Трагедія в V діях.
В. Шекспіра.
Пep. М. П. Старицький.
Еще 1873-м году задумал я перевести на малорусский язык лучшие произведения Шекспира, с целью—как популяризации произведений великого серцеведа и, драматурга, так и обработки родного языка на высших классических образцах. Меня ободряло в этом смелом труде то обстоятельство, что язык у самого Шекспира, будучи о̀бразным и могучим, вместе с тем, и в высшей степени простонароден, иногда даже до вульгарной грубости, так как драматические произведения того времени еще не занимали места в литературе, но служили лишь для зрелищ, для забавы всякого рода публики. Для первого опыта, взял я одну из лучших трагедий „Гамлета“, хотя и труднейшую по языку: в герое ее сосредоточивается необыкновенно высокое нравственное и философское значение человека, одаренного организацией тонкой, чуткой к рефлексам, человека с раздвоенной душой, колеблящийся, но способной действовать беззаветно,—даже до жестокости. Речь Гамлета полна, и бурной стремительности страсти, и тонкого анализа малейших движений души; если добавить сюда полный поэтических образов и красот язык Офелии, витиеватую речь отца ея Полония, тонкости оборотов придворных льстецов и торжественность королевского слова,—то тогда только можно понять необычайную трудность задачи, которая мне предстояла. Хотя в моем распоряжении был язык и чрезвычайно богатый лексически, способный передавать и бурю страстей, и нежную песню любви, но все-же это был язык раздольных степей и лугов, а не королевских палат, язык, чуждый напыщенности придворного этикета, чуждый искусственной тонкости метафор и других риторических украшений. Вследствие отвычки употреблять родное слово для выражения высших понятий, каждая Шекспировская фраза такого порядка могла звучать в украинском переводе неестественно и натянуто, и требовала неимоверных усилии, чтобы, не отступая от подлинника, придать ей возможно большую окраску украинской речи.
Я задался целью не отступать в переводе ни на йоту от подлинника, вступая с душевным трепетом в борьбу с художественнейшим произведением высочайшего гения, сохраняя вполне даже внешнюю его форму, т. е. и прозу, и белые, и рифмованные стихи, и даже размеры. В тоне речи я стремился достигнуть возможной простоты и народности оборотов, прибегая к лексическому материалу, патентованному уже этнографией и литературой, за ничтожным исключением общепринятых, слов, напр. формы, парадокс, терраса, сцена..., которые я оставил без перемены, или таких, вместо точного перевода которых я поставил однозначущие, напр., место ,, сандалии“ - „постоли́“, вместо ,,жезл“ патериця и т. д. В витиеватых фразах Полония и Озрика я допустил напыщенную искусственность, которая подчеркнута и самим Шекспиром, а в стихах, произносимых актёрами, согласно подлиннику, некоторую схоластическую дубоватость. Приходилось мне по несколько раз сызнова переделывать все и проверять мои переводы; приходилось еще изучать Шекспира по трудам талантливейших переводчиков, как иностранных, так и славянских, для чего кроме подлинников (издания—Кембриджского, напечатанного Кларком и Рейтом, и Кольеровского), пользовался следующими переводами: превосходнейшим и точнейшим французским F. W. Hugo, немецким, стихотворным, Heise, и славянскими—польским Paschkowskiego, и русским Кетчера, сделанным хотя и тяжелой прозой, но очень близким. Что-же касается до русского перевода Кронеберга, то он, не смотря на блестящий, торжественный стих, менее близок к подлиннику, а потому в помощь служить мне не мог; о переводе Полевого, до сих пор держащегося у нас на сцене, я не говорю, так как он через-чур самостоятелен: достаточно указать на песню Офелии, начинающуюся у Шекспира буквально следующими строфами:
„По каким признакам могу я узнать твоего любовника?
— По тапочке в раковинах, по посоху и по сандалиям!“
Песню эту Полевой перевел так:
„Моего-ль вы знали друга?
Он был бравый молодец;
В белых перьях, статный воин,
Первый в Дании боец!“
Не могу при сем не высказать моей благодарности следующим многоуважаемым лицам, сердечно отнесшимся к моему труду, и бывшим полезными мне то указаниями, то советами, то глубокими знаниями родного языка — О. П. Косач (Пчилка) и М. Ф. Комарову, а по изученью и проверке с подлинниками, знатокам английского языка—О. П. Цветковской, и А. П. Гешвенд. В настоящее время П. А. Кулиш, славный „рата̀й“ нашего слова, знаменитый переводчик псалмов Давида, книги Иова и св. Писания, приступил к печатанию за границей в своем переводе на украинский язык всего Шекспира; тем не менее я счел нелишним напечатать и мой перевод „Гамлета“, так как чем более окажется работ в этом направлении, тем результатнее будете движение в разработке языка. Если перевод, мои выйдет и невполне удачен, то пусть ,,выбачать‘‘ мне дорогие мои земляки; пусть помнят о необычайной трудности передачи художественных, тонко-отделанных оригиналов на наш, хотя и богатый, но крайне мало разработанный литературно язык. Я буду счастлив, если найду товарищей, желающих работать в одном со мною направлении, и если даже мои ошибки послужат им в пользу,— так сказать отрицательным примером,—я буду тем не менее счастлив.
ДІЙОВІ ЛЮДЕ:
Клавдій, король данський.
Гамлет, син покійного короля і небіж Клавдіїв.
Горацій, друг Гамлетів.
Полоній, старший вельможа.
Лаерт, його син.
Вольтман, Корнелій, Розенкранц, Гільденштерн, Царедворці.
Озрик, придворець.
Другий придворець.
Священник.
Марцело, Бернардо, Охвицери.
Франциско, служивий.
Рейнальдо, слуга Полоніїв.
Копитан.
Посланці.
Тінь Гамлетоваго батька.
Фортинбрас, принць Норвежський.
Гробарі, могильники.
Гертруда, королева Данська, Гамлетова мати.
Офелія, Полонієва дочка.
Придворці, охвицери, військо, актьори, моряки, вістуни, прислужники й инші.
Діється в Ельзінорі.
ДІЯ I.
СЦЕНА І.
Ельзінор. Терраса, перед замком ¹).
Франціско на варті. Увіходить Бернардо.
Берн. Хто тут?
Франц. Стій! Сам перше озовися;
Слово як?
Берн. »Нехай король панує!«
Франц. Пан Бернард?
Берн. Він са́мий
Франц. Дуже справні,—
Ходите у-пору.
Берн. Продзвонили,
Оце північ. Йди собі вже спати!
Франц. Щира дяка, шо змінили зараз,
Бо проняв до серця прикрий холод.
Берн. Чи спокійно пройшла варта?
Франц. Й миша
Не шурхнула.
Берн. Ну, й гаразд. Добраніч!
Як Марцела і Горац'я стрінеш,
Що на сю ніч вартові черго́ві,
То скажи, щоб не барились.
(Ввіходять Марцел и Горацій.)
Франц. Добре.
Та оце либонь я їх і чую.
Стій, хто йде там?
Горац. Сьому краю друзі.
Марц. Й королеві данському підданці.
Франц. На добраніч!
Марц. А! Служивий бравий,
Прощавай; а хто змінив?
Франц. Бернардо.
Ну, щасливої (Йде геть.)
Марц. Гей, Бернарде?
Берн. Ось я!
Чи Горацій то з тобою?
Горац. Трохи
Щось на його схоже.
Берн. А, панове,
Здоровенькі! Просимо до гурту!
Марц. Чи заявлялося ж і сю ніч теє? ²)
Берн. Я не бачив а ні же.
Марц. Горацій
Каже, ніби все те нам ввижалось;
Не йме віри він страшній прояві,
Що аж двічі ми уже вбачали;
Так оце я й ублагав невіру,
Щоб він сю ніч пантрував тут з нами,
І, як часом та мара ізнову
Сюди прийде, то щоб сам допевнивсь,
Що не дурять нас маною очі,
Та шоб з нею й забалакав навіть.
Горац. Ет! Не прийде!
Берн. Сядь на час: ми ще раз
Опануєм твої вуха: міцно
Затуляєш їх, аби не чути
Про ту річ, що двічі ми вбача́ли.
Горац. Добре, сядьмо; ну, нехай Бернард ще
Нам розкаже.
Берн. В ніч минулу, вчора,
Як та зірка, що іде на захід
Од півночі, стала там на небі,
Де й тепер зоріє,—я й Марцело,
Ледве дзвін ударив першу.....
Марц. Тихо!
Он-он он дивись, надходить знову.
(З'являється мара.)
Берн. Та-ж і постать, як король покійний.
Марц. Ти промов, Горацію, до його:
Адже вчений ³).
Берн. Придивися пильно.
Чи не схоже з королем?
Горац. Дві краплі!
Я не стямлюсь з переляку й дива.
Берн. Воно хоче, як мині здається,
Щоб до його обізвавсь хто словом.
Марц. Ну-ж, Горацію! Спитай його бо! ...
Горац. Що ти, хто ти, що на зле вживаєш
Глупу ніч, на себе взявши постать
І вояцьку лепську зброю, в котрій
Тут хожа́в король покійний Данський?
Озовися— заклинаю Богом!
Марц. Він образивсь.
Берн. Глянь, пішов як гордо!
Горац. Стій, промов, озвися—заклинаю!
(Мара зника.)
Марц. Геть пішло, не хоче одмовляти.
Берн. Ну, Горацій! Сполотнів, тремтиш пак?
Не химера це, либонь шось більше:
Як ти мислиш?
Горац. Присягаюсь Богом.
Не повірив-би тому я зроду;
Отже в тім мене переконали
Явні, певні свідки —власні очі.
Марц. І чи тож на короля не схоже?
Горац. Як ти сям на себе! Та ж і зброя,
У якій він бивсь з Норвегом гордим.
Так і брови він насупив саме.
Як колись серед палко́ї сварки
Швергонув на лід ляха із са́нок.....
Дивна річ.
Марц. Отак же само й перше,
І як раз в такую глупу добу.
Він проходив повуз варту двічі
Грізною лица́рською ходо́ю.
Горац. Я не знаю, що й до чого все це.
Але так здебільша, то здається.
Що се нам сумне пророкування
На тяжкі нещастя у державі.
Марц. Сядьмо; хай хто знає, мині скаже,
На́-що пильна та сувора варта
Всіх підда́нців в королевстві нашім
Потомля́є, звужує що-ночі?
На̀-що ллють що-дня гармати мідні,
По чужих скуповують краї̀нах
Військовую зброю? Заддя-чо́го
Силоміццю звідусіль зганяють
Теслярів, майстрі в на корабля́рні.
Де й неділя кожному за будень?
На який біс ці ґвалтовні спіхи.
Що і ніч рівняють з днем у праці?
Хтоб мині це вияснив?
Горац. Я мо́жу.
Хоч принаймні, як говорють люде:
Фортинбрас, норвежський той державець.
Як відо́мо, з заздрости лихої.
Визвав раз на герць смертельний на-сам
Нашого покійного державця.
Що ось зараз його тінь з'являлась:
У цім герці наш Гамлет славетний,
А таким вважали його всюди.
Вбив на смерть Норвега-Фортинбраса;
І по силі певної умови,
Що вони зложили проміж себе.
За печаттю й радою лица́рства—
Усі власні Фортинбраса землі
Мали впасти королю Гамлету;
Также само й наш король покійний
Мав програти таку-ж панства частку
Фортинбрасу, як би той подужав:
Так ото-ж всі Фортинбраса зѐмлі,
Як мовляв, по силі тії вмови,
Прийшли в спа́док королю Гамлету.
А тепер, бач, син вже Фортинбрасів,
Запальни́й, одвагою завзятий,
Назбирав по закутках граничних
Гольтіпак-бурлаків цілу зграю,
Що майнуть за хліб сами́й готові
Куди хоч, аби їм здо̀бич мріла;
І не инче що собі наважив,—
(Так принаймні наш уряд міркує)
Як зненацька, силоміць, оружно
Одібрать од нас назад всі землі,
Що згубив був його батько в бо́і.
Так ото здається і причина
Головнійша за́ходам всім нашим;
Через те й сторо́жа у нас пильна,
Й всюди рух, та метушня́, та кло́піт.
Берн. Либон так,—це справді не що инше,
I тепер нам з'ясувати може,
За-для-чо́го ця мара віщлива
Появилась у вояцькій збро́і,
Ще й зовсім до короля подібна?
Бо зза його були й будуть звади.
Горац. Це пилинка, а й вона здолає
Зпорошити розуміння око.
В славнім Римі, в найпишнішу добу,
Незадовго перед тим, як вбито
Цезаря могучого державця,
Всі могили роззіпля́ли па́щі
Й мертвяки по вулицях у Римі
Геть блукали в покривалах білих,
Квилючи, та скиглючи страшенно;
А на небі проявились мі̀тли
Із хвостами вогневими; ро́си
Стали падать кров'яні̀; на сонці
Уявились якись темні плями:
Навіть місяць, світище холодне, ⁴)
Що панує в Нептуно́вім царстві,
Помінився і погас в темно́ті,
Немов був то день страшно́го суду.
Такі ж саме й це знаки пророчі,
Вістуни пригод тяжких і смутку,
Попередні посланці̀ недолі,
За́співи до зли́годнів ідучих;
Посилає їх земля і небо
Землякам у край наш на ува́гу,
(Мара ввіходить.)
Але гляньте! Он, вернулось знову!
Хай тепер хоч громом мене вдарить,
А йому я заступлю дорогу.
Стій, маро! Як-що ти маєш голос,
Коли словом володієш—мов нам!
Може маю то вчинити добре
Тобі в спо́кій, а собі в рятунок,—
То кажи! Або тобі свідоме
Якесь лихо, що над краєм висить,
Котре-б можна й одвернуть, дізнавши,—
То кажи! А може закопав хто.
В земне надро скарб, надбаний здирством,
Бо й за те, мовляв, ви духи часто
Мусите по смерти сновигати,—
То кажи! З'ясуй мині! Стрівай-бо!!
(Півень крикнув.)
Стій! Промов!!... Спини його, Марцеле!
Марц. Чи не впарить келепом у його?
Горац. Е-ж! Удар, як-що не схоче стати!
Берн, Ось він!
Горац. Ось де! (Мара зника.)
Марц. Зник; пішов! Недобре,
Що його спиняли силоміццю:
Він такий величній, невразливий,
Мов та пара. Ці замахи марні—
Тільки глум та зла над ним зневага.
Берн. Він уже наваживсь був мовляти,
Як в ту мить десь кукурікнув півень.
Горац. А здрігнувсь він, мов злочинець лютий
Від страшного по́клику. Чува́в я,
Ніби півень, цей ранко́вий су́рмач,
Своїм криком голосним, горластим
Розбужа̀ денного бога з сону,
Й на те гасло вся нечиста сила,
Де б на той час не була—чи в морі,
Чи в огні, чи на землі, чи в вітрі—
Мерщі никне по таємних схо́вах:
Як оце ми й бачили тут зараз.
Марц. Справді зник він, ледве крикнув півень.
Кажуть люде, що в свят-вечір саме,
Цілу ніч перед Різдвом Христовим,
Кукуріка досвітко́вий птах той,
І тоді зовсім вже не насміє
Й потикну́тись де нечиста сила;
Ночі ті здорові і немає
Злих планид, ні чарівниць, ні відьом,—
Чари їх тоді не мають сили:
Така ніч то доброчинна й гожа!
Горац. Чув і я те-ж, та щось трохи й вірю.
Але он-де, на східсонця гляньте:
Уже ранок у рожевій ризі
До нас плине по росі перлистій
З того кряжу. Час скінчити варту.
Ну, ходімо! Й моя рада, друзі,
Щоб про все, що сеї ночі здріли,
Сповістить Гамлету молодому,
Бо в заклад я й голову заставлю,
Що мара була німою з нами,
А з ним певно розмовляти стане.
Що ж, чи згода, щоб йому сказати,
Як велить повинність нам і приязнь?
Марц. Раскажім! Я знаю, де Гамлета
Цього ранку можно швидче й здибать.
(Виходють.)
СЦЕНА 2.
Там-же, Пишна світлиця у Замку.
(Сурмлять сурми. Увіходют: Король, Королева, Гамлет, Полоній, Лаерт, Вольтінанд, Корнелій, вельможне панство й придворні.)
Король. (сідаючи на троні):
Хоч ще пам'ять про сконання брата
Дорогого у нас надто свіжа,
Хоча нам-би подобало краще
В своїм серці тугу-жаль носити,
Та й усім підданним нашім рівно
Тим-же смутком оповити чо̀ла;
Але розум супроти природи
Повстає і нам велить у міру
Сумувати, та й про себе дбати.
Ото-ж тим свою сестру спочатку,
А тепера королеву нашу—
Володарку вдовиного паю
В нашім славнім і вояцькім панстві —
Узяли собі ми за дружину.
Нашу радість притисну́ла туга:
Одно око те́мрилось сльозою,
А другеє втіхою світилось;
При труні гули пісні весільні,
А при шлюбі—похоронні співи:
Щастя з горем важили ми рівно.
Ми схилились: на пораду мудру,
Яку вільно ви єсте давали
У цім ділі. Всім за те спасибі!
А тепер річ поведу про дру́ге:
Знайте ви, що молодий норвежин
Фортинбрас, щось важучи вже легко
Наші сили, взяв собі у думку,
Ніб, за смертю любого нам брата,
Наше царство розійшлось на скрепах,
Розхиталось і валитись має;
Так ото химерою завзявшись,
Що йому б то все оте спріяє,
Обража́ нас посланцями й править
Через них ґвалтовно усі землі,
Котрі батько його стратив в бої,
А наш брат одержав по закону!
Оттака про його річ. Тепера
Третя річ про нас і це зібрання.
Королю Норвежському і дядьку
Молодого Фортинбраса ми ось
Пишемо, що хворий, ветхий деньми,
Не встає він певно в свого ліжка
І не зна про за́міри небожі;
То нехай ті розпочи́нки спинить,
Бо вербунки й узброєння війська—
Коються в його державі власній.
Так ото-ж на те ми посилаєм
Вас, Вольтманде й вас, Корнеле любий,
Одвезти старому королеві
Ці листи шано̀бні та ласкаві,
А в умовах з королем величнім
Ви повинні поважатись згодно
Отцьому окре́мному наказу (подає папери).
Прощавайте-ж; нехай пильність ваша
Нам досвідчить і прихильність вашу!
Корн., Вольт. Цим, королю, як і иншим завжди
Ми докажем нашу щирість.
Король. Певен.
Ну, щасливо-ж! (Корн. і Вольт. виходють.)
А тепер, Лаерте,
Що нового нам сказати маєш?
Ти хотів чогось у нас прохати,—
Що ж таке́є? Ти сам добре знаєш,
Що до діла виречене слово
Перед данським королем не гине;
Я не знаю, щоб ти й зміг бажати,
На що я раніш іще-б не згодивсь:
Голова не так до серця щира,
І рука не так до вуст услужна,
Як до батька твого данське берло
Чого-ж хочеш ти, кажи, Лаєрте?
Лаерт. Я бажаю тільки ласки й згоди
Вашої, величній Господа́рю,
Щоб нині до Франції вернутись:
Я звідтіль у Данію спішився,
Аби вам засвідчити шанобу
При вінчанні; але ту повинність
Учинивши, мушу я признатись,
Що мої думки́, і всі бажання
Линуть знов до Франції й благають
Вашого дозволу.
Король. А від батька
Є дозвіл вже? Що Полоній скаже?
Полон. Він його, королю, намаганням,
Таки вирвав, і я врешті з жалем
На його хіть ізгодитись мусив.
Проти волі притиснув печатку;
То дозвольте, хай вже з ласки їде!
Король. Їдь, Лаєрте, куди хочет вільно
І орудуй своїм власниць часом;
Користуйсь, втішайсь нин до вподоби!
Ну, Гамлете, мій небоже й сину?
Гамлет (на бік.) Більш чим небіж, трохи менш від сина.
Король. Невже й досі тебе криють хмари?
Гамлет. Навпаки, мій Господарю: сонце
Біля мене надто сяйвом грає.
Королева. Скинь, Гамлете любий, чорне вбрання ⁵),
Та поглянь на короля приязно.
Годі вже, втопивши в землю очі,
Все шукати батька постать славну.
Сам ти знаєш, — це всесвітня доля:
Що живе, те й помирати мусить,
Перейти звідсіль у віковічність.
Гамлет. Так, це річ звичайна, королево.
Королева. А як так, то для чого-ж в цім разі
Це тобі здається чимсь непевним?
Гамлет. Як здається, королево? Ні бо!
Не здається, а й на всправжки є так:
Я не знаю жодного »здається«....
Добра мамо! Ні оцей плащ чорний,
Ні звичайне це смутко́ве вбрання,
Ні зітхання, ні протяжний сто́гін,
Ні з очей джере́ла сліз несхнучих,
Ні усі ознаки ті й прикраси,
У які вбиратись любить туга,
Не з'ясують, як я й чим болію....
Оте все й »здаванням« може бути,
Бо всім тим і личкуватись можна;
Але те, що я на серці маю,
Не здавання, а истота щира:
Воно більш за всі оздоби туги!
Король. Це, Гамлете, і хвалебно й гарно,
Що про батька ти ховаєш пам'ять,
Йому смутний обов'язок чиниш;
Але все-ж згадай: твій батько, дід твій,
Прадід — теж батьків своїх ховали.
Для нащадків є пак обов'язок,
Який час за батьком потужити;
Але так журитись через міру—
Це вже є упертість. Така туга
Виявляє неосвітний розум,
Горду волю, легкодухе серце,
Непокір до Бога, та.... нарешті —
Чоловіку й не пристала навіть:
На́-що тим у край вражати серце,
Що звичайне і щоденне всюди,
Що відоме і малому навіть,
Одчого ніхто втекти не може?
Та це й гріх великий перед Богом,
І мерцеві, і природі кривда,
І самому розуму образа,
Бо для його смерть є річ звичайна,
І він нам одпоконвіку навіть
Промовля над кожним трупом грізно:
»Так повинно бути!« Ми прохаєм,
Кинь ти геть оту журбу нікчемну,
Та вважай за рідного нас батька!
Хай увесь світ зна, що ти, найближчий
До престолу нашого і серця,
Що тебе кохаємо ми щиро,
Як кохати сина батько зможе.
Твоя ж думка в Віттінберг вернутись
В перекір бажанням нашім стала,
І тебе ми просимо зостатись—
Нам на радість та на втіху—тута;
Зроби ласку, перший наш вельможцю,
І небоже, і коханий сину!
Королева. Хай, Гамлете, й неньчине жадання
Не йде марно: я прошу, не їзди
В Віттенберг, а з нами тут зостанься.
Гамлет. Ваша воля: я корюсь їй завжди.
Король. От одпо́відь і шанобна й гожа!
Будь, Гамлете, з нами рівним тута!
Час нам, Пані! Ця слух'яність добра
Твого сина аж на серці в мене
Усміхнулась радістю. За ласку
Я бажаю, щоб гармати грубі
Сповіщали аж до хмар високих
Кожний кубок, що сьогодня буде
Король данський на здоров'я пити:
Хай і в небі грім земний лунає,
І воно хай відгукне громами
На гукання наші! Ну, ходімо!
(Всі, крім Гамлета, виходють.)
Гамлет (сам собі.) О! Коли-б це вельми тя́жке тіло
Та могло розпастись, разтопитись
І росою, чи туманом взятись!
Коли-б Вічний не карав на небі
Самогубця!.... Боже, милий Боже!
Які бри́дкі, знівечені, марні,
Та мізерні, на мій погляд, втіхи
На цім світі! Ох, як гидко жити!
Це життя—немов садок здичалий,
Де бур'ян порозростався буйно....
І для чого сталось те? Заледве
Вісім тижнів, як умер він, вийшло....
Ні, не так! Не буде навіть вісім!
І такий же ще король величній!
Адже він, як порівнять до цього, —
Аполон перед гидки́м Сатіром!
А кохав як мою матір чуло,
Навіть вітру не давав дихнути
Він на неї..... Святе небо й земле!
На́-що все я пам'ятати мушу?
Я́к вона до його пригорталась!
Та, здавалось, з поцілунком кожним
В неї хіть до любощів зростала....
А проте за місяць тільки!.... годі!
Бодай краще це забуть на віки!
Легкодушність —твоє ймення, жінко!
За один пак той недовгий місяць....
Черевиків не стоптала навіть,
У яких за бідним тілом батька
Вона йшла в сльозах, мов Ніобея;
І тепер, та са́ма..... Сила Божа!
Звір бездушний сумував би довше!
Повінчатись з моїм дядьком, братом
Мого батька? Але він до його,
Наче я до Геркулеса схожий!
Через місяць! Ще з тих сліз брехливих
Сіль їй я́трить зчервонілі очі,
А вона вже й шлюб узяти встигла!
О, квапли́вість сороміцька! Бігти
З таким спіхом в кровомісне ліжко!
Ні, крий Боже! Це погано діло
До добра не доведе ніколи!
Ний же серце, надривайся з болю,
Бо язик я затримати мушу!
(Увіходють Гораціо, Бернардо й Марцелло.)
Горац. Шанування Принцю!
Гамлет. Дуже радий,
Що здоровим бачу вас...... Горацій,
Як-що пам'ять не ледачу маю?
Горац. Так, він саме, ясноможний принце,
І назавжди ваш слуга покірний,
Гамлет. Скажіть краще—добрий друг; зміняймось
Цим прозванням з вами! Що-пак робиш
Ти оттут од Віттенборга по́даль?
А, Марцелло?
Марц. Так, мій принце добрий.
Гамлет, Дуже радий бачить вас. Добридень!
(До Горація) Але справді, через-що ти кинув
Віттенберга?
Горац. З лодарства, мій принце.
Гамлет. Я не дав би ворогові навіть
Так про тебе обізватись: сам ти-ж
Не образиш мого вуха більше.
Не примусиш його—няти віри
Отій кривді, що на себе зводиш!
Ти не лодар, це я добре знаю:
Яке-ж діло в Ельзінорі маєш?
Тут тебе, поки повернеш звідціль.
Навчимо ми попивати тяжко....
Горац. Я прибув на похорон, мій принце.
Вашого родителя.
Гамлет. Не смійся.
Не кепкуй, мій товаришу, з мене;
Моя думка—ти хапався певно
На весілля до моєї неньки?
Горац. Воно правда, що й весілля, принце.
Після того незабаром сталось.....
Гамлет. По хазяйськи, по хазяйськи. друже!
З похорон лишилося печене—
За холодне на весіллі стало.
Я б, мій друже, був раднійший стрітись
З найлютішим ворогом, на небі.
Ніж дожитись тут до дна такого!
Батько, батько! Я його мов бачу!
Горац. Де-ж то?
Гамлет. У душі перед очима.
Друже.
Горац. І мині траплялось бачить—
Був король величній та прекрасний!
Гамлет. Чоловік він був цілком у всьому;
Не побачу я такого ввіки!
Горац. Я, здається, його бачив, принце,
Цеї ночі.....
Гамлет. Як? Кого ти бачив?
Горац. Короля й отця вашого, принце,
Гамлет. Короля й отця мого ти бачив?
Горац. На хвилинку дивування втиште
Та вважайте, про якеє чудо
Я вам, принце, розказати хочу,
А допевнять моє слово свідки.
Гамлет. О, розказуй, Бога ради, швидче!
Горац. Оце буде вже дві ночі по́ряд,
Як Бернарду і йому (на Марцелло) на варті,
Са́ме в північ непроглядну, глупу,
Ось-що сталось: їм з'явилась по́стать,
Мов отець ваш—так на його схожа,
Вся у зброї, з голови до п'яти,
Й повуз їх величньою ходою
Пройшла тихо та поважно тричі,
Близько так, що ледве не черкала
Булавою, що в руках держала,
А вони-ж-то вирячили очі,
Похололи на драглі ⁶) од ляку
Й не насміли нари з вуст пустити.
Про страхи́ ці повістили нишком
Мині вчора і на цю ніч третю
До сторожі став я з ними разом....
Отже й справді, як вони казали,
В туж годину і в такій поставі-ж
До краплини знов воно з'явилось;
Вашого родителя пізнав я:
Дві руки ці так не будуть схожі!
Гамлет. Де-ж було це?
Марц. На терасі, принце,
Де в ночі ми завжди держим варту.
Гамлет. І до його не озвавсь ти словом?
Горац. Озивався, але тінь мовчала;
Тільки раз мині здалося, ніби
Підвело привіддя вгору чоло
Й повернулось, мов промовить хтіло;
Але саме тоді крикнув півень,
І воно на голосний той покрик
Полину́ло і туманом зникло....
Гамлет. Дивне диво!
Горац. Але правда щира,
Як живий стою я, ясний принце....
Ми вважали обов'язком нашим
Вас про це освідоми́ти.
Гамлет. Так, так!.
Де не певне щось: мині аж сумно....
Чи на варті й сю ніч ви?
Всі. Ми, принце.
Гамлет. І оружний, кажете?
Всі. Оружний,
Ясний принце.
Гамлет. З голови до п'яти?
Всі. З п'ят до тім'я, велеможний принце.
Гамлет. Ви про те не бачили обличчя?
Горац. Як же, принце: у його причілля
Було зняте.
Гамлет. Ну, а вид мав грізний?
Горац. Ні, не гнів, а швидше вже скорбота
Одбивалась на виду.
