ГАМЛЕТЪ. ПРИНЦЬ ДАНСЬКИЙ.

Трагедія въ V діяхъ.

В. Шекспіра.

Пep. М. П. Старицький.

Еще 1873-мъ году задумалъ я перевести на малорусскій языкъ лучшія произведенія Шекспира, съ цѣлью—какъ популяризаціи произведеній великаго серцевѣда и, драматурга, такъ и обработки родного языка на высшихъ классическихъ образцахъ. Меня ободряло въ этомъ смѣломъ трудѣ то обстоятельство, что языкъ у самаго Шекспира, будучи о̀бразнымъ и могучимъ, вмѣстѣ съ тѣмъ, и въ высшей степени простонароденъ, иногда даже до вульгарной грубости, такъ какъ драматическія произведенія того времени еще не занимали мѣста въ литературѣ, но служили лишь для зрѣлищъ, для забавы всякаго рода публики. Для перваго опыта, взялъ я одну изъ лучшихъ трагедій „Гамлета“, хотя и труднѣйшую по языку: въ героѣ ея сосредоточивается необыкновенно высокое нравственное и философское значеніе человѣка, одареннаго организаціей тонкой, чуткой къ рефлексамъ, человѣка съ раздвоенной душой, колеблящейся, но способной дѣйствовать беззавѣтно,—даже до жестокости. Рѣчь Гамлета полна, и бурной стремительности страсти, и тонкаго анализа малѣйшихъ движеній души; если добавить сюда полный поэтическихъ образовъ и красотъ языкъ Офеліи, витіеватую рѣчь отца ея Полонія, тонкости оборотовъ придворныхъ льстецовъ и торжественность королевскаго слова,—то тогда только можно понять необычайную трудность задачи, которая мнѣ предстояла. Хотя въ моемъ распоряженіи былъ языкъ и чрезвычайно богатый лексически, способный передавать и бурю страстей, и нѣжную пѣсню любви, но все-же это былъ языкъ раздольныхъ степей и луговъ, а не королевскихъ палатъ, языкъ, чуждый напыщенности придворнаго этикета, чуждый искусственной тонкости метафоръ и другихъ риторическихъ украшеній. Вслѣдствіе отвычки употреблять родное слово для выраженія высшихъ понятій, каждая Шекспировская фраза такого порядка могла звучать въ украинскомъ переводѣ неестественно и натянуто, и требовала неимовѣрныхъ усиліи, чтобы, не отступая отъ подлинника, придать ей возможно большую окраску украинской рѣчи.

Я задался цѣлью не отступать въ переводѣ ни на йоту отъ подлинника, вступая съ душевнымъ трепетомъ въ борьбу съ художественнѣйшимъ произведеніемъ высочайшаго генія, сохраняя вполнѣ даже внѣшнюю его форму, т. е. и прозу, и бѣлые, и рифмованные стихи, и даже размѣры. Въ тонѣ рѣчи я стремился достигнуть возможной простоты и народности оборотовъ, прибѣгая къ лексическому матеріалу, патентованному уже этнографіей и литературой, за ничтожнымъ исключеніемъ общепринятыхъ, словъ, напр. формы, парадоксъ, терраса, сцена..., которыя я оставилъ безъ перемѣны, или такихъ, вмѣсто точнаго перевода которыхъ я поставилъ однозначущія, напр., мѣсто ,, сандаліи“ - „постоли́“, вмѣсто ,,жезлъ“ патериця и т. д. Въ витіеватыхъ фразахъ Полонія и Озрика я допустилъ напыщенную искусственность, которая подчеркнута и самимъ Шекспиромъ, а въ стихахъ, произносимыхъ актёрами, согласно подлиннику,- нѣкоторую схоластическую дубоватость. Приходилось мнѣ по нѣсколько разъ съизнова передѣлывать все и провѣрять мои переводы; приходилось еще изучать Шекспира по трудамъ талантливѣйшихъ переводчиковъ, какъ иностранныхъ, такъ и славянскихъ, для чего кромѣ подлинниковъ (изданія—Кембриджскаго, напечатаннаго Кларкомъ и Рейтомъ, и Кольеровскаго), пользовался слѣдующими переводами: превосходнѣйшимъ и точнѣйшимъ французскимъ F. W. Hugo, нѣмецкимъ, стихотворнымъ, Heise, и славянскими—польскимъ Paschkowskiego, и русскимъ Кетчера, сдѣланнымъ хотя и тяжолой прозой, но очень близкимъ. Что-же касается до русскаго перевода Кронеберга, то онъ, не смотря на блестящій, торжественный стихъ, менѣе близокъ къ подлиннику, а потому въ помощь служить мнѣ не могъ; о переводѣ Полеваго, до сихъ поръ держащагося у насъ на сценѣ, я не говорю, такъ какъ онъ черезъ-чуръ самостоятеленъ: достаточно указать на пѣсню Офеліи, начинающуюся у Шекспира буквально слѣдующими строфами:

„По какимъ признакамъ могу я узнать твоего любовника?

— По тапочкѣ въ раковинахъ, по посоху и по сандаліямъ!“

Пѣсню эту Полевой перевелъ такъ:

„Моего-ль вы знали друга?

Онъ былъ бравый молодецъ;

Въ бѣлыхъ перьяхъ, статный воинъ,

Первый въ Даніи боецъ!“

Не могу при семъ не высказать моей благодарности слѣдующимъ многоуважаемымъ лицамъ, сердечно отнесшимся къ моему труду, и бывшимъ полезными мнѣ то указаніями, то совѣтами, то глубокими знаніями родного языка — О. П. Косачъ (Пчілка) и М. Ф. Комарову, а по изученью и провѣркѣ съ подлинниками, знатокамъ англійскаго языка—О. П. Цвѣтковской, и А. П. Гешвендъ. Въ настоящее время П. А. Кулишъ, славный „рата̀й“ нашего слова, знаменитый переводчикъ псалмовъ Давида, книги Іова и св. Писанія, приступилъ къ печатанію за границей въ своемъ переводѣ на украинскій языкъ всего Шекспира; тѣмъ не менѣе я счелъ нелишнимъ напечатать и мой переводъ „Гамлета“, такъ какъ чѣмъ болѣе окажется работъ въ этомъ направленіи, тѣмъ результатнѣе будете движеніе въ разработкѣ языка. Если переводъ, мои выйдетъ и невполнѣ удаченъ, то пусть ,,выбачать‘‘ мнѣ дорогіе мои земляки; пусть помнятъ о необычайной трудности передачи художественныхъ, тонко-отдѣланныхъ оригиналовъ на нашъ, хотя и богатый, но крайне мало разработанный литературно языкъ. Я буду счастливъ, если найду товарищей, желающихъ работать въ одномъ со мною направленіи, и если даже мои ошибки послужатъ имъ въ пользу,— такъ сказать отрицательнымъ примѣромъ,—я буду тѣмъ не менѣе счастливъ.

ДІЁВІ ЛЮДЕ:

Клавдій, король данський.

Гамлетъ, синъ покійного короля і небіжъ Клавдіівъ.

Горацій, другъ Гамлетівъ.

Полоній, старший вельможа.

Лаэртъ, ёго синъ.

Вольтманъ, Корнелій, Розенкранцъ, Гільденштернъ, Царедворці.

Озрикъ, придворець.

Другий придворець.

Священникъ.

Марцело, Бернардо, Охвицери.

Франциско, служивий.

Рейнальдо, слуга Полоніівъ.

Копитанъ.

Посланці.

Тінь Гамлетоваго батька.

Фортинбрасъ, принць Норвежський.

Гробарі, могильники.

Гертруда, королева Данська, Гамлетова мати.

Офелія, Полоніева дочка.

Придворці, охвицери, військо, актёри, моряки, вістуни, прислужники й инші.

Діеться въ Эльзінорі.

ДІЯ I.

СЦЕНА І.

Эльзіноръ. Терраса, передъ замкомъ ¹).

Франціско на варті. Увіходить Бернардо.

Берн. Хто тутъ?

Франц. Стій! Самъ перше озовися;

Слово якъ?

Берн. »Нехай король пануе!«

Франц. Панъ Бернардъ?

Берн. Вінъ са́мий

Франц. Дуже справні,-

Ходите у-пору.

Берн. Продзвонили,

Оце північъ. Йди собі вже спати!

Франц. Щира дяка, шо змінили заразъ,

Бо пронявъ до серця прикрий холодъ.

Берн. Чи спокійно пройшла варта?

Франц. Й миша

Не шурхнула.

