«Ми патологічно логоцентрична нація»

«Ніхто не хоче бути великим мертвим письменником, батьком нації, який постфактум десь із труни про щось віщає».

Катерина Калитко – письменниця, перекладачка з боснійської та хорватської, минулого року у Meridian Czernowitz вийшла її поетична збірка “Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого” з ілюстраціями Юрка Іздрика, а збірка “Бунар”, що вийшла у ВСЛ 2018-ого, отримала спеціальну відзнаку журі Премією міста літератури ЮНЕСКО.

У розмові з Юстиною Добуш для Zbruča Катерина Калитко розповідає про свою ідентичність, війну, роль інтелектуалів та літературного канону, чесність і цехову солідарність зокрема.

— Коли я вперше почула назву і побачила обкладинку твоєї поетичної збірки “Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого”, одразу виникло запитання: це про війну.

— Частково це так і є. Власне, про війну в найширшому сенсі, не про українську – хоча про неї в першу чергу, – але загалом як про таку метафізичну категорію, і це одна з моїх старих тем, до яких часто повертаюсь і від яких далеко не втікаю. Ми з Ганною Улюрою говорили на Місяці авторських читань у Львові, і коли вона в мене спитала, чи це книжка про депортацію, я зрозуміла, що частково вона і про це, хоча я не закладала цього в перших шарах сенсу.

— Ми іноді забуваємо говорити, що зараз також відбувається війна ідентичностей, коли ти постійно намагаєшся себе знайти і не можеш сам себе перебороти. Чи ти вже наблизилась до якогось завершення в собі такої боротьби і маєш відповідь на питання: хто ти є?

— Ні, мені здається, ця відповідь до мене прийде десь аж в передсмертних конвульсіях або не прийде взагалі, схиляюсь до того, що кращим буде другий варіант. Адже ти маєш постійно шукати свою ідентичність, намацувати себе у світі та досліджувати цей світ, якщо ти раптом це припиниш, то навіть не знаю, що стається після такого моменту, мабуть, настає певна особистісна стагнація. З іншого боку, я просто усвідомила свою інакшість, механізм того, в який спосіб я відрізняюсь від решти людей, і це – нормально, бо кожен по-своєму відрізняється. Тобто я намацала якось цей свій механізм і в його рамках намагаюсь формувати річище, в якому рухаюсь. Але це не відповідь на питання, ким я є. Це відповідь на питання, ким я не є і в який спосіб я не є кимось.

— Як проявляється ця твоя інакшість? І чим ти не є?

— Я точно не є людиною стабільної системи, для мене важливий процес постійного пошуку, і через це навіть іноді унеможливлюється, знаєш, таке в найширшому сенсі буття вдома. Тобто для мене дуже важить мати дім, розуміти цю метафізичну єдність з своїм великим і малим домом, але я б не могла постійно перебувати без руху. Тому я не є осілою людиною, яка довкола себе якось в екстенсивний спосіб освоює простір.

— І тому для тебе Україна є добрим домом, бо вона абсолютно нестабільна?

— Так, це прекрасна країна, постійна амальгама, яка формується в тебе на очах, в якій відбувається цей процес кипіння, і тобі страшенно комфортно бути тут і зараз в своєму часі. Хоча це жахливе формулювання, бо тобі комфортно бути в часі, де відбуваються страшні речі, революції з великою кров’ю, війна, оці війни ідентичностей, які насправді є травматичними і джерелом великої драми для людей, що беруть в цьому участь, і в цьому числі для мене. З іншого боку, я себе не уявляю в якомусь такому ситому суспільстві, яке просто ферментується в своїх щоденних практиках і жодним чином не рухається по синусоїді, бо, вирісши в Україні, не вмію інакше, я мушу жити за цією синусоїдою.

— Мені здається, що це ще і певна залежність від адреналіну, оскільки ми живемо в країні з постійними стресами, після яких іноді просто неможливо до кінця розслабитись. Звідси, можливо, і потреба в революціях, таке враження, що ми ще не закінчили.