Гамлет. Червоний,
Чи блідий був?
Горац. О, бліди́й страшенно....
Гамлет. І на вас дивився все він пильно?
Горац. Раз-у-раз.
Гамлет. Чом я не був при то́му?!
Горац. Ви б на місці скам'яніли.
Гамлет. Може,
Може бути. І він був пак довго?
Горац. Так, як можна налічити сотню,
Не хапавшись.
Берн. і Марц. Довше, довше.
Горац. Той раз,
Як я бачив, то не довше буде.
Гамлет. Борода була, пак, трохи сива?
Горац. Така сама, як в живого бачив,—
Мов соболь, по чорному срібляста.
Гамлет. Я всю ніч цю пропильную: може,
Він ще прийде?
Горац. Запевняю, прийде.
Гамлет. Як-що візьме воно вид шанобний
Мого батька, то нехай хоч пекло
Свою пащу роззіхне й накаже,
Шоб мовчав,—я говорити буду!
Я прохаю всіх вас, коли й досі
Про це диво таїну ховали.
То мовчіть, будь ласка, і на-далі....
Не звіряйте язику нічого,
Щоб не сталось сеї ночі з нами,
А міркуйте тільки в думці тихо:
Я оддячу вам за вашу приязнь.
Прощавайте-ж! Опівно́чі близько
Сам прийду до вас я на терасу.
Всі. Ваші слуги, ясноможний принце.
Гамлет. Ні, мині ви друзяка́ми будьте,
Як і я до віку вам. Прощайте!
(Горац., Марц. і Бернард. виходють.)
Мого батька дух озбройний..... все це
Негаразд: я прочуваю серцем
Тут якесь-то лиходійство ги́дке.....
О, коли б вже швидче ніч настала!
Поки-ж що,—душе моя, спокойся:
Хай прикриє вся земля злий вчинок,
А він вирне перед очі миру!
(Виходють.)
Сцена 3.
Кімната в господі у Полонія.
(Ввіходють Лаерт і Офелія.)
Лаерт. Моє збіжжя уже все в пакунку;
Прощай, сестро! Як з погожим вітром
Корабель бува розправить крила,
То не спи, а дай про себе звістку.
Офелія. Чи ти-ж можеш зневіряти в тому?
Лаерт. Ну, гаразд. А от, що до Гамлета,
I до його залицяннів марних,
То вважай їх за одну химеру,
За збуріння запально́ї крови:
Це фіялка, про́весни первоцвіт,
Рання квітка, але й вутла дуже:
Гарна, пишна, та не довговічня;
Запашна на коротеньку хвилю—
Й більш нічого.
Офелія. Більш нічого, справді?
Лаерт. Більш нічого, вір мині вже, сестро:
Бо природа у зростанні ширить
Не одно пак наше верхнє тіло;
Але в міру, як ця постать більша,
Зноситься і дух наш у святині,
Обов'язки розума зростають.
Може він тепер тебе й кохає,
Може справді жодна пляма, кривда
Не бруднить його бажання доси́;
Але бійся, при його величчі,
Не належить йому власна воля;
Та він сам невільник свого роду,
І йому невільно, як от другим,
Простім людім, собі вибрать пару,
Бо од цього вибору залежить
Всього царства і добро, і сила;
В ділі цім він сам підлеглий раді
Своїх слуг, того, мовляв би, тіла,
Котрого він голова. Ото-ж-то,
Коли знову про палке кохання
Зніме річ, то будеш недурною,
Як-що їй на стільки діймеш віри,
Скільки сам він, в своїм стані вільний
Своє слово спевнити, справдити:
Бо над його волею панує
Спільний голос данського народа.
Ти зміркуй-но, яка втрата буде
Твоїй честі, коли станеш слухать
Його співи іймовірним вухом,
Коли згубить своє серце чуле,
Або часом скарб дівочий чесний
Оддаси його бурхливій хіті?
Стережись, Офеліє, будь-ласка,
Стережися, моя сестро люба!
Ухиляйся од палких жаданій,
Не звіряйся небезпечним мріям:
Найбезвинша дівчина вже плямить
Соромливість, коли часом навіть
Місяцю покаже свої і ва́би.
Сама святість не втіка од бре́хень;
Робак точить на весні перво́цвіт
Часто перше, ніж бруньки́ розпукнуть;
В молодощах, в той росистий ранок,
Більш усього труйні вітри шкодють.
Будь обачна-ж: страх—найкраща варта.
Молодо́щі й без других напастей
Мають досить боротьби з собою!
Офелія. Я сховаю про ці ради пам'ять,
Як сторо́жу до мойого серця.
Але й ти, одначе, милий брате,
Не чини так, як чернець-лукавець,
Що усіх нас наставля суворо
На крутий, колючий шлях до неба,
А проте, розпустник ненажерний,
Топче сам перво́цвіти хороші
У зала́ссі та сваволі любій,
І не дбає про свою пораду.
Лаерт. Ну, за мене ти не бійся, сестро
Але я барюся..... Ось і батько.
(Ввіходить Полоній.)
Благословіть мене, тату, вдруге—
Хай мині подвійне й щастя буде:
Таки доля поспріяла з ласки
Попрощатись з вами, тату, ще раз.
Полоній. Ти ще тут, Лаерте? Гайда, гайда!
У дорогу! Вже напружив вітер
Парусисті щогли: тебе ждуть там.
Ось моє благословення, сину!
(Кладе руну на його голову.)
А тепера накарбуй на спо́мин
Ти од мене де-які нака́зи:
Не розбовкуй, що на мислі маєш.
І не зважуйсь учинить нічого,
Наперед не зміркувавшись добре.
Про̀стим будь, не будь за панібрата.
Коли знайдеш, випробуєш друга,
Ти прикуй його до серця сталлю;
Але рук ти не мозоль стисканням
З першим птахом, що на стежці стрінеш.
Сторожися пак заходить в сварку;
Скоро-ж встряв, то так уже поводься,
Щоб тебе оберігався ворог,
Слухай всіх, а говори, не з всяким;
Уважай на міркування кожне,
Але власне ти ховай про себе.
Одягайся, як кишеня тягне, —
Пишно, але не химерно надто:
Пo одежі чоловіка важуть.
А в Парижі найзначніші люде
Дуже добре знаються в одежі.
Не боргуй і не роби позичок:
Поборгуєш—стратиш з грішми й друга,
А позички—господарство нищуть.
Щонайперш до себе будь правдивим,
І як ніч нехибно йде по дневі,
Так і ти не будеш неправдивим
До других ніколи. Ну, щасливо!
Хай моє благословення, сину,
У тобі зміцнить оці поради! ⁷)
Лаерт. Б'ю чолом, шановний батьку й пане!
Полоній. Час, пора: тебе чекають слуги.
Лаерт. Прощай, сестро! Пам'ятай же добре,
Що тобі казав я.
Офелія. Все замкнуто
В моїх думках; ключ візьми до себе!
Лаерт. Прощавайте-ж! (Виходить.)
Полоній. Що казав він, доню?
Офелія. Не у гнів вам, про Гамлета де-що.
Полоній. А! До речі. Я чував, дитино.
Що Гамлет оце з якого часу
Із тобою бачиться сам-на́-сам,
І що ніби ти сама, ласкава,
На те згоду подаєш моторно?
Як що так (а казано мині те,
Щоб я мав пересторогу пильну).
То вже, дочко, я сказати мушу.
Що сама не розумієш добре.
Як повинна свою честь і ймення
Шанувати. Ну, признайсь по правді.
Що між вами?
Офелія. Він знедавна, тату,
Й не один раз признавався щиро
І доводив про свою прихильність.....
Полоній. Про прихильність? А? Ти так говориш.
Як мале дівчатко нерозумне,
Що не віда і страху ні в чому!
Що-ж ти зразу поняла і віри
Тим признанням, як сама говориш?
Офелія. Я не знаю, що й подумать, тату.....
Полоній. Ну, так я навчу, що думать треба:
Ти, дитино, вважила за злото
Обіцянки ті дешеві, мідні!
Шануйсь краще, а не то буває —
Ну, вже слова викида́ти ніде—
Іще батька ти пошиєш в дурні...
Офелія. Він нині надокучав коханням,
Але так поштиво.....
Полоній. Так поштиво!
Розкажи пак! Знаю!
Офелія. Але, тату,
У річах усим святим він клявся.
Полоній. Ет! Це сільця на куріпок! Знаю,
Коли кров шумує в нас, то серце
Наділя язик клятьба́ми щедро;
Блискавки це, моя доню, бистрі;
Не вважай їх за вогонь правдивий—
Вони сяють, та не гріють зроду
Й на самих-но обітницях гаснуть.
Наперед скупіш, моя дитино,
Ти даруй размовоньки дівочі;
Не біжи на перше закликання,
А шануй, цінуй себе дорожче.
Шо-ж до принця, то ти май на мислі,
Що він хлопець, і йому на жарти
Орчик довший, ніж тобі. Ну, врешті
Не звіряйсь, Офеліє, на клятби:
Вони тільки видаються зверху
За шановні та ласкаві,—з-споду-ж
Притаїлись у них грішні хіті;
Їм здалась на те божба та святість,
Аби краще заманити нею.
Досить буде, кажу раз на-завжди:
З гуляно́к не крадь мині й хвилини
На зустрічі і розмови з принцем!
Гляди-ж добре й пам'ятай це слово!
Тепер—з Богом!
Офелія. Ваша воля, тату!
(Виходить.)
СЦЕНА. 4.
Терраса.
(Ввіходют Гамлет, Горацій і Марцел.)
Гамлет. Зімно страх. А вітер так і ріже.
Горац. Справді, холод аж проймає наскрізь.
Гамлет. А яка тепер година?
Горац. Певно
До півночі близько.
Марц. Ні, вже била.
Горац. Справді? я не чув: як так, то швидко
Уже час, коли мара блукає.
(Чуть здалі сурми і гукання гармат.)
Шо за знак це, велеможний принце?
Гамлет. Це король п'є, бенкетує сю́ніч,
Скаженіє в сороміцьких танцях;
І що-разу, як він чашу з реньским
Вихиля, то бубни і гармати
Воздають ясу йому.
Горац. Цe звичай
Тут такий?
Гамлет. Та звичай-же. На мене,—
Хоча я й родився у цім кра́ї
І до цього призвичаївсь з-малку,—
Було б краще оттакі звича́ї
Поламати, ніж ховати. От-пак,
За п'яництва та розспусти дикі
Нас, від сходу й до заходу сонця
Всі народи зневажають, ганють,
Гультяями, піяками кличуть
І валяють наше ймення в сміття.
Та й по правді,—ці непутства можуть
Обернути в ні̀вець усю славу
Наших кращих, найславніших вчинків.
Так бува і з кожним чоловіком,
Як-що ма хто прирожденну ваду,—
Чи жагу наприклад яку буйну,
Що лама всі розума твердині,
А чи звичку, шо иржою криє
Усі цноти найхвальніші наші:—
(Хоча ми в рожденні неповинні,
Бо не власні вибирать породи)
А проте, коли таким вродивсь хто,
То вже люде, хай здоров сам знає,
Зауважуть оту ваду тільки,
Що йому природа, чи пригода
Наділила; инші-ж усі цно́ти,
Бодай сяли-б, як сама святиня,
І були незмірні, яко благо—
Підуть всі ні-за́-що через пляму.
Одна цята, одна крапля бруду
Запсує велебнішу исто́ту ⁸).
(Мара ввіходить.)
Горац. Подивіться, ось воно вже, принце!
Гамлет. Крийте нас, святі небесні сили!
Хто-б не був ти—дух благий, чи клятий,
Чи пахучі повівання з неба
Ти несеш, чи чадні бурі з пекла,
Чи з благим наміром, а чи з лютим—
Твоя постать так привабно-дивна,
Що з тобою говорити мушу.—
Тебе кличу: батьку мій, Гамлете,
І коро́лю найясніший данський!
Озовися до мене, благаю!
О, не дай в сліпо́ті погибати!
Повісти, чого святі кістки ці
Розірвали покривало смертне?
І чого труна та, де сховали
Тебе в мирі, роззіхнула страшно
Свою тяжку, марморо́ву пащу,
І тебе на цей світ повернула?
Що то значить, повісти нам, трупе,
Шо виходиш ти закутий в сталі
Під бліде́ це місячне промінна
І страхами наділяєш ночі?
Задля чо́го нам, сліпим та темним,
Ти бентежить і морозиш мозок
Недосяжним для душі гаданням?
Одпові̀дай, що віщує все це.
Чого треба, що чинити маєм?
Горац. Воно манить вас до себе, принце,
Ніби хоче щось сказать сам-на́-сам.
Марц. Гляньте, принце, як маха ласкаво
Вам рукою, щоб пішли в окреме
Яке місце; але ви не йдіть з ким!
Горац. Стережіться, не ходіть!
Гамлет. Не хоче
Говорить він тут; за ним піду я.
Горац. Не робіть того, мій любий принце.
Гамлет. Чом? Чого боятись? Я життя це
І на шпильку не вважаю навіть;
А душі, що він вчинити зможе,
Коли та, як сам він, єсть безсмертна?
О, знов манить! Вслід за ним іду я!
Горац. А що; принце, як бува затягне
Вас у хвилі, чи на страшне тім'я
Тії ске́лі, що над морем звисла?
Та ще прийме там страшну личину,
Аби розум вам знесилить, принце,
й довести до божевілля навіть!
Зважте те, що саме місце зможе
В кожнім мозок огорнуть страхами
До одча́ю, коли хто погляне
Звідтіля на неосяжне море,
Що внизу десь гоготить і стогне.
Гамлет. Знов махає.... (до Мари) Йди; я за тобою!
Марц. Не повинні ви іти, мій принце!
(Хвата Гамлета ва руку.)
Гамлет. Пусти руку!
Горац. Майте розум, принце!
Ми не пустим....
Гамлет. Мене доля кличе
Й моїм жилам наддає потугу,
Яку має тільки лев немейский.
(Мара манить)
Манить знову.... (виривається) Гей, пустить,
панове!
Їй же Богу, хто мене зупинить,
То з того я сам зроблю привіддя!
Гетьте на-бік...(до Мари) Йди, і я вслід зараз.
(Мара і Гамлет виходють.)
Горац. З дивови́жі він мов зсунувсь з глузду!
Марц. Доженімо; то повинність наша
У цьому не слухать.
Горац. Ну, ходімо
Вслід мерщі. Ох, чим скінчиться все це!...
Марц. Щось непевне в королевстві данськім:
Завилася якась не́чисть.
Горац. Небо
На те згляне.
Марц. Ну, за принцем швидче!
СЦЕНА 5.
Дальня сторона платформи.
(Ввіходить Мара, за нею Гамлет.)
Гамлет. Куди хочеш завести, повідай?
Ні ступня вже не зроблю я далі!
Мара. Вважай добре.
Гамлет. Слухаю.
Мара. От-от вже
Настає час, що вернутись мушу
Я в кип'ячу, ту пекельну сірку.
Гамлет. Ох, мано́ нещастная!
Мара. За мною
Не жалкуй, а вельми вважно слухай,
Що тобі я повістити маю.
Гамлет. Повіщай—я слухати повинен.
Мара. І помститись те-ж, коли почуєш.
Гамлет. Як? Помститись?
Мара. Твого батька—дух я:
По прису́ду який час ще мушу
Ніччю тут блукати, а що-дня там
У вогні жерущім брать покуту.
Аж поки геть полум'я не злиже
Плям з гріхів, що за життя вчинив я
Коли б смів я розказати тільки
Про всі тайни у моїй темни́ці,—
Тоді б кожне що-найменше слово
Роздавило-б тобі душу зразу,
Застудило-б молоду кров в жилах,
Потягло б і вирвало зпід лоба
Твої очі, як зорі дві ясні,
Розвило б всі кучери хвилясті,—
Догори піднявши кожен волос.
Як голки на їжаку сердитім!
Але вухо із креви та тіла
Нe здолає вічних тайн спізнати
З того світу.... Слухай, слухай, слухай!
Як-що батька ти любив хоч трохи....
Гамлет. Світе-Боже!
Мара. То помстись за гидке
Душогубство....
Гамлет. Як? За душогубство?
Мара. Так, усяке душегубство гидке;
Але це було над все мерзіше—
Нечува́ле, надзвичайно люте....
Гамлет. О, повідай Бога-ради швидче:
В ту-ж хвилину я на крилах пру́дких,
Як та думка, як кохання мрія,
Полечу до помсти.
Мара. Бачу, бачу,
Що готовий; та инак ти був би,—
Як би й це не запалило гнівом,—
Ще в'ялішим за рогіз негідний,
Що росте і з супокою трюхне
Понад Лети кручі. Ну, Гамлете,
Слухай добре: розпустили чутку,
Що коли я спочивав в садочку,
Ніб мене гадюка укусила,—
І брехня та про моє сконання
Одурила данські вуха хитро;
Але відай, мій юначе славний:
Та гадюка, шо на смерть вкусила
Твого батька,—у його короні
Ходить ниньки.
Гамлет. О, душе віщлива!..
Дядько мій?
Мара. Він самий, звір ярливий,
Кровомішник! Розумом лукавим,
А чи словом чарівним, облесним,
(Будьте кляті ці знадні кебети,
Від яких бува одна покуса!),
Кажу, звабив до гріха стидко́го
У моєї королеви волю....
А була-ж на взір свята та божа!
О, Гамлете, яка гадка зрада!
Отого, хто її вірно й чесно
Так кохав, хто жив з нею в законі —
На таку мізерію зміняла.
Що до мене і рівняти —годі!
Як чистоту не спокусить зроду
Ніякий гріх, хоч-би в сяйві райскім.
Так розпусту хоч з небесним духом
Поєднай, а їй святого ложа
Буде мало й замане́ться гною.
Отже стій! Здається уже ранок
Подиха́. Хапаюсь докінчити.
По обіді мав я звичку завжди
Спочивати у своїм садочку:
Так ото в годину ту безпечну
Дядько твій підкравсь до мене тихо
З пляшкою, повнісенькою соку
Блекоти прокля́тої і влив він
Мині в ухо отії отрути.
Крові нашій вона згубу діє:
Живим сріблом пробіга по жилах
Та проводах в нашім тілі, й зразу
Квасить кров чистійшу й червонійшу.
Як от оцет—молоко. Це взнав я
На собі, і вмить, неначе Лазар,
Ввесь покривсь смертельним, гидким струпом.
Так у сні рука братерська вкрала
В мене жизнь, корону й королеву;
Підкосила на розко́шах грішних,
Й одіслала до Судді святого
Мене зразу, неготовим к смерти,—
Без собору, спо́віді й причастя,
З усіма на голові гріхами!
Страшно, страшно, невимо́вно страшно! ⁹)
Як-що ти душею не каліка,
Не дозволь, не попусти до того,
Аби данське королевське ложе
Стадо кублом кровоміству й блуду.
Але слухай: хоч яким би робом
Не захтів ти за ці вчинки мститись,
А душі і розуму ясно́го
Не заплям заміром проти неньки:
Залиши її святому небу
Й колючка́м, що завелись їй в грудіх,—
Хай мордують! Прощавай на віки!
Вже світляк віщує близькій ранок,
Бо його холодне світло блідне......
Прощавай же, прощавай, Гамлете,
Прощавай і пам'ятай про мене! (Зника.)
Гамлет. О, небесні сили всі! О, земле!
Ще кого, пак, саме пекло кликать?
О, мерзота! Здержся, стишся серце,
I ви, жили, не драглійте зразу,
А держіть цупкіше моє тіло!
Пам'ятать мині про тебе, кажеш?
Так, мано несчасна! Доки пам'ять
В, черепку оцім шаленім буде!
Пам'ятать про тебе? Я зітру до цяти
На листках у пам'яти моєї,
Всі знаття, оповідання з книжок,
Всі звичайні та мізерні мислі,
Всі враження, спочування, мрії,
Які склали молодощі й знання,—
І самий-но заповіт твій буде
Панувати у порожнім мозку...
Так, хрестом клянуся перед небом!
О, зрадни́це! О, невірна жінко!
О, злочинце про́клятий, ненатлий,
Душогубе з усміхом гадючим!
Де́ моя граматка? Треба, треба
Записати, що сміятись можна,
Усміхатись і чинить злочинство,—
Хоч принаймні в Данії, я певен. (Пише.)
Горац. (Зза кону.) Принце, принце! Де ви?
Марц. (Зза кону.) Гей! — Гамлете-принце!
Горац. (Зза кону.) Зборонь, Боже!
Ось ви, дядьку, перші тут. Тепера
Заповіть ще: »прощавай, мій сину,
Прощавай і пам'ятай про мене!«
Я поклявся.
Марц. (Зза кону.) Крий Господь його!
Горац. Та де ви, принце?
Гамлет. Ось! Сюди, мій соколе, мій джуро!
(Ввіходють Горацій і Марцел.)
Марц. Що було тут, ясний пане-принце?
Горац. Що дізнали, ясний пане?
Гамлет. Диво
Нечувале!
Горац. Розкажіть же, принце.
Гамлет. Ні, його рознесете ви всюди.
Горац. Я? Ніколи, заклинаюсь Богом.
Марц. І я теж, мій принце.
Гамлет. Як на вас це?
Кому б спало із людей на думку...
Але крийте таїну!
Горац. і Марц. О, певно!
Клянемося святим небом, принце!
Гамлет. Як що є у Данії злочинець...
То він певно і паскудний злодій.
Горац. Ну, не варт було й з труни вставати,
Аби нам оце тільки сказати...
Гамлет. Так, це правда; ви у тому певні...
А для того, без розмов даремних,
Подамо один другому руки,
Бо вже час нам розійтися, друзі:
В вас свої суть пожадання й тре́би
(Бо, звичайно, вожен мусить мати
Свої тре́би і діла), а в мене.
Бідолахи..... я піду молитись.
Горац. Ваші речі і чудні̀ й непевні.
Гамлет. Мині шкода, що вони вражають
Тебе, друже; далебі, що шкода,—
Кажу щиро,
Горац. Тут нема образи.
Принце.
Гамлет. Е, клянусь святим Патриком.
Ще й страшенна! Так! Що ж до привіддя,—
То мана ця чесна, вам кажу я:
Коли-ж вам це заманулось знати.
Що і як отуть було між нами.—
То втамуйте свою хіть, як мо́га.
А тепера-ж, мої добрі друзі,
Як що справді ви для мене друзі.
Товариші, й побратими давні.
По зоружжю,—то зробіть-но ласку
Невелику,
Горац. Раді щиро, принце,
А яку-ж?
Гамлет. Нікому не кажіте.
Що видали сю ніч тут.
Горац. і Марц. До віку,
Ясний пане,
Гамлет. Але в тім кляніться!
Горац. Їй-же Богу, а ні слова, принце,
Не промовлю.
Марц. І я теж, їй Богу!
Гамлет. Присягайтесь на мечі!
Марц. Уже-ж ми
Побожились, ясноможний принце.
Гамлет. На моїм мечі ще покляніться!
Мара. (Зпід земли.) Покляніться!
Гамлет. А, це ти, мій бідний
Небораче, обізвавсь зпід низу?
Ну, ви чули, як гультяй із льоху
Вас прохав поклястися? Чи згода?
Горац. Прокажіть-же, в чім і як, мій принце?
Гамлет. Щоб до віку не пробовкнуть слова
Про дива ті, що видали тута;
Присягайтесь на мечі!
Мара. (Зпід земли.) Кляніться!
Гамлет. Тут і всюди? Ну, змінімо місце:
Сюди, друзі! Простягніть знов руки
На мій меч і покляніться щиро,
Шо довіку будете мовчати,
Про все те, що чулисьте ви тута....
Покляніться-ж на мечі!
Мара. (Зпід земли.) Кляніться!
Гамлет. Річ до діла, мій старезний кроте!
Хутко риєш нід землею ходи;
Добрий грабар! Ну, ще раз, панове,
Станьмо далі!
Горац. Світе, Боже милий!
Щось непевне....
Гамлет. Привітай же серцем
Ту непевність, як мандрівця-гостя....
Е богато на землі й на небі
Ще такого, до чого й не снилось
Твоїй школі досягнути знанням.
Ну, ходіть-же, покляніться зараз,
Як і перше,—хай Господь споможе!
Як-би я химерно не поводивсь,
(Мині може буде треба часом
З себе вдати чударя́ якого),
Присягніть, що, дивлячись на мене,
Ви й знаку не подасте нікому,—
Чи зложивши на́-хрест руки вважно,
Чи хитнувши головою на-бік,
Чи моргнувши, чи сказавши слово
Наздога́д непевне, от приміром:
»Добре, добре! Ми дещицю знаєм! <
Або: »ми змогли-б, коли-б хотіли! <,
Або: »дай нам волю розказати!«,
Або: »як-би сміли«... чи й що инше,
Що могло б чужому натякнути
На якусь то таїну́. От в чому
Покляніться мині Богом вічним,-
Хай вам буде його ласка в нужді!
Мара. (Зпідь земли.) Покляніться!
Гамлет. О, спокойся, стишся,
Душе бідна та стражденна! Друзі,
Я звіряюсь вашій ласці щиро,
І що може оттакий біда́ха,
Як Гамлет, любови й дружби дати—
Він докаже вам, як Бог споможе.
Ходім разом; але пальці завжди
На вустах, панове.... Доба наша
Розчахнулась в скрепах. Горе, горе,
Що родивсь я владнувати не́лад!..
Ну, ходімо-ж, товари́ші, вкупі!
(Виходют.)
(Завіса.)
ДІЯ II.
СЦЕНА 1.
Кімната в господі Полонія.
(Входют Полоній і Рейнальдо.)
Полоній. Отдаси йому, Рейнальде, гроші
І листи ці.
Рейнал. Добре, пане.
Полоній. Дуже
Було-б мудро, мій Рейнальде щирий,
Коли-б перше ніж побачиш сина,
Розпитавсь, як він себе поводить?
Рейнал. Я й сам, пане, те на мислі маю.
Полоній. Гаразд кажеш, їй же Богу, добре.
Отже слухай, голубе:—провідай
Ти спочатку, хто в Парижі з данців—
Як вони, і де живуть, і з чо̀го?
З ким знайомі, куди тратють гроші?
І коли ти, зда́лека завівши,
Манівцями таки дійдеш справи,
Що вони і мого сина знають,—
То вже близче підступи. Одначе
Все не просто, а закинь їм зда́лі,
Що ти чув про його стороною,
Чи приміром: »батька його знаю,
І сім'ю, та і його щось трохи.....«
Розумієш, мій Рейнальде вірний?
Рейнал. Розумію, пане.
Полоній. Так: »щось трохи
І його; але (додай ти далі)
Дуже мало; та як це той самий,
Про кого, я говорю, то з його .
Гультіпака на все лихо здатний....«
Та й приший тоді йому на спину
Скільки хочеш тих квіто́к... Звичайно,
Не таких, щоб увели в неславу,—
Ти цього обережися, конче!—
Набреши про гулянки, пустоти
І бешке́ти, що на волі хлопці
Всюди чинють...
Рейнал. От, наприклад, пане,
До гри за́пал?
Полоній. ь Так, або до чарки,
Чи до герців, чи до звад і лайок,
А чи за́пал до дівчат, — то можна......
Рейнал. Й цього, пане, для зневаги досить.
Полоній. О, далеко, як що ти зумієш
Про все це оповістити вміру,
На його не кладучи́ дога́ни,
Що розпустний зроду; не про теє
Я й кажу: а ти, дивись, злегенька
Обмалюй усі оті пустоти,
Щоб у їх завважили небільше,
Як завзяття молодої волі,
Мозку запал, серця поривання
І збуріння вогньової крови,
Що належить молодим всім хлопцям.
Рейнал. Але-б хтів, добродію......
Полоній. Для чого,
Ти питаєш, те робити треба?
Рейнал. Так, хотів-би я це знати, пане.
Полоній. Ось мета, і на мій по́гляд, серце —
Пастка добра. Коли ти на сина
Наплетеш про ті легкі пустоти,
Котрих кожен, хто потерся в світі
Не втече, то ти завваж-но добре:
Як що той, з ш ти ведет розмову
І в кого випитувати маєш,
Коли небудь сам вбачав у хлопця
Хоч один з отих грішків подобних, —
То тобі він певно так одкаже:
»Друже мій,« »добродію«, чи »пане,« —
Дивлячись, як він привик вітати,
Чи як мова і звичайність в краї
Потребу́є....
Рейнал. Розумію, пане.
Полоній. Ну, тоді вже певно...... конче..... Що-пак
Я хотів сказати? Не згадаю
Я про щось мав довести
Рейнал. Ви, пане,
Щось казали: »він одкаже, певно«....
Полоній. Він одкаже таким словом: »Знаю
І я хлопця; вчора, чи коли там,
Його бачив там-то, з тим, чи з инчим;
І до правди, як казали самі,
Він грав в карти..... чи піячив добре...
Чи змагався при гранні в опуку«.....
Може й те: »що здибав, як вступав він
У господу непотрібну«, й инше.
Тепер бачиш, що ти правду-рибку
На гачок з брехенькою і зловиш:
Так-то ми, народ розумний, з глуздом,
Викрутасом, хитрощю,—й стежками
Вмієм вийти на шлях рівний, битий:
Так і ти розвідаєш про сина,
Коли вважиш мій наказ і раду.
