагаються від когось згоди на секс і відчувають неймовірне задоволення не так від нього самого, як від факту перемоги й власної крутизни. Стать тут значення не має, жінки також кайфують від таких завоювань.

 

3. Секс з обов’язку.

Це така рутинна робота, яку подружжя обов’язково повинно виконувати.

 

4. Прокреаційний секс.

Мета єдина — дитина. Головне, аби дама завагітніла. Решта не має значення.

 

5. Секс, що зміцнює соціальний статус.

Шеф трахає секретарку, бо він шеф — і це його вивищує. Може, і ще когось з підлеглих трахнути або принаймні взути. Він шеф, і йому тяжко відмовити. А чутки тільки утверджують його як крутого шефа.

 

6. Дослідницький секс.

Цікаво, як вона (він) це робить, можна освоїти нові пози чи способи...

 

7. Секс знічев’я.

Треба чимось зайнятися в неділю. Може, знайти когось і потрахатися?

 

Напевно, існують й інші варіанти. Але шокує, що часом люди, зближуючись фізично, запломбовують свої душі.

 

Адже які взаємини між партнерами, такий зрештою й характер інтимного зв’язку між ними.

 

Коли це Ромео і Джульєтта, то вони, як підлітки, що вперше пізнають пристрасть, віддаються їй несамовито. І увесь світ для них ніщо порівняно з єднанням з коханою істотою.

 

А коли дорослі усвідомлюють, що в коханні головне “на”, а не “дай”, і сповнені цього, лягають разом, то вже самий дотик до коханого тіла породжує бурю щасливих емоцій у людині, і далі інтимний акт стає просто вінцем справді високого й зрілого почуття.

 

Кохання вимагає праці, дбання і обережного, чутливого ставлення до себе, і тоді воно здатне породити в серці благо.

 

Певною мірою сама енергія любові витворює дива. Звісно, вона здатна водночас породжувати війни й руйнувати держави. Якщо покопатися в біографіях великих людей, можна дізнатися, що світові катаклізми часто спричинялися любовними драмами того чи того монарха або політика.

 

Стан закоханості в його метафізичному сенсі виступає сильнішим за всі цінності — соціальні, матеріальні, звичаєві й побутові. Навіть вищим за саме буття.

 

Енергія любові витворила мистецтво в усіх його видах, вона є рушійною силою людини і світу. Намагання проникнути в іншу людину, пізнати її духовний світ, відчути, що вона думає, злитися з нею в одне ціле — все це нагадує міф про двостатевих андрогенів, які колись мали по дві голови й чотири руки та ноги, а потім Бог розділив їх, і тепер все життя кожен шукає свою справжню половину. А ще кажуть, буцімто ім’я коханої людини написане на спині, і сам його побачити ніхто не може. Написано воно таємними знаками, і коли ти знайдеш свою людину, воно проявиться.

 

 

 

3.

 

І наостанок: як усе-таки витримати це почуття безмежної закоханості, коли людина мучиться від кохання, не спить, хвилюється через те, який вона має вигляд у очах обранця, сумнівається в собі, боїться бути обманутою, зазнати розчарування.

 

І треба вже стати дорослим і мудрим, щоби, кохаючи, все ж таки спиратися на приказку: “Полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас будь-хто полюбить”.

 

Але який насправді стає бляклий, сірий та нецікавий світ, коли цього почуття зовсім немає.

 

І стан закоханості не обов’язково має закінчитися щасливим єднанням закоханих. І просто любити — це теж щастя.

 

Це стається один раз, коли, справді, ти цього зовсім не чекаєш, або давно не чекаєш, або навіть уже боїшся якогось нового початку, бо минуле давно болить тобі шрамами й опіками, та ще осколками й наконечниками стріл, яких так і не вдалося позбутися, витягнути з душі.

 

Та ось зовсім несподівано ти раптом помічаєш когось, і так собі, між іншим, починаєш дивитися на це обличчя, й обманюєш себе, що твоя цікавість — випадкова, але раз у раз, гейби несамохіть, знову позираєш туди, і десь підсвідомо розумієш, що це лиш мить, бо так не буває, не може бути, не треба, я й сам нічого не хочу, то таке собі...

 

Іскри таких думок стрімко пролітають, і ти вже збираєшся йти, ти вже пішов, тебе нема тут, і раптом твої очі зустрічаються з її очима, і ось вона тут, ось вона поряд. Незграбний несвідомий рух — щось віддати від себе, якось зв’язати, нехай на мить, але лишити спогад — і в собі, і в ній.

 

До побачення.

 

Це звучить майже правдиво, хоч раптом ти усвідомлюєш, що хочеш знову її побачити. Просто побачити, просто якось побалакати про щось, і знаходиш тисячу варіантів, і один якийсь спрацьовує, і все добре, і посиділи-побалакали, і просто зашибісь усе, аж тут летить стріла — і вражає тебе просто в душу, і ти здригаєшся, стає страшно й радісно, бо ти відчуваєш, що стріла отого малого засранця Амура чи Купідона зачепила її теж, невідомо наскільки, невідомо, як і що вона почуває насправді, але зачепила, й коротка мить незграбних дотиків, і питання — чи я тобі справді потрібен? І чому я, і чому, і чому, і чому... І що робити далі?

 

Бо так не можна, бо не прийнято, бо що це таке насправді.

