Одного дня посеред шкільних канікул якогось давнього року я порпався в домашній книжковій шафі, шукаючи щось для себе. Майже все, що цікаве дитині, я вже поглинув, але безкінечні літні дні вимагали ще якоїсь жертви на вівтар нудьги.
Тоді я й знайшов сотню переплетених сторінок, що ховалися між книжками, як бідний родич, який на сімейній гостині після кожного жарту мусить прикривати беззубий рот рукою. Ті друковані сторінки були без палітурки й закінчення. Можливо, та книжка розсипалася від старості чи частого читання, може, десь намокла й розклеїлася, а потім докупи її вже не зібрали. Хай там як, а ця неповносправна публікація мене неабияк зацікавила.
Як з мосту у воду, та книжка починалася просто з першого розділу, без жодних назв і вихідних даних. Найгіршим, однак, було те, що вона обривалася на якійсь стокільканадцятій сторінці, якраз перед сюжетною кульмінацією. Можливо, саме тому я й запам’ятав ту книжку на все життя.
Йшлося в ній про дивного добродія і його чудернацький автомобіль – Самоходик. Разом вони потрапляли у карколомні придибенції, переважно пов’язані з подорожами, історією й мистецтвом. Скажімо, розслідували викрадення якогось експонату з провінційного музею, там було повно таємниць, пригод і винаходів. Власне кажучи, автомобіль і був найбільшим технічним чудом, він виконував безліч функцій, в тому числі навіть плавав – як амфібія. Оскільки в закарпатських говорах полонізмів немає, то й слово Самоходик ніяк не вказувало юному читачеві, що йдеться просто про автомобіль. Я думав, що це філософська назва – майже як для живої істоти, бо ж і вільна людина є Самоходом, сама ходить.
Опріч захопливих одісей, та книжка подарувала мені радість зовсім іншого ґатунку – додумування. Оскільки кінцевих сторінок не було, мені не залишалося нічого іншого, крім як вигадати фінал самотужки (це я – безліч разів і щоразу по-іншому – й робив). Інтернету не існувало, тож заґуґлити епізод і в такий спосіб встановити автора й назву книги було просто неможливим. Додумуючи собі ту книжку, вигадуючи фабульні перипетії й аналізуючи характер героїв, я поволі й сам зробився письменником.
Нині, коли я вже знаю, що йшлося про книжку «Нові пригоди Самоходика» Збіґнєва Ненацького (яке гарне, зненацьке прізвище для дитячого письменника!), мені чомусь зовсім не хочеться дочитати кінцівку. Бо саме такою – без закінчення, з відкритим фіналом – вона для мене ідеальна. Досконала, як сам задум життя: ми знаємо своє минуле, але день прийдешній таїть у собі невідоме. Це невідання – найпрекрасніша риса нашого існування. Адже воно дозволяє нам мріяти. І заспокоювати себе: мовляв, у рукаві є ще кілька можливостей і шансів!
Так було і в дитинстві, коли світ був схожим на велетенський гіпермаркет, в якому можна було собі вибирати майбутню професію і лінію долі. Поклавши у візок одну опцію, існувала спокуса повернутися й вибрати щось інше. Наприклад, я мріяв бути археологом. Копати землю й знаходити мечі, монети, кістки й скарби. Відростити бороду, спати в наметі, смажити їжу на вогні й пити горілку замість чаю (десь так я уявляв археологів).
Мрілося бути дириґентом, бо здавалося, що його робота – це танець рук; обов’язково мати довге волосся, щоб воно розліталося в боки у такт музиці. Досі хочеться стати шпигуном і маскуватися під новим іменем десь у Дамаску, втікати дахами від переслідувачів і ховати в комірці білосніжної сорочки отруту на випадок викриття.
Пізніше захотілося бути бібліотекарем, жити серед книг, губитися в їхніх лабіринтах. Але неодмінно незрячим (Борхес?), бо як гареми охороняли кастровані євнухи, так і книгозбірні найкраще бережуть саме сліпці.
Ким ще хотілося стати? Садівником. Моряком. Кухарем. Священником. Пілотом.
Якою множинною є ця відкритість долі! Аж закрадається думка: те, ким ти не став, говорить про тебе чи не більше, ніж те, ким ти є нині.
31.12.2019