Ти, надісь, урозумів?
Рейнал. Так, пане.
Полоній. Ну, щасливо! Виряжайся з Богом!
Рейнал. Прощавайте...
Полоній. Придивися й сам ти
До його всіх поведе́нцій.
Рейнал. Добре.
Полоній. Та нехай не залиша музики!
Рейнал. Чую, пане.
Полоній. Ну, бувай здоровий!
(Рейнальдо виходить.)
(Офелія ввіходить.)
А! Що скажеш, дочко?
Офелія. Тату, тату!
Я злякалась оце так!
Полоній. На Бога,
Чого й як?
Офелія. Я шила у світлиці,
Коли це Гамлет—сусіль у хату!
В каптані розхрістанім на о́паш;
Без бриля, чи хоч шлика на чолі;
Без зав'язок, у брудних панчохах,
Що зовсім на щиколотки звисли;
Сам блідий, як полотно сорочки;
Тремтять ноги, аж коліна б'ються,
І такий вид жалібний був в його, —
От, немов допіру вирвавсь з пекла,
Щоб повідать про страхи́..... Ото-ж він
Став край мене.
Полоній. Закохавсь у тебе
И зсунувсь з глузду?
Офелія. Ох, не знаю, тату,
А того боюся.
Полоній. Що-ж казав він?
Офелія. Він здавив мині страшенно пальці,
Одхилився по́тім геть на цілу
Свою руку, а другу ще зверху
Положив оттак на моє чо́ло
Й став мене пронизувать очима.
Ніби мав патрета змалювати.
Так стояв він таки довго; врешті,
Потисну́в злегенька мині руку,
Похитав вниз головою тричі
І зітхнув так жалібно, так тяжко,
Що здавалось з тим зітханням разом
Душа злине й розпадеться тіло.
Він на тім лишив мене і тихо,
Повернувши голову за плечі.
Та очей не зводючи все з мене,
Став назад собі виходить о́сліп:
І поки не зник він за дверима,
Його погляд все зорив на мене....
Полоній. Ходім зараз короля шукати.
Се не що, як не кохання запал:
Сам себе він у завзятті губить,
Манить волю до шалених вчинків
Ще частіш, а ніж зага́ра инша,
Що мурдує нас на сьому світі.
Шкода, шкода!... Чи йому ти врешті
Не сказала прикрих слів, буває?
Офелія. Ні, татуню; але я вертала
Геть листи його, як ви казали,
Й не пускала самого́ до себе.
Полон. Так од цього-ж він і зсунувсь з глузду
Дуже жаль, що надто уже зле́гка
Й необачно я Гамлета важив!
Я боявсь, що то хлоп'ячі жарти
І що він твоєї згуби хоче.
Будь ти клята, ця лиха зневіра!
Ми, старі, здається так же здатні
Через край буть сторожкими в думках,
Як то молодь через край ймивірна.
Ну, ходім до короля; він мусить
Все те знати: більше лиха буде,
Коли ми затаїмо́ кохання,
А ніж гніву, коли ми об'явим...
Ходім зараз! (Виходют.)
СЦЕНА 2.
Світлиця в замці.
(Король, Королева, Розенкранц, Гільденштерн і придворці.)
Король. Прійміть наше привітання щире,
Гільденштерне й Розенкранце любі!
Пріч бажання бачить вас, ще й нужда
В вашій службі змусила найхутче
Вас, панове, викликать до дому.
Чули ви: Гамлет переиначивсь?
Так кажу я, бо таки він справді
Став оце і тілом і душею
Зовсім инчим. Що за при́від то́му.
Хіба опріч його батька смерти,—
Шо зовсім він добрий розум стратив...
Просто я домислитись не можу!
Я благаю вас обох, панове,
На який час при дворі зостатись:
Ви з ним вчились і водились зма́лку.
То повинні його добре й знати;
Постарайтесь товариським впливом
Замануть до за́бавок Гамлета.
Може вам і пощастить случаєм,
Чим не чим а вивідать причину:
Що смутить його, нам невідоме?
Годі, взнавши, звідкіль лихо йдеться,
І хворобі-б засобити легко...
Королева. Він тут часто згадував вас, любі.
І я певна—ні до ко́го в світі
Не прихильний так він, як до вас двох.
Будьте-ж ви ввічливі та уважні—
Докажіть нам превелику ласку
І зостаньтесь кілька часу з нами,
Бо на вас—одна у нас надія.
Ми вшануєм вас за цю послугу,
Вложим щиру королевську дяку.
Розенкр. Найяснішій і преможній владі
Не просить, а загадати личить:
Нам закон—ваша шановна воля!
Гільден. Ради слухать і до ніг державських
Кладемо ми свою службу вірну
Щиросердно—на звоління ваше.
Король. Дяка вам обом за те від мене,
Розенкранце й Гільденштерне добрий.
Королева. І від мене вам обом спасибі,
Гільденштерне й Розенкранце добрий;
Поспішіть, благаю, оце зараз
Ви до сина: як змінивсь він бідний!
(До придворних.)
Провидіть, будь ласка, хто панів цих
До Гамлета.
Гільден. Хай Господь дарує,
Аби наші піклування й приязнь
Йому стали на добро та втіху.
Королева. Амінь!
(Гільденштерн, Розенкранц і де-хто з дворовиків виходють.)
(Ввіходить Полоній.)
Полоній. Зараз, мій королю-пане,
Посланці з Норвегії вернулись,
Дуже раді.
Король. Ти був завжди батьком
Добрих звісток.
Полоній. Справді? Вірте щиро,
Мій державцю, милости́вий пане,
Що цілком моя душа і служба
Богові і вам належить разом.
(На бік королю.)
Я, здається,—хіба мозок більше
На тропу но попадає вірно
В хитрих справах,—я, здається, втрапив
На причину, що зуми́ла принца...
Король. О, повідай! Я жадаю вчути.
Полоній. Перш королю, посланців прийміте,
А моя нови́нка за присмаки
Буде вам до бе́нкету.
Король. Вчести-ж їх
І до нас сам приведи! (Полоній виходить.)
Гертрудо
Моя мила! Він казав мині це,
Що дізнавсь про джерело й причину
Божевілля з твоїм сином.
Королева. Певна,
Що другої тут нема причини,
Як смерть батька і наш шлюб квапливий.
Король. Ну, побачим, розпитаюсь добре.
(Полоній вертається з Вольтемандом і Корнелем.)
А, здорові, мої друзі щирі!
Ну, кажи, що ти привіз, Вольтманде,
Нам од брата, короля-норвега?
Вольтманд. Найзичливші у-замін вітання.
З перших слів казав спинити зараз
Вербування воякі̀в небожем.
Він спочатку покладав, що захід
Цей іде́ супроти Польщи; по́тім
Розібравши уже певно діло,
Що замі̀ри проти вас королю,
Й уразившись, що так зло жартують
З його літ, несили та хвороби,—
Він звелів арештувать небога.
Фортинбрас покірно зараз здався;
Вислухав всі дядькові докори,
Й перед ним заприсягнувся врешті,
Що ві̀йни ві̀н не підніме зроду
Проти вас королю. Старий дядько
Зрадів дуже від того й небогу
Призначи́в три тисячі дукатів
По-щорочне, ще його наставив
Верховодцем зібраного війська,
Щоб його повів він проти Польщи.
Разом теж він просить вас в листах цих, (подає пакета)
Аби ви зволяли пропустити
Через данські володіння військо,
На умовах і заруках певних,
Які суть тут зложені.
Король. Що-ж? Згода.
Ми цей лист розберемо на волі
І одмовим, зміркувавши діло.
А тим часом вам за добру справу
Щира дяка; йдіть тепер спочити,
А в ночі побенкетуєм разом:
Будьте нам гостями дорогими!
(Вольтіманд і Корнель виходют.)
Полоній. Ну, ця справа закінчилась щасно.
Мій королю й королево пані!
Тут розводить—в чім царська величність,
В чому суть підданних обов'язки,
Для чого день днем єсть, ніч єсть ніччю,
А час часом,—це б було не що, як
День, і ніч, і час промарнувати.
По-за-як-же ко́роткість і сти́слість —
Душа мови, а розво́ди й ляси—
Тільки тіло і покраси зверхні,
То і я коротким буду в річі.
Ваш велебний син —тепер шалений;
Ошалів, кажу, бо в чім шаленість?
В тім, що справді чоловік жаліє....
Але річ ще не про те; це на-бік....
Королева. Діла більше, а покрасів менше.
Полоній. Присягаюсь, пані-королево,
Про покраси я не дбав; що син ваш
Божевільний, то це правда; правда,
Що се жалко, й жалко, що се правда.
Дурний ви́раз; на-бік штучні фрази!
Буду просто говорити. Всі ми
На тім стали, що він зсунувсь з глузду;
Тепер треба розшукати привід
До причинку (краще—до злочи́нку),
Бо з причинку того йде злочи́нок:
Оце й край. На скільки-ж певна річ ця,
Ви розважте моє слово добре:
Маю дочку (бо моя ще по́ки):
Як слух'яна й люб'язна дитина....
Уважайте добро!—вона ось-що
Отдала мині. Тепер чувайте
I виводьте з того розум певний.
(Чита:)
»Идолові неба і моєї душі, принадливій панні Офелії«.—поганий вираз, скверний: »принадливій панні«,—паскудний вираз; але слухайте: »На її біле, чудове лоно«¹⁰)
Королева. Як? Гамлет Офелії писав це?
Полоній. Потривайте, королево пишна.
Я нічого не втаю. (Чита:)
»Зневіряй, що є в цих зорях сяння,
Зневіряй, що сонце ходит кола,
Зневіряй, що є де правда гола,
Але вір по-вік в моє кохання!«
»О, найлюбіша Офеліє! Я не метки́й віршописець,
не маю я хисту зітханнів моїх до міри зложити;
але, що тебе дуже кохаю, моє серденько,—вір цьому
над усе. Прощай! Твій до віку, моя крале кохана,
аж поки належатиме мині оця снасть смертельна.
Гамлет«.
Ось мині що, із слух'янства, доня
Дала в руки і призналась щиро
Про всі чисто залицяння принця,—
Як, і де, й в яку годину навіть.
Король. А дочка як прийняла кохання?
Полоній. Ви мене вважаєте за кого?
Король. Чоловік ти вірний, гоноровий.
Полоній. Я ним завжди хтів принаймні бути.
Що́-ж би ви подумали про мене,
Коли-б взнали, що в мене на очіх
Зайнялося те кохання? (Треба
Вам признатись, шо ще перш, ніж дочка
Розказала, запомітив сам я).
Що̀-б про мене думали тоді ви
І шановна королева-пані,
Коли-б я, зробивши з свого серця
Спільника глухого та німого,
Став би сам бюрцем або пакетом,
Й на кохання позирав крізь пальці?
За кого́-б мене вважали? Ні-пак!
Я пішов навперейми́ до справи
I казав красуні моїй ось-що:
»Пан Гамлет єсть принц коронний, доню;
Ти не пара,— то цьому й не бути!«
Й наказав їй, щоб од його двері
Зачиняла й не приймала більше
Ні листів, ні подарунків. Так-то,
Вона раду зажила слух'яно;
А Гамлет— коротче вам сказати —
Зажурився, втратив хіть до їжі,
По́тім—сон, знемігся в силах, потім
Непритомним став і—крок на кроком,
Так дійшов до божевілля навіть.
Що тепер його мурдує прикро,
А нам жалю завдає та смутку.
Король. Як ти мислить, чи се так?
Королева. Можливо.
Полон. Рад-би знати, чи хоч раз траплялось,
Щоб сказав я: »оце так, напевно«,—
А проте насправді вийшло-б инче?
Король. Ні, такого не згадаю.
Полоній, (показуючи на голову і плечи). Цеє
Здійміть з пліч, як що не так, Коли я
На тропу́ став, то дійду вже правди,
Хоч би тая заховалась в самім
Осередку у землі!
Король. Але-ж бо,
Як у тім досвідчитися?
Полоній. Звісно
Нам, що часом принц гуляє
В галереї тут годин чотирі?
Королева. Так, це правда.
Полоній. Коли він тут буде,
Я в той час дочку до його вийшлю;
Ви-ж і я сховаємось за килим.
Зауважте їх спіткання пильно:
Коли що її він не кохає,
Коли він не стратив з того глузду;
То нехай я радцем більш не буду,
Хай я стану селянином простим,
Чи погонцем!
Король. Спро́буємо й цеє.
(Ввіходить Гамлет з книжкою.)
Королева. Подивись, який смутний іде він
І чита, сердешний, щось.
Полоній. Ідіть-же
Ви обоє, ясноможні, звідціль,
Я благаю: сам тут з принцем зараз
Перекинусь словом я. Дозвольте!
(Король, Королева і придворні виходют.)
(До Гамлета.) Як ся маєте, ласкавий принце Гамлете?
Гамлет. Хвала Богові, добре.
Полоній. Ви мене знаєте, принце?
Гамлет. Як-же, досконально: ви—рибалка.
Полоній. Ні, принце!
Гамлет. Так я хотів би, щоб ви були чесним, як вони.
Полоній. Чесним, принце?
Гамлет. Так. пане. Щоб знайти чесного чоловіка на цім грішнім світі, треба вибирати з десятих тисяч.
Полоній. Чесним правда, мій принце.
Гамлет. Коли вже сонце святе запложує робаків у дохлій собаці, скоро поцілує падло, то.... чи маєте дочку?
Полоній. Чесним Маю, принце.
Гамлет. Бороніть-же їй ходити по сонцю; бо хоча плодючість і є ласка Божа, але як-що такої ласки доскочить ваша дочка, то—стережіться, друже!
Полоній. Про що це ви закидаєте, принце? (Набік). Все про мою дочку провадить!... А проте, не пізнав мене зразу; сказав, що я рибалка. Зайшов за край! За край зайшов! Правду кажучи, і я в парубоцтві з тим коханням трохи не дійшов такого-ж кінця. Побалакаю ще з ним. (В голос.) Що ви читаєте там, принце?
Гамлет. Слова, слова, слова.
Полоній. Про що-ж тут річ іде, принце?
Гамлет. З ким?
Полоній. Я питаю, принце, що там та книжка провадить?
Гамлет. Нагово́ри, пане, чисті обре́хи! Цей шельма сатирик провадить, що у дідів борода сива, а лице в зморшках; що з очей їх тече амбра густа, як вишневий клей; що вони, слабі также на розум, як і на жижки́. Хоча я всьому тому найдужче і найщирше вірю, але, здається мині, про це-б друковати не, слід. Ви самі, пане, могли-б порівнятись літами зі мною, коли-б здолали, як рак, назад рачкувати.
Полоній. (на бік). Хоч це і божевілля, але в розмові є звязок. (В голос). Чи не бажаєте, принце, зійти з повітря?
Гамлет. Куди? в могилу?
Полоній. Це-б справді було зійти з повітря.... (На бік). А як часом одповідає він спритно! І це часто божевіллю щастить, а розуму і здоровому стямку не дуже. Лишу його і поміркую зараз, яким-би способом моя дочка з ним стрілася? (В голос). Ясний принце! Покірно прошу дозволу, лишити вас.
Гамлет. Нічого з більшою охотою не дам я вам, пане,—опріч ще життя мого, пріч життя мого, пріч життя.
Полоній. Прощавайте, принце.
Гамлет. Які нудні оці старі дурні!
(Ввіходют Розенкранц і Гільденштерн.)
Полоній. Ви шукаєте принца Гамлета? Ось він.
Розенкр. (Полонію) Спасибі, пане.
(Полоній виходить.)
Гільденшт. Вельможннй принце!
Розенкр. Дорогий наш принце!
Гамлет. Щирі мої друзі, кохані! Як ся маєш, Гільденштерне? А, Розенкранц! Як поживаєте, хлоп'ята?
Розенкр. Звичайно, як пасинки у цієї земли.
Гільденшт. Щасливі й тим, що не надто щасливі. Ми не вершок у фортуниного шлика.
Гамлет. Надісь, і не підошва у її черевика?
Розенкр. Ні те, ні друге.
Гамлет. Себ-то ви мешкаєте коло її пояса, в самім осередку її пестощів?
Гільденшт. Так, так; ми її близькі приятелі.
Гамлет. В потайних справах? О! Правда, правда—вона потіпаха. Які новини?
Розенкр. Ніяких, принце; хиба, що світ став чесним.
Гамлет. Знати, близько вже день страшного суду; але новина ваша неправдива. Дозвольте мині вас розпитать нарочито: чин ви, друзі, скривдили фортуну, що вона вас заслала сюди, у тюрму?
Гільденшт. В тюрму принце?
Гамлет. Данія—тюрма.
Розенкр. То і ввесь світ—тюрма теж.
Гамлет. Ще й величезна; у неї багато є закоморків, пасток і ям. Данія—найгірша з них.
Розенкр. Ми з цим, принце, не згодні.
Гамлет. Значить, для вас вона не тюрма. Нема на світі по собі ні доброго, ні лихого, а як що кому видається. Для мене Данія—тюрма.
Розенкр. Нехай. Так це ваша амбіція з неї робить тюрму: тут тісно для вашої душі.
Гамлет. Господи! Я-б зачинивсь у лушпайці з оріха, і лічив би себе королем неосяжних просторів, коли-б мині не лихі сни.
Гільденшт. Ці сни і суть справжня амбіція, бо исто́та її не що, як тінь од сновіддя.
Гамлет. Саме́ й сновіддя є тільки тінь.
Розенкр. Певно; тим бо то я й важу амбіцію за таку химерну легесеньку річ, що тільки здатна бути тінню од самої тіні.
Гамлет. В такім разі, наші христарадники— тіла, а наші державці й славутні лицарі—тіні від них...... Чи не піти-б нам до двору? Бо признатись, я не здатний тепер мізкувати.
Розенкр., Гільден. Ми, обидва—до послуг ваших, принце.
Гамлет. Не в тім річ: я не хочу мішати вас до инчих моїх прислужників; бо, вірте слову, прислужують вони мині прикро. Ну, їх! Скажіть милі щиро, як друзі, чого ви приїхали в Ельзінор?
Розенкр. Вас бачити, принце, та й годі.
Гамлет. Такий нищий, як я, і на вдяку навіть убогий: але я дякую вас, мої друзі, і вірте, що моє спасибі не варт і шеляга! По нас поси́лано, чи ви самі просто своєю охотою прибули мене бачити? Ну-ж-бо, кажіть по правді, з щирого серця, друзі! Ну?
Гільденшт. Що-ж казати нам, принце?
Гамлет. Ну, що-не́будь, аби до речі. По вас посилано: бачу в очах вашіх якесь признання і ваша зата́йливість не здатна його заховати. Я знаю, добрий король і королева ласкава по вас посилали?
Розенкр. Для чого-ж, принце!
Гамлет. То-ж бо то й мусите мені ви сказати. Заклинаю вас правами нашого товариства, спілкою в молодощах, обов'язком нехибної, вічної приязни і всім найдорожчим, чим зрушив би ваше серце ліпший красномовець,—будьте отверті зі мною, не кривдіть душею. По вас посилано? Так, чи ні?
Розенкр. (Гільденштерну). Що ти скажеш?
Гамлет. (Тихо). Ну, ну! я з вас не зведу ока. (Вголос). Не крийтесь ні в чім, коли мене любите.
Гільденшт. Правда, принце: по нас посилано.
Гамлет. Так я вам скажу, на́ що. Моє прочуття запобіжить вашій зраді і таким робом ваша вірність не втратить і пір'їни перед королем і королевою. Знедавна я, не знаю з чого, втратив усю свою веселість, занедбав усі мої звичайні діла і забави, і, справді, такий тяжар наліг на мою душу, що земля—це хороше твориво— мині видається за дику скелю, а небо, гляньте,— ота розкішна оболонь, ота чудова стеля, чарівний намет, затканний золотими вогнями,—що ж? воно видається очам моїм тільки чорним хмарищем з отрутної пари! Чоловік—яке доскональне створіння! який він величній по розуму, безкраїй по кебеті! який виразний, чудовний по силі, по руху! до янгола подобний по діях, по думках—подобний до Бога! краса з цілого миру, чудо-диво з усього живого! А про те, що для мене оцей глини щирець? Земля сини не до вподоби мині.... ані до́чки теж.... хоча твоя ухмілка й зневіря цьому.
Розенкр. У мене і в голові не було того, принце.
Гамлет. А для чого-ж ти засміявся, коли я сказав: земли сини не до-вподоби мині?
Розенкр. Мині спалось на думку, що коли вам не до-вподоби люде; то яке пісне вітання знайдуть в такім разі у вас, принце, актьора, що здибали ми на дорозі?
Гамлет. Той що гра королів, буде дорогим гостем; його величність одбере належну шанобу од мене. Подорожній лицар матиме на що орудовати мечем і заслоною; коханець не буде дарма зітхати; пройдисвіт спокійно скінчить свою ролю; дурник розсмішить тих, у кого легкі до реготу легкі, а красній кралі вільно буде вилити свою душу словами, коли не спіткнеться буває на вірші.... Які-ж то актори?
Розенкр. Ті самі, що колись вас так поривали: міські трагики.
Гамлет. З якої-ж речі вони мандрують по́-світу? Стале місце сприяло-б їм більш і для слави, і для кишені?
Розенкр. Певно їх примусили до того остатні нові постанови.
Гамлет. Що? Чи й тепера їх так поважають, як тоді, коли я був у місті? Вчаща́ до них люд?
Розенкр. Ні, тепера не дуже.
Гамлет. Звідкіля-ж це? Хіба вони почали ледачіти, чи що?
Розенкр. Ні, вони працюють незгірше; але знаєте, принце, до нас прибуло тут ціле гніздо дітвори, просто писклят-голопуцьків; ¹¹) вони цвірінькають усе з викриками і за те їм ляскають ґвалтовно. Тепер вони в славі і так ганють прості театри (як воші їх узивають), що люд навіть шабльований боїться гусиного пера і не насміє туди ходити.
Гамлет. Як? Діти? Хто-ж їх одержує? Звід кого беруть вони плату? Чи-ж вони покинуть і справу, як стратять свій писк? А як-що пізніше доростуть вони до звичайних актьорів (ще дуже можливо, коли не матимуть инчого насущника), чи не обвинують вони тоді тих писак, що заставляли їх неславити свій будущий хліб?
Розенкр. Далебі, з обох боків було га̀ласу досить; а юрба іще призводила їх до сварки. Був який час, що неможна було за утвор і шага, заробити, коли там не чубились писаки, поети й актьори.
Гамлет. Чи може бути?
Гільден. Багато й голов уже доскочило лиха.
Гамлет. І гору взяли писклята?
Розенкр. Еге-ж, принце; подужали навіть самого Геркулеса з його ношею! ¹²)
Гамлет. Це ще не надто і дивно:— ось дядько мій став королем данським, і що-ж? Ті, що йому, за батька мого, показували язика, тепера плотють двадцять, сорок, п'ятдесят і сто дукатів за його поличчя манесіньке. Сто лих, коли тут нема чого надзвичайного? Коли-б філозофія розміркувать те здолала! (за коном чути бубни і сурми.)
Гільденшт. То актьори.
Гамлет. Панове, ви будете дорогими гостями в Ельзинорі. Дайте ваші руки. Звичай потребу́є гостей приймати ввічливо, так дозвольте-ж мині і вас, як слід, привітати: иначе моя поведенція з актьорами, —а я їх мушу ласкаво зустріти,— ще бува вам щирішою видасться. Ну, дуже радий вас бачити; але мій дядько-батько і тітка-матір ошукалися.
Гільденшт. В чім-же, дорогий принце?
Гамлета. Я тільки шалений при вітрі північно-західнім; а коли вітер з полудня, то я ще сокола від чаплі зможу одрізнити.
(Ввіходить Полоній.)
Полоній. Здорові були, панове!
Гамлет. Слухай, Гільденштерне.... і ти, Розенкранце! На кожне вухо по слу́хачу. Цей старий бельбас ще не вийшов з пелю́шок.
Розенкр. А може улізь у них знову; бо кажуть, що старі люде роблються дітьми у-дру́ге.
Гамлет. Я вам пророку́ю, що він прийшов звістить про актьорів.... побачите!... Правда, правда, панове, це було в понеділок ранком....
Полоній. Добрі нови́ни є, принце.
Гамлет. І у мене, пане, є новина; з того часу, як Россій був в Римі актьором....
Полоній. Актьори прибули до нас, принце.
Гамлет. Ех! Що ви?
Полоній. Вірне слово, принце.
Гамлет. »І кожен плуганивсь на власнім ослі.«
Полоній. Це найліпші в світі актьори, здатні до всяких дій: трагічних, комічних, селянських, исторично-селянських, комічно-селяньских, трагічно-историчних, селянсько-трагічно-комічно-историчних; чи до неподілених дій, чи до безкраїх поем. Про них— Сенека не дуже сумний, а Плавт не дуже веселий. Ні в вивченім, ні в вільнім немає їм рівні!
Гамлет. »О, судіє ізраїльскій, Іефає! Яким
володів же ти скарбом!«
Полоній. Яким скарбом, принце?
Гамлет. Ба!
»Він кохав, милував
Свою дочку—красу.«
Полоній. (тихо). Все про мою дочку.
Гамлет. Чи не правда-ж моя, старий Іефає?
Полоній. Ви мене, принце, зовете старим Іефаєм тим, що я маю дочку, котру щиро кохаю.
Гамлет. Ні, з того виходить не це.
Полоній. А що-ж виходить, принце?
Гамлет. Ба!... »Але, Бозна з чого,
Прилучилась біда...«
І далі, знаєте:
»3 нею сталося те,
Що часами впада...«
А решту можете самі дочитати в святковій пісеньці;¹³) але гляньте, річ мою зривають прихожі.
(Входить чотирі або п'ять актьорів.)
Здорові були, добродії; всіх вас вітаю. (Одному). Дуже радий, що бачу тебе здоровим.... Дорогі, дорогі гості. (Другому). А! старий друже! Як же лице твоє заросло з того часу, коли я тебе бачив! Чи не приїхав ти в Данію, щоб і мене бородою подратувати?..¹⁴) А ви, панночко, моя крале? Мати божа, звідколи не бачив вас, краса ваша на цілий венеційський черевичок зближилась до неба.¹⁵) Моліть Бога, щоб тільки голосок ваш не надтріснув в горлянці, як стара негідна грошина....¹⁶) Панове, всім щиро радий. Нумо-ж мерщі, як французькі мисливі кинемось на перте, що трапиться! Преставте що зараз; дайте глянуть на вашу кебету. Ну, завзяту яку промову!
1-й актьор. Яку зводите, принце?
Гамлет. Я чув, ти промовляв одну, що не була на кону ще ніколи, чи найбільше тільки раз, бо справа, як пам'ятаю, юрбі не вподобалась: це був не до їх рота кав'яр;¹⁷) але на моє здання і на других судців, що в таких справах тямлють більш мене, це була дія добірна, добре скомпанована в сценах, написана з таким же розумом, як і з талано́м. Пам'ятаю, казав хтось, що віршам бракує перцю для додачі смаку і що в виразах писака поскупивсь на прикраси; але проте він важив її за чесний здоровий утвор, просто написаний і більше гарний, аніж прикрашений¹⁸). Там надто подобавсь мині один уривок, оповідання Енея Дідоні, а надто ще те місце, де він говорить про смерть Пріяма. Коли пам'ятаєш, то начни з цего вірша... зараз... зараз...
»Зле-лютий Пирр, немов той звір Гірканьский...«
Ні не так; але починалося Пирром...
»3ле-лютий Пирр усю мав зброю чорну,
Як за̀дум свій і сам подобний був
До півночи, коли лежав вінь скрито
У череві зловісного коня;
Тепер його страшенна постать чорна
Обарвилась ще в колір більш страшний:
З чола до п'ят зробився він червоним,
Убравсь увесь страшенно в людську кров—
Батьків, неньок, синів, дочок і внуків;
Закурявивсь, запікся на вогні,
Що гоготів пекельним сяйвом в місті
І звірячими забійствам посвіча̀в.
Посатанілий з гніву і пожежі,
У пасоці, засохлій на губах,
З пекельними очиськами на-виряч,
Звірюка Пирр по місту все шука
Пріяма сивого...«
Мовляй далі.
Полоній. Далебі принце, пишно промовили; розкішний ви́голос і міра!
1-й актьор. Й знаходить швидко.
Од греків той борониться безсило;
Старезний меч не слухає руки,—
Куди впаде й лежить там проти волі.
Нерівний бой! Пирр на Пріяма йде.
В скаженості він схибив мѐчем на бік;
Але сам мах і свист страшни́й меча
Звалили діда дряхлого на землю:
Здавалось, Троя мертва затряслась
Од тяжкого злочинного зама̀ху
Чолом полу́м'яним додолу полягла
І застогнала у руїні страшно;
Аж скам'янів, почувши теє Пирр!
Тяженний меч, от-от готовий впасти
На голову, мов влиту молоком,
Поважного Пріяла,—зупинився
І в воздусі здавалося повис:
Як кам'яна фигура бога помсти,
Збезволений учинок докінчить,
Стояв той Пирр, нічого не чинивши.
Але, як часто помічаєм ми,
Коли до нас наближується буря,
Що небо все занишкло, а ні гу!