Берн. Ну, й гараздъ. Добранічъ!

Якъ Марцела і Горацья стрінешъ,

Що на сю нічъ вартові черго́ві,

То скажи, щобъ не барились.

(Ввіходять Марцелъ и Горацій.)

Франц. Добре.

Та оце либонь я йіхъ і чую.

Стій, хто йде тамъ?

Горац. Сёму краю друзі.

Марц. Й королеві данському підданці.

Франц. На добранічъ!

Марц. А! Служивий бравий,

Прощавай; а хто змінивъ?

Франц. Бернардо.

Ну, щасливоі (Йде геть.)

Марц. Гей, Бернарде?

Берн. Ось я!

Чи Горацій то зъ тобою?

Горац. Трохи

Щось на ёго схоже.

Берн. А, панове,

Здоровенькі! Просимо до гурту!

Марц. Чи заявлялося жъ і сю нічъ тее? ²)

Берн. Я не бачивъ а ні же.

Марц. Горацій

Каже, ніби все те намъ ввижалось;

Не йме віри вінъ страшній прояві,

Що ажъ двічі ми уже вбачали;

Такъ оце я й ублагавъ невіру,

Щобъ вінъ сю нічъ пантрувавъ тутъ зъ нами,

І, якъ часомъ та мара ізнову

Сюди прийде, то щобъ самъ допевнивсь,

Що не дурять насъ маною очі,

Та шобъ зъ нею й забалакавъ навіть.

Горац. Этъ! Не прийде!

Берн. Сядь на часъ: ми ще разъ

Опануемъ твоі вуха: міцно

Затуляешъ йіхъ, аби не чути

Про ту річъ, що двічі ми вбача́ли.

Горац. Добре, сядьмо; ну, нехай Бернардъ ще

Намъ роскаже.

Берн. Въ нічъ минулу, вчора,

Якъ та зірка, що іде на західъ

Одъ півночі, стала тамъ на небі,

Де й теперъ зоріе,—я й Марцело,

Ледве дзвінъ ударивъ першу.....

Марц. Тихо!

Онъ-онъ онъ дивись, надходить знову.

(Зъявляеться мара.)

Берн. Та-жъ і постать, якъ король покійний.

Марц. Ти промовъ, Горацію, до ёго:

Адже вчений ³).

Берн. Придивися пильно.

Чи не схоже зъ королемъ?

Горац. Дві краплі!

Я не зтямлюсь зъ переляку й дива.

Берн. Воно хоче, якъ мині здаеться,

Щобъ до ёго обізвавсь хто словомъ.

Марц. Ну-жъ, Горацію! Спитай ёго бо! ...

Горац. Що ти, хто ти, що на зле вживаешъ

Глупу нічъ, на себе взявши постать

І вояцьку лепську зброю, въ котрій

Тутъ хожа́въ король покійний Данський?

Озовися— заклинаю Богомъ!

Марц. Вінъ образивсь.

Берн. Глянь, пішовъ якъ гордо!

Горац. Стій, промовъ, озвися—заклинаю!

(Мара зника.)

Марц. Геть пішло, не хоче одмовляти.

Берн. Ну, Горацій! Сполотнівъ, тремтишъ пакъ?

Не химера це, либонь шось більше:

Якъ ти мислишъ?

Горац. Присягаюсь Богомъ.

Не повіривъ-би тому я зроду;

Одже въ тімъ мене переконали

Явні, певні свідки —власні очі.

Марц. І чи тожъ на короля не схоже?

Горац. Якъ ти сямъ на себе! Та жъ і зброя,

У якій вінъ бивсь зъ Норвегомъ гордимъ.

Такъ і брови вінъ насупивъ саме.

Якъ колись середъ палко́і сварки

Швергонувъ на лідъ ляха ізъ са́нокъ.....

Дивна річъ.

Марц. Отакъ же само й перше,

І якъ разъ въ такую глупу добу.

Вінъ проходивъ повузъ варту двічі

Грізною лица́рською ходо́ю.

Горац. Я не знаю, що й до чого все це.

Але такъ здебільша, то здается.

Що се намъ сумне пророкування

На тяжкі нещастя у державі.

Марц. Сядьмо; хай хто знае, мині скаже,

На́-що пильна та сувора варта

Всіхъ підда́нцівъ въ королевстві нашімъ

Потомля́е, звужуе що-ночі?

На̀-що ллють що-дня гармати мідні,

По чужихъ скуповують краі̀нахъ

Військовую зброю? Заддя-чо́го

Силоміццю звідусіль зганяють

Теслярівъ, майстрі въ на корабля́рні.

Де й неділя кожному за будень?

На який бісъ ці кгвалтовні спіхи.

Що і нічъ рівняють зъ днемъ у праці?

Хтобъ мині це вияснивъ?

Горац. Я мо́жу.

Хочъ принаймні, якъ говорють люде:

Фортинбрасъ, норвежський той державець.

Якъ відо́мо, зъ заздрости лихоі.

Визвавъ разъ на герць смертельний на-самъ

Нашого покійного державця.

Що ось заразъ ёго тінь зъявлялась:

У цімъ герці нашъ Гамлетъ славетний,

А такимъ вважали ёго всюди.

Вбивъ на смерть Норвега-Фортинбраса;

І по силі певноі умови,

Що вони зложили проміжъ себе.

За печаттю й радою лица́рства—

Усі власні Фортинбраса землі

Мали впасти королю Гамлету;

Также само й нашъ король покійний

Мавъ програти таку-жъ панства частку

Фортинбрасу, якъ би той подужавъ:

Такъ ото-жъ всі Фортинбраса зѐмлі,

Якъ мовлявъ, по силі тіі вмови,

Прийшли въ спа́докъ королю Гамлету.

А теперъ, бачъ, синъ вже Фортинбрасівъ,

Запальни́й, одвагою завзятий,

Назбиравъ по закуткахъ гряничнихъ

Гольтіпакъ-бурлаківъ цілу зграю,

Що майнуть за хлібъ сами́й готові

Куди хочъ, аби йімъ здо̀бичъ мріла;

І не инче що собі наваживъ,—

(Такъ принаймні нашъ урядъ міркуе)

Якъ зненацька, силоміць, оружно

Одібрать одъ насъ назадъ всі землі,

Що згубивъ бувъ ёго батько въ бо́і.

Такъ ото здаеться і причина

Головнійша за́ходамъ всімъ нашимъ;

Черезъ те й сторо́жа у насъ пильна,

Й всюди рухъ, та метушня́, та кло́пітъ.

Берн. Либонъ такъ,—це справді не що инше,

I теперъ намъ зъясувати може,

За-для-чо́го ця мара віщлива

Появилась у вояцькій збро́і,

Ще й зовсімъ до короля подібна?

Бо зза ёго були й будуть звади.

Горац. Це пилинка, а й вона здолае

Зпорошити розуміньня око.

Въ славнімъ Римі, въ найпишнішу добу,

Незадовго передъ тимъ, якъ вбито

Цезаря могучого державця,

Всі могили роззіпля́ли па́щі

Й мертвяки по вулицяхъ у Римі

Геть блукали въ покривалахъ білихъ,

Квилючи, та скиглючи страшенно;

А на небі проявились мі̀тли

Ізъ хвостами вогневими; ро́си

Стали падать кровъяні̀; на сонці

Уявились якись темні плями:

Навіть місяць, світище холодне, ⁴)

Що пануе въ Нептуно́вімъ царстві,

Помінився і погасъ въ темно́ті,

Немовъ бувъ то день страшно́го суду.

Такі жъ саме й це знаки пророчі,

Вістуни пригодъ тяжкихъ і смутку,

Попередні посланці̀ недолі,

За́співи до зли́годнівъ ідучихъ;

Посилае йіхъ земля і небо

Землякамъ у край нашъ на ува́гу,

(Мара ввіходить.)

Але гляньте! Онъ, вернулось знову!

Хай теперь хочъ громомъ мене вдарить,

А ёму я заступлю дорогу.

Стій, маро! Якъ-що ти маешъ голосъ,

Коли словомъ володіешъ—мовъ намъ!

Може маю то вчинити добре

Тобі въ спо́кій, а собі въ рятунокъ,—

То кажи! Або тобі свідоме

Якесь лихо, що надъ краемъ висить,

Котре-бъ можна й одвернуть, дізнавши,—

То кажи! А може закопавъ хто.

Въ земне надро скарбъ, надбаний здирствомъ,

Бо й за те, мовлявъ, ви духи часто

Мусите по смерти сновигати,—

То кажи! Зъясуй мині! Стрівай-бо!!