— Так, ми не закінчуємо жодної зі своїх революцій, як показує практика, і це не лише питання незалежності після 91-ого, адже ми не закінчували жодної зі своїх революцій як мінімум в діапазоні останніх 100-150 років. Можливо, це і дійсно тому, щоби знову до них повернутись і отримати цей адреналіновий вибух. Знаєш, це як люди голосували за Зеленського, типу ми подивимось, а якшо нє, то зробимо революцію, вийдемо на Майдан, ну а шо?

— Але стрес і таки викиди адреналіну згодом мають свої наслідки для організму, шкода, що ми не думаємо про те, як нам це обернеться.

— І в нас якимось чином не збалансовується кількісно людський ресурс. Якщо абстрагуватися від персоналій, нам не вдається збалансувати пасіонаріїв і раціональних державників чи просто діячів, які монотонно і розмірено роблять свою роботу, бо завжди переважає оця пасіонарна хвиля, яка хоче все і зразу, яка хоче відповідей на всі запитання і одразу поставити наступні запитання, на які відповідати треба буде впродовж покоління як мінімум. Хоча мені здавалося би, що це нормально, що хтось має бути в постійному русі, а хтось мусить бути точкою стабільності, але нам якось наразі з точкою стабільності все важче.

— А потім: хто винен? – Інтелектуали!

— Безумовно, не пояснили ж людям, що їм робити. Хоча після останніх майже 6 років я не знаю, що ще потрібно було зробити, в який ще спосіб потрібно було людям пояснювати, що з ними відбувається, для того, аби вони усвідомили: зміни мають стати незворотними. І що експеримент добрий тільки тоді, коли він має якусь кінцеву раціональну мету.

— Ти належиш якраз до тих людей, котрі мають щось пояснювати. Скільки, вважаєш, ще має існувати оця установка, що інтелектуали мають все розгрібати щоразу, коли народ налажає?

— Бачиш, мені би хотілося дуже, щоб ми від цього звільнились, щоб письменники були просто письменниками, розвивали свої світи, мікро- і макрокосми, які би всіх поєднували в якісь красиві калейдоскопічні візерунки. Але наразі ми така патологічно логоцентрична нація, яка досі чекає від письменників відповіді на всі стратегічні запитання, і на тактичні так само. При тому, що ті письменники ж не компетентні в цих питаннях, і потім це б’є по них самих. Від письменника очікують якоїсь геополітичної стратегії, умовно кажучи, а він пропонує те, що продукує на світ в межах своєї компетенції, приватних відчуттів, досвідів, травм і образ. Ясно, що більшість це не задовольняє і потім вони на цього письменника кричать, що він там винен в розпалюванні сепаратистських настроїв і все інше, хоча він, може, зовсім інше мав на увазі, але для людей це зіграло так, бо вони мають свій каталізатор в голові, відповідно, коли ця ідея потрапляє в їхню свідомість, воно працює зовсім інакше, ніж в того письменника в голові. І це теж таке вічне ходіння по колу.

— Щойно спало на думку, багато хто часто дорікає письменникам, що нема от якихось великих соціальних романів в сучасній українській літературі. Але якщо письменники постійно втягнуті в усі ці соціальні проблеми, то де вони мають знайти час на рефлексії, щоби сісти десь на три роки і написати той величезний роман. Тобто ми говоримо про недорозвиненість нашої літератури, але часто самі заважаємо їй розвиватись.