Заснув вітрець, спинилась грізна хмара,
І заніміла, наче смерть, земля,
А потім враз страшенна блискавиця
Розшарпає заслону нічняну:—
Так лютий Пирр, після хвилини спи́ну,
Розсатанів до помсти навісно̀,
Й ніколи так тяжкий циклопів молот
Не падав страшно на блескучу мідь,
Куючи Марсові його довічню зброю,
Як Пиррів меч крівавий, смертовий,
Упав тепер на голову Пріяму.
Геть далі, згинь, Фортуно-потіпахо!
А ви, боги́, Олимпська радо вся,
Здійміть з неї її могучу владу,
На колесі побийте шпиці в шмат,
А обід пхніть з вершин в пекельну прорву!«
Полоній. Це дуже довге.
Гамлет. Як ваша борода; треба обох підголити Будь ласка, мов далі: йому треба чого-небудь негожого, або сороміцького, иначе засне. Ну, далі там, про Гекубу.
1-й актьор. Але хто зрів розхріставу царицю?
Гамлет. Розхрістану царицю?
Полоній. Це добре! »Розхрістана цариця«—дуже добре.
1-й актьор. Босо́ніж бігає по вулицях бліда̀,
За слізьми ревними не бачить бідна світа
Й погро̀жує залить ними вогонь;
На голові замість вінця ганчірка;
На плечіх, шо з біди змарніли і звелись,
Замісто шат—поношена рядни́на,
Яку вона з страху десь підняла.
Хто бачив це, прокляв би страшним словом
Фортуну злу, як зрадниню бридку.
Як би й боги тоді зирнули з неба,
Коли вона страшенно заячала,
Од бо̀лещі, побачивши, що Пирр
З нена̀тлею мечем січе, карбує
Дружини вірної крівавий труп;
То б і з очей немрущих променисти́х
(Коли вража хоч трохи горе їх)
Скотилися б росою дрі̀бні сльози,
І жаль і гнів у них би занялись!
Полоній. Гляньте-бо, він змінивсь на виду, плаче! Бога ради—годі!
Гамлет. Добре; кінчить инчим часом. (Полонію.) Догляньте, будь ласка, пане, щоб їх прийняли гойно. Чуєте? Щоб їх привітали гаразд; бо вони дзеркало, і коротка літопись часу. Легше для вас буде здобути негожий напис по смерти, а ніж почути од них ганьбу за життя.
Полоній. Я ушаную їх принце, по їх заслузі.
Гамлет. Куди там! Краще, друже, краще! Коли кожного честить по заслузі, то хто втече і від ляпаса?... Ні, прийміть їх згодно вашому власному стану, вашій власній шаноблості. Чим менше вони варт, тим більше вам шани буде за вашу ввічливість. Проводіть їх!
Полоній. Ходімо, панове.
(Полоній з де-якими актьорами виходить.)
Гамлет. Ідіть за ним, друзі; завтра нам що небудь преставите. (1-му актьору дає знак остатись). Слухай, старий друже! Чи не зміг би ти завтра преставити смерть Гонзага?
1-й актьор. Можна, принце.
Гамлет. Ну, так завтра в вечері ви його преставите. А чи не міг-би ти, в потребі, вивчити дванадцять чи пятнадцать віршів, котрі я напишу й приточу до твоєї роді? Правда, можна?
1-й актьор. Можна, принце.
Гамлет. Гаразд. Ну, йди-ж за тим паном, тільки не кепкуй в його, будь ласка. (Актьор виходить). (До Розенкранца і Гільденштерна). Кохані друзі, я вас лишаю до вечора. Прощавайте! Дуже, дуже радий вас бачити в Ельзінорі.
Розенкр. Щасливо, добрий принце!
(Розенкр. і Гільденштер. виходють.)
Гамлет (сам). Господь з вами! Знов я сам тепера...
О, який з мене невольник ги́дкий,—
Непотрі̀ба! Чи не дивно-чудно,
Що оцей комедіянщик тута.
В байці простій, при одній-но згадці
Про страждання, а свою зміг душу
Підклонити так слух'яно мрії.
Що лице все аж світилось нею,
Грали сльози, рвався голос, жах був
В кожній жильці і цілком вся постать
Одбивала його думку! Й все те
По дурному! Для Гекуби, маєш!
Що йому Гекуба та, що він їй,—
Аби варт по неї сльози лити?
Що-ж би він на моїм місці вдіяв,
Коли-б мав ті приводи й скорботи,
Які в мене на душі? Він певно
Затопив би цілий кон сльозами,
Роздавив би всіх страшенним словом,
Покази́в би винова́тцям розум,
Настрашив би безневинним душу,
Замути́в би несвідомім серце,
Й скам'яни́в би очі й вуха люду!
А я сам, набитий клоччям бовдур,
Страхопуд і марноду́мець подлий,
Не здолаю в своїй власній справі
Навіть слова вимовить за того,
У кого́ в злочинстві лютім взято
І добро все, і життя кохане!
Чи-ж я погань полохлива? Хто́ пак
Мене ланцем назове? Хто череп
Мій розсаде? Хто́ волосся вирве
З бороди у мене й кине в вічі?
Хто́ зачепить вид мині? Хто́ скаже,
Привселю́дно мині слово: »брешеш?«
Хто́ насмі̀є? О! я певно-б стерпів
Оте все! У мене мусять бути
Печінки не людські—голуб'ячі,
І бракує жовчи, щоб оддячить
За гірку обра́зу; бо иначе
Я-б давно нагодував шулік всіх
Тельбухами з отого паскуди!
О, харцизе кровопійний, зрадник!
Ласолюбе, ба́хуре зводли́вий!
Душогубе безсумлінний, клятий!
Гей, до помсти!... Ох, я дурень, дурень
Зза кутка, мовляв, хоробрий з біса!
Мене, сина дорогого батька,
Що забито, саме небо й пекло
Зве до помсти..... а я тут, мов хльорка
Словом марним розважаю серце,
Мов сидуха, куховарка п'яна,
Лайками задовольняю душу!
О, стидо́та! Ні, вага̀тись годі:
Час до діла! Гм.... я чув що часто
Лиходії, бачучи в театрі
Щось подобне, так вражались серцем.
Що в злочинстві признавались зараз;
Бо розбійство, хоч і вуст но має,
Але часов чудоди́вним робом
Сповіща про себе. Я заставлю
Перед дядьком щось преставить схоже
До забійства мого батька. Пильно
На його вид я дивитись буду,
Пронижу аж до живого оком,—
I як що він затремтить хоч трохи,
То вже знаю, що мині чинити.
Дух отой, що бачив я, міг бути
Й сатаною, бо нечиста сила
Взять на се́бе чарівний вид зможе:
Я слабий, мене журба зв'ялила;
Таку ржаву та стражденну душу
Злій личині і подужать легко.
Підвести ома́ною до згуби.....
Так я хочу кращий до́каз мати
І певніший. Оця сцена конче,
В короля його сумління зловить.
(Виходить.)
(Завіса.)
ДІЯ III.
СЦЕНА 1.
Кімната в палаці.
(Ввіходють Король, Королева, Полоній. Офелія, Розенкранц і Гільденштерн.)
Король. І ніяк ви не могли дізнатись,
На́-що він вдає себе шаленим,
І бентежить свій душевний спо́кій
Божевіллям небезпечним, диким?
Розенкр. Він од нас не криє, що зарачинивсь;
Але чим—не сила допитатись,
Гільденшт. Не охочий показать він душу;
Ледве ми схиляли його зле́гка,
Щоб признався у своїй причині
Як він зараз з божевіллям хитрим
Ухилявся од розмов про теє.
Королева. Чи гаразд прийняв вас?
Розенкр. Дуже гречно.
Гільденшт. Так; але немов-би то з принуки,
Розенкр. На питання був скупим, а щедрим
На одмови тільки.
Королева. А ви часом
До забав його не призволя́ли?
Розенкр. Сюди йду́чи, королево ясно.
Ми случа́єм тут актьорів стріли;
Розказали про це принцю, й звістка
Ця прийшлась по мислі йому дуже.
Вони тут тепер, в дворці де-нѐбудь.
І либонь у вечері сьогодні
Преставляти казано їм.
Полоній. Правда.
Принц благав, щоб запросив я конче
Вашу можність подивитись ниньки
І послухать театральну справу.
Король. З щирим серцем. Дуже, дуже радий.
Що охоту він до того має.
Мої друзі, підпаліть ще більше
Йому душу до потіх подобных.
Розенкр. Будем дбати. (Розенкр. і Гільденшт. виходють.)
Король. Ти, Гертрудо люба,
Нас лиши тут: ми послали по́тай
За Гамлетом; він ніби случа́ем
Здиба тут Офелію сам-на́-сам.
Їй-ж батько й я,—законні шпиги —
Станем так, щоб бачить невиди́мо
Їх спіткання, і на тім, як буде
Наш Гамлет пово́дитись в розмові.—
Вже себе переконаєм певно,
Чи його кохання жаль згризає,
А чи инше?
Королева. Добре. Зараз вийду.
(До Офелії). Що до вас, то я бажала-б, серце.
Аби був в вашій красі вабли́вій
Щасний привід божевіллю сина.
Сподіваюсь, що добро́ти наші
Його знов на шлях прямий повернуть.
Вам обом на шану.
Офелія. І сама я
Те бажаю, королево. (Королева виходить.)
Полоній. Дочко,
Ти гуляй тут, ми-ж, ясни́й королю,
Заховаймось, як-що ваша воля. (До Офелії.)
На́ ось книжку! Ти читай для виду,
Щоб правдивіш самоту́ з'яснити.
Такий гріх буває з нами часто:
Ми часами так зумієм вдати
На обличчі і поко́ру й святість,
Що підла́сим навіть чорта медом.
Король (на бік). О! то правда, щира правда. Тяжко
Слово то, мов канчуком вразило
Мою совість. У діптянки щоки,
Для прикраси вимащені хитро,
Не суть гидші за мій вчинок чорний,
Котрий крию я лукавим словом.
О, яка вага тяжка на серці!
Полоній. Ось іде він—чую; заховаймось,
Мій королю! (Обидва ховаються.)
Гамлет (ввіходить замислений). Жити чи не жити?¹⁹)
Ось в чім річ, Бо що є благородніш,—
Чи приймати і каміння й стріли
Од лихої-навісної долі,
Чи повстати на те море туги
Й тим повстанням покінчи́ть все разом?
Вмерти—сном заснути, й більш нічого.
І сказать, що отой сон одразу
Нам урве усі душевні болі.
Силу мук, що спались нашій плоті,—
То такий кінець це прехороший,
Що його повинні ми жадати.
Вмерти—спати.... спати? Може снити?
Ось в чім клопіт! Бо які сни можуть
Завітать до нас в спанні тім мертві м,
Коли ми тісне це тіло скинем?
Ось що мусить зупинити руку.
Так! Ця думка, ця непевність тільки
Нам і чинить довговічним горе!
Адже справді, хто-б схотів терпіти
Цього світу на́пади й зневаги,
Мо́жних кривди, гордих дук обра́зи.
В погордованім коханні муки,
Влад свавольства, судів наших кривди,
Та наруги, що найщиршим людям
Оті гидкі недолюдки чинють—
Хто схотів би, коли-б знав напевно,
Що цим шилом²⁰) їх позбутись можна?
Хто-б схотів в цьому ярмі вік пріти,
Ни́діть тяжко під життям злиденним,
Коли-б страх іще чогось по смерти,
Невідомість там-тії країни,
Звідкіля ніхто ще не вертався,
Не збивали боязько́ї волі?
І радніші ми терпіть тут лихо,
Ніж порватись до країв незнаних!
Так з нас совість полохливих робить,
Так одваги прирожденний колір,
Полотніє від блідо́ї думки;
Так завзяті й запальні̀ замі̀ри
З свого шляху вмить звертають на́-бік
І втрача́ють самих вчинків мення
Перед тею-ж гадкою.... Цсс! тихо!
Ось краса-Офелія.... О, зірко!
Пом'яни гріхи мої в моли́твах!
Офелія. Добрий принце, як ся мали ці дні?
Гамлет. Дякую покірно вам,—нічого.
Офелія. В мене єсть од вас дарунки, принце;
Я давно їх повернути мала,
Так тепера ось, візьміть, будь ласка.
Гамлет. Я вам зроду не давав нічого.
Офелія. Принце ясний, ви самі свідомі,
Що се так. При них ще свої речі
Ви пахтили таким любим духом,
Що дарункам втроювали ціну;
А тепера дух пахучий витхнувсь,—
То й візьміть назад своє, бо серцю
Чесному убо́жіють одразу
Найдорожчі подарунки в світі,
Коли той, хто їх дає, не любить.
Нате, принце!
Гамлет. Ха! Ви чесні, панно?
Офелія. Принце!
Гамлет. І гарні?
Офелія. Що ви хочете сказати, принце?
Гамлет. А те,—що коли ви чесні й хороші, то чесність ваша не повинна товаришувати з красою.
Офелія. Хиба, принце, чесність не ліпша по́друга для краси?
Гамлет. Далебі ні: бо краса зможе швидче зробити з чесності! зводню, а ніж честність—переробить красу на свій штиб. Це було колись парадоксом, а тепера певняко́м стало. Я кохав вас колись.
Офелія. Справді, принце; ви заставляли мене тому вірити.
Гамлет. А вам то і нетреба було мині няти віри, бо я́к не щепи до нашого дупла щирість, а він все буде одго́нити гниллю. Я не любив вас.
Офелія. Тим гірше; ви мене дурили.
Гамлет. Іди в монастир! На́-що тобі плодить неприка́янних? Я сам хоч трохи поштивий, а проте можу себе обвинуватити в таких вчинках, що кращ-б моїй матери було й на світ мене не родити! Я надто гордий, мстивий, пихливий; та я в собі зворушити можу стільки гріхів, що і в думці їх не зміркуєш, у гадці їх не змалюєш, та на всіх і часу до вчинку не стане. На-віщо-ж оттаким блазням, як я, плазувати між землею і небом? Ми всі дурисвіти; не звіряйся ніко́му. Один тобі шлях в монастир... Де ваш батько?
Офелія. Дома, принце.
Гамлет. Замкніть за ним двері; хай він удає дурня в власній хаті. Прощавайте!
Офелія. Світе-Боже! Зглянься над ним!
Гамлет. Коли йтимеш ти заміж, то візьми од мене в посаг оцю зачу́млену правду: будь ти чиста, як лід і біла, як сніг, а не втечеш од поговору. Іди в монастир! Прощавай! А як-що конче хочеш ти заміж, то вибирай дурня: бо розумні дуже добре знають, у яких гаспидів пошиіте їх! В монастир іди швидче! Прощай!
Офелій. О сціліть його сили небесні!
Гамлет. Начувсь я й про ваші підмальовування²¹) добре. Вам Бог дав одно лице, а ви з його робити друге: ви приска́куєте, дрібочите ніжка́ми; шепелявите, пришиваєте квітки́ до Божих створінні в і вдаєте ваші свавольства за безневинність. Гетьте: буде вже, годі! Це мене сказило. Я вам кажу— у нас більше шлюбів не буде; ті що побралися, хай живуть всі, пріч одною, решта зостануться, якими перше були. В монастир, гайда! (Виходить.)
Офелія. О, яка душа оце величня
Затлумилась! Царедворця погляд,
Мудреця розмова і вояки
Славний меч! Краса, надія, квітка
Королевства цілого! Звича́їв
Дзеркало, зразок освіти, моди,
Із добірних найдобірний—й все то
Геть зовсім загибло! Боже, Боже!
Хто над ме́не нещасливіш в світі?
Кому спалось таке горе люте,
Щоб гаразд насмакувавшись меду—
Од його тих обітни́ць співучих,
Тепер бачить, як славетний розум
Стратив голос, ніби дзвін розбитий;
Тепер бачить, як цей дивний образ,
Краса пишна молодощів красних,
В'яне, сохне в божевільній мрії!
Лихо тяжке! Що́ я перше зріла—
Й що́ тепера довелося бачить!
(Король і Полоній ввіходють.)
Король. Не коханням, ні, не тим він хворий!
В його речі є якийсь-то не́лад,
А не має божевілля. Правда,
На душі щось завелось у його,
Що гризе журбою; я боюся,
Щоб з того не виплодилось лиха.
Аби теє запобігти, ось-що
Порішив я на-швидку́: Гамлета
Зараз вислать в Англію,—хай править
З агличан данину, нам належну.
Може море і країни инші,
Різні зміни поведенцій, звичок—
Проженуть з душі його щось теє,
Над чим він натужить прикро мозок,
Що й на себе уже став тепера
Непохожим.... А твоя як думка?
Полоній. Це обачно і гаразд; проте я
Таки мислю, що його гризо́ті
Привіть є зневажене кохання......
Ти, Офеле, нам не переказуй,
Що Гамлет тут говорив з тобою,
Бо ми й самі чули.... Ваша можність,
Ви чиніть, як вам завгодно буде,
А моя, з вашої волі, рада:
Хай сама ще королева-мати
У ночі, по театровій справі,
Поговорить з своїм сином на́-сам,
І нахилить, їй одкрити тугу?
Я-ж би, пане, з вашого дозволу,
Там підслухав всю розмову їхню.
Як-що й мати не розвіда сина,
То тоді хай в Англію береться;
А чи й в инче запакуйте місце,
Яке вкаже ваша мудрість славна.
Король. Бути так! бо і в вельможних дурість
Не повинна без сторожі бути.
(Виходють.)
СЦЕНА 2.
Велика світлиця в палаці.
(Ввіходить Гамлет і кілько Комедіянщиків.)
Гамлет. Прокажи-ж монолога, будь ласка, як я вимовляв тобі,—легко і вільно; бо як-що почнеш галасувати, як здебільша наших актьорів, то краще нехай ви́гука мої вірші вуле́шний горлань. Та не рубай повітря руками оттак, а поводь себе в міру, бо й серед потоку, серед бурі, мовляв, серед самого вихру запалу, повинен ти міру і владу над собою мати. О! це мене до живця ріже, коли я чую якого-небудь горланя з кучмою на лобі, як він шматує і шарпа свій запал, аби догодити райку, бо той тільки й вважа на вихиляси та лемент. Я-б такого канчуками, здається, провчив, щоб знав він як переборщати і нівечить тим найкращі утвори. Гляди-ж, ухиляйся од то́го!
1-й актьор. Будьте певні, принце.
Гамлет. Не будь проте й млявим, а хай тобі поводарем стане власний твій розум; вважай, аби завжди у тебе був в згоді рух зі словом і слово з рухом, а природи не надсилуй ніколи; бо як передаси, то не влучиш у мету, яку театр мав, має і матиме од початку свого і до кінця віку: він мусить бути дзеркалом природі, показувати праведності її власне лице, гріху—його образ, і самому часу—його вид, по минулим учинкам. Тепер, як ви передасте, чи не додасте чого, то бодай і реготався-б не́ук, проте чоловік зна́лий і тяму́щий здосадує, а вам його при́суд цінніший за всі. О, я бачив актьорів, котрих куди-як величали, а вони по мойому ні рухом, ні вимовою не походили ні на християн, ні на поганців, ні на людей навіть. Вони так инди́чились та ревіли, що я думав, прости Господи, чи не на жарт яка потво́ра навела замість людей оцих ви́родків?
1-й актьор. Сподіваюсь, що в нас небагато такого буде.
Гамлет. Краще, щоб зовсім не було. Та вважай-но, щоб ваші ду́рники не перебріхували лишку; бо вони часами, аби зняти регіт, дуріють і регочуться саме тоді, коли на кону іде щось поважне. Це негаразд і свідчить мізерну амбіцію у шу́тя. Ну, ідіть, приготуйтесь! (Актьори виходять.)
(Ввіходют Полоній, Розенкранц і Гільденштерн.)
Гамлет (Полонію). Ну, пане! Чи буде король цей дивний утвор слухати?
Полоній. Так, і королева теж, та й зараз.
Гамлет. Скажіть-же, щоб актьори хапались
(Полоній виходить) (До Розенкранца і Гільденштерн.) Може й ви обидва пішли-б допомогти їм?
Розенкр. і Гільден. Добре, принце. (Обидва виходють)
Гамлет. Горацію! Го-го! (Горацій ввіходить)
Горац. Я тут, мій пане любий,—до вашої послуги.
Гамлет. З усіх, з ким нині доводилось знатись, ти найщирший, Гораціє.
Горац. Коханий принце...
Гамлет. Ні, не думай, що тобі лещу я,—
Бо який прибуток мині з то́го?
Твого й вжитку—що веселий розум:
Він тебе і зодяга й годує.
На який край бідаку лестити?
Ні, нехай язик медовий лиже
Ту дурну пишно́ту; нехай гнуться
Вже хисткі, гнучки наші коліна
Там, де можуть запобігти ласки!
Слухай, друже! Поки серце чуле
Було паном вибору свойого
І людей розпізнава́ть уміло,—
То до тебе найвірніш схилилось:
Бо один ти вмів з чолом веселим
На душі ховати тяжку муку;
Ти один од долі ласку й бійку
Міг приймати за спасибі рівно.
Той щасливий, в кого кров і розум
В такій згоді: він не буде зроду
Дудкою під пальцями Фортуни,
На якій та-б, що схотіла, грала.
Дай мині такого чоловіка,
Щоб не був своїх жадо́б слугою;
То його я заховаю в серці,
В самім серці мого серця навіть,
Як тебе. Ну, про це годі! Сю ніч
Перед дядьком-королем актьори
Представляти будуть сцену схожу
До того, як батька мого вбито.
Будь-же ласка, коли будуть грати
Оте місце; то за дядьдом в ту мить
Сторожи стома очима пильно:
Як злочинок з потайного кубла
Хоч єдиним по́криком не вирне;
То мара, що ми вбачали ніччю,
Була з пекла сатанинська сила,
А мої підо́зри були хибні
І чорніші від кліщів Вулкана.
Назирай-же ти за ним уважно,
А я сам пройму очима на́скрізь
Його вид, та після того зложим
Ми до купи те, що в двох завважим
І вже певно ввіремося.
Горац. Добре,
Любий принце. Коли він украде
За всю сцену в мого ока крихту,
То вже я за кражу одвітую!
Гамлет. Ось ідуть вже. Я здаватись мушу
Геть байдужим. (До Горація.)
Іди, сядь на місці!
(Музика і сурми. Дамський марш.)
(Ввіходють: Король, Королева, Полоній, Офелія, Розенкранц, Гільденштерн і другі.)
Король. Як ся має небіж наш Гамлет?
Гамлет. Дуже, дуже добре! Харчуюсь, як хамелеон, ковтаю повітря й заїдаю обіцянками, Ви-б тим не одгодували так і каплунів.
Король. Це не до мене одповідь, Гамлете; твої слова не до мене належуть.
Гамлет. Та тепер і не до мене вже більш. (До Полонія.) Ви, пане, казали, що грали колись в університеті?
Полоній. Так, принце, і йшов за доброго актьора.
Гамлет. А що ви грали?
Полоній. Грав Юлія Цезаря; мене в Капітолії вбито; вбив мене Брут.
Гамлет. Був певний бруд²²)—забити такого капітального назімка.... Чи готові актьори?
Розенкр. Готові, принце; ждуть вашого наказу.
Королева. Коханий Гамлете, сідай тут біля мене!
Гамлет. Ні, мамо: (показує на Офелію.) ось магнит з більшим при́тягом.
Полоній (Королеві). О! о! Помічаєте?
Гамлет (лягаючи коло ніг у Офелії). Чи можна, панно, злягти на ваші коліна?
Офелія. Ні, принце.
Гамлет. Я хотів сказати, чи можна голову схилити до них?
Офелія. Можна, принце.
Гамлет. Невже ви думали, що я мав погане на думці?
Офелія. Я нічого не думала, принце.
Гамлет. Що-ж? Це думка хороша простягтись біля дівчини.
Офелія. Що, принце?
Гамлет. Нічо́го.
Офелія. Ви щось веселі сьогодні?
Гамлет. Хто? я?
Офелія. Так, принце.
Гамлет. О, я тільки ваш шуть. Що найкраще людям і робити, як не веселитись? Дивіться як моя мати радісно визирає, а нема ще двох годин, як поховала мого батька.
Офелія. Ні бо, принце: буде два місяця двічі.
Гамлет. Так давно вже? То, хай біс одягається в чорне, а я надіну собо́лі. Господи! два місяця, як умер і не забули ще й досі! О, сподіватись можна, що пам'ять про всесвітнього лицаря переживе іще на пів року. Але, Мати Божа, для того він мусить набудувати церков, бо иначе його забудуть, як торішній сніг²³).
(Грають у сурми. Починається пантомина. Виходють на кон Король і Королева, звиду закохані дуже. Вони обіймаються. Королева становиться на вколюшки і руками показує, яка вона щира. Король підійми її і схиля на плече до неї голову, а потім ляга на лаві в альтанці. Вони, завваживши, що той спить, виходить. Тоді з'являється якась личина, здійми з Короля корону, цілує її, а йому в ухо вливає отруту й виходить. Вертається Королева, дивиться, що чоловік мертвий і почина голосити. Душогуб надіходить з двома, чи з трьома людьми і те-ж плаче. Виносют трупа. Душогуб перед Королевою почина бісиків пускати і спокуша її подарунками; та спочатку одхиля їх прикро рукою, але врешті згожуїться на кохання. Вони виходють.)
Офелія. Що се значить, принце?
Гамлет. Справді, у цій таємничій картині мається якесь злочинство!
Офелія. Певно ця пантомина провіща, що преставлятимуть? (Виходить Пролог.)
Гамлет. А! Ми од цього брехунця взнаємо. Комедіянщики ніколи не заховають таїни, а зараз вибрешуть.
Офелія. А скаже він нам, що визнача ця пантомина?
Гамлет. Скаже і всяку навіть вашу пантомину з'яснить. Ви тільки не посоромтесь показати, а він не посоромиться вже проказати.
Офелія. Ви дуже злі, дуже. Я буду краще слухати сцену.
Пролог. Ми просим для більшої зваги,
Схилившись у пояс низенько,
Щоб панство до нас і до сценки
Ласка̀во схилило увагу.
Гамлет. Чи се-ж пролог, а чи на́пис на перстні?
Офелія. Дуже коротке.
Гамлет. Як кохання жіноче.
(На кон виходють Король і Королева сценові.)
Сц. Король. Вже тридцять раз огнисті коні Феба
Пробігли колесом по про̀стороні неба
Від Нептуна саги́ й до Телля; тридцять літ
Вже сяяв місячний, позичений той світ
Нам у ночі, зміняючись чергою
Дванадцять раз що-року над земльою,—
Звідколи та любов злучила нам серця,
А Гіміней зложи в на чола нам вінця.
Сц. Королева. Хай сонце й місяць знов кружають свої кола,
Кохання вірнеє не згасне в нас ніколи!
Але, мій голубе, з якогось часу ти
Охлянь, ослаб і став зовсім не тим
Веселим, радісним, як то колись бувало...
Це жу́рить і страшить мене таки чи-мало;
Проте спокойся ти, на мене не вважай—
Кохання і страхи у жінки спільні, знай:
Вони або ніщо, або страшної міри!
В моє кохання ти не зломиш зроду віри,—
Воно таке-ж, як страх; чим більше хто коха,
Тим дужче серце те й билиночка жаха.
Сц. Король. А справді, вірная, тебе я хутко кину;
Старіюсь я і сили в мене гинуть.
А ти ще по мині на гарнім світі сім
Пишатимеш в шанобі та красі,
А може, стрітивши до любу чоловіка,
Ти руку знов....
Сц. Королева. О, ні! Крий Господи до віку!
То не любов, а зрада вже-б була!
Та будь я проклята за оттакі діла:
Ота хиба обляже з другим ложе,
Котора первого ножем в труну положе.
Гамлет. Добра полинівка! Далебі добра!
Сц. Королева. Удруге шлюб беруть з яких-би-то причин?
Тут не кохання вже, а тільки зиск один!
Мині-ж здається так: я-б вдруге мужа вбила.
Коли-б на ложі знов другого припестила.
Сц. Король. Я вірю, рибонько, що речі твої щирі;
Але як часто ті ламаються заміри!
Вони не що друге́, як спогаду раби—
Хоч хутко родються, але проте слабі:
Немов садовина, що по гілках бриніє
Поки зелена ще, а ледве-но доспіє,—
То й падає на діл з рясних вершин скоріш.
Ми забуваємо повинність ту найбільш,
В котрій собі сами́ ми винуваті стали;
Що обіцяємо в душевному запалі,
Те часто з запалом укупі промайне;
Веселі радощі і горе дошкульне,
Згасаючи, втрачають першу волю:
Чин в щасті більш сміху́, тим більш в нещасті болю.
За горем—радощі, за радостю—журба
На світі міняться: така, бачиш, судьба,—
Вона владає всим, і щастям, і коханням! —
Та хто здолає ще розмізкувать питання:
А чи з любовію і щастя нас віта,
А чи за щастям пак любов до нас зліта?
Вельможний пан знищав—і розлетілись друзі,
А бідний збогатів. —то й ворог у послузі;
Здається все у нас через судьбу сліпу.
І та любов іде за щастям у тропу.
Як-шо в достатках ми, то при́ятелів сила,
А кинься ти до них, коли біда зкрутила,
Щоб чин запомогли тобі в твоїй нужді,—
То з них не помочи, а хиба лайки жди!