 

Старшому легше й гірше: все вже було, вже не раз битий, вже знаєш, чим може обернутися, як може тобі раптом заболіти, як, щойно дозволиш собі, навіть лише собі, вимовити оте слово, ти вже сам себе загнав у кут, у полон, у рабство. Бо ти ще нічого не знаєш насправді, бо все може бути, бо непевність часто перемагає в молодій людині природний відрух, як-от те, що ніби нині струмує від неї до тебе, і вона може раптом тебе сахнутися, бо...

 

І ти кажеш собі: заспокойся, не роби зайвих рухів, не метушись, нічого ще нема, це все ти сам собі вигадав — і за себе, і за неї, і твоя “несамовита” енергія і фантазія можуть знову завести тебе кудись на слизьке, і знову розіб’єш собі лоба або ще щось.

 

А зсередини рветься давно загнане в підпілля почуття: я хочу любити, я хочу жити, бо я живу тоді, коли люблю, і любов — це, власне, і є життя.

 

Як прекрасно мати когось — нехай спершу далеко, нехай навіть нечасто бачитись, але отак от просто з неба повірити — і мати когось в собі, і себе в ньому.

 

Щастя — просто аби вона була десь отут; і коли вона сідає поруч — довкола гомінка компанія, і ти відчуваєш, як по твоєму тілу йде тепла хвиля від неї, і ти говориш з іншими, і жартуєш, і смієшся, і тобі весело, й компанії також — але все це правда і ні, бо найголовніше — оця тепла хвиля, оці майже мурашки по тілу і майже забутий, хоч завжди очікуваний стан внутрішнього розпруження — ось є поруч людина, яка тобі з кожною хвилиною стає ближчою...

 

Треба їхати, бігти виконувати завдання, складати екзамени, виступати по радіо, йти в гості до родичів, забігти до лікаря, пити каву, залізти у ванну, сісти за комп’ютер — все робиш, як у тумані, бо всередині лиш одне... Ні, ніхто ще нікуди не пішов, все може бути інакше, все ще нічого не значить — розум твій з останніх сил переконує тебе зупинитися, але тобі все вже по барабану, ти вже сказав собі це слово, і далі ти сам ним живеш, воно проростає в тобі, хоч як би ти намагався його не пам’ятати.

 

Дивишся в дзеркало, сам собі ти рідко коли подобаєшся, один з найбільших твоїх недоліків — не зовсім молодий вік — після кількаденної п’янки дається взнаки, але все зауважуєш між іншим, ти ледве стримуєш себе, аби не визнати, що в тебе нині усмішка ідіота, якому й так усе в кайф, і що ти не можеш не думати про неї, і тебе жене думка — щось їй подарувати, кудись її повезти, поїхати з нею в далекі країни...

 

— Ну досить,— подумки кричиш собі,— хоч поцікався, що там у політиці... Змушуєш себе сісти за комп’ютер, але ліпше би писати їй листа, два листи, сто листів, сто тисяч листів...

 

І знайдуться слова й думки...

 

Це вже, як наркотик, приємно — хочу ще!

 

Але, як на фотоплівці, поступово проявляється всередині тебе її образ, і все те, що, може, навіть їй самій у собі не подобається, тобі стає надзвичайно близьким — і не найгарніші зуби, і кирпатий носик, і потерті джинси, і коротка зачіска, й кросівки, і... Насправді все геть байдуже — скажімо, як вона жила досі. Якою вона є в деталях і рисах — не важить, бо не з обличчя це прийшло, а з того згустку енергії, саме з цього поєднання різних струмів, кольорів і нот, які витворили її такою, і тому вона тобі раптом близька, тому вона твоя, попри різницю у всьому, ні, вона може бути твоєю, ні, ти хочеш, щоб вона була твоєю... Яка не є, мене влаштовує все, якщо вона йде мені назустріч, далі — разом нас уже багато, і нас не подолати, бо двоє значно більше, ніж один... Один плюс один — ти не один...

 

Але що там з того боку ріки?

 

Чи не надто швидко я біжу?

 

Де в неї візьметься право і сила перебороти межу — любити старшого за неї; не так любити, як люблять ровесника, ні, зовсім інакше — але ж!!!

 

Її майже босяцьке життя — ти це вгадуєш — випинає з неї в її хлопчакуватості, в її одязі, в окремих рухах — ти, заплющивши очі, можеш уже вирахувати дуже багато. Вона переступала кордони не раз, і чинила те, що мама не веліла, а дядя міліціонер — тим паче.

 

Але ж то там, то інакше, то...

 

Ні, не інакше, ні, не там, усюди в людини є право на власний вибір, її право на відмову через страх, і задкування до звичного порядку речей...

 

Вона така молода, у неї все попереду... Що? Що там такого цікавого і важливого може бути попереду, якщо без тебе?

 

А в тебе без неї?

 

А якщо разом, якщо вдасться, то і її життя піде зовсім іншим річищем, і твоє також.

 

Хоч яким би було минуле, тут значно більше правди.

 

Ну, але якщо доля звела вас на коротко...

 

Ні, майже істерично кричить щось усередині тебе, розум вимагає осмислення, адже все ще може статися. Та ні, неправда, в неї очі такі, як у тебе,— і в очах було те, от те, от те...

 

Ну, а якщо ні...

 

Ні, зупинись! Бо всіх інших у тебе давно багато, але в серці може жити тільки одна людина, один образ.

 

Нині у тебе це вона.

 

І хоч скільки б ви були разом, все одно прекрасно, що це відбулося і ти зміг знову відчути щастя когось любити, чекати можливого й сподіватися на неможливе разом.

 

А ще лишається...

 

Вже лишається як наслідок —цей текст.

 

 

["Хрещатик", 14.02.2008]