(Півень крикнувъ.)

Стій! Промовъ!!... Спини ёго, Марцеле!

Марц. Чи не впарить келепомъ у ёго?

Горац. Э-жъ! Ударь, якъ-що не схоче стати!

Берн, Ось вінъ!

Горац. Ось де! (Мара зника.)

Марц. Зникъ; пішовъ! Недобре,

Що ёго спиняли силоміццю:

Вінъ такий величній, невразливий,

Мовъ та пара. Ці замахи марні—

Тільки глумъ та зла надъ нимъ зневага.

Берн. Вінъ уже наваживсь бувъ мовляти,

Якъ въ ту мить десь кукурікнувъ півень.

Горац. А здрігнувсь вінъ, мовъ злочинець лютий

Відъ страшного по́клику. Чува́въ я,

Ніби півень, цей ранко́внй су́рмачъ,

Своімъ крикомъ голоснимъ, горластимъ

Розбужа̀ денного бога зъ сону,

Й на те гасло вся нечиста сила,

Де бъ на той часъ не була—чи въ морі,

Чи въ огні, чи на землі, чи въ вітрі—

Мерщі никне по таемнихъ схо́вахъ:

Якъ оце ми й бачили тутъ заразъ.

Марц. Справді зникъ вінъ, ледве крикнувъ півень.

Кажуть люде, що въ святъ-вечіръ саме,

Цілу нічъ передъ Різдвомъ Христовимъ,

Кукуріка досвітко́вий птахъ той,

І тоді зовсімъ вже не насміе

Й потикну́тись де нечиста сила;

Ночі ті здорові і немае

Злихъ планидъ, ні чарівниць, ні відёмъ,—

Чари іхъ тоді не мають сили:

Така нічъ то доброчинна й гожа!

Горац. Чувъ і я те-жъ, та щось трохи й вірю.

Але он-де, на східсонця гляньте:

Уже ранокъ у рожевій ризі

До насъ плине по росі перлистій

Зъ того кряжу. Часъ скінчити варту.

Ну, ходімо! Й моя рада, друзі,

Щобъ про все, що сеі ночі здріли,

Сповістить Гамлету молодому,

Бо въ закладъ я й голову заставлю,

Що мара була німою зъ нами,

А зъ нимъ певно розмовляти стане.

Що жъ, чи згода, щобъ ёму сказати,

Якъ велить повинність намъ і приязнь?

Марц. Раскажімъ! Я знаю, де Гамлета

Цёго ранку можно швидче й здибать.

(Виходють.)

СЦЕНА 2.

Тамъ-же, Пишна світлиця у Замку.

(Сурмлять сурми. Увіходютъ: Король, Королева, Гамлетъ, Полоній, Лаэртъ, Вольтінандъ, Корнелій, вельможне панство й придворні.)

Король. (сідаючи на троні):

Хочъ ще памъять про сконання брата

Дорогого у насъ надто свіжа,

Хоча намъ-би подобало краще

Въ своімъ серці тугу-жаль носити,

Та й усімъ підданнимъ нашімъ рівно

Тимъ-же смуткомъ оповити чо̀ла;

Але розумъ супроти природи

Повстае і намъ велить у міру

Сумувати, та й про себе дбати.

Ото-жъ тимъ свою сестру спочатку,

А тепера королеву нашу—

Володарьку вдовиного паю

Въ нашімъ славнімъ і вояцькімъ панстві —

Узяли собі ми за дружину.

Нашу радість притисну́ла туга:

Одно око те́мрилось слёзою,

А другее втіхою світилось;

При труні гули пісні весільні,

А при шлюбі—похоронні співи:

Щастя зъ горемъ важили ми рівно.

Ми схилились: на пораду мудру,

Яку вільно ви есте давали

У цімъ ділі. Всімъ за те спасибі!

А теперъ річъ поведу про дру́ге:

Знайте ви, що молодий норвежинъ

Фортинбрасъ, щось важучи вже лехко

Наші сили, взявъ собі у думку,

Нібъ, за смертю любого намъ брата,

Наше царство розійшлось на скрепахъ,

Розхиталось і валитись мае;

Такъ ото химерою завзявшись,

Що ёму бъ то все оте спріяе,

Обража́ насъ посланцями й править

Черезъ нихъ кгвалтовно усі землі,

Котрі батько ёго стративъ въ боі,

А нашъ братъ одержавъ по закону!

Оттака про ёго річъ. Тепера

Третя річъ про насъ і це зібрання.

Королю Норвежському і дядьку

Молодого Фортинбраса ми ось

Пишемо, що хворий, ветхий деньми,

Не встае вінъ певно въ свого ліжка

І не зна про за́міри небожі;

То нехай ті розпочи́нки спинить,

Бо вербунки й узброення війська—

Коються въ ёго державі власній.

Такъ ото-жъ на те ми посилаемъ

Васъ, Вольтманде й васъ, Корнеле любий,

Одвезти старому королеві

Ці листи шано̀бні та ласкаві,

А въ умовахъ зъ королемъ величнімъ

Ви повинні поважатись згодно

Отцёму окре́мному наказу (подае папери).

Прощавайте-жъ; нехай пильність ваша

Намъ досвідчить і прихильність вашу!

Корн., Вольт. Цимъ, королю, якъ і иншимъ завжди

Ми докажемъ нашу щирість.

Король. Певенъ.

Ну, щасливо-жъ! (Корн. і Вольт. виходють.)

А теперь, Лаэрте,

Що нового намъ сказати маешъ?

Ти хотівъ чогось у насъ прохати,—

Щожъ таке́е? Ти самъ добре знаешъ,

Що до діла виречене слово

Передъ данськимъ королемъ не гине;

Я не знаю, щобъ ти й змігъ бажати,

На що я ранішъ іще-бъ не згодивсь:

Голова не такъ до серця щира,

І рука не такъ до вустъ услужна,

Якъ до батька твого данське берло

Чого-жъ хочешъ ти, кажи, Лаерте?

Лаэрт. Я бажаю тільки ласки й згоди

Вашоі, величній Господа́рю,

Щобъ нині до Франціі вернутись:

Я звідтіль у Данію спішився,

Аби вамъ засвідчити шанобу

При вінчанні; але ту повинність

Учинивши, мушу я признатись,

Що моі думки́, і всі бажання

Линуть зновъ до Франціі й благають

Вашого дозволу.

Король. А відъ батька

Е дозвілъ вже? Що Полоній скаже?

Полон. Вінъ ёго, королю, намаганням,

Таки вирвавъ, і я врешті зъ жалемъ

На ёго хіть ізгодитись мусивъ.

Проти волі притиснувъ печатку;

То дозвольте, хай вже зъ ласки йіде!

Король. Йідь, Лаерте, куди хочешъ вільно

І орудуй своімъ власниць часомъ;

Користуйсь, втішайсь нинъ до вподоби!

Ну, Гамлете, мій небоже й сину?

Гамлетъ (на бікъ.) Більшъ чимъ небіжъ, трохи меншъ

відъ сина.

Король. Невже й досі тебе криють хмари?

Гамлетъ. Навпаки, мій Господарю: сонце

Біля мене надто сяйвомъ грае.

Королева. Скинь, Гамлете любий, чорне вбрання ⁵),

Та поглянь на короля приязно.

Годі вже, втопивши въ землю очі,

Все шукати батька постать славну.

Самъ ти знаешъ, -це всесвітня доля:

Що живе, те й помирати мусить,

Перейти звідсіль у віковічність.

Гамлетъ. Такъ, це річъ звичайна, королево.

Королева. А якъ такъ, то для чого-жъ въ цімъ разі

Це тобі здаеться чимсь непевнимъ?

Гамлетъ. Якъ здаеться, королево? Ні бо!

Не здаеться, а й на всправжки е такъ:

Я не знаю жодного »здаеться«....

Добра мамо! Ні оцей плащъ чорний,

Ні звичайне це смутко́ве вбрання,

Ні зітхання, ні протяжний сто́гінъ,

Ні зъ очей джере́ла слізъ несхнучихъ,

Ні усі ознаки ті й прикраси,

У які вбиратись любить туга,

Не зъясують, якъ я й чимъ болію....

Оте все й »здаваннямъ« може бути,

Бо всімъ тимъ і личкуватись можна;

Але те, що я на серці маю,

Не здавання, а истота щира:

Воно більшъ за всі оздоби туги!