Але скінчу я тим, чим і начав спочатку;
Бажання і діла в нас завжди мають сварку,
А наші задумки розвіє і вітрець,—
Бо не належить нам їх скуток і кінець,...
Ти думаєш, оце не вийти вдруге заміж,
Але цю думку ти лишиш зі мною в ямі-ж!
Сц. Королева. Бодай мене земля оця не годувала,
Бодай ні сонця я, ні зірок не вбачала;
Бодай не відала у день ніяких втіх,
Спокою у ночі; бодай веселий сміх,
Надії радісні змінились на ридання;
Бодай замкнулась я в чернечі мурування;
Нехай померкне те, що радість потіша,
Нехай погине все, чого бажа душа,
Нехай проклін іде повсюди геть за мною,—
Як овдовівши раз, знов стану я жоною.
Гамлет (до Офелії). А що, як вона зломить оці присягання?
Сц. Король. О, як клянесся ти! Тепер, моя дружино,
Лиши ти тут мене самого на хвилину;
Бо тягота схиля щось голову мині,
То може одурю я ну́дний день у сні. (Засипа)
Сц. Королева. Нехай дрімотонька приспить твій мозок тихо,
Нехай Господь святий нас стереже від лиха! (Виходить.)
Гамлет. Як вам, мамо, подобається ця сцена?
Королева. Мині удається, що пані наобіцяла вже надто.
Гамлет. О, аби тільки справдила!
Король. Ти знаєш цю сцену? Чи немає тут бува чого непоштивого?
Гамлет. Ні, ні! Самі жарти: у їх отрута для сміху, все для сміху; нічогосінько непоштивого.
Король. А як зветься ця сцена?
Гамлет. Мишоловка. Це, бачите, назвисько на здогад. Тут представляється душогубство, що вчинено в Відню. Король зветься Гонзагом, а жінка його Баптистою. Ви ось побачите: де справді лиходійство страшенне; але нам, що до того? До нас і до вашої можности воно не чіпається: у нас совість ясна. Нехай шолудиві чухаються, а нам байдуже́!²⁴) (На кін виходить Люціан.) А, оце Люціан, небіж короля.
Офелія. Ви, принце, заступаєте хор ²⁵).
Гамлет. О, я зміг би розплутати справу між вами і вашим коханцем, коли-б забачив вашу комедію.
Офелія. Ви дуже гострі, мій принце.
Гамлет. Вам варт тільки раз застогнати, і моя гострість притупиться.
Офелія. Що раз гірше.
Гамлет. Нема що—такі вже всі чоловіки. Ну, душогубе, починай! Кинь вихиляси та викрутаси, а мерщі до діла!
»Ой кряче, кряче до помсти ворон!«
Сц. Люціан. Отрута у руці, а в голові заміри
Чорніші темних хмар і серця у невіри;
Ні духа навкруги. Час слушний вже настав.
Ось сік зачумлений, надушений із трав,
Що знахарка о півночі збирала,
Варила три рази й отруту тричі клала....
Нехай же ва̀да ця і сила навісна
Порвуть йому життя одразу серед сна!
(Вилива отруту в ухо Королеві.)
Гамлет. Він отруює його в садку, аби захопити по йому царство. Мення його Гонзаго. Це справедлива бувальщина і записана найщирішою валошською мовою. Ви побачите зараз, як душогуб запобіжить ще кохання у вдови Гонзала.
Офелія. Король встає.
Гамлет. Як? Злякався фальшивої блискавки?
Королева. Що з тобою, господаре мій?
Полоній. Зупиніть сцену!
Король. Посвітіть мині! Ходім!
Полоній. Світла! світла! світла!
(Всі виходють, опріч Гамлета і Горація.)
Гамлет. Коза пострілена і плаче,
А цап радіє, що живий:
Одно, бач, плаче—друге скаче,
І завжди світ оцей такий!
А що, мій друже? Хиба оттакої штуки, та пучка пір'їв на чолі, та іде двох бантів на черевиках з височенними закаблуками²⁶) не досить, аби й мене приняли до гурту актьорів. як-що бува занедба мене доля?
Горац. Так, на пів-пая²⁷).
Гамлет. О, ні! На цілий:
Ти знаєш, мій Дамоне милий,
Що перш, серед царських осель
Сидів Юпітер, а в цій хвилі
Царює чистий тут.... павич.
Горац. Ви-б могли й зрихмовати остатній вірш.
Гамлет. О, мій любий Гораціє, я тепер тисячі червінців заставлю за та слово мари. Завважив ти?
Горац. Досконально, принце.
Гамлет. Коли розмова йшла про отруту?
Горац. Я пильнував за ним добре.
Гамлет. Ха! ха! ха!... Музику сюди!.... Гей, дударі!
Коли король цю сцену не вподобав.....
То вже либонь вона не до вподоби!...
(Ввіходють Розенкранц і Гільденшт.)
Музику, гей!
Гільденшт. Дозвольте мині одно слово сказати вам, принце.
Гамлет. Хоч цілу байку!
Гільденшт. Король ясновельможний...
Гамлет. Ха! Що пак з ним сталося?
Гільденшт. Пішов до покою дуже, дуже слабим.
Гамлет. Од перепою, пане?
Гільденшт. Ні, од пересердя, принце.
Гамлет. Ви-б доклали розуму більш, коли-б кинулись лікарів сповістити; бо як би я прийнявся лічити, то може разпалив-би ще більш йому серце.
Гільденшт. Впорядкуйте, господине ласкавий, розумніш ваші речі і не отхиляйте їх од моєї припоруки.
Гамлет. Я до рук даюсь, пане: кажіть!
Гільденшт. Королева, ваша мати, дуже ображена: послала мене до вас.
Гамлет. Здорові були!
Гільденшт. Ні, мій принце добрий, ця ґречність тепер не-до-речі. Як-що воля ваша дати мині розумну одповідь, то я спевню звоління вашої матері; як-що ні,-то, вибачайте, я на-тім і піду собі.
Гамлет. Я не можу, пане....
Гільденшт. Що, принце?
Гамлет. Розумну одповідь дати; бо мій розум слабий. Про те, пане, кільки маю я змоги, то радий служити вам, чи краще, як кажете, моїй матері. Ну, так без зайвих слів,—до діла: моя мати, кажете?
Розенкр. Ось-що; ваша поведенція здивувала й вразила її страх.
Гамлет. О, дивний сине, що можеш ти подивляти так свою матір!... Але може за цим материним дивом є що-небудь і далі? Кажіть!
Розенкр. Вона хоче побалакати з вами в покої своїм раніш, а ніж ляжете спати.
Гамлет. Ми послухаємо її, хоч би вона була мині десять раз матір'ю. Маєте ще шо мині повістити?
Розенкр. Ви колись любили мене, господарю.
Гамлет. І досі люблю, клянусь оцими злодіями і хапака́ми. (Показує на пальці.)²⁸)
Розенкр. Принце ласкавий! Який при́від до вашої душевної турботи? Ви самі замикаєте двері своїй вільності, ховаючись з журбою від друга.
Гамлет. Мині, пане, ходу немає.
Розенкр. Чи може-ж то бути, коли власний голос короля заклика вас заступити по йому престол в Данії?
Гамлет. Так, пане, але поки сонце зійде.... це прислів'я здається трохи засниділо. (Ввіходють дударі). А! дударі! А ке лишень мині дудку! (До Розенкранц. і Гільденшт.) Дайте покій! Чого ви ходите за мною вслід? Немов сіткою хочете накрити?
Гільденшт. О, принце! Як-що ревність моя надто сміла, то це з того, що люблю вас щиро.
Гамлет. Я щось цього не розумію добре. Хочете на цій дудці заграти?
Гільденшт. Не вмію, пане.
Гамлет. Будь ласка.
Гільденшт. Дале-бі, принце, не вмію.
Гамлет. Змилосердитесь!
Гільденшт. Я не знаю навіть, як до неї і братись.
Гамлет. Так же легко, як і брехати. Гуляйте пальцями по цих дірочках, а сюди ротом дміть, то й вийде музи́ка на про́чуд. Бачите,—ось дірочки.
Гільденшт. Але я, принце, не зможу з дірочок цих видути жодної музики; просто не вмію.
Гамлет. Ну, так бачите тепер за яку мізерію ви мене важите! Ви хочете на мині грати; ви вдаєте, що знаєте мої струни; ви хочете вирвати з душі моєї голос; примусити співати її од найнижчої до найвищої ноти? А проте й оцю цівку манесеньку, що має чудо́вий голос, не здолаєте заставить співати! Біс його батькові! Чи ви-ж справді думаєте, що на мині легше, ніж на оцій дудці заграти? Вважайте мене за який хочте струмент, ви зможете мене хиба збавити, але заграти на мині—зроду! (Ввіходить Полоній). Боже поможи вам, добродію!
Полоній. Принце! Королева бажа з вами говорити і зараз.
Гамлет. Бачите ви ген-ген хмарку? Нестотно верблюд?
Полоній. Ій-же Богу, верблюд точнісенькій.
Гамлет. А мині здається, що воно похоже на тхора.
Полоній. Справді так і зігнулось, мов тхір.
Гамлет. Або, як кит?
Полоній. Самісенько, як кит!
Гамлет. Ну, я зараз до матері йду... (До себе.) Од цих уїд ошалієш справді... (вголос.) Я зараз буду.
Полоній. Я сповіщу це. (Виходить.)
Гамлет. Лехко сказати—зараз!—Лишіть мене, мої друзі, самого.
(Гільденшт., Розенкр. і Горацій виходють.)
Тепер саме чарівни́й час ночі,—
Всі могили роззіпають пащі
Й навіть пекло тхне отрутним духом
На цей світ. От-би напитись крови!
Оттепер-би зкоїть таке діло,
Щоб і день здрігнувся з переляку!
Але цсс!... До матері тепера!
Моє серце, не зречись природи;
Хай повік Неронова звіро́та
Не прогляне у міцні ці груди!
Будь, Гамлете, ти по-людськи грізним:
Май кинджала не в руці, а в слові !
У цій справі з матерею ще раз
Полукавте мій язик серце:
Які-б в речі не були погро́зи,
Ти, душе́, но згожуйсь їх справдити!
(Виходить.)
СЦЕНА 3.
Друга кімната в Замці.
(Ввіходют Король, Розенкранц і Гільденштерн.)
Король. Остогид він... та й для нас непевно
Попускать його шаленству волю;
Так для того й лагодьтесь в дорогу.
Я наказа підпишу вам зараз —
І принц з вами в Англію поїде.
Певність царства не дає нам права
Терпіть зблизьку ці страшні пригоди,
А такими пригрожа́ що-часу
Нам шалене божевілля принця.
Гільденшт. Ми, королю, злагодимось зараз.
Це турбота і свята, і Божа
Пильнувати супокій і благо
Стількох тисяч, що живуть і дишуть
Тільки-но життям величнім вашим.
Розенкр. Кожне, навіть і просте́ дихання,
Од нещастя боронитись мусить
Всею міццю, що душі належить;
То тим паче дух величній, з котрим
Сила инчих ще диханнів злита.
Смерть царська́ не єсть одно сконання;
Немов вир, вона все близьке тягне
У безодню. Це страшенне коло
На шпилі незміряної скелі;
Йому збито неосяжні спиці
З сотні тисяч незначни́х шматочків:
Коли коло упаде,—з ним разом
Розлетяться всі ті дрібні речі
І погинуть у тяжкій руїні.
Так, остатнє короля зітхання
Лине вкупі з сто́гоном народу!
Король. Приготуйтесь, я прошу, найшвидче
У дорогу: ми повинні конче
Це страши́ло у заліза взяти,
Бо на волі тут буя.
Розенкр., Гільден. Ми-зараз. (Виходють.)
(Ввіходить Полоній.)
Полоній. Мій королю, уже принць простягся
До покоїв королеви-неньки:
Я за килим²⁹) стану, щоб почути
Всю розмову. Будьте певні,—матір
Йому там прокаже отченаша,³⁰)
Але, як казалисьте і мудро,
Хай чуже ще, не мате́рнє вухо,—
Що стороннє по самій природі,—
Заховає дорогу ту сповідь.
Прощавайте, мій сподарю можний;
Я раніш. ніж покладе́тесь в ліжко,
Забіжу вам розказать, що вчую.
Король. Щира дяка, мій коханий пане!
(Полоній виходить.)
О, мій вчинок гидкий аж до неба
Вже смердить; з ним перве
І найстарше я ношу прокляття—
Братовбивство! Ні, не маю змоги
Я молитись, хоч жадоба рівно
Як і воля поривають; тільки
Гріх мій дужчий за моє жадання:
І я сам, як чоловік, що має
Дві вини, вагаюсь чим почати—
Та й нехтую обома. Невже пак,
Коли-б руку прокляту цю вкрила
Кров братерня товщим неї шаром,
Не достало-б в милости́вім небі
І дощу, шоб вибілить до снігу?
Не на що́-ж і милосердя Боже,
Як на те, щоб на гріхи вдаря́ти?
Що й молитва, як не двійна сила—
Нас спочатку од гріха спиняти,
А навпослі о прощенні дбати?
Вгору-ж очі, вже мій гріх минувся!
Але, як молитись в моїм стані,
Яким словом я почну молитву?
»Прости, Боже, мині гидке вбивство?«
Ні! Я й досі тим добром владаю,
За якеє душогубство вдіяв!
Моє панство, ця корона, жінка?
Хто-ж прости́ть, коли не зрікся кривди?
На сім світі неправди́вім може
Ще рука позло́чена харцизи
Одкупитися від кари: часто
Так бува, що вжитком од злочинства
І купують той закон продажний;
Але там, на тому світі—годі!
Там нема вже ви́круту: там вчинки
Мусять бути на-голо розкриті;
І ми са́мі, виставлені проти
Гріхів наших там віч-на́-віч, мусим
В них признатись щиро.... Що-ж почати?
Що робити? Спробувать покути?
Що не зможе її сила вдіять?
Але щож для того вона вдіє,
Хто не може каятися щиро?
О, страшенна, необхідна доля!
Ох і серце, що чорніш од смерти!
О, душе, загрузнувша в болоті!
Б'єсся ти, щоб вибитись на волю,
Та ще гірше у багнюці грузнеш....
Святі сили, порятуйте, згляньтесь!
Гніться зараз негнучкі коліна,
І ти, серце, крицею окуте,
Стань м'ягки́м, як в немовлятка нерви:
Все ще може закінчитись добре.
(Стає на вколюшки.)
Гамлет. Тепер можна його вбити сміло,
На молитві! Саме час!—Я зараз....
І полине він на небо просто...
Хиба-ж помста буде це? Зміркуєм:
Лиходій убив у мене батька,
А я, син єдиний і коханий,
Посилаю за те в рай падлюку?
О, це ласка, нагорода навіть,
А не помста! Він вбив мого батька
На гріхах, що розвилися свіжо
Й красували, як квітки весною;
І хто зна, опріч святого Неба,
Які там йому страждання спались,
А вони—по нашій думці, вірі—
Мусять бути невимовно тя́жкі!
Чи се-ж помста, як уб'ю цього я
Тоді саме, коли він вмиває
І готує у дорогу душу?
—Ні!!
В піхви, мече! Почекай на хвилю
Найстрашнішу: як засне він п'яний.
Чи бува розсатаніє в гніві,
Чи потоне у заласних втіхах, —
Чи за грою, чи за словом марним,
Чи за ділом, котре й тхне прокльоном,—
Тоді саме пронижи ти, мече,
Його так, щоб сторчака в безодню
Полетів він до гори п'ята́ми
Й поніс душу про́кляту та чорну,
Як те пекло, де він має бути!
Мати жде. (До Короля.) Це проволока тільки
Твоїм дням, що безнадійно хворі. (Виходить.)
Король (підіймаєшся).
Слова линуть до гори, а думка
До земли, мов тяжою прибита;
Саме-ж слово без почуття зроду
Не долине до осель Господніх! (Виходить.)
СЦЕНА 4.
Кімната у Королеви.
(Ввіходют Королева і Полоній.)
Полоній. Зараз при́йде. Ви полайте добре;
Скажіть просто, що його шале́нства
Перейшли край, аби їх терпіти;
Що й тепера тільки милость ваша
Його криє од палко́го гніву.
Я сховаюсь; але, ясна пані,
Не спускайте!
Гамлет (За дверима). Мати! мати! мати!
Королева. О, будь певен; положись на мене.
Одступися-ж, бо уже я чую,
Що іде він. (Полоній ховається за килим)
Гамлет. Ось, я, моя мати;
Про що річ?
Королева. Гамлете! Ти обра́зив тяжко
Твого батька.
Гамлет. Мамо! То ви тяжко
Уразили мого батька.
Королева. Годі!
Ти зі мною, мов гультяй, говориш.
Гамлет. Ба ні! Ви питаєте, мов грішні.
Королева. Як? Що се, Гамлете?
Гамлет. Що вам треба?
Королева. Ти забув вже, хто я?
Гамлет. Ні, хрестом божусь! Ви—королева,
Чоловіка свого брату—жінка
І мині,—бодай не так!—ви мати.
Королева. Коли так; то я покличу инших,
Що з тобою заговорють.
Гамлет. Тихо!
Тут сідайте! А ні з місця! Звідсіль
Не пущу, аж поки не вкажу вам
У дзеркалі найтайнішу частку,
Вас самих.
Королева. Що хочеш? Мене вбити?
Ґвалт! Рятуйте!
Полоній (зза килима). Гей, сюди! Рятуйте!
Гамлет. А! Пацюк! (Б'є мечем у килим.)
Здихай! Дукат, — що мертвий!
Полоній (зза килима). О! я вбитий! (Пада і вмира).
Королева. Боже! Що ти вдіяв?
Гамлет. Далебі не знаю! Чи-ж Король-то?
(Підійма килима і витяга Полонія.)
Королева. О, який лихий, крівавий вчинок!
Гамлет. Так, крівавий, моя добра мати,
І сливе такий же саме гидкий,
Як убити короля і вийти
Опісля за його брата заміж.
Королева. Як убити короля?
Гамлет. Так, пані,
Я сказав. (До Полонія.) А ти, бридки́й причепо,
Та цікавий дурню, прощавай-но!
Я тебе за ліпшого завважив,—
Приймай жереб! Тепер звідав, пане,
Що й прислужність небезпечна часом.
(До матері.) Не ламайте рук там! Угамуйтесь!
Сядьте тут, щоб я зламав вам серце!
Так, зламав... і я його зламаю,
Як воно з ламко́го чого небудь,
Як його оті гріховні звички
Не сковали ще на мідь, на крицю,
Не зробили до чуття нездатним.
Королева. Що вчинила, що язик твій люто
Так кара мене словами?
Гамлет. Вчинок,
Що збруднив красу і цвіт чисто́ті,
Що назвав лукавством честь жіночу,
Що з чола безвинної любови
Зірвав рожу й посадив болячку!
Що звернув ті присягання шлюбні
На такі-ж брехливі, як божіння
В картинка. О! той учинок, мамо,
Душу вирвав із чесно́го шлюбу,
І зробив з закона пресвятого
Збіранину слів порожніх, марних.
Перед цим срамотнім, мамо, вчинком
Чоло неба загорілось з гніву
І земля, ця нечувственна твержа,
Вкрилась сумом, мов к страшно́му Суду!
Королева. Боже мій! Який-же єсть той вчинок,
Що й здалека грімотить так страшно?
Гамлет. Подивіться на оці малюнки,—
То патрети з двох братів ще й рідних...³¹)
Глянь на сей! Яка краса в обличчі?
Аполона пишний кучер; чо́ло
Самого Юпітера, а око,
Мов у Марса,— на страхи́, й прика́зи!
Яка по́стать! То вісту́н-Меркурій,
Коли він злітає з високостей
На вершину, геть квітка́ми вкриту!
Зріст і стан, і разом все—пишно́та!
Далебі, здається, усі бо́ги
Доложили рук своїх, щоб миру
Показать перво́красу людини:
І то був твій чоловік... Тепера
Глянь сюди: де ваш живий господар!
Перетрюхле, братогубне зерно,
Що забило і дорідне, добре..³²)
Чи ви очі маєте? Як сталось,
Що могли ви залишити пашу
На вершині цій хорошій, пишній
І пірнути у гнилу багнюку?
Та чи справді маєте ви очі?
Ні! коханням цього звати—годі:
В ваші літа уже кров не грає;
Найпалкіша отихає навіть
І розсудку кориться слух'яно.
Але хто-ж розумний перейшов-би
Од цього до цього? (Показує на патрети) Ви-ж повинні
Мати глузд, а то иначе й ду́мок
Ви-б не мали; отже либонь ваші
Мізкування задубіли надто,
Бо й безглуздя так не хибить страшно!
Божевілля так не здавить розум,
Щоб і краплі не лишилось змоги—
Розпізнати оттаку ріжни́цю!
Який дідько в піжмурках вас злапав?
Самі очі без чуття й чуття лиш
Без очей, і слух без рук, самий-но
Нюх без всього, навіть хвора частка
Яких не́будь почуваннів наших,—
Не здолали-б дать такої хиби.
О! стидо́та! Де-ж твоя окраса?
Коли пекло бунтовливе може
Так уїстись у кістки бабині,
То палючих молодощів цнота,
Наче віск, розстане в власнім палу.
Не зовіть уже нечестям більше,
Як згрішить хто у палкій зага́рі,
Бо тепер і паморозь палає,
А розсудок розпуска бажання!
Королева. О, Гамлете, не проказуй більше!
Ти примусив мене глянуть в гли́бінь,
I я там на дні душі уздріла
Такі чорні, невиво́дні плями,
Що нічим вже змити їх не сила.
Гамлет. І те все для того, аби жити
На пітнявім та смердючім ложі,
Аби пріти у коханні гидкім;
Жирувати у барлозі з гною?
Королева. О, мовчи, будь ласка: твої речі
Як ножами мої вуха ріжуть;
Годі, досить, мій Гамлете любий!
Гамлет. Душогубець! Лиходій! Переплут,
Що не варт і на двохсоту частку ³³)
Вашого покійного державця!
Король-блазень! Царства й панства злодій,
Що украв з полиці діадему,
Та й сховав в свою кишеню!
Королева. Годі!
(Мара ввіходить.)
Гамлет. Король з клоччя та ганчірок... Про-бі!
Крийте мене крилами ясними
Херувими високостей Божих! (До тіні.)
Чого хочеш, по́стате ласка́ва?
Королева. Боже мій! Він ошалів.
Гамлет. Прийшов ти
Докоряти забарно́му сину,
Що він марно гнів і за́пал бавить, —
Не спевня твоїх наказів грізних?
О! скажи!
Мара. Не забувай-но, сину,
Що оця навідка моя мусить
Підживити твою згаслу звагу;
Глянь на матір! Її жах оціпив;
Стань між нею і її сумлінням
В боротьбі цій, бо в слабому тілі
Найсильніще ви́гадки панують.
Говори, Гамлете, їй!
Гамлет. Що з вами,
Королево?
Королева. Боже, що з тобою?
Ти чого у про́сторінь встромляєш
Свої очі й розмовляєш словом
З безтілесим воздухом? Крізь очі
В тебе гра душа, страшенним шахом,
І волосся, мов живе у тебе,—
Наче військо до оружжя з сону,—
Устає на голові голками.
О, коханий сину мій! Краплину
Хоч зроси холодного терпіння
На вогонь, жерущий тебе жахом!
Що ти бачиш?
Гамлет. О, його, його там!...
Подивіться, який блі̀дий образ!
Такий дух, колиб камінням навіть
Повістив свою причину-тугу,
Той вони почули-б і здрігнулись! (До Мари.)
Не дивись, бо по́гляд твій стражденний
Розм'ягчить мою міцну одва́гу,
І тоді поблекне справжній колір
Того діла, що вчинити маю:
Замість крови, можуть ринуть сльози!
Королева. З ким говориш?
Гамлет. Вам хиба нічого
Там не видко?
Королева. Ні, зовсім нічого;
А про те я все, що є тут, бачу.
Гамлет. І нічого ви оце не чули?
Королева. А ні слова, пріч самих нас.
Гамлет. Гляньте-ж,
Подивіться!—Он-де він зникає....
Батько мій, як за життя, убратий!
Гляньте! Он у двері він виходить.
(Мара виходить.)
Королева. То все чисто вигадав твій мозок:
Бо гарячка надзвичайно здатна
До химерних ма́рев тих.
Гамлет. Гарячка!
Як гарячка? Пульс у мене, мамо,
Як і в тебе, б'є спокійно, в міру,
І в йому здоров'я гра музично!
Речі ті—не божевільні, мамо,
Що казав. Чи хочете?—я в до́каз
Прокажу вам їх до слова вдруге:
Чи в гарячці-ж можна пам'ять мати?
Мамо, мамо! Заклинаю Богом,
Не лестіть оманою душі ви,
Що де в мене божевілля каже,
А не гріх ваш: тільки зверху трохи
Тим свою приго́їте ви рану,
А з'їсподу вона буде гнити
І отру́їть усе тіло нишком.
Ой, покайтесь перед небом, мамо!
Спокутуйтесь тим, що вже минуло.
Одцурайтесь і того, що буде!
Не кладіть на гидке зілля гною,
Щоб воно ще не збуяло більше!
Мині-ж, мамо, ви простить правдо́ту,
Бо в наш час задушливий од жиру,
Сама правда, сама святість навіть
В гріха мусить опрощення брати,
Плазувати перед ним, благати,
Щоб зволив йому-ж добро вчинити.
Королева, Ох, Гамлете! Ти мині на двоє
Розпанахав серце.
Гамлет. Киньте, мамо,
Половину ту гнилу й погану.
Та живіть поно́влені з друго́ю.
На добраніч! А до дядька в ліжко
Не ходіть: чести́вости немає—
То ви нею хоч прикиньтесь зверху.
Звичка — це звірюка, де бісовська сила,
Що з'їда всі почування наші;
Але тута, в цім раз? вона—янгол,
І дає до починаннів добрих
Нам одежу і хорошу й легку.
Здержтесь сю віч; то від того завтра
Себе здержать уже легше буде,
А позавтрім—ще далеко легше:
Звичка може в нас змінить натуру;
Вона має чарівную силу,
Чи вселити чорта в нас, чи вигнать,
Іще раз — добраніч! Коли в Бога
Прагните собі благословення,
То й мене благословіть, прошу я.
(До Полонія.) Тебе-ж, пане, мині жалко дуже;
Але певно так судило Небо,
Щоб скарали ми один другого,
І мене бичем своїм обрало:
За цю смерть, що заподіяв о́сліп,
Не вхилюсь я о́дповіді дати.
Труп візьму; ну, ще вам раз добраніч!
За любов я мушу буть жорсто́ким!
Почин скорбний, а ще гірше жде нас!
Пару слів до вас ще маю, мамо.
Королева. Що чинить я мушу?
Гамлет. Ви? Нічого
А ні же з того́, що я казав вам.
Хай отой король опу́хлий знову
Вас привабить до свойого ложа;
Хай полащить по щоці ярли́во,
Назове вас мишенятком любим;
Ви-ж, за пару поцілунків бру́дних,
Чи за те, що вам обгорне шию
Лиходійною прокля́тою рукою,—
Розкажіть. що тут було між нами:
Що насправжки я—не божевільний,
А лукавлю, прикидаюсь тільки!
Розкажіть, то буде добре, справді!
Де́-ж цариці такій гарній, мудрій,
Безневинній заховати таїну цікаву
Од кота, од кажана, од жаби?
Хто б втаїв те? Ні, на прикрість навіть
Розуму й звичайності—розкрийте;
Одчиніть на вашім дасі ко́ець,
Нехай звідтіль розлетиться птаство,
А ви са̀мі, як та мавпа в байці,
Проби ради, у той ко́ець влізьте,
Та й зломіть, плигну́вши, собі шию!
Королева. Вір, як-що слова у нас із духа,
Як-що духом живемо ми й дишем,—
То я вмру, а пари з вуст не витхну
Про твою розмову.
Гамлет. Адже чули,
Що я мушу в Англію заїхать?
Королева. Я й забула! Так здається, певно.
Гамлет (на бік). Вже листи печатками прибиті
Й до рук да́ні двом моїм колеґам;
Я їм вірю, як гадюкам лютим.
То-ж вони мині дорогу мають
Показати в саму пащу зради!
Щасти Боже! А потішно дуже
Мінокопа вергону́ти вгору
Його-ж власним і знаря́ддям. Добре!
Я—не я, коли під їх підкопи,
Не підриюсь ще на локоть глибше,
Та й спалю до місяця, їх разом...
О, які розкоші, як зіткнуться
Хитрі справи на одній дорозі! (До Полонія.)
Ну, почну я пакуватись з те́бе:
Тра, сховати оцей тельбух в хаті....
Прощавайте, на добра̀ніч, мамо!
Яким справді радця став тепера
Супокійним, безцікавим, строгим —
А живий був дурником брехливим.
Рушай, пане! Треба й з вами врешті,
Покінчи́ти. На добра́ніч, мамо!
(Королева виходить в одні двері, а Гамлет у другі витяга Полонія.)
(Завіса.)
ДІЯ IѴ.
СЦЕНА 1.
Велика заля у замку.
(Заходють Король, Королева, Розенкранц і Гільденштерн)
Король (до Королеви). Ти зітхаєш і тремтиш недарма.
Розкажи, яка тому причина,
Бо її нам подоба́є знати,
Де твій син?