— Воно взаємопов’язане безумовно, і мають ж бути якісь реперні точки, кілька програмних книжок, довкола яких буде цей дискурс будуватись. А що в нас є? “Музей покинутих секретів”? В принципі, Забужко — та людина, котра якраз і намагається ці кістки до скелету зібрати, ніби от є знайдений частковий скелет мамонта чи якоїсь іншої викопної тварини, до якого, коли чогось бракує, дещо доточують штучно і долучають, щоб воно не було помітно. І таким чином ми теж якось намагаємось цей скелет нашої літератури відновити, але я не знаю, чи треба аж так до цього прагнути. Мені здається, що в принципі теперішній час самотужки формує під себе порядок денний і добра та література, яка народжується тут і зараз саме такою.

— Так, ми до цього якось гіпервідповідально ставимось. Я так розумію, ти вважаєш, що ми можемо знайти свій особистий шлях?

— Дивись, в нас є якась модель ще десь з кінця XIX — поч. XX століття, що от мусять бути якісь програмні речі, мусить бути канон. З іншого боку, в української літератури є хороший канон, шукати нічого не потрібно, просто його треба дослідити, власне, зараз добре відбувається процес повернення якихось недоосмислених імен, їхніх творів та напрямків. В теперішньому ж часі треба просто віддатись духові моменту і довіряти йому. Це такий доволі унікальний досвід, який переплавлюватиметься в унікальні речі, коли от зараз мине ця перша хвиля літератури факту, коли люди випишуть свої щоденники, свою окопну прозу, і стане можливою якась відстороненіша рефлексія, мені здається, будуть дуже цікаві та неформатні речі, яких ми навіть не сподіваємось.

— Але от, між іншим, американські діти в школі не вчать напам’ять того самого Віттмена, тобто маючи оцей “канон”, вони його навіть не вчать. Тому, мені здається, що ми ще навіть досить добре справляємось зі своїм каноном.

— Тут, знаєш, яка штука, теж щойно насправді подумала. Свою травму тривалої бездержавності ми намагаємось замінити наявністю залізної системи в літературі. Ніби в нас є ці ґрати, які нас тримають, цей кістяк, який ніколи нас не зраджує, бо держави нема, а література є: наша дума, наша пісня, не вмре, не загине. Це такий трошки компенсаторний механізм, не найгірший з можливих насправді, але літературі може шкодити, коли від неї забагато очікують і коли її хочуть заганяти в певні рамки.

— Ще ми любимо питати в літератури, коли в нас буде свій Ремарк і Гемніґвей, бо прийшла війна, значить, пора. Хоча з книжками ж не може бути, як з вагітністю, що от виносив 9 місяців, народив і виховуєш. Ми ж навіть не знаємо, чи вже відбулось умовне зачаття.

— Так, і чи мусило воно взагалі статись? Бо це, знову ж таки, недовіра до себе, намагання запозичити і перетягнути на себе чужу модель, бо от, умовно кажучи, в європейській чи в світовій літературі про війну є Гемінґвей і Ремарк, тому вони конче мусять бути і в українській. Як явища і знаки свого часу, вони, безумовно, цінні, і як документалісти, зрештою, цінні також, але як письменники суто в художньому сенсі... ну, були й цікавіші.

— Наприклад, про Першу світову однозначно сильним твором є “В сталевих грозах” Юнґера.

— Підтримую, вона також одна з найглибших для мене. І, знаєш, я цілком готова до того, що в нас не буде ні Ремарка, ні Гемінґвея, і я навіть втішусь, якщо їх не буде, бо це означає, що буде щось інше, щось своє. За сто років, якщо пофантазувати і такою якбитологією зайнятись, може, взагалі хтось в іншій літературі, сидячи і переживаючи якийсь схожий досвід, буде казати: “а де там наш письменник N такий, як український письменник Y?”. Тобто, підсумовуючи це все, здається, ми просто не довіряємо собі, не довіряємо власній спроможності та власному ресурсу випрацювати якусь автентичну, не схожу на інші модель, яка від того буде не менш вартісною.

— Мені іноді здається, що ми подекуди ніби намагаємось перетягнути на себе балканську модель через деякі схожості ситуацій.