Король. Це, Гамлете, і хвалебно й гарно,

Що про батька ти ховаешъ памъять,

Ёму смутний обовъязокъ чинишъ;

Але все-жъ згадай: твій батько, дідъ твій,

Прадідъ - тежъ батьківъ своіхъ ховали.

Для нащадківъ е пак обовъязокъ,

Який часъ за батькомъ потужити;

Але такъ журитись черезъ міру—

Це вже е упертість. Така туга

Виявляе неосвітний розумъ,

Горду волю, лехкодухе серце,

Непокіръ до Бога, та.... нарешті —

Чоловіку й не пристала навіть:

На́-що тимъ у край вражати серце,

Що звичайне і щоденне всюди,

Що відоме і малому навіть,

Одчого ніхто втекти не може?

Та це й гріхъ великий передъ Богомъ,

І мерцеві, і природі кривда,

І самому розуму образа,

Бо для ёго смерть е річъ звичайна,

І вінъ намъ одпоконвіку навіть

Промовля надъ кожнимъ трупомъ грізно:

»Такъ повинно бути!« Ми прохаемъ,

Кинь ти геть оту журьбу нікчемну,

Та вважай за рідного насъ батька!

Хай увесь світъ зна, що ти, найблизчий

До престолу нашого і серця,

Що тебе кохаемо ми щиро,

Якъ кохати сина батько зможе.

Твоя жъ думка въ Віттінбергъ вернутись

Въ перекіръ бажаннямъ нашімъ стала,

І тебе ми просимо зостатись—

Намъ на радість та на втіху—тута;

Зроби ласку, перший нашъ вельможцю,

І небоже, і коханий сину!

Королева. Хай, Гамлете, й неньчине жадання

Не йде марно: я прошу, не йізди

Въ Віттенбергъ, а зъ нами тутъ зостанься.

Гамлетъ. Ваша воля: я корюсь йій завжди.

Король. Отъ одпо́відь і шанобна й гожа!

Будь, Гамлете, зъ нами рівнимъ тута!

Часъ намъ, Пані! Ця слухъяність добра

Твого сина ажъ на серці въ мене

Усміхнулась радістю. За ласку

Я бажаю, щобъ гармати грубі

Сповіщали ажъ до хмаръ високихъ

Кожний кубокъ, що сёгодня буде

Король данський на здоровъя пити:

Хай і въ небі грімъ земний лунае,

І воно хай відгукне громами

На гукання наші! Ну, ходімо!

(Всі, крімъ Гамлета, виходють.)

Гамлетъ (самъ собі.) О! Коли-бъ це вельми тя́жке тіло

Та могло розпастись, разтопитись

І росою, чи туманомъ взятись!

Коли-бъ Вічний не каравъ на небі

Самогубця!.... Боже, милий Боже!

Які бри́дкі, знівечені, марні,

Та мізерні, на мій поглядъ, втіхи

На цімъ світі! Охъ, якъ гидко жити!

Це життя—немовъ садокъ здичалий,

Де буръянъ порозростався буйно....

І для чого сталось те? Заледве

Вісімъ тижнівъ, якъ умеръ вінъ, вийшло....

Ні, не такъ! Не буде навіть вісімъ!

І такий же ще король величній!

Адже вінъ, якъ порівнять до цёго, —

Аполонъ передъ гидки́мъ Сатіромъ!

А кохавъ якъ мою матіръ чуло,

Навіть вітру не дававъ дихнути

Вінъ на неі..... Святе небо й земле!

На́-що все я памъятати мушу?

Я́къ вона до ёго пригорталась!

Та, здавалось, зъ поцілункомъ кожнимъ

Въ неі хіть до любощівъ зростала....

А проте за місяць тільки!.... годі!

Бодай краще це забуть на віки!

Лехкодушність —твое ймення, жінко!

За одинъ пакъ той недовгий місяць....

Черевиківъ не зтоптала навіть,

У якихъ за біднимъ тіломъ батька

Вона йшла въ слёзахъ, мовъ Ніобея;

І теперъ, та са́ма..... Сила Божа!

Звірь бездушний сумувавъ би довше!

Повінчатись зъ моім дядькомъ, братомъ

Мого батька? Але вінъ до ёго,

Наче я до Геркулеса схожий!

Черезъ місяцъ! Ще зъ тихъ слізъ брехливихъ

Сіль йій я́трить зчервонілі очі,

А вона вже й шлюбъ узяти встигла!

О, квапли́вість сороміцька! Бігти

Зъ такимъ спіхомъ въ кровомісне ліжко!

Ні, крий Боже! Це погано діло

До добра не доведе ніколи!

Ний же серце, надривайся зъ болю,

Бо язикъ я затримати мушу!

(Увіходють Гораціо, Бернардо й Марцелло.)

Горац. Шанування Принцю!

Гамлетъ. Дуже радий,

Що здоровимъ бачу васъ...... Горацій,

Якъ-що памъять не ледачу маю?

Горац. Такъ, вінъ саме, ясноможний принце,

І назавжди вашъ слуга покірний,

Гамлетъ. Скажіть краще—добрий другъ; зміняймось

Цимъ прозваннямъ зъ вами! Що-пакъ робишъ

Ти оттутъ одъ Віттенборга по́даль?

А, Марцелло?

Марц. Такъ, мій принце добрий.

Гамлетъ, Дуже радий бачить васъ. Добридень!

(До Горація) Але справді, черезъ-що ти кинувъ

Віттенберга?

Горац. Зъ лодарства, мій принце.

Гамлетъ. Я не давъ би ворогові навіть

Такъ про тебе обізватись: самъ ти-жъ

Не образишъ мого вуха більше.

Не примусишъ ёго—няти віри

Отій кривді, що на себе зводишъ!

Ти не лодарь, це я добре знаю:

Яке-жъ діло въ Эльзінорі маешъ?

Тутъ тебе, поки повернешъ звідціль.

Навчимо ми попивати тяжко....

Горац. Я прибувъ на похоронъ, мій принце.

Вашого родителя.

Гамлетъ. Не смійся.

Не кепкуй, мій товаришу, зъ мене;

Моя думка—ти хапався певно

На весілля до моеі неньки?

Горац. Воно правда, що й весілля, принце.

Після того незабаромъ сталось.....

Гамлетъ. По хазяйськи, по хазяйськи. друже!

Зъ похоронъ лишилося печене—

За холодне на весіллі стало.

Я бъ, мій друже, бувъ раднійший стрітись

Зъ найлютішимъ ворогомъ, на небі.

Ніжъ дожитись тутъ до дна такого!

Батько, батько! Я ёго мовъ бачу!

Горац. Де-жъ то?

Гамлетъ. У душі передъ очима.

Друже.

Горац. І мині траплялось бачить—

Бувъ король величній та прекрасний!

Гамлетъ. Чоловікъ вінъ бувъ цілкомъ у всёму;

Не побачу я такого ввіки!

Горац. Я, здаеться, ёго бачивъ, принце,

Цеі ночі.....

Гамлетъ. Якъ? Кого ти бачивъ?

Горац. Короля й отця вашого, принце,

Гамлетъ. Короля й отця мого ти бачивъ?

Горац. На хвилинку дивування втиште

Та вважайте, про якее чудо

Я вамъ, принце, росказати хочу,

А допевнять мое слово свідки.

Гамлетъ. О, росказуй, Бога ради, швидче!

Горац. Оце буде вже дві ночі по́рядъ,

Якъ Бернарду і ёму (на Марцелло) на варті,

Са́ме въ північъ непроглядну, глупу,

Ось-що сталось: йімъ зъявилась по́стать,

Мовъ отець вашъ—такъ на ёго схожа,

Вся у зброі, зъ голови до пъяти,

Й повузъ йіхъ величнёю ходою

Пройшла тихо та поважно тричі,

Близько такъ, що ледве не черкала

Булавою, що въ рукахъ держала,

А вони-жъ-то вирячили очі,

Похололи на драглі ⁶) одъ ляку

Й не насміли нари зъ вустъ пустити.

Про страхи́ ці повістили нишкомъ

Мині вчора і на цю нічъ третю

До сторожі ставъ я зъ ними разомъ....

Одже й справді, якъ вони казали,

Въ тужъ годину і въ такій поставі-жъ

До краплини зновъ воно зъявилось;

Вашого родителя пізнавъ я:

Дві руки ці такъ не будуть схожі!

Гамлетъ. Де-жъ було це?

Марц. На террасі, принце,

Де въ ночі ми завжди держимъ варту.

Гамлетъ. І до ёго не озвавсь ти словомъ?