Королева (до Розенкр. і Гільденшт). Лишіть на час нас тута.
(Розенкр. і Гільденшт. виходють.)
О, мій друже! Що я сю ніч здріла!
Король. Що-ж, Гертрудо?... що Гамлет там діє?
Королева. Скаженіє, як те море люте,
Коли з буйним міряється в силі.
В навіженім на́паді почув він,
Ніби щось за килимом шурхну́ло, —
В туж хвилину блесону́в він мечем...
»А! пацюк« несамовито крикнув
І убив, небачучи, в запалі
Там сердегу діда.
Король. О, злий вчинок!
Не минуло-б і самих нас теє,
Коли-б там були ми: його вільність
Пригрожа́ нещастями всім чисто—
Нам, тобі і всякому друго́му.
Ох і хто-ж за цей крівавий вчинок
Дасть одпо́відь? Упаде виною
Він на нас, бо ми були повинні
В шори взяти молодого блазня
І од люду заховати далі;
А ми так його любили чуло,
Що не хтіли й правді в вічі гля́нуть:
І, немов слабий в стадкій хворобі,
Ми її таїли, страха рада.
Та й дали раз'ятритися вразі
І пожерти до кісток все тіло.
Куди дівсь синь?
Королева. Поволік десь трупа.
А про те і в божевіллі са́мім
Душа в його чистим сяйвом сяє,
Як те злото у руді між бруду:
Він над тим, що вдіяв, ревно плаче.
Король. Ох, ходім Гертрудо!
Ледве сонце оцих гір черкнеться—
Мусить він на кораблі вже бути.
Що-ж до вчи́нку,—то докласти мусить
Усю зручність, все величчя наше,
Щоб гидо́ту ви́править, покрити,
Гільденште́рне, гей!
(Розенкр. і Гільденштерн ввіходють)
Ну, друзі,
Ви возміть кого собі в підмогу:
Бо Гамлет у божевільнім сказі
Уже вбив Полонія і витяг
Із покою матері своє́ї.
Знайдіть принца, розпитайтесь щиро
Й однесіть ви до каплиці трупа;
Та, будь ласка, найхутчіш!
(Розенкр. і Гільденшт. виходють.)
Гертрудо!
Ходім разом і до себе скличем
Розумнійших та певнійших друзів,
Аби їх про все оповістити—
Яке лихо тут на гріх вчинилось
І ЩО ми гадаємо чинити?
Таким робом лихослів'я бистре,—
Що по світу з краю в край літає
І влуча своїм жалом отрутним,
Мов гармата у мету—на цей раз
Наше мення промине й постре́лить
Лишень-но повітря невразли́ве.
Ох, ходімо! На душі у мене
Тепер повно і страху́ й розра́ди.
(Виходють.)
СЦЕНА 2.
Друга кімната у Замці.
(Ввіходить Гамлет.)
Гамлет. Схований в певному місці.
Голоса (за коном). Гамлете! принце Гамлете!
Гамлет. Тихо! Що там ва гомін? Хто кличе
Гамлета? А! Сюди йдуть!
(Розенкр. і Гільденшт. ввіходют.)
Розенкр. Що ви зробили з трупом, мій принце?
Гамлет. З'єднав його з порохом, якому він родич.
Розенкр. Скажіть, де він, щоб могли ми взяти його й однести до каплиці?
Гамлет. Не йміть цьому віри.
Розенкр. Чому?
Гамлет. Щоб я міг вашу таїну́ ховати, а свою — ні. Пріч того, хто й пита мене? Губка. Яку-ж одповідь королів син може їй дати?
Розенкр. Ви мене вважаєте, принце, за губку?
Гамлет. Так, пане, за губку, що утяга в себе королевскі ласки, нагоро́ди й нака́зи. Але такі послу́гачі королеві врешті найпотрібнійші: він хова їх за щелепами, як мавпа, щоб перед тим, як ковтнуть, пожувати. Коли йому знадоби́ться те, що ви втягли в себе, то він тільки притисне губку—і знов вона стане суха.
Розенкр. Я вас, принце, не розумію.
Гамлет. Дуже радий. Гостре слово спить в дурнім усі.
Розенкр. Принце, ви повинні сказать нам, де труп і йти до короля з нами.
Гамлет. Труп при королі, але король не при трупі. Король — аби-що....
Гільденшт. Аби-що, ясний принце?
Гамлет. Або ніщо. Проведіть мене до його. А ну, лисе, давай в схованки грати!...
СЦЕНА 3.
Велика світлиця у замку.
(Ввіходить Король з царедворцями.)
Король. Я послав шукати трупа й принца.
(На бік) Небезпечно, о! страшенно навіть,
Що личина ця на волі ходить;
А про те його скрутить суворо
По закону — я не маю зваги;
Він коханчик у юрби дурної,
Котра любить оком, и не глуздом;
І в цім разі вона важить тільки
Саму кару, а вини- ніколи.
Щоб Гамлетів наглий виїзд з краю
Не підняв тут галасу і бучі,
Треба так нам повернути справу,
Ніби це ще наша давня думка:
Бо хворобам безнадійним — тільки
Й засобляють надзвичайні ліки,
(Ввіходить Розенкранц.)
Або жодні. Ну що там такеє?
Розенкр. Не могли ми від його провідать,
Де він трупа заховав, королю.
Король. Де-ж він сам?
Розенкр. Тут, не далеко звідсіль,
При сторожі; жде на вашу волю.
Король. Приведіть до нас його!
Розенкр. Гей, Гільденштерне! Ведіть принца!
(Ввіходять Гамлет і Гільденштерн.)
Король. Ну, Гамлете! Де-ж Полоній?
Гамлет. На вечѐрі.
Король. На вече́рі! Де-ж?
Гамлет. Десь-то: тільки не він їсть, а його їдять; чималий гурт ласого робацтва обсів його добре. Робак, як бачите, над усім їстовним єдиний державець. Ми одгодовуємо инші тварі, щоб ними одгодуватись самим, а себе ми годуємо — робакам на снідання. Ситий король і худий харпак—тільки рівні на́їдки: дві потрави на однім столі. Такий-то кінець!
Король. Ох, і леле!
Гамлет. Чоловік може виудити рибу на червяка, що ззїв короля, а потім ззїсти і рибу, що червяка проковтнула.
Король. Що ти хочеш цим сказати?
Гамлет. Нічого; я хотів тільки вам довести що король може мандрувати по тельбухах у ста́рця.
Король. Де Полоній?
Гамлет. На небі. Пошліть провідати. Як-що ваш посланець його там не знайде: то ви самі пошукайте його в супротивному місці. Але справді, коли ви його за місяць не знайдете; то певно вже почуїте носом, ідучи на галерею по сходах.
Король (до прислужних), Ідіть, пошукайте його там.
Гамлет. Підожде, поки прийдете. (Прислужники виходють.)
Король. Гамлете!
Для безпечности тебе-ж таки самого,—
Котра нам у рівній мірі мила,
Як і скорбно те, що ти накоїв,—
Ти повинен за оцей твій вчинок
Звідсіль зараз блискавкою линуть.
Впряжайся-ж; корабель в дорогу
Вже готовий, дме погожий вітер;
Товари́ші ждуть тебе, і всеє
Приспоря́ у Англію рушати.
Гамлет. В Англію?
Король. Еге, Гамлете.
Гамлет. Добре.
Король. Далебі так; ти-б запевнивсь в тому,
Коли-б міг заміри наші знати.
Гамлет. Я бачу херувима, що вбача їх. Але
їдьмо і в Англію! Ну, бувайте здорові, моя мамо!
Король. Коханий твій батько, Гамлете.
Гамлет. Моя мамо! Батько і матір—се чоловік і жінка; в чоловік і жінка—одна спілка³⁴). Так таки, мамо! Рушаймо в Англію! (Виходить.)
Король. (До Розенкр. і Гільденшт.).
Йдіть за ним слідком, і найскоріше
Заманіть на корабля. Не гайтесь!
Ми бажаєм, щоб він сю ніч рушив.
Усе те, що вам до справи треба,
Впакував я й запечатав. Гайда-ж!
Похапайтесь, яко мого швидче,
Я прошу. (Розенкр, і Гіаьденшт. виходють.)
Ти-ж, Англіє, тепера,
Коли-що вважаєш нашу при́язнь,—
А потуга наша радять теє,
Бо ще й досі червоніє в тебе
Страшна рана, що меч данський вдіяв,
І твій страх нас величати мусить,—
Так, як-ще вважаєш; то байдуже
Не одхилиш нашу можню волю,
Що велить у цих листах конечных
Заподіять смерть Гамлету зараз.
Зроби́-ж цеє! Бо вогнем він палить
Мою кров немов страшна отрута;
Ти одна сцілити її можеш.
Поки я про смерть його не вчую,
Доти все мині немило в світі.
(Виходить.)
СЦЕНА 4.
Долина в Данії.
(В'їзджа Фортимбрас; за ним військо.)
Фортинбр. Копитане! Поклоніться низько
Королеві дамському од мене
І скажіть йому, що з його ласки,
Фортинбрас прохає дозволення,
Перейти по королевству військом.
Нам відо́мо, де ми маєм стрітись.
Як буває його можність схоче
З нами власно перекинуть словом,
То йому засвідчити ми раді
Шанування; так йому й скажіте!
Копитан. Чую, принце.
Фортинбр. Обачніш рушайте.
(Фортинбрас з військом ійде далі.)
(Ввіходять: Гамлет, Розенкр. і Гільденшт.)
Гамлет. Чиє військо те, ласкавий пане?
Копитан. Це норвежське, добродію.
Гамлет. З ласки
Я-б спитав, куди воно прямує?
Копитан. Десь у Польщу.
Гамлет. Хто ним верховодить?
Копитан. Фортинбрас, небіж старого вельми
Короля Норвежського.
Гамлет. Чи просто
Вони йдуть у саме серце Польщі,
Чи де-индо, в приграничне місце?
Копит. Сказать правду, без прибавки, пане,
Ми йдемо шматок земли придбати,
Звідкіль зиску—тільки слава гола:
Я-б не дав в посессію за неї
І п'яти дукатів, дале-бі що;
Та хоч би й продать її на віки,
То сама Норвегія, чи й Польща
У ціні не скористує більше.
Гамлет. Так поляки у такому разі
Й боронить її не будуть.
Копит. Отже
Либонь ні: вже є залога-військо.
Гамлет. На оце змагання про билинку
Буде мало душ людських двох тисяч
І дукатів двох десятків тисяч!
От болячка, що розко́ші чинють
При спокої і достатках легких;
Її зверху непримітно навіть,
А в середці вона труїть гноєм,-
І вбиває чоловіка по́тай......
Чолом б'ю вам, мій шановний пане.
Копит. Крий вас Боже! (Виходить)
Розенкр. Вгодно йти вам, принце?
Гамлет. Я вас зараз нажену, рушайте.
(Розенкр. і Гільденшт. виходють.)
Як усе супроти ме́не встало,
Як шпига мою ліниву помсту!
Що-ж-то єсть за чоловік, якому
Смак життя й найвище благо—в їжі
Та в спанні?... Скотина він, — не більше!
Невже Той, що нас створив чудово,
Що дав розум, дав прозорі очі
Оглядать минуле і прийде́шнє,
Невже Він оті нада́ння Божі,
Ті кебети дарував на теє,
Щоб вони засни́діли без вжитку?
Ну, а в мене яка єсть причина—
Чи коротка, як у звіря пам'ять,
Чи вагання полохливе надто,—
Міркування про коне́шні святки?
А у тому міркуванні, певен,—
Як розтяти на чотирі частки,—
Чвертка глузду, а три чвертки жаху!
Я не знаю, на́-що собі й досі
Я кажу ще: »треба се вчинити?«
Хиба тим, що є і при́від певний,
Єсть і сила, і бажання й змога?
Та приклади, як цей світ великі,
Мою волю будють: оце військо
Сильно-дуже може свідком бути;
Веде пе́ред йому принц хороший,
Молоденький, чулий; його за́пал
І одвага гордовита, божа,
Не вважають на сліпі приго́ди;
Ставить він своє життя тиндітне
На усякі и́грашки фортуни,
На страхи́ и на смерть—за шкаролущу!
Не той славен, хто здіймає руку
За великий який не́будь привід;
Але той, хто бориться до смерти
И за билинку, коли честь вразили?
Що ж таке я за мизерне справді?
Вбили батька, оганьбили матір....
Хиба мало, щоб збентежить мозок,
Кров спалити?—А у мене тихо
Усе спить. Та ось, мині на сором,
Двадцять тисяч чоловіка линуть
На смерть вірну—за пиху, за мрію!
Йдуть на цвинтар, як на ліжко просто;
Будуть битись за таку містину,
Де їм всім і повертатись ні̀як,
Де й могили за для тіл не стане!
О! Бодай же мої думки-га́дки
Облилися кровію однині,
А не то,—хай вас кара оги́да!
(Виходить.)
СЦЕНА 5.
Ельзінор; кімната у замку.
(Ввіходить Королева і Горацій.)
Королева. Я не хочу говорити з нею.
Горац. Вона пильно того просить; справді
Як шалена.... аж дивитись жалко.
Королева. Що-ж їй треба?
Горац. Все про батька править;
Каже, чула, що сей світ кривдивий;
Б'є себе у груди і зітха́є;
За билинку сердиться й тупоче;
Розмовляє темними словами,
Що навпіл незрозумілі навіть;
Її річ не визнача нічого,
А проте самої мови не́лад
На юрбу наводить різні думки:
Всякий ловить, те, то инче слово,
Тай зшива їх по своєму ладу.
І до правди, по очах понурих,
По хитанню головою журнім
Й по другому— в них завважить можна
Хоч непевну, але тяжку тугу.
Королева. Либонь з нею побалакать треба;
Бо вона посіяти здолає
Небезпечні до́гадки-зневірря
В головах лихих. Нехай увійде! (Горац. виходить.)
Оттака того гріха натура!
Та тепер моїй душі недужій
Всяка річ, сама дурниця навіть,
Провіща якесь нещастя люте.
У вини є стільки марних жа́хів,
Що вона, страхаючися зради,
Видає сама себе страхами.
(Горацій ввіходить з Офелією.)
Офелія. Де прекрасна королева данська?
Королева. Що з тобою, Офеліє?
Офелія (співа). Як пізнать твого коханця,
По яких знака̀х?
По шлику, по патириці,
Та по постолах.
Королева. Ох, моя панно люба! До чо́го ця пісня?
Офелія. Що кажите? Слухайте, будь ласка, уважно.
(Співа.) Він умер і знак десь, пані,
Вмер, покинув світь;
В головах—муріг зелений,
У ногах—граніт.
Ох! ох! (Ридає.)
Королева. Схаменися, Офеліє!
Офелія. Слухайте, будь ласка, слухайте. (Співа.)
По́крив був, як нагірний сніг, білий...
(Ввіходить Король.)
Королева (до Короля). О, подивися, мій друже!
Офелія (співа далі). В квіт пахучий, оквічений скрізь,
І поліг у могилу мій милий,
Під дощем нерозважених сліз.
Король. Як ви ся маєте, люба панно?
Офелія. Добре. Щасти вам Боже! Кажуть, що сова була колись пекаря дочкою...³⁵) Ох, Господи! Ми знаємо, що ми таке; та не знаємо, чим маємо бути. Благослови Боже вам страву!
Король. Щось на здогад батька.
Офелія. Годі про це вже, будь ласка; а як спитають, що значить,—то так одкажіть;
»На-добридень тобі зрана!
»Валентина« ниньки—знай! ³⁶)
Під вікном твоя кохана—
Уставай і привітай!«
Він убравсь в одну хвилину,
Мерщі двері одчинив....
Ввів до себе він дівчи́ну,
Та не ді̀вчину пустив.
Король. Сердешна Офелія!
Офелія. Вірте, без божби: я скінчу.
Боже мій! Святі створіння!
Порятуйте сором мій!
Хиба в хлопців є сумління?
Всяк те зробить, аби зміг!
—Ти-ж женитись присягався,
Перед тим, як зкоїв жарт?
А ві̀н одріка:
»І єй Богу б повінчався,
А тепер уже не варт!
Король. З якого часу вона така?
Офелія. Сподіваюсь, що все гаразд буде. Треба тільки бути терплячим; але я ніяк не спиню сліз, що його покладено в землю холодну. Брат мій мусить все взнати... Спасибі за добру раду. Хай подають карету! Добраніч, пані ласкаві; добраніч, мої любі, добраніч! Добраніч!
(Виходить.)
Король (Горацію). Йди за нею по п'ятах Горацій,
Доглядай, будь ласка, її бідну.
(Горацій виходить.)
Це отрута од тяжко́ї туги;
Джерело їй—батькова смерть нагла.
Подивись, Гертрудо! Ох, Гертрудо!
Як нещастя завітать нас мають,
То вони не йдуть поодино́ко,
Наче шпиги, а юрба́ми ринуть:
Зараз—батька її вбито; вдруге—
Син твій їде, навіженний блазень,
Що себе сам вигнав по заслузі;
Потім вслідь—колотиться просто́люд
З небезпечних до́гадів і думок
Про ту смерть Полонія-серде́ги;
(Необачно ми вчинили, пані,
Що тихенько поховали діда)....
Тепер знов—Офелія сердешна
Роз'єднала свою душу я́сну
З розумом, без ко́трого усі ми
Чи личи́ни, а чи просто звірі;
А на решті, що страшніш усього,—
Її брат вернувся сюди по́тай
Із Парижа, сам не свій от дива;
Затаївся, а проте́ чи-мало
У йото набре́хачів, що здатні
Нашептать йому отрутних чуток
Про смерть батька,—і з дурної думки,
Як немає сліду, то вже певно
З вуха в вухо нас обвинуватють.
Все оце, моя Гертрудо мила,
На мене, немов та бомба, впало
І мурдує тисяччю смертями!
(Галас за ко́ном.)
Королева. Господи! Що там за ґвалт?
Король, Сюди, гей!
Хто небу́дь! Де гайдуки́-швайцари?³⁷)
Хай вартують двері ці!
(Вбіга придворець.)
В чім діло?
Придворець. О, рятуйтесь, мій королю! Са́мий
Окіан, вломивши всі загати,
Так не рине навіженно-бистро
На подоли, як Лаерт завзятий,
На чолі бурхливої голоти,
Вашу варту до ноги валяє.
Королем його взива просто́люд:
Буцім світ почався тільки ниньки,
Буцім древність, що зміцняє владу,
І звича́ї, що дають їй силу,—
Геть забуті й незнайомі люду!
Галасують! »Нам належить вибір!«
»Ми Лаерта королем наставим!«
Шапки в гору, лемент, ляск лунає
Аж до хмар: »Лаерт—король наш буде!«
Королева. Як вони загавкали всі радо,
Що напали на тропу фальшиву!
Не туди слід, данські пси зрадливі!
Король. Двері впали! (За коном галас.)
(Ввіходют Лаерт; за ним юрба даньців.)
Лаерт. Де король той? Де він?
Ви, панове, за дверима стійте!
Даньці. Ні, впустіть!
Лаерт. Будь ласка, я прошу вас!
Даньці. Нехай так! (Виходют з покою.)
Лаерт. Спасибі вам! Там двері
Стережіть! Ти, гадино в короні,
Отдай мині мого батька зараз!
Королева. Угамуйся, мій Лаерте добрий!
Лаерт. Як би в мене й одна крапля кро̀ви
Вгамувалась,—то й одна-єдина
Довела б, що я байстрюк негожий,
Мого батька б соромом покрила,
Чоло чисте моїй ненці чесній
Забрудни́ла б назвиськом паплю́ги!
Король. Який привіть тому є, Лаерте,
Що на нас ти повстаєш страшенно?
(Гертруді.) Не вважай на його, моя пані;
Ти не бійся за парсону нашу:
В короля така свята заслона,
Що ізрада, глянувши на неї,
Кам'яніє у замірі чорнім.....
Ти чого посатанів. Лаерте?
Розкажи! Не руж його, Гертрудо!
Говори, мій друже!
Лаерт. Де мій батько?
Король. Вмер.
Королева Але король невинуватий.
Король. Нехай сам він розпита про всеє!
Лаерт. Який родом він умер так нагло?
Я не дам себе дурить ніко́му!
В пекло геть моя рабська́ покора!
К сатані лютійшому—присяга!
Совість, віра—в саму прорву пекла!
Я нехтую тим прокляттям вічним....
Зваживсь я своє життя віддати
На пота́лу в цьому й в то̀му світі:
Що́б не сталось—я одно бажаю,
За смерть батька в край напитись помсти.
Король. Хто-ж зупинить?
Лаерт. А ні цілий світ цей,.—
Хиба власна воля. Хоч у мене
І снаги́, і сили небагато,—
Я й з малою засягну далеко!
Король. Ти, Лаерте мій коханий, любий,
Допитатись тії правди хочеш
Про сконання дорогого батька;
Так не вже-ж твоя рука тяженна
В сліпій помсті розпізнать не схоче
Ворогів од при́ятелів щирих,
Вигравших од тих, котрі програли?
Лаерт. Ворогів мині подайте!
Король. Добре!
Хочеш знати їх?
Лаерт. А друзі щирі—
Я усіх їх пригорну до серця,
І, як птиця Пелікан, оддам я
Свою кров за їх життя кохане.
Король. О! тепер говориш ти, як добра
Та дитина, як юнак правдивий.
Що я сам в тій смерті неповинний,
Що глибоко ношу в серці тугу—
Ти завважиш розумом так ясно,
Як вбачаєш оцей день очима.
Даньці (за дверима). Впустіть її
Лаерт. Що се? Що за гомін?
(Ввіходить Офелія, чудно прибрана, у квітки і солому.)
О, пожежо, висуши мій мозок!
Хай ропа із сліз, сім раз солоних,
До кінця мої зірниці виїсть!
Присягаюсь перед Небом вічним,
Що за цеє божевілля, сестро,
Я візьму таку тяже́нну ціну,
Що од помсти упаде й важниця.
Квітко, зірко, горлице підбита,
Безневинна моя сестро рідна!
Зглянься Боже! Та невже можливо,
Щоб дівоцький молоденький розум
Був крихки́м, як і життя старече?
Вся її природа у коханні
Парою найтоншою взялася—
І тепер душі ціннійшу па́хощ
Вона шле тому, кого кохає.
Офелія (співа). Понесли його геть
З непокритим лицем...
Ох і леле! Ніщо не споможе!
І лилися, лились
Сльози дрібним дощем
На могилу. Пожальсь над ним Боже?
Прощай, голубе!
Лаерт. Колиб розум твій до помсти кликав,
Не вразив-би; він так тяжко серця.
Офелія. Нам треба співати:
В яму, в яму його
Закидайте хутчіш!
О, як цей при́співок до речі: економ, бачите, украв дочку в свого госпо́даря.
Лаерт. В цім верзінні є глибокий тямок.
Офелія (до Лаерта). Ось розма̀йрин; це на спо́мин. Зга́дуй-же мене, любий, прошу. А ось трой листя; це—замість дум.
Лаерт. Божевілля наставля нас знову:
Вона пам'ять з думами єднає.
Офелія (до Короля). Ось вам кріп і дзвоники. (До Королеви.) А вам ось рута; я й собі лишу трошки: ми обидві можемо назвати її зіллям Божої ласки, тільки для вас вона має инчу знаку́, чим для мене.... Ось сто́кротка. Я б вам дала і фіялок, так вони всі пов'яли, коли мій батько умер...³⁸). Кажуть, що він гарно сконав. (Співа.)
Ох Робене, мій коханий,
Ти мині єдина втіха... ³⁹)
Лаерт. Журбі, тузі, гніву, пеклу навіть—
Надає вона красу і ласку.
Офелія (співа). Чи не ве́рнеться-ж він?
Чи не ве́рнеться-ж він?
Ні, ні, ні.... заснув він смертельно:
І заснув голуб мій
В домовині тісній,
Ні, не вернеться зроду він певно.
Голова од чола
Вся сріблиста була;
Борода, наче сніг той, біліла;
Він погинув, умер—
Марно плачем тепер...
Його душу там крий Божа сила!
Также молюсь я за всіх христіян. Крий Господи вас! Прощайте!
(Виходить.)
Лаерт. Боже, Боже! Чи Ти ж бачиш цеє?
Король. Твоїй тузі я, Лаерте, мушу
Сказать слово: ти не зацураєш
Мого права. Ходім звідси зараз;
Вибери найрозумніших дру́зів,—
Хай вони з тобою нас розсудють.
ніби мала силу привернуть чоловіка до каяння і покути;
Коли я—чи просто, чи призво́дом
Винуватим у цім ділі буду;
То в одплату ти бери від мене
Королевство, і життя, й корону,
І все те, що зовемо ми нашим.
Як-що-ж ні,—то подаруй терпіння,
І ми вкупі пошукаєм змоги
Вдовольнити твою помсту пра̀ву,
Лаерт. Нехай так! Смерть батькова ґвалтовна.
Таємни́чий похорон, непевний—
Без меча, без броні, без клейнодів
Над його кістками; а ні шани,
Ні яси́, як слід-би по звича́ям: —
Оце все, немов той грім із неба,
Мене кличе довести розправу
До кінця.
Король. Доводь, і хай сокира
Упаде на винуватця тяжко.
Ну, ходім, прошу тебе, зі мною!
(Виходять обидва.)
СЦЕНА 6.
Друга кімната у Замці.
(Ввіходют Горацій і слуга.)
Горац. Хто зі мною говорити хоче?
Слуга. Моряки, в них є листи до пана.
Горац. Упусти. (Слуга виходить.)
Не знаю, хто-б до мене
Обізвався і з якого краю,
Пріч Гамлета? (Ввіходют моряки.)
1-й моряк. Помагай-Біг, пане!
Горац. Здоров!
1-й моряк. Як-що буде на те ласка Божа. Ось вам лист, пане, од посланця, що мав їхати в Англію... коли ви справді Горацій, як нині казано?
Горац. (чита). »Горацію! Скоро прочитаєш цей лист, то поможи оцім людім дійти до короля: вони мають і до його листи. Ми безмаль два дні були в морі, як за нами почав уганяти збройний хижак. Побачивши, що нашому кораблю не втекти, ми мусили з одча́ю кинутись в бійку; зачепили гаки і я ринув на ворожі банти. Коли це, їх корабель одчепивсь од нашого зразу, і я сам зоставсь у полону. Розбишаки мене прийняли, ласкаво, бо таки добре знали, що діють: треба й мині їм оддячити. Доведи мої листи королеві, та хапайся до мене так хутко, як тікав-би від смерти. Я тобі шепітну на вухо такі слова, що занімієш; проте вони ще бліді перед самою правдою. Ці юнаки проведуть тебе аж до мене. Розенкранц і Гільденштерн самі прямують тепер до Англії. Я тобі розкажу й про них багато до чого. Прощавай! Вічно, як знаєш, прихильний до тебе
Гамлет.«
Йдіть за мною, я знайду вам змогу
Королеві ці листи віддати.
Похапайтесь, щоб мене ще хутко
Провести до того, хто писав їх.
(Виходют.)
СЦЕНА 7.
В замку.
(Ввіходить Король і Лаерт.)
Король. Твоя совість тепер мусить конче
Затвердити безневинність нашу;
Ти повинен записати в серці,
Шо я щирий тобі друг, бо чув ти
І досвідчивсь певно, що той самий,
Хто твого вбив батька, мав заміри
На моє життя.
Лаерт. Здається ясно;
Але ви скажіть мині, для чого-ж
Такі вчинки кари-гідні, люті
Не судили ви судом правдивим?
Адже ваше і величчя й мудрість,
Ваша певність і все инче навіть
Мусили-б до того вас схилити?
Король. Дві причини нарочиті мались;
Тобі може й казна-чим здадуться,—
А мині вони важенні надто.
Королева, що Гамлету мати,
Без душі свойого сина любить;
А я сам—чи то добро, чи кара—
Їй належу і душею, й тілом:
Як зоря не сходить з свого кола,
Так мині без неї вже не жити.
Ото раз; а вдруге, чом я вчинок
Не хотів прилюдно завинити,—
Через схильність і любов народа
До Гамлета: всі його злочинки
Та любов народня змила-б чисто;
Як криниця обертає часом
Древо в камінь, так і люд зверну-би
Кайдани́ злочинщика на святощ!
Мої стріли в таку бурю легкі:
Їх-би вихор од мети одкинув
І жалом-би повернув на мене.
Лаерт. А у мене згинув чесний батько;
Сестра рідна в безнадійнім стані....
Ох, коли-б могли ожити в неї
Почування, то вона-б покрила
Цілий світ велебністю у-по́вні....
Але стій! Помщусь і я за тебе!
Король. Не трівож про теє свого сону.
Не вважай, що я із вовни зшитий,
Що мене вже небезпечність може
Ухопить за бороду безкарно,
І я те візьму за жарти тільки?
Незабаром ти прочуєш більше...
Твого батька я любив без кривди,
Та й себе ми жалуєм кохано—
Із цього ти зміркувати можеш....
(Ввіходить Слуга.)
Що нового?
Слуга. Від Гамлета, принца,
Оце лист до вас, королю ясний,
А оце—до пані-королеви.
Король. Од Гамлета? Хто приніс листи ці?