— На щастя, ми не є і не будемо такими, хіба лиш місцями, на жаль. Бо, починаючи з того, що це інша структура чуттєвості, попри те, що вона дуже близька до нас і така дуже приваблива, яка ніби кличе долучитись до себе, і глибока, і в той же час вітальна, але це відмінні чуттєві схеми. Що глибше в це занурюєшся, то виразніше це розумієш. А коли ти говориш про такі речі, як війна, це, з одного боку, найгрубіший і найбрутальніший, а, з другого боку, найтонший людський досвід, оскільки ти завжди це переживаєш на найбільш індивідуальному рівні, відповідно, кожне переживання війни різниться, тому ми не можемо все порівнювати аж настільки. Ми можемо порівнювати, скажімо, модель реакції і можемо казати, що, скоріше за все, ми будемо так само, як саме боснійська література, довго реагувати на цю травму, довго її розкладати на чинники та складати назад.

Ця травма дуже довго буде тлом літератури такої найвищої полиці, тобто років на 30-40, хоч зараз ми не знаємо, чим закінчиться наш конфлікт. Я після вчорашнього дня (мається на увазі обмін полоненими, – прим. Ю.Д.) неуникно думаю про те, чи не закінчиться наша вся історія якоюсь великою капітуляцією, яка виросте в чергову національну травму і після якої ми будемо перебендями ходити попідтинню та співати, як ми просрали все. Від того, як цей досвід розшарується, теж багато залежить. Все одно це великий перелом, бо це момент великого усвідомлення себе як нації після 5 років справжньої незалежності, за яку свідомо заплачено, і тому це довго буде тлом і матеріалом для літератури. При тому, це писатимуть так, як зараз в Боснії, де зараз дуже кльові романи видають люди, які були підлітками під час війни, і це страшенно круті речі, в нас, думаю, буде та сама ситуація. Однак на Балканах таки своя історія, попри подібність геополітичної схеми, попри те, що там, умовно кажучи, старший брат намагався нагнути молодшого, все насправді складніше, ніж здається на перший погляд. Там дуже багато тонших зв’язків, Югославія не була тією соціалістичною імперією, якою була імперія тут, тому там значно більше ностальгії за нею. Відповідно, після чіткого закінчення воєнних дій не було однозначного ставлення до того, що сталось, і глибина травм інша. В нас все-таки, попри цей жахливий досвід, зараз не стається геноцид.

— Між іншим, на Балканах теж нема Гемінґвея і Ремарка, при тому, що в них була страшна війна.

— Власне тому, що це локальні війни і країни, які отримали дуже відмінний досвід, Боснія, Сербія та Хорватія зовсім по-різному показують війну в літературі. Тому якась універсальна, об’єднавча постать, яка буде еталоном літератури про війну, для всіх трьох неможлива. Вони навіть не мислять в таких категоріях, бо це, зрештою, не світова війна і однозначно не та війна, яку можна пояснити навіть найближчим сусідам, тому вони таких письменників навіть не шукають — і правильно роблять. Балканці самі собі пояснюють свою війну — це найголовніше. А коли приходить людина збоку і бачить, що той матеріал, з яким вони працюють, може бути корисним комусь іще, він, логічно, несе його далі, але це не є їхньою кінцевою метою, вони не б’ють себе в груди і не кричать про це.

— Мій один друг навчався в Канаді і розповів мені історію, що якось в одного викладача попросив розповісти про Балкани, на що той відповів: “I don't have time for that shit”. Після цього в мене з’явився страх, що про нас колись так само говоритимуть.

