Існують у мові фрази, які звучать печально, а означають речі позитивні, іноді навіть радісні. Ніхто не стане сперечатися з тим, що не було у шкільному житті слів, солодших за просту й лаконічну фразу "Вчителька захворіла". І річ аж ніяк не в тому, що тій умовній вчительці хтось бажав злого. Всі раділи аж ніяк не з приводу хвороби, якою б та вчителька не була – доброю, лихою чи ніякою. Суть, певна річ, полягала зовсім в іншому – несподіваній 45-хвилинній свободі, часові, вкраденому в офіційного розкладу, прописаного й визначеного дорослими для дітей. І геть лицемірство: ти можеш дістати з дипломата – так, школярі в мій час, десь починаючи з класу п'ятого, до школи ходили з чорними дипломатами – "Квентіна Дорварда" в коричневій палітурці і непланово зануритись у свій світ, де мова не дозволяла собі моральної амбівалентності, а художня умовність епохи франко-бурґундського протистояння здавалася правдивішою і стократ бажанішою за щоденні шкільні заняття.
Часи змінюються, руйнуються великі імперії, змінюються політичні устрої, але вчительки так само іноді хворіють. Це незмінне, як незмінними є головні віхи фізичного життя людини. А отже, фраза "Вчителька захворіла" залишається позитивно-радісною для дітей сучасних так само, як і для покоління, наприклад, моїх батьків. Ми мусимо втішатися – щось спільне між нами все-таки залишилося. Наприклад, елементарні закони існування наших тіл. Але це чи не єдине, що нас – людей усіх поколінь – об'єднує.
Сучасна дитина відкриває модний наплічник і дістає звідти маленький плаский пристрій, підключений до інтернету. У тому пристрої міститься цілий світ. Між мною, який у свої 12 років виймав з кумедного чорного дипломата паперового "Квентіна Дорварда", і моєю донькою, яка у свої 12 років виймає з китайського наплічника смартфон фірми "Meizu", – рівно 33 роки. Це якраз відповідний час для народження, славного шляху і героїчної смерті якогось умовного спасителя, який зумів вивести людство на неозорі пасовища нового життя. Погодьмося з тим, що такий "месія" таки приходив і щось у нашому житті й у нас самих докорінно змінив. Але погодьмося теж, що цей "месія" насправді не мав на меті змінити в людині щось аж настільки докорінно. І що це ніякий не месія в лапках чи без лапок, а звичайний рух історичного процесу, який дозволив усім людям доброї – і не лише – волі в певний момент озброїтись однаковим пристроєм із більш-менш схожими функціями. Ні, не месія – технологічний стрибок, що всіх уніфікував у спільній можливості отримати будь-де, будь-яку не заборонену і не цілком таємну інформацію за мінімально короткий час.
І тут якраз, можливо, те місце, де можна дати волю поколіннєвій компаративістиці і розмовам про цінності. Про те, що вибирають сучасні діти, маючи у своїх кишенях цілий світ, а точніше, що вибирали збідовані радянські діти, маючи, ще під ту пору живущий, колективізм, відрижки комуністичного виховання і тоталітаризм у стадії занепаду.
Було би неправдою стверджувати, що всі мої однокласники часто діставали з дипломата "Квентіна Дорварда" чи якусь іншу книжку. Як і сьогодні, читання тоді не було модним і тішилося популярністю серед небагатьох. У нашому дитинстві сприйняття часу і себе в тому часі було чітко регламентоване купою соціяльних і політичних умовностей, обгороджене червоними прапорцями, які не давали багато опцій для вибору. Ти не міг стати тим, ким мріяв стати. Це найпопулярніше питання було вершиною лицемірства. З усіх потенційних космонавтів, капітанів дальнього плавання і підводників вийшли здебільшого рекетири, дрібні базарні торговці, водії і лейтенанти. Тому книжка – навіть за всієї бідності тодішнього асортименту – була легальним способом обійти обмеження, поламати гнітючу передвизначеність соціяльного стану і майнового статусу. Поринаючи у вигаданий кимось світ, ти не просто міг дізнатися щось нове. Насправді в акті читання було мало утилітарного. Книжка давала відчуття можливості альтернативи, якогось іншого життя. І, зрештою, саме вона могла правити за найдоступніший соціяльній ліфт: той, хто читав книжки, міг пробитися в люди.
Але не лише книжка. Пам'ятаю, наскільки вартісним було знайти однодумця, наскільки важливо було мати поруч бодай одну людину, яка тебе вислухає, з якою ти знайдеш точки дотику, з якою можеш обмінятися думками чи ідеями, з якою ти можеш прочитати й обговорити статтю в газеті, послухати разом пісню чи переглянути фільм. Не знайти собі друга часто-густо могло означати тягучу самотність з усіма невтішними наслідками для психіки. А тому багатьох рятував спільний інтерес. Вийти за межі соціяльної передвизначеності, подолати карму визначеної батьківськими можливостями ролі ти міг тільки сам.
Світ був кепсько пізнаваний через свою одноманітність, а тому заздалегідь нібито зрозумілий. Усі приблизно уявляли, хто ким стане і яке життя на кого чекає. Ми всі були приречені на своє життя від самого початку: хто яких батьків мав, той приблизно таким самим і буде. А тому в ньому шукалась і цінувалась інакшість, якесь диво, проблиск, миготіння можливості і надії в усьому, навіть у найменших, найбанальніших речах. Можливо, саме моє покоління було останнім, яке пам'ятає принципову інакшість речей, їхню властивість занепадати і ремонтуватися, відроджуватися до життя.
Останнім часом я пробую порівняти себе 12-річного з моєю 12-річною донькою, і в мене мало що не виходить. Ми з нею маємо однаковий пластиковий пристрій з приблизно однаковими функціями, але користуємося ним по-різному. Я там буваю лише час від часу, а вона в ньому живе, це її питомий ландшафт цінностей, інтересів і сенсів. І я не можу її переконати в тому, що не в ньому правда і не в ньому можливість. Бо те, що мають усі, не може бути справжнім інструментом для розвитку окремої людини. Що потрібно щось іще, потрібна книжка, потрібен інтерес, потрібна жива комунікація. Що нові люди, мільйони нових людей, які мають у кишені цілий світ, але вибирають лише корейський поп або російський реп, приречені так само, як і ті, хто замість дістати "Квентіна Дорварда" грав у морський бій чи малював чортиків у зошиті. Але, зрештою, я, мабуть, не маю рації. Хтось колись недарма назвав його смартфоном. От тільки екрани в цього пристрою занадто крихкі. Вчительки в мій час були здоровішими.
16.12.2019