Слово, яке вимовляють тільки пошепки

Кармен Посадас

Мати Романа Реєса попрощалася з ним по WhatsApp. “Я тебе люблю”, – написала вона за кілька хвилин до того, як викинутись із вікна і покласти край рокам страждання. З того дня її син вирішив розпочати свій власний хрестовий похід проти одного з найбільших табу в нашому суспільстві: самогубства і його причин. Минулого року в такий спосіб втратили життя три тисячі вісімсот людей – це вдвічі більше, ніж гинуть в автомобільних аваріях. Серед чоловіків самогубство є першою зовнішньою причиною смерті; серед жінок – третьою; а серед підлітків – першою в абсолютних цифрах. Однак – і на це Реєс також вказує – попри те, що існують численні кампанії, які застерігають від небезпек на автомобільних дорогах, алкоголю чи неналежного використання інтернету, немає жодної, яка би вчила, як протистояти проблемі самогубства. Також ніхто не замислюється над тим, що за цим словом, яке завжди вимовляють пошепки (можливо, це єдине табу, яке досі зберігається в нашому суспільстві), ховається не лише окремий і трагічний факт, але дуже часто роки і роки страждань. Страждань і безпорадності, тому що іспанська система охорони здоров'я (без сумніву, одна з найкращих у світі) має свої прогалини – і, можливо, найбільш помітною є та, котра пов'язана з душевними хворобами. Насправді це парадоксально, якщо ми візьмемо до уваги, що депресія, яка поклала край життю матері Романа Реєса, є хронічною недугою нашого часу. Її випадок є лише одним прикладом, але дуже показовим. Багато разів вона просила, аби її поклали в лікарню, – та через тиждень її виписували, бо так велить протокол. “Дай Боже, щоб усі ті страждання, які вона пережила, прислужились принаймні для того, аби дещо поміняти, – зазначає Роман Реєс. – Було би бажано, аби надходження в психіатрію відповідали потребам пацієнта, а не тому, що вказує таблиця в євро чи інспектор, який тисне на психіатра, коли тому вдається стабілізувати хворого. З депресії із параноїдальними ознаками не можна вийти ані за тиждень, ані за місяць”.

Можливо, такі випадки дадуть початок дискусії про необхідність (або ні) говорити про самогубство. Досі через неписаний закон такий спосіб померти не дістає широкого розголосу. Лише тоді, коли відома особа – актор, письменник, спортсмен – вибирає покласти край життю, слово “самогубство” з'являється в масмедіа. Але завжди сором'язливо, із певним приважком цензури, яка стосується не лише людини, що відійшла, але також ставить тавро, і то назавжди, на членів її родини. Потрібно чи ні підняти завісу мовчання, якою ми всі запнули самогубство? Ті, хто стверджують, що ні, думають, що це може викликати ефект наслідування, який помножить вже й так велику кількість таких випадків. Ті, хто думають, що треба, аргументують це тим, що дуже часто за самогубством є тривала хвороба, яку засуджують: депресія. Недуга, яка не залежить від волі пацієнта, бо так само ніхто не хворіє на діабет чи рак з власного вибору. Та на ній є знак ганьби – немов людина сама винна, що відчуває цю глибоку печаль, цю тугу, яка не припиняється. Я не знаю, який є адекватний спосіб, щоб зупинити цю ситуацію. Та знаю, що він полягає не в тому, аби замовчувати проблему, обзивати слабаками, легкодухими тих, хто від неї страждають, і обертатись до неї спиною. Також не завадило би робити акцент на тому, на що я раніше вказала. Депресія не є примхою знуджених і лінивих людей; ті, хто на неї страждають, не є ані слабаками, ні лузерами, ані боягузами. Це хвороба, і її, як будь-яку іншу, треба лікувати. Не всі мають гроші, аби платити приватному лікарю. Не всі є Вуді Алленом, аби сублімувати свою депресію і свій невроз і перетворювати їх на чудові фільми, аби всі ми сміялися з його слабкостей. У світі повно людей, які чуються покиненими сам на сам зі своєю бідою. “Сподіваюся, що смерть моєї матері послужить для того, аби пом'якшити кам’яні серця”, – сказав на днях Роман Реєс. На даний момент він вніс петицію на Change.org, до якої приєднується тисячі людей, і зумів розпочати дебати на заборонену тему. Це непоганий початок.