— Воно вже зараз починає проростати. Коли ти виїздиш з України на якийсь європейський фестиваль, то найперше запитують про політичну ситуацію, війну, і потім, зазвичай, починаються якісь такі абсурдні речі, які ти можеш просто проігнорувати або просто починаєш закипати і агресивно на це реагувати. Наприклад, тебе запитують: “Гарно тут біля моря, а у вас же ж моря не лишилось?”, ти розумієш, що це про окупований Крим, тому спочатку ти довго розповідаєш про Крим і всі ці міжнародні процедури, потім ти розумієш, що вони не ідентифікують Одесу як Україну, і кажеш: “А Одеса? Миколаїв? Херсон? Маріуполь? Вони всі біля моря”, на це тобі відповідають: “А хіба це ще Україна?”. І ти вгрузаєш в якусь таку неконструктивну суперечку. В якийсь момент ти собі виглядаєш просто індіанцем в скляному подарованому конкістадорами намисті, який, попри це, намагається пояснити всю складну культуру людям, які до тебе прийшли і дивляться, що якийсь смішний тут стоїть.

— Бо, попри “глибоку стурбованість”, ми для них просто якась цікавинка і розвага.

— Це нова гаряча точка, якої досі не було на обрії, вони ж звикли, що це така країна-сателіт Росії, що можна собі уявити матушку-расію, додати до цього трохи південного колориту — і оце от буде Україна. А тут довелось якось це собі переосмислювати, по-новому, інакшим кольором окреслювати це на контурній мапі, тому, трохи поговоривши з українцями, вони починають дратуватися усвідомленням, що все складніше, ніж вони собі уявляють. Бажання зануритись раптом перетворюється на роздратування, бо що ви ускладнюєте, ви торгуєте своєю травмою, ну хто з вас там в Центрально-Східній Європі не переживав таких досвідів. З одного боку, це треба пояснювати, хто це зробить, якщо не письменник і якийсь публічний інтелектуал, з іншого боку, закрадається ця така підступна втома і думаєш: якщо настільки треба пояснювати, то, може, і не варто.

— Я цієї втоми найбільше боюсь, бо цьогорічні вибори показали, що в нас вже скоріш певна апатія, після апатії ж часто наступає депресія... тоді вже й письменники не зможуть нічого зробити.

— Так, тоді письменники і самі не прокинуться, і про те, що вони когось будуть будити, вже не йтиметься. Але може бути й інакше, бо депресія теж по-різному проявляється, і це не конче може бути такий нульовий стан, адже може бути агресія, велика взаємна агресія, яка нарешті розшарує це суспільство так, що воно перестане шукати якогось великого вирівнювача, великого пояснювача одного для всіх, і зрозуміє, що люди настільки різні, що мають право існувати в абсолютно полярних схемах, ніколи не перетинаючись.

— В нас це розшарування, здається, вже відбувається, інтелектуальне середовище дуже поділилось, якщо до Майдану всі були просто проти влади, то зараз нарешті кожен має свою відмінну позицію. Це ж непогана ознака?

— Так, це здоровіше, бо, по-перше, вибір і різноманіття – це завжди добре, повертаючись до початку нашої розмови, як людина, яка любить рух і не любить існування в рамках якоїсь строгої системи, я дуже це заохочую і ціную. Думаю, що люди тільки так і привчаються мислити, умовно кажучи, маючи 5 різних позицій до вибору, вони мусять зробити якесь інтелектуальне зусилля і обрати котрусь для себе, а не просто ми за все добре, проти всього поганого. Різноманіття виховує відповідальність та вибір, і це класно, але поки настане усвідомлення цієї відповідальності та вибору, ми пройдемо кілька болісних етапів взаємної образи, непорозумінь і всього того.

— До речі, от була два роки тому колонка Андруховича про російськомовних, здійнявся такий великий срач, але в результаті ніхто не сів і не проговорив, хоч тільки так насправді й можна порозумітись. Я не знаю, чому ми так вперто замовчуємо проблему стосунків українськомовних і російськомовних, яка є і нікуди не дівається. Мені здається, це дуже небезпечна ситуація, вона схожа на ту рушницю, яка рано чи пізно мусить вистрелити, і невідомо, якої сили буде цей постріл.