Слуга. Моряки, як кажуть, мій королю:
Я не бачив їх у вічі, Клавдій
Одібрав од їх листи і потім
Дав мині до рук.
Король. Лаерте, слухай,
Що він пише. (До слуги.) Ти лиши нас тута.
(Слуга виходить.)
(Чита.)
»Величній і можний Королю! Знайте, що мене висажено голим на беріг вашого панства. Завтра я проситиму ласки, стати перед ваші ясновельможні очі, і тоді, як-що зглянетесь ви на мене, я розкажу вам, яка кумедна халепа мене зненацька повернула назад.
Гамлет.«
Що це значить? Та невже всі инчі
Повернулись? Чи брехня це, жарти?
Лаерт. А рука знайома?
Король. Це письмо Гамлета.
»Голий!« Гм! А в до́пису стоїть ще:
»Сам-один!« Яка в цім твоя рада?
Лаерт. Не зміркую; але хай приходить!
Моє серце одігрілось хворе,
При тій думці, що йому я кину
Прямо в вічі: »Ось що ти накоїв!«
Король. Як-що так Лаерте... та чи так-бо?
А про те, як може буть иначе?
Хочеш ти поводарем узяти
Тут мене?
Лаерт. З охотою, королю,
Аби ви не повели до миру.
Король. Верну мир лишень твойому серцю.
Коли правда, що Гамлет приїхав;
А вже раз, вхитрившись одхилити
Подорожжя,—не поїде вдруге....
Тоді я схилю його на діло,
(В моїй думці вистигло це здавна)
У якому не зхибне́ він згинуть.
Його смерть не витхне поговору
Й сама мати оправди́ть причину,—
В їй завважить тільки злу пригоду.
Лаерт. Я вам буду послуха́ть, королю,
Тим радніш, як зробите мене ви
У цій справі вашою рукою.
Король. Про те й річ пак. Відколи́ по світу
Ти повіявсь, тут тебе раз-по́раз
Вихваляли все Гамлету в вічі,
Що в одно́му талані ти сяєш:
Всі кебе́ти твої инчі вкупі
Не вражали заздрости йому так,
Як оця, на погляд мій, нікчемна.
Лаерт. Про яку ви кажете, королю?
Король. Юнакові до бриля це стьожка,—
Проте трібна; молодо́щам личить
І одежа показна́, легенька,
А старому—тільки хутро тепле:
Тим—краса, цьому—здоров'я й шана.
Либонь місяць, а чи два минуло,
Як у нас тут був норманський лицар;
Я і сам французів добре знаю,
Бився з ними: вони їздять верхи
На прочу́до; але цей, був Дідько:
До сідла мов дратвами пришитий,
Виробляв своїм конем такеє,
Що й не здумать, не згадать; здавалось,
Він і кінь—одно створіння вкупі.
Таки просто й зміркувать несила,
Які він чинив дива́ та штуки.
Лаерт. Він норманець, кажете?
Король. Норманець.
Лаерт. Це Лямонд, клянусь життям!
Король. Він самий.
Лаерт. О, його я добре знаю; справді
Найдорожча він перлина в кра́ї.
Король. Він тебе тут величав повсюди:
Вихваляв талан твій надзвичайний,
Володати шаблею і ме́чем,
А ще надто на рапірах битись.
Він кричав тут: »Було б справжнє чудо,
Колиб зваживсь хто на герць з ним стати!«
Присягавсь, що перебійці рідні
Тратють зараз зручність, хист і око—
Ледве стануть на кону з тобою.
Слава ця так завзяла́ Гамлета,
Так єму струїла хижу заздрість,
Що він тільки і бажав одно́го,
Щоб вернувся ти до дому швидше
І помірявсь з ним на герці. Ну, так...
Користуючись тим....
Лаерт. Чим, королю?
Король. Чи тобі пак твого батька шкода?
А чи ти малюнок тілько туги,—
Самий образ без душі?
Лаерт. Для чо́го
Ви про це питаєте?
Король. Звичайно
Не від того, ніб я мав на мислі,
Що ти батька не любив ніко́ли;
А для того, бо я добре знаю,
Що любов є часу нарождення,
І що час, як бачу я на ділі,
Поменша вогонь її і силу;
Навіть в самім полум'ї любови
Горить ґніт, котрий темря́вить сяйво.
Не бува ніщо раз-по-раз гожим,
Бо і гоже, вибухнувши надто,
Уміра од переса́ди зараз.
Коли хочеш що зробити, треба
Те чинити в ту мить, коли хочиш;
Бо те »хочу« міниться і має
Стільки сіл і пасток, скільки в світі ,
Язиків, рук, при́ключок і ха́леп!
І тоді вже твоє »мушу« стане
Лишень-но одним зітханнєм марним,
Котре вадить, сти́шуючи муку.
Але годі, я вернусь до діла:
Гамлет тута. Ну, так що́ ти маєш
Розпочати, щоб любов до батька
Доказати не словами, — ділом?
Лаерт. Йому горло перервати й в церкві!
Король. Задля вбивця справді—й храм не захист;
Задля помсти тих крайниць немає.
Так отак, Лаерте мій ласкавий:
Ти сиди в своїй господі тихо,
А Гамлет, вернувшись, сам провіда,
Що і ти прибув сюди. Ми зараз
До його підо́шлемо вихва́льців,
Що талан твій піднесуть у-гору
Вдвоє вище, ніж француз звеличив,
Й на останку зведемо вас в герці
Й поб'ємо́ся за обох об за́клад.
Він, — довірний, необачний, щирий,
Тих рапір і оглядать не стане;
Тоді можеш непримітно, легко,
Вибрати собі рапіру гостру,
І оддячить, як здоров сам знаєш,
За смерть батька...
Лаерт. Я й зроблю так саме,
Та й жало ще умочу в отруту.
Я купив у знахаря цю ліку,
І вона така смертельно люта,
Що як ніж з краплиною одною
Доторкнувся-б до живої крови,
То рятунку вже не жди: ніяке
В цілім світі найдорожче зілля,
Хоч яку-б цілющу силу мало,—
Не здолає ви́зволить од смерти.
Я вмочу кінець рапіри гострий
В ту отруту, і, аби торкнувся—
Певна смерть!
Король. Обмислим краще все це:
Зважмо добре, як, коли, і чим ми
Краще можем до мети сягнути?
Бо як схибим, перевернем воза
И крізь щаблі прогляне наша клажа,
То нам краще не рушати й з місця.
Значить, нам і другий шлях ще треба
У запасі на пригоду мати,
Як бува не виведе нас первий.
Стій, зміркуєм! Ми за кожний влу́чень
Вам призначим цінний, пишний заклад...
А, піймав!
Як у січі вас розпа́лить згага,
(Ти для то́го нападай завзя́тіш)
I Гамлет попросить часом пити, —
Я йому вже приготую трунок:
Раз ковтне, то й виграли ми справу,—
Хоч би там твоє отрутне шило
І змилило.—Але тихо! Гомін!
(Ввіходить Королева.)
Що таке там, королево люба?
Королева. За нещастям—по п'ята́х нещастя;
Так вони одно за другим близько
Собі йдуть: твоя сестра, Лаерте,
Утопилась.
Лаерт. Утопилась? Боже!
Деж і як?
Королева. Там біля річки саме
Є верба; схиливши сиві віти,
Вона зорить в криштальовий стру́мень.
Оттуди й Офелія з вінками
Надійшла, наплівши їх химерно
Із стокро́ток, жаливи, волошок,
Та ще довгих квіточок червоних:
Вівчарі бридкі їх звуть негоже,⁴⁰)
А дівчата ґречні— »мерлим пальцем.«
Вона злізла на похилу гілку,
Щоб вінками ту вербу скрасити,
А трухляве дерево й вломилось;
Так зненацька і вінки, і квіти,
І та гілка з нею разом вкупі
Геть шугнула в течію плакучу.
Біла о́діж розметнулась пишно
Й затримала її трохи зверху...
Безталанна, не вбачала й лиха!
Мов русалка по воді безпечно
Все плила й пісе́нь співала любих,
Ніб родилась і зросла на хвилях.
Але довго не барилось цеє:
Її о́діж обважніла зараз,
Як води набралася доволі,
Й потягла на дно глибоке бідну,—
Од пісень чудо́вих у могилу.
Лаерт. Ох! Невже навіки утопилась?
Королева. Утопилась.
Лаерт. Тобі, се́стро люба,
Тепер надто вже води тієї,
То я здержу свої сльози.... здержу....
(Ридає.)
А проте, либонь це людська неміч:
В нас натура не вважа на сором,
А бере своє... Ну, плачте-ж очі!..
Потім більше бабою не буду!
Прощавайте, мій королю! В мене
Є багато слів страшних, огня́них—
І вони-б спалахнули пекельно,
Коли-б їх оця слаба дурниця
Не згасила.
Король. Ми ходім, Гертрудо,
За ним вслід; з яким трудом я втишив
Його гнів! Боюсь, щоб ця пригода
Знов його не підпалила страшно.
Ну, мерщі ходімо-ж! (Виходють.)
(Завіса.)
ДІЯ V.
СЦЕНА 1.
Гробовище.
(Ввіходить два Могильника з заступами.)
1-й могильн. Чи можна-ж її по христіянські ховати? Адже-ж вона умисно шукала спасіння?
2-й могильн. Сказано можна. Копай мерщі яму. Було по їй слідство і звелено по христіянські ховати.
1-й могильн. Яким побитом? Хиба вона ради своєї оборони втопилась?
2-й могильн. Ну, так і рішено!
1-й могильн. Еге! так-так,—не иначе: »самоборонючись«. Ось тобі артикул в за-коні: коли я топлюся по своїй охоті, то се буде вчи́нок, а вчи́нок має три ступні: почин, за́ходи й діло... значить вона втопилась умисно⁴¹).
2-й могильн. Ет! Слухай-бо, чоловіче добрий...
1-й могильн. Тривай! Ось вода—добре; ось чоловік—гаразд. Ну, коли чоловік іде до води й топиться, значить хотів не хотів, а пішов він туди: помічай добре! Але коли сама вода прийшла до чоловіка і затопила його, то він не сам утопився. Значить, хто не винен у своїй смерті, той не вкоротча собі і життя.
2-й могильн. Чи так і по закону?
1-й могильн. А вже-ж так, по закону про слідство.
2-й могильн. А хочеш знать правду? Як-би мертва була не з вельможного роду; то не ховади-б її на христіянському цвинтарі!
1-й могильн. Либонь що й так; але тим гірш для вельможних, що їм вільніш вішатись і топитись, ніж другим христіянам. Ке мого заступа! Нема стародавнійшої шляхти, як садовники, орачі й могильники: їх рукомесло з Адама.
2-й могильн. Чи був-же Адам шляхтичем?⁴²)
1-й могильн. А вже-ж: він перший оруддя носив.
2-й могильн. Овва, дасть-бі було!
1-й могильн. Та недуже й овва! Чи ти христіянин, чи поганин? Як ти розумієш святе письмо? А письмо глагола: »Адам копав землю.«
Як же її копати без оруддя?⁴³) Я ще тебе про одно запитаю; як-що не одмовиш дотепно, то признайсь, що ти....
2-й могильн. Ну, ну!
1-й могильн. Хто будує міцніше за муляра, корабельника і те́сляра?
2-й могильн. Шибеничник, бо його будова переживе тисячі житців.
1-й могильн. Добре, дале-бі добре! Шибениця стає у послу́зі; але кому? Тому, хто лихо чинить. От ти і схибив, завваживши шибеницю міцнішою над церкву: значить, тобі-б шибениця знадобилась. Ну, розваж пак іще!
2-й могильн. Хто будує міцніше за муляра, корабельника й теслю?
1-й могильн. Так! Одмовляй, та й уже.
2-й могильн. Присяй Богу, зараз скажу.
1-й могильн. Ну?
2-й могильн. Чорт його зна!
(Здалі виходют Гамлет і Горацій.)
1-й могильн. Не надсажуй мозківниці; не підженеш батогом шкапи! А коли тебе знов запита хто про цеє, то так одкажи: могильник. Його домовини простоють до страшного суду. Ну, збігай лишень до шинку, та принеси кварту гірко́ї.
(2 й могильник виходить.)
1-й могильн. (копа і співа).
В літа красні парубочі,
Як кохання в серці грало,—
Милуван я дні і ночі,
Та й того здавалось мало!
Гамлет. Цей муги́р здається й не розуміє, що робить: копа яму на мертвого і співа.
Горац. Звичка зробила його до своєї роботи байдужим.
Гамлет. Справді: чим менше працює рука, тим делікатніш її чуття.
1-й могильн. (співа).
Але знишка старість люта
Мене в пазурі вхопила,
До землі прибила тута,—
Що зовсім мині не мило.
(Викида черепа.)
Гамлет. Цей череп теж мав язика і міг колись співати, а отой гультяй так і шверга його об землю, ніб щелепи Каїна, першого душогуба! Може то була голова якого політика, що думав передужати й Бога, а тепер його осел передужав: чому ні?
Горац. Можлива річ, принце.
Гамлет. Або якого придворця, що вмів тільки казати: »Добридень любий принце! Як ся маєте, ясновельможний пане?« А може й з такого пана, що вихваляв коня у другого пана, аби той йому подарував: чи не правда-ж?
Горац. А вже-ж.
Гамлет. Так, так! І тепер ця голова дісталась пану робаку; язик і губи згнили, а могильник заступом трощить щелепи. Зміна надзвичайна, коли-б ми могли тільки постерегти її! На-віщо виховувались і зростали кістки ці, аби ними грати у кра́глі? Аж мої крутить, як я про це здумаю.
1-й могильн. (співа).
Заступ, заступ і лопата!
На труни́ну покривало,
Та у глині тісна хата—
Ось що гостеві зосталось! ⁴⁴)
Гамлет. Ось ще один? Хто зна, може це череп якого судця? Деж тепер його статути, артикули, позви, скарги і хаптурі? Для-чого-ж він терпить, як цей мугир товче його брудною лопатою в лоба, і не позива за безчестя? Гм! Може пронозою був за свої часи, скупав і перепродувань землі, маєтки.... по купчим, заставам, контрактам, розпискам і штрафам? Що-ж тобі врешті придбали оті всі купчі й застави, хиба добру пригорщ болота, яким набилося твоє хитре лобчисько? Невже оті всі кріпості тільки шматок земли за ним закріпили, який і пара контрактів покриє? Та навіть його документи на власність—навряд, чи й змістилися б у цій скрині, а тут і самому дідичові більше місця не стало! Ге?
Горац. А ні̀ риси більше, мій принце.
Гамлет. Адже пергамент роблють з баранячої шкури?
Горац. Так, принце, і з телячої те-ж.
Гамлет. Барани-ж і телята оті, хто на його впевняється. Побалакаю з цим хлопцем. Гей! Чія це яма?
1-могильн. Моя пане. (Співа,)
Та у глині тісна хата—
Ось що гостеві засталось.
Гамлет. Звичайно твоя, бо ти в їй..
1-й могильн. Ви з-окола, то вона й не ваша; я хоч не в їй, а вона моя.
Гамлет. Дуриш, брате, як кажеш, що твоя: це яма не для живих, а для мертвих. Значить, збрехав єси, хлопче.
1-й могильн. Брехня та жива: од мене до вас перескочить.⁴⁵)
Гамлет. Для якого-ж чоловік копаєш?
1-й могильн. Не для чоловіка.
Гамлет. Ну, так для якої жінки?
1-й могильн. І не для жінки.
Гамлет. Кого-ж тут ховатимуть?
1-й могильн. А те, що було колись жінкою, а тепер, царство небесне,—умерло.
Гамлет. Хваткий зух! Треба йому важити слово по слову, бо иначе зараз пійма. Я вже помічаю три роки, Гораціє, що єй-Богу, тепер світ якийсь став занадто хитрий; та тепер селянин не даст і придворцю собі наступити на ногу...⁴⁶) Давно ти тут могильником?
1-й могильн. Я став ним в найславнійший день за всі дні, коли покійний король Гамлет подужав Фортинбраса.
Гамлет. А коли де було?
1-й могильн. Невже не знаєте? Всякий дурень це зна. Того-ж самого дня найшовся і принць Гамлет, що збожеволів тепер і його заслано в Англію.
Гамлет. Так? А навіщо-ж його туди заслано?
1-й могильн. На те, що зсунувся з глузду; там певно його знайде, а як і не знайде — не велика турбація.
Гамлет. Чим?
1-й могильн. Тим, що не завважуть: там усі придурковаті, як і він.
Гамлет. Від чого-ж він збожеволів?
1-й могильн. Та кажуть якось чудно.
Гамлет. Як чудно?
1-й могильн. Та так; від того, що розума стратив.
Гамлет. На якім-же ґрунті?
1-й могильн. Звісно, на своїм, на данськім. От я вже тут з малку, аж тридцять літ копаю.
Гамлет. Скільки часу чоловік в землі не зотліє?
1-й могильн. Як-що не згнив перед смертю (тепер раз-у-раз трапляються пранцюваті трупи, що й на похорон не чекають); то продержить років вісім, дев'ять. Кожем'яка видержить дев'ять.
Гамлет. Для чого-ж він довше?
1-й могильн. Ет, пане! Його власна шкура так виробилась у тій справі, що довго води не пуска; а знаєте,—вода найгірший ворог вашим гидким трупам. Ось іще череп; цей у землі пролежав двадцять три роки.
Гамлет. А чий він?
1-й могильн. Одного дурня у матері. Як би ви думали?
Гамлет. Єй Богу, не знаю.
1-й могильн. Чума на його голову! Раз оцей блазень вилив на мене цілу пляшку вина. Цей черепок, пане, належить Йорику, що був дурником у короля.
Гамлет. Цей, кажиш? (Бере черепа.)
1-й могильн. Цей самий.
Гамлет. Ох, леле! бідний Йорику! Я його знавав, Гораціє! Хлопець був невтомний на жарти, розкішний на вигадки: разів тисячу він мене носив на спині; а тепер—яку огиду зрива! аж нудить на серці. Тут були губи: кільки я
раз цілував їх,—і не здумати! Де тепера твої жарти? пустоти? сміхи? Де пісні і ті блискучі ви́твори, од яких котився з реготу всяк? І що ж, тепер бракує тобі слова—посміятися над своєю власного оскалиною! Нема вуст: пропали!... Піди-ж ти, знайди яку паню в світлиці і скажи їй, що бодай вона себе на цаль ружувала, а врешті таки станеться оттакою-ж марюкою! Хай вона заздалегідь посміється.... Скажи мині, будь ласка, Гораціє, одно....
Горац. Що, принце?
Гамлет. Як твоя думка, чи й Олександер був оттаким у землі?
Горац. Авжеж, певно.
Гамлет. І так же душив? Фе! (Кида черепа.)
Горац. Конче так, принце.
Гамлет. На яку-ж гидку потребу здались ми, Гораціє! Як кинеш гадками вслід за тим трупом славутнім Олександра, то опинесся й коло чо́па в барилі!
Горац. Ну, такий ви́слідок зробить трохи над силу.
Гамлет. А ні кришечки: нема дивного там опинитися, ідучи вслід за його останками. На приклад, слухай: Олександер умер, Олександра сховали, Олександер стрюх на порох, на глину; з глини роблють за́мазку, а за́мазкою, на яку повернувсь Олександер, хто мині заборонить барило з пивом замазати?
Могущий Цезар вмер і перетрюх на глину;
Од вітру можна ним тепер замазать стіну.
Таке-то! Од кого либонь весь світ тремтів—
На за́мазку і ішов до му́рів і дахі̀в!
Але цсс... тихо! Одступімось: он Король...
(Виходить процессія. Попи з труною Офелії;
за ними Лаерт з голосильниками: далі Король, Королева, царедворці і другі.)
Гамлет. Королева і придворне паньство!
Кого-б вони проважати мали?
Чий-би був це по́хорон без співів?
Знати зараз, що бездолець мертвий
Сам одваживсь знять на себе руку;
Ще хтось з дуків.... Станьмо набік трохи,
Й подивімось. (Одступа далі з Горацієм.)
Лаерт. Ще яка одправа
Буде далі?
Гамлет. То Лаерт, дивися,—
Щиросердий і хороший хлопець.
Лаерт. Яка ще одправа?
1-й Священ. Ми і то вже
Святу честь возда̀ли по потребі,
Скільки нам і не зволяла-б церква:
Її смерть була непевна надто,
І колиб не королевська воля.
То лежать-би, по закону нашім,
Їй в землі несвяченій до Суду;
Замість щирих молито́в благальних,
Проважали-б її мертве тіло
До могили цеглою й камінням;
Проте й їй діставсь вінок дівочий,
Домовину всю барвінком вбрато,
І несли аж до могили в дзвоном.
Лаерт. Більш нічо́го?
1-й Священ. Ні, нічого більше:
Ми б святу зневажили одправу,
Як-би й їй, як богобойним душам,
Проспівали панахиду повну.
Лаерт. Спустіть в яму; хай ростуть фіалки
З чесного, прекраснійшого тіла!
А тобі скажу я, попе жо́рсткий:
Сам ти будеш в пеклі чорнім тліти,
А сестра між янголів полине!
Гамлет. Як! Офелія?
Королева (кидаючи квітки на труну). Найкращій квітці
Ці квітки! Прощай, прощай! Я дбала
Тебе бачить жінкою Гамлета;
Сподівалась, моя зірко люба,
Покрашати твоє шлюбне ліжко,
А не цюю домовину ранню.
Лаерт. О, бодай на голову проклятця,
Що злочинством звів твій ясний розум,
Впало лих катованих стонадцять!
Потривайте сиру землю кидать:
Хай ще раз я обійму кохану.
(Скака в яму.)
А тепера сипте порох, глину,
На живого з мертвою у-купі;
Насипайте ви таку могилу,
Щоб була над Пеліона вища,
Щоб ховалась аж за сизі хмари,
Як глава блакітнього Олимпа.
Гамлет (наближаєшся). Хто се тут свою
скорботу-тугу
Вилива так голосно та пишно?
Чий де покрик аж до зор лунає,
Що й вони спиняються од дива?
Я—Гамлет, принц даньский!
(Скака в яму.)
Лаерт (кидаєшся на його). Сатана хай
Твою душу візьме!
Гамлет. Ти негоже
Молисся. Геть! Пусти горло, з ласки!
Хоч плохий я, не завзятий з гніву,
А проте ти стережися, брате,—
Бо в мині є й небезпечне де-що....
Далі руки!
Король. Розніміть їх зараз!
Королева. Ох, Гамле́те, Га́млете!
Всі. Панове!
Горац. Угамуйтесь, мій ласкавий пане!
(Де-які їх розводють і вони вилазют з ями).
Гамлет. Я за цю річ з ним боротись буду,
Поки в мене не склепляться вії!
Королева. За яку річ, сину мій, за віщо?
Гамлет. Я кохав Офелію, й кохання.
Сорока тисяч братів у-купі
Мойого не переважить зроду!
(До Лаерта) Що ти здатен був вчинить для неї?
Король. О, Лаерте! Він несамовитий.
Королева. Бога ради, не спречай йому ти!
Гамлет. Ну, скажи, що здатен учинити?
Плакать? Битись? Голодом моритись?
На шматки розшарпать своє тіло?
Нила випить? Крокодила ззісти?
Я вчиню те всеє.... Ти прийшов тут
Голосити, і до неї в яму
Пли́гати на жаль мині, на прикрість?
Живцем хочеш закопатись з нею?
І я хочу! Ти прова́див ще тут
Про могилу?—Хай над нами зараз
Назсипають міліон їх разом,
Щоб гора вершиною сягнула
Аж до бані вогневого неба,
Щоб край неї здалась Осса цвяшком!
На возгла́си й в нас губа не гірша.
Король. То шаленість! Вона кільки часу
Оттак буде його мордувати.
Королева. Потім зразу, як голубка сива,
Вивівши діто́к золотоперих,
Він замовкне в супоко́ї тихім.
Гамлет (до Лаерта). Слухай брате: за які ти вчинки
Негаразд поводишся зі мною?
Я любив тебе, як брата завжди;
Не в тім річ! Щоб Геркулес не діяв—
Кішка нявкне... ну й собака гавкне (Виходит.)
Король. Йди за ним, Гораціє, будь ласка.
(Горацій виходить.)
(До Лаерта.) Настали́ терпливість свою, друже,
Моїм словом учорашнім. Зараз
До кінця доведемо ми справу.
(Королеві.) Ти, Гертрудо, накажи, щоб пильно
Назирали там за твоїм сином.
(На бік.) Цій могилі живий хрест потрібен,
А мині—давно жада́ний спо́кій.
Швидко, швидко.... ще потерпим по́ки.
(Виходить.)
СЦЕНА 2.
Світлиця в замку.
(Ввіходять Гамлет і Горацій.)
Гамлет. Про це до́сить, друже мій: тепера
Поведем про друге. Пам'ятаєш
При́ключку всю чисто?
Горац. Пам'ятаю
Добре, принце.
Гамлет. В моїм серці, любий,
Немов чвара підняла трівогу;
Сон одлинув, і я мався гірше,
А ніж вя́зень, у заліза взятий.
Вмить я зваживсь.... і та нагла звага
Хай святиться на цей раз! Ти знаєш,
Часом наглість нам стає в пригоді,
А обачний за́думок і схи́бить.
Це доводить, що є зверхня сила,
Котра нами у житті керує,
На який би шлях ми не ступили.
Горац. Так, то так.
Гамлет. Я з ліжка нагло скочив,
Взяв на о́паш плащ мій і з каюти
Пішов по́мац, їх в пітьмі шукати,—
І знайшов. Пакета хіп! та й знову —
До свого кутка мерщі! Страх волю
Так збуя́в, що я забув шанобу
Й розпечатав ті листи державські...
Там знайшов я,—що-б ти думав, друже?
Королевскеє шельмовство, от-що!
Наказ певний, а в йому набито
Тих причин—і Господи!—про спокій
Данії і Англії рятунок,
Про страхи́, як-що втече од смерти
Оттакий пали-вода й звірюка:
Так ото, щоб без прога́ки, в ту мить,
Навіть кату не даючи часу
Нагострить сокиру,—мині зняти
Голову з пліч.
Горац. Чи то-ж може бути?
Гамлет. Ось наказ, ти прочитаєш по́тім
На дозвіллі; а тепера хочеш
Ти послухать, що і як я вдіяв?
Горац. Розкажіть, будь ласка.
Гамлет. Я не мав, попавши в пастку, часу
І розмислить про ту справу добре,
Яка мала розпочатись зараз.
От я сів, скомпанував лист другий
І списав, як тільки мога, краще.
Перш я думав, як і наші дуки,
Що є сором—письмо гарне мати
І давав чи мало собі праці,
Аби збутись; але в той час, друже,
У послу́зі воно добре стало.
Хочеш знати, що в листі я правив?
Горац. Дуже, принце.
Гамлет. Од самого ймення
Короля до його брата в других,
Як до вірного поплечника свойого:
Коли хоче, мов, докласти воза,
Щоб між нами цвіла завжди згода,
Мов та пальма, щоб в вінку з колоссів
Супокій сполу́чував нам при́язнь,
(Ще й других важких причин додав я);
То щоб зараз, скоро листь прогляне,
Без суда, без жо́дної розправи,
Не даючи і на спо́відь часу,—
Посланців обох до пекла справив.
Горац. Як-же ви печатку приложили
До пакета?
Гамлет. Ба! оттут найпевніш
Наді мною зглянулося Небо:
При мині була тоді печатка
Батьківська—зразок печатці Данській;
Лист згорнувши саме так, як той був,
Надписав я, приложив печатку,
Й обережно одніс в перше місце:
І ніхто не постеріг підміни.
На други́й день морська січа сталась,—
Решту знаєш.
Горац. Так голов позбудуть
Розенкранц і Гільденштерн напевно,
Гамлет. Що-ж,—самі оказії шукали...
Мою совість не завадить: хтілось
Встряти їм, ну—власна воля й губить!
Небезпечно пак малим створінням
Між мечів блескучих і страшенних
Двох потужних супроти́вців стати,
Горац. Ну й король-же!
Гамлет. Шо? Ще може мало?
Батька вбив, а матір звів на хльорку;
Крадькома став між народом данським
І моїми певними правами;
На моє життя закинув сітку,
Та ще як єхидно!.... Чиж не мушу
Зквітувать цею рукою все те?
Чи не гріх же давать змогу далі
Розчумля́тись цій людській болячці?
Горац. Незабаром з Англії напишуть,
Як спевни́ли волю.
Гамлет. Незабаром;
А до того—час мині належить:
Чоловіку стхнуть життя—раз плюнуть.
Мині дуже жалко, щирий друже,
Що з Лаертом запаливсь я надто:
Його діло є зразок з мойого;
Я люблю з душі його й шаную,
Але справді вихваляння горем,
Мою кров всю збурило.
Горац. Шш! Хто там?
(Ввіходить Озрик.)
Озрик (кланяється). Віньшую вас, ясновельможний принце, з щасливим поворотом до Данії.
Гамлет. Щиро дякую, пане. (До Горація.) Знаєш цього комаря?
Горац. Ні, принце.
Гамлет. Тим краще для тебе, бо й знати його оги́да. Він має багато землі і худоби. Настав бидло паном над бидлом, то його ясла будуть за королевським столом. Це справжня сорока; але, як мовляв тобі, владає великим смітником.