Горац. Озивався, але тінь мовчала;

Тільки разъ мині здалося, ніби

Підвело привіддя вгору чоло

Й повернулось, мовъ промовить хтіло;

Але саме тоді крикнувъ півень,

І воно на голосний той покрикъ

Полину́ло і туманомъ зникло....

Гамлетъ. Дивне диво!

Горац. Але правда щира,

Якъ живий стою я, ясний принце....

Ми вважали обовъязкомъ нашимъ

Васъ про це освідоми́ти.

Гамлетъ. Такъ, такъ!.

Де не певне щось: мині ажъ сумно....

Чи на варті й сю нічъ ви?

Всі. Ми, принце.

Гамлетъ. І оружний, кажите?

Всі. Оружний,

Ясний принце.

Гамлетъ. Зъ голови до пъяти?

Всі. Зъ пъятъ до тімъя, велеможний принце.

Гамлетъ. Ви про те не бачили обличчя?

Горац. Якъ же, принце: у ёго причілля

Було зняте.

Гамлетъ. Ну, а видъ мавъ грізний?

Горац. Ні, не гнівъ, а швидче вже скорбота

Одбивалась на виду.

Гамлетъ. Червоний,

Чи блідий бувъ?

Горац. О, бліди́й страшенно....

Гамлетъ. І на васъ дивився все вінъ пильно?

Горац. Разъ-у-разъ.

Гамлетъ. Чомъ я не бувъ при то́му?!

Горац. Ви бъ на місці зкамъяніли.

Гамлетъ. Може,

Може бути. І вінъ бувъ пакъ довго?

Горац. Такъ, якъ можна налічити сотню,

Не хапавшись.

Берн. і Марц. Довше, довше.

Горац. Той разъ,

Якъ я бачивъ, то не довше буде.

Гамлетъ. Борода була, пакъ, трохи сива?

Горац. Така сама, якъ въ живого бачивъ,—

Мовъ соболь, по чорному срібляста.

Гамлетъ. Я всю нічъ цю пропильную: може,

Вінъ ще прийде?

Горац. Запевняю, прийде.

Гамлетъ. Якъ-що візьме воно видъ шанобний

Мого батька, то нехай хочъ пекло

Свою пащу роззіхне й накаже,

Шобъ мовчавъ,—я говорити буду!

Я прохаю всіхъ васъ, коли й досі

Про це диво таіну ховали.

То мовчіть, будь ласка, і на-далі....

Не звіряйте язику нічого,

Щобъ не сталось сеі ночі зъ нами,

А міркуйте тільки въ думці тихо:

Я оддячу вамъ за вашу приязнь.

Прощавайте-жъ! Опівно́чі близько

Самъ прийду до васъ я на террасу.

Всі. Ваші слуги, ясноможний принце.

Гамлетъ. Ні, мині ви друзяка́ми будьте,

Якъ і я до віку вамъ. Прощайте!

(Горац., Марц. і Бернард. виходють.)

Мого батька духъ озбройний..... все це

Негараздъ: я прочуваю серцемъ

Тутъ якесь-то лиходійство ги́дке.....

О, коли бъ вже швидче нічъ настала!

Поки-жъ що,—душе моя, спокойся:

Хай прикрие вся земля злий вчинокъ,

А вінъ вирне передъ очі миру!

(Виходють.)

Сцена 3.

Кімната въ господі у Полонія.

(Ввіходють Лаэртъ і Офелія.)

Лаэртъ. Мое збіжжа уже все въ пакунку;

Прощай, сестро! Якъ зъ погожимъ вітромъ

Корабель бува росправить крила,

То не спи, а дай про себе звістку.

Офелія. Чи ти-жъ можешъ зневіряти въ тому?

Лаэртъ. Ну, гараздъ. А отъ, що до Гамлета,

I до ёго залицяннівъ марнихъ,

То вважай йіхъ за одну химеру,

За збуріння запально́і крови:

Це хвіялка, про́весни первоцвітъ,

Рання квітка, але й вутла дуже:

Гарна, пишна, та не довговічня;

Запашна на коротеньку хвилю—

Й більшъ нічого.

Офелія. Більшъ нічого, справді?

Лаэртъ. Більшъ нічого, вірь мині вже, сестро:

Бо природа у зростанні ширить

Не одно пакъ наше верхнье тіло;

Але въ міру, якъ ця постать більша,

Зноситься і духъ нашъ у святині,

Обовъязки розума зростають.

Може вінъ теперъ тебе й кохае,

Може справді жодна пляма, кривда

Не бруднить ёго бажання доси́;

Але бійся, при ёго величчі,

Не належить ёму власна воля;

Та вінъ самъ невільникъ свого роду,

І ёму невільно, якъ отъ другимъ,

Простімъ людімъ, собі вибрать пару,

Бо одъ цёго вибору залежить

Всёго царства і добро, і сила;

Въ ділі цімъ вінъ самъ підлеглий раді

Своіхъ слугъ, того, мовлявъ би, тіла,

Котрого вінъ голова. Ото-жъ-то,

Коли знову про палке кохання

Зніме річъ, то будешъ недурною,

Якъ-що йій на стільки діймешъ віри,

Скільки самъ вінъ, въ своімъ стані вільний

Свое слово спевнити, справдити:

Бо надъ ёго волею пануе

Спільний голосъ данського народа.

Ти зміркуй-но, яка втрата буде

Твоій честі, коли станешъ слухать

Ёго співи іймовірнимъ вухомъ,

Коли згубить свое серце чуле,

Або часомъ скарбъ дівочий чесний

Оддаси ёго бурхливій хіті?

Стережись, Офеліе, будь-ласка,

Стережися, моя сестро люба!

Ухиляйся одъ палкихъ жаданій,

Не звіряйся небезпешнимъ мріямъ:

Найбезвинша дівчина вже плямить

Соромливість, коли часомъ навіть

Місяцю покаже своі і ва́би.

Сама святість не втіка одъ бре́хень;

Робакъ точить на весні перво́цвітъ

Часто перше, ніжъ бруньки́ розпукнуть;

Въ молодощахъ, въ той росистий ранокъ,

Більшъ усёго труйні вітри шкодють.

Будь обачна-жъ: страхъ—найкраща варта.

Молодо́щі й безъ другихъ напастей

Мають досить боротьби зъ собою!

Офелія. Я сховаю про ці ради памъять,

Якъ сторо́жу до моёго серця.

Але й ти, одначе, милий брате,

Не чини такъ, якъ чернець-лукавець,

Що усіхъ насъ наставля суворо

На крутий, колючий шляхъ до неба,

А проте, розпустникъ ненажерний,

Топче самъ перво́цвіти хороші

У зала́ссі та сваволі любій,

І не дбае про свою пораду.

Лаэртъ. Ну, за мене ти не бійся, сестро

Але я барюся..... Ось і батько.

(Ввіходить Полоній.)

Благословіть мене, тату, вдруге—

Хай мині подвійне й щастя буде:

Таки доля поспріяла зъ ласки

Попрощатись зъ вами, тату, ще разъ.

Полоній. Ти ще тутъ, Лаэрте? Гайда, гайда!

У дорогу! Вже напруживъ вітеръ

Парусисті щогли: тебе ждуть тамъ.

Ось мое благословення, сину!

(Кладе руну на ёго голову.)

А тепера накарбуй на спо́минъ

Ти одъ мене де-які нака́зи:

Не розбовкуй, що на мислі маешъ.

І не зважуйсь учинить нічого,

Напередъ не зміркувавшись добре.

Про̀стимъ будь, не будь за панібрата.

Коли знайдешъ, випробуешъ друга,

Ти прикуй ёго до серця сталлю;

Але рукъ ти не мозоль стисканнямъ

Зъ першимъ птахомъ, що на стежці стрінешъ.

Сторожися пакъ заходить въ сварку;

Скоро-жъ встрявъ, то такъ уже поводься,

Щобъ тебе оберігався ворогъ,

Слухай всіхъ, а говори, не зъ всякимъ;

Уважай на міркування кожне,

Але власне ти ховай про себе.

Одягайся, якъ кешеня тягне, -

Пишно, але не химерно надто:

Пo одежі чоловіка важуть.

А въ Парижі найзначніші люде

Дуже добре знаються въ одежі.

Не боргуй і не роби позичокъ:

Поборгуешъ—стратишъ зъ грішми й друга,

А позички—господарство нищуть.

Щонайпершъ до себе будь правдивимъ,

І якъ нічъ нехибно йде по дневі,

Такъ і ти не будешъ неправдивимъ

До другихъ ніколи. Ну, щасливо!