— А якщо вона не вистрелить, то вибухне в руках. Так, про це треба говорити, бо від білінгвальності і бікультуральності ми нікуди не дінемось. Навіть я себе ловлю на тому, що коли переїжджаю потягом від якоїсь умовної Полтави, починаються інші краєвиди, починається інша архітектура, починається якась умовна Польща, і я їду, дивлюсь, але якось не то, хоч ніби й Україна, і така природа кльова, і ці балки, і ці горби, і це все, але от ні. І це нормально, оскільки я дотримуюсь думки, що людина серед усього іншого є також продуктом свого ландшафту. Крім того, що це сімейні досвіди і все-все, що нашаровується – в тому числі й досвід уже свідомого споживання культурного продукту, обраного тобою самим, – формує ландшафт і той досвід, який в ньому зашитий. Як міська людина, ти ніколи не можеш опинитись в чомусь, не маркованому людським досвідом, завжди є люди, які побудували ці будинки, є їхній спосіб побудови кварталу, який тобі подобається або не подобається, відповідно, ти приймаєш або не приймаєш в себе цих людей і ці покоління, історичні відрізки і таке інше. Те, що в нас є оцей такий момент трошки дражливий взаємного неприйняття – це теж стимул, бо це також оте вічне пізнання, постійний рух, який не дає зупинитись. І оце така Україна, як акула, яка спить, плаваючи, бо мусить постійно рухатись, щоб не померти. І слава Богу, насправді, наш незавершений національний модерністичний проєкт таким чином має шанс колись закінчитись і породити щось нове, дуже цікаве. Україна, як ми бачимо протягом останніх років, може стати транс-сектором для світу, і навіть те, що в Гонконзі дивились “Зиму в вогні” і ходили з українськими прапорами під час своєї революції, є гарним прикладом того, як наша країна може впливати на перебіг світової історії. Тому нам треба повірити в те, що можемо, зокрема в своїй літературі, обирати для себе власний шлях, а не натягувати на себе модель. Бачиш, воно якось так все зачіпляється, зачіпляється і таке плетиво виходить.

Розмови дуже потрібні, тому що в добу соцмереж ми вважаємо, що якихось написаних літераток достатньо для того, щоб вважати, що діалог відбувся, чи прокоментувати щось коротко — і все, ти в хатці. Однак це ж страшенно велика країна, і люди навіть про одні й ті самі речі говорять в різний спосіб, зрештою, якщо вони поговорять і знайдуть спільний майданчик, то зрозуміють, що рухаються і дивляться в одному напрямку, але по-іншому, і це теж прекрасно. Це питання великої мужності та відповідальності, хоч дуже цього не люблю, бо воно зужите і трошки не в той бік повернулася розмова, але от в цьому би мала виражатись “цехова солідарність”. В тому, що люди, скрипнувши зубами, часом навіть зі шкодою для своєї публічної репутації, оскільки перестануть бути зручними, зрозумілими і доведеться докладати більше зусиль, щоб цю публічну фігуру освоїти, засвоїти і вписати якось у свій світогляд, але от погоджуючись заздалегідь на такий модус свого існування в світі, мали би і могли би таким чином вести розмову і зшивати країну. Не просто роблячи якісь абстрактні жести, а інвестуючи своє життя.

— Здається, що після отої "Эдіної краини" багато хто злякався. І замість того, щоб сісти та обговорити, чому цей мовний срач знову відбувався, настала тиша.

— Так, бо після кожної сварки виходиш на новий рівень, і ти від цього моменту, якщо не хочеш просто замнути, щоб тобі стало простіше, маєш всі шанси дати цьому новий старт. Але всі правда злякались, і це насправді було так жалюгідно в підсумку.

— Власне, бо така дискусія могла б нам розповісти щось дуже цікаве про нас самих. Та ситуація показала певну хворобу, про яку ми до цього часто говорили, але сприймали лише як якийсь симптом.