Озрик. Ласкавий принце! Як-що вашій вельможності є вільний час, то яб мав од королівської величности переказати вам де-що.
Гамлет. Я вислухаю з найбільшою увагою. Нехай ваш шлик чинить свою справу: його-ж до голови зроблено.
Озрик. Дякую вашу вельможність: тут дуже душно.
Гамлет. Де там? Навпаки дуже холодно: вітер з півночі.
Озрик. Справді, принце, доволі холодно.
Гамлет. А проте мині здається душно, аж млосно... чи то така моя вдача?-
Озрик. Надзвичайно душно; так пече, принце, що аж... не знаю... Його величність препоручили мині вам, принце, сказати, що побились за вашу можність у великий заклад.... Ось про що річ...
Гамлет. Не забувайте, будь ласка... (Показує на шлика, щоб надів.)
Озрик. Ні.... далебі, мині так вільніше, єй Богу! Недавно прибув до нас гість, принце, Лаерт: на слово—це юнак правдивий, спритний до всього, ввічливий, освітний, і кра́сень. Та коли про його щиро сказати, то він зразо́к чи календар найделікатнійших поведе́нцій і зви́чок: бо в йому ви знайдете всі найпишніші шляхетства озна́ки.
Гамлет. В вустах ваших, добродію, його прикмети не бле́кнуть, а проте, як-би перелічить їх до цяти, то, знаю я, що в пам'яти й числа-б не вхопило: не здолала-б вона виявити всіх подро́биць пишнот, бо не догнала-б їх бистрого льоту. Що до мене, то з щирого серця, я його важу за ве́летня духом; у його таке багатство душевних, добірних оздоб, що, правду кажучи, хиба в дзеркалі знайде він собі рівню, а всі инші поличчя будуть тінню, не більше.
Озрик. Вельможний принц про його судить з непохибною правдою.
Гамлет. Але-ж до чого йдеться усе це? Для чого ми марним словом шановне ймення тривожимо?
Озрик. Як принце?
Горацій (Гамлету). Треба до такої голови доберать її й мову; ви на се були здатні, мій принце.
Гамлет. На яку річ ми зачепили це ймення?
Озрик. Лаерта?
Горац. Гаманець його вже порожній; всі слова золоті витратились.
Гамлет. Не кого-ж.
Озрик. Я думаю, що ви не без свідо́мости....
Гамлет. Гаразд, коли ви про мене так думаєте; хоча з того мині не велика користь.... Що-ж далі, пане?
Озрик. Ви не без свідомості!, принце, якою досконалістю володає Лаерт?
Гамлет. В тім я не зважусь признатись, боячись рівняти себе: другого чоловіка спізнати можна добре тільки по самім собі.
Озрик. Я тільки веду річ, про його хист надзвичайними до броні: про його слава йде, що нема йому рівні в цім ділі.
Гамлет. На якій-же броні він дужий?
Озрик. На рапірах і запоя́сниках.
Гамлет. Себ-то на двох бронях. Ну, далі!
Озрик. Король, принце, поставив в за́клад шість огирів арапських, а Лаерт, проти них, чув я, шість мечів і шість запоя́сників французьких з усіма при них причиндалами: піхвами, пасами, кутасами, і таким иншим. Троє з потягів вироблені надзвичайно штучно, добрані гарно до зброї і оздоблені з рідким смаком.
Гамлет. Що ви звете по́тягами?
Горац. (Гамлету). Намотузитесь, знаю, поки з ним кінця дійдете.
Озрик. Потяги, принце,—це паси до меча.
Гамлет. Таке слово хиба можна-б зажити, коли-б ми при боці тягли цілу гармату; поки-що зватимемо їх причандалами. Так шість арапських огирів проти шести французьких мечів з причандалами; три, кажете, барзо пишні:—правдивий французький заклад проти данського. А про що-ж вони закладались?
Озрик. Король заклався, принце, що з дванадцяти на́падів Лаерт торкне рапірою вас не більше трьох раз, а Лаерт тримає за дев'ять. І де питання можна-б зараз рішити, коли-б ваша вельможність зволяли одмовити.
Гамлет. Ба! А як я одмовлю — »ні?«
Озрик. Я хотів, принце, сказати, коли згодитесь дати парсону свою на пробу.
Гамлет. Я прохожуватимусь по цій залі; коли це впада королеві, то в мене час вільний. Хай принесуть рапіри; як-що Лаерту охота і Король не одступається од свого закладу, то я йому його виграю, коли здолаю; коли ні, то на мою частку випадуть сором і лишні стусани.
Озрик. Дозволите таку дать од вас одповідь?
Гамлет. В такім розумі, додайте й покрас, які вам до смаку́.
Озрик. Припоручаю прихильність свою вашій вельможній ласці. (Виходить.)
Гамлет. Вашій ласці.... Добре робить, що сам припоруча себе; певно, ні в кого б на се язик не повернувся.
Горац. Полинув мов чайка з шкорлупкою на голові з яйка.
Гамлет. Я думаю, що він без комплімента не брав і циці у мами. Багато розвелось птахів такого-ж пера, що тільки піймали вершки з поведенцій та звичаїв пишних громад; вони, як та шумови́на, пирожуться голосними словами, а дмухни тільки на ті пухирі,—зараз луснуть.
(Ввіходить царедворець.)
Царедворець. Король присилав сюди Озрика повіншувати вас, принце, і той переказав, що ви чекаєте його в залі. Його величність посилає мене довідатись, чи ви сьогодні з Лаертом на герць хочете стати, а чи завтра?
Гамлет. В своїм слові я твердий, а воно згодне з королевським бажанням. Коли Лаерт готовий—я те-ж; чи зараз, чи коли небудь, аби як тепер я був охочим.
Царедв. То король, королева й царедворці сюди мають прибути.
Гамлет. Дуже раді.
Царедв. Королева просить, щоб ви перед герцем опростились з Лаертом.
Гамлет. Добра рада. (Царедворець виходить.)
Горац. Ви програєте заклад цей, принце.
Гамлет. Не думаю; з того часу, як він поїхав до Франції, я раз-у-раз працював над рапірами: при його користних умовах, виграю. Проте, не повіриш ти, як мині важко оттут на серці. А в тім, байдуже!
Горац. Але-ж, принце....
Гамлет. Дурниця: мов пречу́ття яке на лихо. Це тільки бабу-б зтрівожило.
Горац. Коли ваша душа недобре щось чує, то слухайтесь її. Я запобіжу, щоб вони сюди не приходили, скажу, що ви маєтесь зле.
Гамлет. Дай покій! Я сміюсь над пречу́ттям: і горобець не впаде без Божої волі! Коли час мій настав, то не минеш його, а минеш—знати не настав: чи тепер, чи в четвер—будьмо готові, тай уже. Адже ніхто не віда, що́ він втратить,—то який там жаль втратити й за́годі.
(Ввіходять Король, Королева, Лаерт, Озрик, Царедворці; прислужники несуть рапіри, стол і два кубка з вином.)
Король. Мій Гамлете! Забудь зваду й руку
Цю прийми з моєї, ось.
(Кладе руку Лаерта в руку Гамлета.)
Гамлет. Лаерте!
Я обра́зив тебе друже,—вибач;
Але вибач по шляхетські, щиро.
Всім тутешнім та й тобі̀ напевно
Звісно добре, що я тяжко хворий.
Коли я що учинив такого,
Що вразило твою честь, природу,
Твоє серце,—я прилюдно свідчусь,
Що то був лиш божевільний на́пад.
Чи-ж Гамлет-то оскорбив Лаерта?
О, ні! зроду, не Гамлет; Гамлет був
Неприто́мннй; а коли в гарячці
Він скривди́в Лаерта, то вчинив те
Не Гамлет,—він тільки був ору́дком,
А вчинило божевілля все те.
Як-що так, то самого Гамлета
Скривджено, бо божевілля так же
Лютий ворог бідному Гамлету.
Перед всім вельможним панством тута
Я зрікаюсь, що навмисно діяв;
То невже в твоїм веле́бнім серці
Не знайду я оправдання? Вір ти,—
Через дах я кинув стрілку вгору
Й ненароком нею влучив брата.
Лаерт. Досить, принце: вдовольнилось серце,
А воно-ж найбільш до помсти звало;
Проте я ще, по законам чести,
Затриматися од миру мушу,
Аж поки поважні, значні люде,
Чести су́дці, не посвідчуть словом,
Що я миром не зневажу ймення⁴⁷).
А поки-що вашу приязнь, принце,
Я приймаю за правдиву приязнь,
І її я не обра́жу, вірте.
Гамлет. Щира дяка за це слово, друже;
Я тепер радніший буду стати
На цей герць братерський. Ну, начнімо!
Кетьте нам рапіри.
Лаерт. І мині теж
Одну дайте!
Гамлет. Я тобі, Лаерте,
Буду просто за меті: як зірка
Серед ночи темрявої сяє,
Так талан твій при моїй темноті
Ясно бли́сне.
Лаерт. Кепкування, принце.
Гамлет. Ні, на слово!
Король. Подай, Озрик любий,
Їм рапіри. Чи мій заклад знаєш
Ти, Гамлете?
Гамлет. Так, королю, знаю:
Ваша милость прозаклались дуже
За плохого бояка́.
Король. Не страшно:
Я обох вас бачив.... та до того-ж
Ще Лаерт тобі дає і фори;
Перевага в нас.
Лаерт (пробує рапіру). Ця трохи тяжка,
Дайте другу.
Гамлет. По руці ця, добре;
Довжини їдної всі рапіри?
Озрин. Усі рівні, ясний принце.
Король. Кубки
Ці з вином сюди на стіл поставте:
Коли ткне Гамлет Лаерта в перше,
Або в друге, чи одіб'є в третє,
То нехай з усіх гармат гуко́нуть;
Король буде за здоров'я пити
Любого Гамлета й на дно кубка
Найдорожчу вкине він перлину,
Ще якої й не було в коронах
Читирьох державців перших данських.
Дайте кубки! Нехай бубни сурмам,
Ті—гарматам, а гармати—небу,
Рознесуть, щоб небо з високо́стей
До землі одмовило луною,
Що король п'є за Гамлета славу.
Починайте! Ви-ж пильнуйте, судці!
Гамлет. Стережіться!
Лаерт. Я готовий, принце.
(Починают герць.)
Гамлет. Маєш раз.
Лаерт. Ні.
Гамлет. Нехай свідчуть судці.
Озрик. Ткнули певно, принце.
Лаерт. Хай; ну, далі!
Король. Стійте! Гей, вина мерщій! Гамлете,
В твою честь п'ю: ця твоя перлина.
Дайте кубок принцеві!
(Сурмлять сурми; гармати гукають.)
Гамлет. Тривайте,
Зітнусь ще раз; там поставте кубок.
Ну! (Починають.)
Ось, знов раз! Що ти скажеш?
Лаерт. Правда;
Ткнули, ткнули!
Король. Син наш вигра за́клад.
Королева. Він товстий, задушливий. Гамлете!
На ось хустку й своє чоло витри;
Королева п'є за твою вдачу.
Гамлет. Дяка мамі!
Король. Геть, не пий Гертрудо!
Королева. Чом? Я хочу; вибачай, королю! (П'є.)
Король (на бік). Там отрута у вині; вже пізно.
Гамлет. Пить мині тепер не вільно, мамо:
Зараз.
Королева. Сину! підійди, хоч втру я
Твоє чо́ло.
Лаерт (королю). Я тепер, королю,
Його ткну.
Король. Не думаю.
Лаерт (набік). Сумління
Мою руку втри́мує.
Гамлет. Ну, в третє.
Ти жартуєш, мій Лаерте; з ласки
Я прошу, додай свою всю силу:
Ти мене вважаєш за дитину.
Лаерт. Ваша думка? Стережіться-ж, принце!
(Починают знов.)
Озрик. Не ткнув жоден.
Лаерт. Ну, пильнуй тепера.
(Лаерт ранит Гамлета; потім в запалі вони міняються рапірами і Гамлет ранить Лаерта.)
Король. Розвести їх; запали́лись.
Гамлет. Ні, ще! (Королева пада.)
Озрик. Королеві зле! На поміч!
Горац. Стійте!
Ви в крові обидва, принце! Що це?
Озрик. Вас, Лаерте, ранено?
Лаерт. Ох, Озрик!
В свою пастку-ж і попався сам я!
Мене вбила моя власна зрада.
Гамлет. Що такеє королеві?
Король. Вмліла,
Кров уздрівши.
Королева. Ні, ні! Трунок, трунок!
Ох... Гамлете-сину! Трунок, трунок...
То—отрута! (Пада.)
Гамлет. О, злочинство, зрада!
Замкніть двері! Гей, де зрадник?
Лаерт (показує на Короля). Ось він!
Ти, Гамлете, зтру́їний; тебе вже
Не зрятують жодні ліки в світі;
Твого тху нема й на пів-години:
Ти в руці жало зрадецьке маєш,—
Воно гостре і отруте, страшно.
Я погинув сам в своїм шельмо́встві,
Бачиш, впав—і вже не встану більше.
Твоя мати зтру́їна.... Не можу
Більш.... Король, король усьому винен!
Гамлет. І жало отруїне? Кінчай-же
Свою річ, трути́зно! (Коле короля.)
Озрик і Царедворці. Зрада! Зрада!
Король. Ґвалт! Рятуйте мене, друзі, про-Бі!
Тільки ранив!
Гамлет. На ж тобі, проклятий
Душогубе, ласолюбе даньский!
Допивай до дна свій трунок власний!
А що є перлина там?.... Іди вслід
За моєю матір'ю! (Король уміра.)
Лаерт. Катузі
По заслузі: сам він ядь готовив.
Опростімсь, Гамлете благородний:
Хай на душу не спаде вагою
Тобі смерть моя і мого батька,
А мині—твоя! (Уміра.)
Гамлет. Пробач те, Боже!
За тобою зараз я. Горацій...
Уміраю... Королево бідна,
Прощавай! Ви сполотніли всі тут,
Німі свідки страшної приго́ди,
Тремтите́.... Коли б хоч трохи часу,
Коли б смерть,—ох! кат сей невпросимий,
Не стояла наді мною нагло,
Розказав-би вам я.... але дарма,
Нема що.... Гораціє, вміраю;
Ти ще жити на сім світі будеш,
Розкажи ти все про мене щиро,
Оправди́ мою вину незвіснім.
Горац. Не надійтесь. Я романин більше,
А ніж данець: в кубці є ще трунку.
Гамлет. Дай сюди, коли ти маєш душу!
Кинь! На Бога, я тебе благаю!
Господи! Яка по смерти, друже,
Буде пляма на моєму йменню,
Коли все лиши́ться таїною!
Як-що ти любив мене хоч кришку,
Не хапайсь до пресвятого раю,
Постраждай ще в цім злиде́ннім світі,
Щоб про мене розказати правду.
(Здалі чути марш; пальба і гомін за коном.)
Де це гомін військовйй?
Озрик. То мо́лод
Фортинбрас побідником вернувся
Оце з Польщі і воя́цьким громом
Агличанських посланці̀в віньшує.
Гамлет. Ох, кінець мій... Прощавай... Горацій...
Вже стисну́ла дух страшна отрута:
Не діждуся і новин я навіть
З Англії; але тобі віщую,
Що обра́ним Фортинбрас тут буде;
За його і мій смертельний голос....
Розкажи й йому про все обширо,
А кінець..... мовчання. (Уміра.)
Горац. От, розбилось
Благородно серце. На-добраніч,
Мій коханий, мій хороший принце!
Хай небесні янголйні співи
Колиса́ють сон твій тихий в небі!
Для-чого́ це б'ють в котли та бубни?
(Ввіходять Фортинбрас, Агличаньскі посли і другі.)
Фортинбрас. Де страхи́ ці?
Горац. Що́ вам треба бачить?
Надзвичайні лиходійства, туги?
Не шукай те-ж далі їх!
Фортинбр. Бійни́ця!
Ґвалт крівавий! Люта, горда смерте!
Який бе́нькет ти в безоднях вічних
Собі чиниш, що одним зама́хом
Стільки принців положила трупом?
1-й посланець. О, кріваве видови́ще! Пізно
Привезли ми з Англії листи ці:
Уже мертве вухо те, якому
Ми були повинні повістити,
Що спевни́лась королевська воля:
Розенкранц і Гільденштерн сконали.
Хто-ж за це нам одповість »спасибі?«
Горац. Не він певно; хоч нехай би здатні
Ще були його вуста промовить:
Він ніко́ли не бажав їх смерти.
Але так, як по крівавім вчинку,
Ви з'явились з Англії і Польщі
Сюди нагло; то звеліть ці трупи
Положити на високих марах
Всім на очі, а мині дозвольте
Розказати миру, що не знає,—
Як те сталось. Вам прийде́ почути,
Про кріва́ві, надприродні вчинки,
Про страшні, поку́тничі пригоди,
Про безвинні, неумисні вбивства,
Про зрадливі й вимушені кари,
І на решті про заду́ми люті,
Що й упали на злочинців чола!
Все те вам я розкажу по правді.
Фортинбр. Те почути ми бажаєм зараз
І склика́єм всіх вельмож до ради;
Своє щастя я стрічаю з жалем:
На корону цю права я маю
І про їх вселюдно повіщаю.
Горац. Мушу я й про це переказати
Од того, чий голос перетягне
Всі другі. Але не бавмо часу:
Людський розум зколомучен з дива;
Щоб помилка, чи злоба́ лукава,
Не вчинили ще нових нещастів!
Фортинбр. Хай чотирі копитана з честю
Понесуть, як лицаря, Гамлета
На омвола; коли-б жив він тільки,—
Був-би певно королем величнім.
Хай музи́ка військова й гармати
Ушанують його по́їзд пишно.
Прийміть трупи: їх на січі місце,
Але тут—це видови́ще тя́жке.
Прикажіть з гармат ясу воздати!
(Похоронний марш. Виходють і виносють всі трупи; чути гук із гармат.)
(Завіса спада.)
КІНЕЦЬ.
_________________
¹) В старих виданнях Шекспіра майже ніде не визначено місця, де діється дія, та і сама справа не ділиться на дії. Але сучасні перекладчики і видавці визначають місця по признаках і ділять на дії до потреби сцени: ми теж додержувались такої думки. Пер.
²) Видання 1604 р. ці вірші надає Горацію, а видання 1603 и 1623 р.—Марцелу. В. Гюго дає перевагу послідньому, бо й справді, як Горацій зовсім не вірить мані, то й не міг так запитати. По Кольєру ж знов таки це говорить Горацій. Пер.
³) Простолюд у ті часи вірив, що тільки вчені люде можуть розмовляти з нечистою силою (байка про Фауста); а розмовляти з нею можна було тільки по латинському,—се-б то на мові церковній, на якій ксьондзи заклинали і одмолювались од бісовини́. Пер.
⁴) У Шекспіра—„вогке“. В старовину ще завважили, що місяць має силу на море; для того й надали йому силу над всіма водами, прозвали Нептуновим світищем. Пер.
⁵) По Кольйеру: cast thy nightlike colour off:...... нічняний колір.
⁶) По Калеру bechill'd almost to jelli.
⁷) Багато критиків дорікало Шекспіру, що він такому пришелепуватому і смішному дідугану, як Полоній, якого Гамлет не раз узива і брехуном, і старим дурнем, надав у цім місці чимало практичного розуму; але це велика помилка критиків: Полоній—живий тип; він філозоф, тільки за старістю змаливсь до дитини. Гуґо навіть дума, що Полонія змалював Шекспір з живого чоловіка, і є причина думати по де-яким джерелам, то це чи не Бурлейг, порадник-міністр, бувший правою рукою у Єлисавети? Пер.
⁸) Такі непутства й піяцтва поправді велися у ті часи при дворі данськім; Шекспір певно читав опис одного бенкета секретарем посланця лорда Лейчестера, що був виражений до Данії ушановати Христіана IV: той, між иншим, пише, що на банкеті король сам вихилив заздравних тридцять п'ять кубків, аж поки його не винесли в креселку; що сливе цілу добу пили всі й непутствовали до непритомности. Але треба й те додати, що такі нетребства не в одній тільки Данії водились; але й в самій Англії, при Якові І, коїлось бодай чи не гірше. Гарингтон описує, шо коли Данській король приїхав до Англії навідати короля Якова І, то й там були такі піяцтва, що королі валялися п'яні по килимах долі; що на бенкетах тих вельможні леді не бувають, але за те красунь усяких сила.... Просто думаєш, що в магометовім раї опинився: од дурману і заласся не знаєш, як і дух держиться в тілі. Ці, додає далі він, обичаї переняли ми з Данії, і вони нас до добра не доведуть.
В другому місці той самий Гарінгтон описує одну учту, на якій давали якусь комедію ,,царицю Сабу і Соломона“; так там усі актьори до того напились, що на ногах встояти не могли: цариця Саба несла Соломонну дарунки, але донести іх не здолала і впустила до-долу; цар устав, щоб підняти, та й сам гепнув... Другі теж не могли ходити: іх в облитих, опльованих одежах виносили і клали нечустве́нних на ліжки.
А в одному місці той же Гарінгтон пише про бенкет, який задав міністер Цеціль обом королям. Яків І так опився, що придворні винесли мертвячим на руках і одвезли до дворця, а короля Данського не сила була й рушити в місця; ледве, ледве допхали його до ліжка княгині Нотингамської, де й звалили його трупом. Ми, каже, живемо просто на якійсь мині: того й дивись, або грець заб'є усіх, ибо скоїться іще щось гірше.
Таке видовище уявляв Якова І двір, того самого Якова, кого прозвали Соломоном в півночі. Таким то родом король цей, син Марії Стюарт, готував своєму сину
Карлу І кару смертельну, після кари своєї матері. Так що у цих віршах Шекспіра річами Гамлета піїта пророкував неминучі злигодні... Пер.
⁹) Цей остатній вірш по перших виданнях дадений був Гамлету. Славетний Гарік завжди його промовляв. Пер.
¹⁰) За часів Єлисавети й пізніш сукнях панянських спереду, коло грудей саме, робилась маленька кишенька на гроші і на листи від коханців. Пер.
¹¹) Річ, про хлоп'ячий хор при церкві св. Павла, якому Єлисавета дозволила грати театральні справи. Вони представляли між иншим утвори піїти Ліли, і „Індиміоном“ зажили собі великої слави. В 1591 р. за скандали їм заборонена була сцена; а в 1600 р.—знов дозволено. Пер.
¹²) На вивісці театра „Globe“був Геркулеса з земною кулею (globe) на плечіх. Пер.
¹³) Як наші колядки. Простолюд співа їх святками по вулицях і збира гроші.
¹⁴) Beard по аглицкькі значить і борода, і храбрувати.
¹⁵) У тогочасних венеціанок був звичай, ходити по вулицях у дерев'яних черевиках з височезними закаблуками.
¹⁶) На золотих і срібних грошинах був викарбований патрет короля у ободі; коли надколювалась грошина за обід, то вона вже була негідною. Ото-ж і Гамлет турбується за голос, бо в його часи жіночі ролі грала хлоп'ята.
¹⁷) Кав'яр тоді був найдорожчою стравою.
¹⁸) Попе, Дрідон думають, що ці похвала Гамлетові не-щирі; і він ці вірші, як зразок стародавнею велеречія, бере на глум. Ми те-ж додержуємось тієї думки. Пер.
¹⁹) У Шекспіра: „To be, or no to be,“ cеб-то, по англійскі, бути, существовати, пробувати в житті.—Я перевагу дав слову „жити“, бо тут про це саме йде річ. Пер.
²⁰) Річ про кинджал, який з презирством назива Гамлет шилом. Пер.
²¹) У виданні in quarto: j here heand of your paintigs tvo... По Кольєру: patteings tvo... Пер.
²²) Слово Brutus крім мення, визнача ще—„скотинячий“, „гидкий“. Тут Гамлет гра ущипливо словами. Пер.
²³) У Шекспіра: ....його забудуть, як коника, про котрого співається: „Ох і леле, леле! Коника забули!“ (Ур. із III дії, 1 сц,, ком. „Марна принука кохання“).—Я-ж дозволив собі у тексті поставити порівняння народнє. Пер.
²⁴) В пізніших виданнях Шекспіра остатня фраза змінена так: „нехай брикається обідрана шкапа, а в нас хребти не перепані“. Я лишав і першу фразу, бо вона ближче до народнього духу.
²⁵) За часів Шекспіра, як колись у греків, появлявся на кону хор — за для пояснення дії. Пер.
²⁶) Тогочасні актьори узувала на кону черевики з височезними закаблуками, навзір грецьких котурнів, і скрашили їх великими бантами.
²⁷) Актьори тоді плати не брали, а паювали між собою грошові збори. Пер.
²⁸) Це взяв Шекспір із аглицького катехизіса, в якому стоїть: „бережи свої пальці від злодійства і хапужества“. Пер.
²⁹) У ті часи килимами скрашали стіни, за мість шпалер; килими вішались не коло самих стін, так що за них можно було добре сховатись.
³⁰) Себ-то: пробере добре. Пер.
³¹) В остатні часи стали уживать на кону замість патретів медальйони; але на цьому значно тратиться ефект.
³²) Із фараонового сону. Пер.
³³) У Шекспіра: „на дводцятку частку десятої“. Пер.
³⁴) У Шекспіра: „чоловік і жінка“—одно тіло!“ Пер.
³⁵) В Англії є народній переказ, що буцім Христос зайшов раз до пекарки і попросив хліба, а вона саме пекла; так дочка її пожалувала великого шматка тіста, а посадила манесенький: як посадила, а він почав рости на всю піч... От, дочка загеготіла здиву, та б по сей день гегоче совою. Пер.
³⁶) 14 Лютого, на св. Валентина, був такий день, у який в давні часи всякий хлопець, зустрівши першу дівчину, мусив її брати за кохану, рівно й дівчина мусила первого стрічнього хлопця взять за дружину. Ото-ж коханці і хапались на світанні побачитись найхутче. Тепера в цей день тільки закохані листи розсила молодь. Пер.
³⁷) В давні часи, та й ниньки узивають швайцарами гайдуків, не важаючи звідкіля вони родом; це пішло може з того що перва придворня варта набиралась справді з швайцарців, як найвірніших. Пер.
³⁸) За часів Шекспіра квіткам наддавали у Англії таку знаку: розмайрин — визначав щирість і незабутність; кріп, що дає Офелія королю,—облесливість і лукавство, а дзвоники — невдячність; рута, що дев Офелія королеві,— провіщала горе і звалась ще зіллям Божої ласки, бо вона стократка—визначила зрадливість, фіалка — вірность. Пер.
³⁹) Приспівок стародавньої балади. Пер.
⁴⁰) Orchis morio mas—простолюд справді надав цій рослині чимало сороміцьких прозвищ. Пер.
⁴¹) У Шекспіра могильник цей вжива у розмові навіть латинські терміни: se offendendo, arga (замість ergo). Тут очевидячки Шекспір глузує над тогочасньою юридичною справою, а надто над Пловденом, котрого вирази і хитрі міркування цілком дадено могильнику.
⁴²) Глузування з шляхетської тогочасньої пиха, яка силкувалась доводити все про свою предковічне стародавність.
⁴³) Слово arms визнача — і оруддя, і броню, і руки, і герб. По аглицьки, могильник одним словом на двоє гра; а по нашому переказати це трудно. Пер.
⁴⁴) Ці вірші взято з давньої балади лорда Во. В. Гунго.
⁴⁵) Тут знов могильник словом на-двоє гра, бо lie визнача — пробувати, лежати, брехати, брехня. Пер.
⁴⁶) У Шекспіра: „та тепер і в селянина подовшали носки так, що чіпають придворного закаблука.“ — Тоді була великопанська мода носити такі довжелезні носки, що мусили їх причіпати ланцюжком до халяви; ото-ж Гамлет і закида, що мужики піднеслись у своїм гонорі. Пер.
⁴⁷) За часів Єлисавета в Лондоні малися чотирі нарочиті судці, котрі й рішали одні гонорові справи про честь. П.
==========
ДРУКАРСЬКІ ПОМИЛКИ.
|
На стран. |
стр, |
Надруковано. |
Треба читати. |
|
|
30 |
зверху |
5 |
„брудніть“ |
бруднить. |
|
58 |
внизу |
4 |
„Гільдштерн“. |
Гільденштерн. |
|
82 |
„ |
1 |
„прийняли“ |
прийняли. |
|
90 |
„ |
5 |
„славольства“ |
свавольства. |
|
93 |
„ |
1 |
„каліору“ |
Кольєру. |
|
96 |
„ |
11 |
„верші“ |
вірші. |
|
111 |
„ |
2 |
„барежи“ |
бережи. |
|
112 |
зверху |
7 |
„дудари“ |
дударі. |
|
114 |
„ |
4 |
„Отттепер“ |
оттепер. |
|
145 |
„ |
14 |
„ходаках“ |
постолах. |
================
ГАМЛЕТЪ
ПРИНЦЬ ДАНСЬКИЙ.
Трагедія в V діях.
В. Шекспіра.
Пep. М. П. Старицький.
З прилогою музики М. ЛИСЕНКА.
КІЕВЪ.
Типографія Г. Т. Корчак-Новицкаго, Михайл., ул., соб. дом.
1882.
Позволено цензурою. Кієв, 4 Ноября 1881 г.
[Правопис осучаснено; див. також текст в оригінальному правописі]
14.12.2019