Хай мое благословення, сину,

У тобі зміцнить оці поради! ⁷)

Лаэртъ. Бъю чоломъ, шановний батьку й пане!

Полоній. Часъ, пора: тебе чекають слуги.

Лаэртъ. Прощай, сестро! Памъятай же добре,

Що тобі казавъ я.

Офелія. Все замкнуто

Въ моіхъ думкахъ; ключъ візьми до себе!

Лаэртъ. Прощавайте-жъ! (Виходить.)

Полоній. Що казавъ вінъ, доню?

Офелія. Не у гнівъ вамъ, про Гамлета де-що.

Полоній. А! До речі. Я чувавъ, дитино.

Що Гамлетъ оце зъ якого часу

Ізъ тобою бачиться самъ-на́-самъ,

І що ніби ти сама, ласкава,

На те згоду подаешъ моторно?

Якъ що такъ (а казано мині те,

Щобъ я мавъ пересторогу пильну).

То вже, дочко, я сказати мушу.

Що сама не розуміешъ добре.

Якъ повинна свою честь і ймення

Шанувати. Ну, признайсь по правді.

Що міжъ вами?

Офелія. Вінъ знедавна, тату,

Й не одинъ разъ признавався щиро

І доводивъ про свою прихильність.....

Полоній. Про прихильність? А? Ти такъ говоришъ.

Якъ мале дівчатко нерозумне,

Що не віда і страху ні въ чому!

Що-жъ ти зразу поняла і віри

Тимъ признаннямъ, якъ сама говоришъ?

Офелія. Я не знаю, що й подумать, тату.....

Полоній. Ну, такъ я навчу, що думать треба:

Ти, дитино, вважила за злото

Обіцянки ті дешеві, мідні!

Шануйсь краще, а не то бувае —

Ну, вже слова викида́ти ніде—

Іще батька ти пошиешъ въ дурні...

Офелія. Вінъ нині надокучавъ коханнямъ,

Але такъ поштиво.....

Полоній. Такъ поштиво!

Роскажи пакъ! Знаю!

Офелія. Але, тату,

У річахъ усимъ святимъ вінъ клявся.

Полоній. Этъ! Це сільця на куріпокъ! Знаю,

Коли кровъ шумуе въ насъ, то серце

Наділя язикъ клятьба́ми щедро;

Блискавки це, моя доню, бистрі;

Не вважай йіхъ за вогонь правдивий—

Вони сяють, та не гріють зроду

Й на самихъ-но обітницяхъ гаснуть.

Напередъ скупішъ, моя дитино,

Ти даруй размовоньки дівочі;

Не біжи на перше закликання,

А шануй, цінуй себе дорожче.

Шо-жъ до принця, то ти май на мислі,

Що вінъ хлопець, і ёму на жарти

Орчикъ довший, ніжъ тобі. Ну, врешті

Не звіряйсь, Офеліе, на клятби:

Вони тільки видаються зверху

За шановні та ласкаві,—зъ-споду-жъ

Притаілись у нихъ грішні хіті;

Йімъ здалась на те божба та святість,

Аби краще заманити нею.

Досить буде, кажу разъ на-завжди:

Зъ гуляно́къ не крадь мині й хвилини

На зустрічі і розмови зъ принцемъ!

Гляди-жъ добре й памъятай це слово!

Теперъ—зъ Богомъ!

Офелія. Ваша воля, тату!

(Виходить.)

СЦЕНА. 4.

Терраса.

(Ввіходютъ Гамлетъ, Горацій і Марцелъ.)

Гамлетъ. Зімно страхъ. А вітеръ такъ і ріже.

Горац. Справді, холодъ ажъ проймае наскрізь.

Гамлетъ. А яка теперъ година?

Горац. Певно

До півночі близько.

Марц. Ні, вже била.

Горац. Справді? я не чувъ: якъ такъ, то швидко

Уже часъ, коли мара блукае.

(Чуть здалі сурми і гукання гарматъ.)

Шо за знакъ це, велеможний принце?

Гамлетъ. Це король пъе, бенькетуе сю́нічъ,

Скаженіе въ сороміцькихъ танцяхъ;

І що-разу, якъ вінъ чашу зъ реньскимъ

Вихиля, то бубни і гармати

Воздають ясу ёму.

Горац. Цe звичай

Тутъ такий?

Гамлетъ. Та звичай-же. На мене,—

Хоча я й родився у цімъ кра́і

І до цёго призвичаівсь зъ-малку,—

Було бъ краще оттакі звича́і

Поламати, ніжъ ховати. Отъ-пакъ,

За пъяництва та розспусти дикі

Насъ, відъ сходу й до заходу сонця

Всі народи зневажають, ганють,

Гультяями, піяками кличуть

І валяють наше ймення въ сміття.

Та й по правді,—ці непутства можуть

Обернути въ ні̀вець усю славу

Нашихъ кращихъ, найславнішихъ вчинківъ.

Такъ бува і зъ кожнимъ чоловікомъ,

Якъ-що ма хто прирожденну ваду,—

Чи жагу наприкладъ яку буйну,

Що лама всі розума твердині,

А чи звичку, шо иржою крие

Усі цноти найхвальніші наші:—

(Хоча ми въ рожденні неповинні,

Бо не власні виберать породи)

А проте, коли такимъ вродивсь хто,

То вже люде, хай здоровъ самъ знае,

Зауважуть оту ваду тільки,

Що ёму природа, чи пригода

Наділила; инші-жъ усі цно́ти,

Бодай сяли-бъ, якъ сама святиня,

І були незмірні, яко благо—

Підуть всі ні-за́-що черезъ пляму.

Одна цята, одна крапля бруду

Запсуе велебнішу исто́ту ⁸).

(Мара ввіходить.)

Горац. Подивіться, ось воно вже, принце!

Гамлетъ. Крийте насъ, святі небесні сили!

Хто-бъ не бувъ ти—духъ благий, чи клятий,

Чи пахучі повівання зъ неба

Ти несешъ, чи чадні бурі зъ пекла,

Чи зъ благимъ наміромъ, а чи зъ лютимъ—

Твоя постать такъ привабно-дивна,

Що зъ тобою говорити мушу.—

Тебе кличу: батьку мій, Гамлете,

І коро́лю найясніший данський!

Озовися до мене, благаю!

О, не дай въ сліпо́ті погибати!

Повісти, чого святі кістки ці

Розірвали покривало смертне?

І чого труна та, де сховали

Тебе въ мирі, роззіхнула страшно

Свою тяжку, марморо́ву пащу,

І тебе на цей світ повернула?

Що то значить, повісти намъ, трупе,

Шо виходишъ ти закутий въ сталі

Підъ бліде́ це місячне промінна

І страхами наділяешъ ночі?

Задлячо́го намъ, сліпимъ та темнимъ,

Ти бентежить і морозишъ мозокъ

Недосяжнимъ для душі гаданнямъ?

Одпові̀дай, що віщуе все це.

Чого треба, що чинити маемъ?

Горац. Воно манить васъ до себе, принце,

Ніби хоче щось сказать самъ-на́-самъ.

Марц. Гляньте, принце, якъ маха ласкаво

Вамъ рукою, щобъ пішли въ окреме

Яке місце; але ви не йдіть зъ кимъ!

Горац. Стережіться, не ходіть!

Гамлетъ. Не хоче

Говорить вінъ тутъ; за нимъ піду я.

Горац. Не робіть того, мій любий принце.

Гамлетъ. Чомъ? Чого боятись? Я життя це

І на шпильку не вважаю навіть;

А душі, що вінъ вчинити зможе,

Коли та, якъ самъ вінъ, есть безсмертна?

О, зновъ манить! Вслідъ за нимъ іду я!

Горац. А що; принце, якъ бува затягне

Васъ у хвилі, чи на страшне тімъя

Тіі ске́лі, що надъ моремъ звисла?

Та ще прийме тамъ страшну личину,

Аби розумъ вамъ знесилить, принце,

й довести до божевілля навіть!

Зважте те, що саме місце зможе

Въ кожнімъ мозокъ огорнуть страхами

До одча́ю, коли хто погляне

Звідтіля на неосяжне море,

Що внизу десь гоготить і стогне.

Гамлетъ. Зновъ махае.... (до Мари) Йди; я за тобою!

Марц. Не повинні ви іти, мій принце!

(Хвата Гамлета ва руку.)

Гамлетъ. Пусти руку!

Горац. Майте розумъ, принце!

Ми не пустимъ....

Гамлетъ. Мене доля кличе

Й моімъ жиламъ наддае потугу,

Яку мае тільки левъ немейский.