— І на подібні діагнози ми дивились, як на чужі. Це як відторгнення, коли тобі, умовно кажучи, ставлять онкологію, і ти собі сидиш і думаєш “чому зі мною?”, при тому, що знаєш купу таких історій в твоєму колі, в тому числі й успішних досвідів подолання, але все одно сидиш, ніби твоє життя скінчилось. От після тієї дискусії була отака якась онкопухлина, і дотепер вона лишилась.

— Так, десь на третій стадії, коли ще важко вилікувати, але можна. На що ми зреагували так, що краще почекати, доки вона нас вб’є за 10 років, ніж перетерпіти рік в лікарнях. Отака знову втеча від відповідальності.

— І ліпше пуститися берега, а воно собі якось буде. Це питання до того, що будь-яка свобода має зворотнім боком відповідальність, велику відповідальність, травматичну відповідальність, і завжди хтось мусить її на себе взяти. Ніхто не хоче бути великим мертвим письменником, батьком нації, який постфактум десь із труни про щось віщає. Але що робить? Це цифрова ера, є купа майданчиків для висловлювань, навіть ще коли був LiveJournal, якось інакше функціонувало, бо тоді все публікувалось під ніками, та й з тодішньою швидкістю інтернету важко було багато коментити. А тепер, бачиш, з одної сторони, фейсбук зробив дуже кльову річ, бо він приніс відповідальність в дискурс, адже мусиш бути під власним іменем і на твої висловлювання може бути реакція як у вигляді лайка чи коментаря іншого, так і у вигляді санкції адміністрації, умовно кажучи. Тобто публічність трохи додала відповідальності, з іншого ж боку, вона дала оцей миттєвий момент блогерського визнання, швидкорозчинного висловлювання, яке може або швидко зібрати аудиторію та хайпанути, або за три дні потонути у стрічці — і ніхто про це навіть не згадає.

— Мені в наших інтелектуалах іноді все ж не вистачає глибини думки. Ну і справді якісної сатири хотілося би більше.

— Нема широти гуманітарного світогляду, є обмеженість національною програмою, і оце, як кажуть, викопати собі зручне Чорне море, а потім уже дивитись на світ. А, може, треба робити навпаки? Це те, що я намагаюсь в межах свого життєвого шляху робити, може, би варто було подивитись як існує світ, і потім вже звідти принести в Україну або розвинути те, що найбільше наближає до того світу?

З гумором і сатирою в нас відбувається страшна річ, вони в нас такого низового карнавального, ярмаркового рівня (що теж мусить бути), але мусить бути і щось тонше, а в нас інакший гумор не працює. В нас тонка іронія дуже рідко зчитується, і це, до речі, випадок того самого Андруховича, який дуже часто з своїм тонким інтелектуальним гумором залишається незрозумілим, і йому за це ще й фігачать по голові, і те саме з Бойченком. В нас гумор рівня Подерв’янського – це окей, так само це епоха, для нас усіх в певний момент це було дуже важливо, але багато людей просто ідуть за цим спрощенням, їм простіше сказати “гімно”, і всі сміються. Сконструювати і знайти кут атаки – це дуже важко, для цього потрібен хороший смак, велика підготовка, широта світогляду і мужність.

— Між іншим, ти ж одна з небагатьох з літератури, які мають політологічну освіту?

— Я тому і не йшла на філологію, бо писала і від мене чекали, що я піду туди вчитись. Але я не люблю робити те, що від мене очікують, а читати і препарувати чужі тексти і сама можу, тим більше, в сучасному світі без ширшої освіти далеко не підеш. Мені була потрібна та політологія, оскільки вже тоді цікавилась Балканами і процесами, які були за межами розуміння людини з вузькою спеціалізацією. Але тепер, маючи цей бекґраунд, я про нього мовчу, бо дивлюсь на людей, офігіваю і не встигаю всім кричати: в мене для вас є погані новини, але вони вам не сподобаються.