(Мара манить)

Манить знову.... (вириваеться) Гей, пустить,

панове!

Йій же Богу, хто мене зупинить,

То зъ того я самъ зроблю привіддя!

Гетьте на-бікъ...(до Мари) Йди, і я вслідъ заразъ.

(Мара і Гамлетъ виходють.)

Горац. Зъ дивови́жі вінъ мовъ зсунувсь зъ глузду!

Марц. Доженімо; то повинність наша

У цёму не слухать.

Горац. Ну, ходімо

Вслідъ мерщі. Охъ, чимъ скінчиться все це!...

Марц. Щось непевне въ королевстві данськімъ:

Завилася якась не́чисть.

Горац. Небо

На те згляне.

Марц. Ну, за принцемъ швидче!

СЦЕНА 5.

Дальня сторона платформи.

(Ввіходить Мара, за нею Гамлетъ.)

Гамлетъ. Куди хочешъ завести, повідай?

Ні ступня вже не зроблю я далі!

Мара. Вважай добре.

Гамлетъ. Слухаю.

Мара. Отъ-отъ вже

Настае часъ, що вернутись мушу

Я въ кипъячу, ту пекельну сірку.

Гамлетъ. Охъ, мано́ нещастная!

Мара. За мною

Не жалкуй, а вельми вважно слухай,

Що тобі я повістити маю.

Гамлетъ. Повіщай—я слухати повиненъ.

Мара. І помститись те-жъ, коли почуешъ.

Гамлетъ. Якъ? Помститись?

Мара. Твого батька—духъ я:

По прису́ду який часъ ще мушу

Ніччю тутъ блукати, а що-дня тамъ

У вогні жерущімъ брать покуту.

Ажъ поки геть полумъя не злиже

Плямъ зъ гріхівъ, що за життя вчинивъ я

Коли бъ смівъ я росказати тільки

Про всі тайни у моій темни́ці,—

Тоді бъ кожне що-найменше слово

Роздавило-бъ тобі душу зразу,

Застудило-бъ молоду кровъ въ жилахъ,

Потягло бъ і вирвало зпідъ лоба

Твоі очі, якъ зорі дві ясні,

Розвило бъ всі кучери хвилясті,—

Догори піднявши коженъ волосъ.

Якъ голки на йіжаку сердитімъ!

Але вухо ізъ креви та тіла

Нe здолае вічнихъ тайнъ спізнати

Зъ того світу.... Слухай, слухай, слухай!

Якъ-що батька ти любивъ хочъ трохи....

Гамлетъ. Світе-Боже!

Мара. То помстись за гидке

Душогубство....

Гамлетъ. Якъ? За душогубство?

Мара. Такъ, усяке душегубство гидке;

Але це було надъ все мерзіше—

Нечува́ле, надзвичайно люте....

Гамлетъ. О, повідай Бога-ради швидче:

Въ ту-жъ хвилину я на крилахъ пру́дкихъ,

Якъ та думка, якъ кохання мрія,

Полечу до помсти.

Мара. Бачу, бачу,

Що готовий; та инакъ ти бувъ би,—

Якъ би й це не запалило гнівомъ,—

Ще въялішимъ за рогізъ негідний,

Що росте і зъ супокою трюхне

Понадъ Лети кручі. Ну, Гамлете,

Слухай добре: розпустили чутку,

Що коли я спочивавъ въ садочку,

Нібъ мене гадюка укусила,—

І брехня та про мое сконання

Одурила данські вуха хитро;

Але відай, мій юначе славний:

Та гадюка, шо на смерть вкусила

Твого батька,—у ёго короні

Ходить ниньки.

Гамлетъ. О, душе віщлива!..

Дядько мій?

Мара. Вінъ самий, звірь ярливий,

Кровомішникъ! Розумомъ лукавимъ,

А чи словомъ чарівнимъ, облеснимъ,

(Будьте кляті ці знадні кебети,

Відъ якихъ бува одна покуса!),

Кажу, звабивъ до гріха стидко́го

У моеі королеви волю....

А була-жъ на взіръ свята та божа!

О, Гамлете, яка гадка зрада!

Отого, хто іі вірно й чесно

Такъ кохавъ, хто живъ зъ нею въ законі —

На таку мізерію зміняла.

Що до мене і рівняти —годі!

Якъ чистоту не спокусить зроду

Ніякий гріхъ, хочъ-би въ сяйві райсъкімъ.

Такъ розпусту хочъ зъ небеснимъ духомъ

Поеднай, а йій святого ложа

Буде мало й замане́ться гною.

Одже стій! Здается уже ранокъ

Подиха́. Хапаюсь докінчити.

По обіді мавъ я звичку завжди

Спочивати у своімъ садочку:

Такъ ото въ годину ту безпешну

Дядько твій підкравсь до мене тихо

Зъ пляшкою, повнісенькою соку

Блекоти прокля́тоі і вливъ вінъ

Мині въ ухо отіі отрути.

Крові нашій вона згубу діе:

Живимъ срібломъ пробіга по жилахъ

Та проводахъ въ нашімъ тілі, й зразу

Квасить кровъ чистійшу й червонійшу.

Якъ отъ оцетъ—молоко. Це взнавъ я

На собі, і вмить, неначе Лазарь,

Ввесь покривсь смертельнимъ, гидкимъ струпомъ.

Такъ у сні рука братерська вкрала

Въ мене жизнь, корону й королеву;

Підкосила на роско́шахъ грішнихъ,

Й одіслала до Судді святого

Мене зразу, неготовимъ къ смерти,—

Безъ собору, спо́віді й причастя,

Зъ усіма на голові гріхами!

Страшно, страшно, невимо́вно страшно! ⁹)

Якъ-що ти душею не каліка,

Не дозволь, не попусти до того,

Аби данське королевське ложе

Стадо кубломъ кровоміству й блуду.

Але слухай: хочъ якимъ би робомъ

Не захтівъ ти за ці вчинки мститись,

А душі і розуму ясно́го

Не заплямъ заміромъ проти неньки:

Залиши іі святому небу

Й колючка́мъ, що завелись йій въ грудіхъ,—

Хай мордують! Прощавай на віки!

Вже світлякъ віщуе близькій ранокъ,

Бо ёго холодне світло блідне......

Прощавай же, прощавай, Гамлете,

Прощавай і памъятай про мене! (Зника.)

Гамлетъ. О, небесні сили всі! О, земле!

Ще кого, пакъ, саме пекло кликать?

О, мерзота! Здержся, стишся серце,

I ви, жили, не драглійте зразу,

А держіть цупкіше мое тіло!

Памъятать мині про тебе, кажешъ?

Такъ, мано несчасна! Доки памъять

Въ, черепку оцімъ шаленімъ буде!

Памъятать про тебе? Я зітру до цяти

На листкахъ у памъяти моеі,

Всі знаття, оповідання зъ книжокъ,

Всі звичайні та мізерні мислі,

Всі враження, спочування, мріі,

Які склали молодощі й знання,—

І самий-но заповітъ твій буде

Панувати у порожнімъ мозку...

Такъ, хрестомъ клянуся передъ небомъ!

О, зрадни́це! О, невірна жінко!

О, злочинце про́клятий, ненатлий,

Душогубе зъ усміхомъ гадючимъ!

Де́ моя граматка? Треба, треба

Записати, що сміятись можна,

Усміхатись і чинить злочинство,—

Хочъ принаймні въ Даніі, я певенъ. (Пише.)

Горац. (Зза кону.) Принце, принце! Де ви?

Марц. (Зза кону.) Гей! - Гамлете-принце!

Горац. (Зза кону.) Зборонь, Боже!

Ось ви, дядьку, перші тутъ. Тепера

Заповіть ще: »прощавай, мій сину,

Прощавай і памъятай про мене!«

Я поклявся.

Марц. (Зза кону.) Крий Господь ёго!

Горац. Та де ви, принце?

Гамлетъ. Ось! Сюди, мій соколе, мій джуро!

(Ввіходють Горацій і Марцелъ.)

Марц. Що було тутъ, ясний пане-принце?

Горац. Що дізнали, ясний пане?

Гамлетъ. Диво

Нечувале!

Горац. Раскажіть же, принце.

Гамлетъ. Ні, ёго разнесете ви всюди.

Горац. Я? Ніколи, заклинаюсь Богомъ.

Марц. І я тежъ, мій принце.

Гамлетъ. Якъ на васъ це?

Кому бъ спало ізъ людей на думку...

Але крийте таіну!

Горац. і Марц. О, певно!

Клянемося святимъ небомъ, принце!

Гамлетъ. Якъ що е у Даніі злочинець...

То вінъ певно і паскудний злодій.

Горац. Ну, не вартъ було й зъ труни вставати,

Аби намъ оце тільки сказати...

Гамлетъ. Такъ, це правда; ви у тому певні...

А для того, безъ розмовъ даремнихъ,

Подамо одинъ другому руки,

Бо вже часъ намъ розійтися, друзі:

Въ васъ своі суть пожадання й тре́би

(Бо, звичайно, воженъ мусить мати

Своі тре́би і діла), а въ мене.

Бідолахи..... я піду молитись.

Горац. Ваші речі і чудні̀ й непевні.

Гамлетъ. Мині шкода, що вони вражають

Тебе, друже; далебі, що шкода,—

Кажу щиро,

Горац. Тутъ нема образи.

Принце.

Гамлетъ. Е, клянусь святимъ Патрикомъ.

Ще й страшенна! Такъ! Що жъ до привіддя,—

То мана ця чесна, вамъ кажу я:

Коли-жъ вамъ це заманулось знати.

Що і якъ отуть було міжъ нами.—

То втамуйте свою хіть, якъ мо́га.

А тепера-жъ, моі добрі друзі,

Якъ що справді ви для мене друзі.

Товариші, й побратими давні.

По зоружжю,—то зробіть-но ласку

Невелику,

Горац. Раді щиро, принце,

А яку-жъ?

Гамлетъ. Нікому не кажіте.

Що видали сю нічъ тутъ.

Горац. і Марц. До віку,

Ясний пане,

Гамлетъ. Але въ тімъ кляніться!

Горац. Йій-же Богу, а ні слова, принце,

Не промовлю.

Марц. І я тежъ, йій Богу!

Гамлетъ. Присягайтесь на мечі!

Марц. Уже-жъ ми

Побожились, ясноможний принце.

Гамлетъ. На моімъ мечі ще покляніться!

Мара. (Зпідъ земли.) Покляніться!

Гамлетъ. А, це ти, мій бідний

Небораче, обізвавсь зпідъ низу?

Ну, ви чули, якъ гультяй ізъ лёху

Васъ прохавъ поклястися? Чи згода?

Горац. Прокажіть-же, въ чімъ і якъ, мій принце?

Гамлетъ. Щобъ до віку не пробовкнуть слова

Про дива ті, що видали тута;

Присягайтесь на мечі!

Мара. (Зпідъ земли.) Кляніться!

Гамлетъ. Тутъ і всюди? Ну, змінімо місце:

Сюди, друзі! Простягніть зновъ руки

На мій мечъ і покляніться щиро,

Шо довіку будете мовчати,

Про все те, що чулисьте ви тута....

Покляніться-жъ на мечі!

Мара. (Зпідъ земли.) Кляніться!

Гамлетъ. Річъ до діла, мій старезний кроте!

Хутко риешъ нідъ землею ходи;

Добрий грабарь! Ну, ще разъ, панове,

Станьмо далі!

Горац. Світе, Боже милий!

Щось непевне....

Гамлетъ. Привітай же серцемъ

Ту непевність, якъ мандрівця-гостя....

Е богато на землі й на небі

Ще такого, до чого й не снилось

Твоій школі досягнути знаннямъ.

Ну, ходіть-же, покляніться заразъ,

Якъ і перше,—хай Господь споможе!

Якъ-би я химерно не поводивсь,

(Мині може буде треба часомъ

Зъ себе вдати чударя́ якого),

Присягніть, що, дивлячись на мене,

Ви й знаку не подасте нікому,—

Чи зложивши на́-хрестъ руки вважно,

Чи хитнувши головою на-бікъ,

Чи моргнувши, чи сказавши слово

Наздога́дъ непевне, отъ приміромъ:

»Добре, добре! Ми дещицю знаемъ! <

Або: »ми змогли-бъ, коли-бъ хотіли! <,

Або: »дай намъ волю розказати!«,

Або: »якъ-би сміли«... чи й що инше,

Що могло бъ чужому натякнути

На якусь то таіну́. Отъ въ чому

Покляніться мині Богомъ вічнимъ,-

Хай вамъ буде ёго ласка въ нужді!

Мара. (Зпідь земли.) Покляніться!

Гамлетъ. О, спокойся, стишся,

Душе бідна та стражденна! Друзі,

Я звіряюсь вашій ласці щиро,

І що може оттакий біда́ха,

Якъ Гамлетъ, любови й дружби дати—

Вінъ докаже вамъ, якъ Богъ споможе.

Ходімъ разомъ; але пальці завжди

На вустахъ, панове.... Доба наша

Розчахнулась въ скрепахъ. Горе, горе,

Що родивсь я владнувати не́ладъ!..

Ну, ходімо-жъ, товари́ші, вкупі!

(Виходютъ.)

(Завіса.)

ДІЯ II.

СЦЕНА 1.

Кімната въ господі Полонія.

(Входютъ Полоній і Рейнальдо.)

Полоній. Отдаси ёму, Рейнальде, гроші

І листи ці.

Рейнал. Добре, пане.

Полоній. Дуже

Було-бъ мудро, мій Рейнальде щирий,

Коли-бъ перше ніжъ побачишъ сина,

Розпитавсь, якъ вінъ себе поводить?

Рейнал. Я й самъ, пане, те на мислі маю.

Полоній. Гараздъ кажешъ, йій же Богу, добре.

Одже слухай, голубе:—провідай

Ти спочатку, хто въ Парижі зъ данцівъ—

Якъ вони, і де живуть, і зъ чо̀го?

Зъ кимъ знаёмі, куди тратють гроші?

І коли ти, зда́лека завівши,

Манівцями таки дійдешъ справи,

Що вони і мого сина знають,—

То вже близче підступи. Одначе

Все не просто, а закинь імъ зда́лі,

Що ти чувъ про ёго стороною,

Чи приміромъ: »батька ёго знаю,

І сімъю, та і ёго щось трохи.....«

Розуміешъ, мій Рейнальде вірний?

Рейнал. Розумію, пане.

Полоній. Такъ: »щось трохи

І ёго; але (додай ти далі)

Дуже мало; та якъ це той самий,

Про кого, я говорю, то зъ ёго .

Гультіпака на все лихо здатний....«

Та й приший тоді ёму на спину

Скільки хочешъ тихъ квіто́къ... Звичайно,

Не такихъ, щобъ увели въ неславу,—

Ти цёго обережися, конче!—

Набреши про гулянки, пустоти

І бешке́ти, що на волі хлопці

Всюди чинють...

Рейнал. Отъ, наприкладъ, пане,

До гри за́палъ?

Полоній. Такъ, або до чарки,

Чи до герцівъ, чи до звадъ і лаёкъ,

А чи за́палъ до дівчатъ, - то можна......

Рейнал. Й цёго, пане, для зневаги досить.

Полоній. О, далеко, якъ що ти зъуміешъ

Про все це оповістити вміру,

На ёго не кладучи́ дога́ни,

Що розпустний зроду; не про тее

Я й кажу: а ти, дивись, злегенька

Обмалюй усі оті пустоти,

Щобъ у йіхъ завважили небільше,

Якъ завзяття молодоі волі,

Мозку запалъ, серця поривання

І збуріння вогнёвоі крови,

Що належить молодимъ всімъ хлопцямъ.

Рейнал. Але-бъ хтівъ, добродію......

Полоній. Для чого,

Ти питаешъ, те робити треба?

Рейнал. Такъ, хотівъ-би я це знати, пане.

Полоній. Ось мета, і на мій по́глядъ, серце —

Пастка добра. Коли ти на сина

Наплетешъ про ті легкі пустоти,

Котрихъ коженъ, хто потерся въ світі

Не втече, то ти завважъ-но добре:

Якъ що той, зъ шъ ти ведетъ розмову

І въ кого випитувати маешъ,

Коли небудь самъ вбачавъ у хлопця

Хочъ одинъ зъ отихъ грішківъ подобнихъ, -

То тобі вінъ певно такъ одкаже:

»Друже мій,« »добродію«, чи »пане,« —

Дивлячись, якъ вінъ привикъ вітати,

Чи якъ мова і звичайність въ краі

Потребу́е....

Рейнал. Розумію, пане.

Полоній. Ну, тоді вже певно...... конче...... Що-пакъ

Я хотівъ сказати? Не згадаю

Я про щось мавъ довести

Рейнал. Ви, пане,

Щось казали: »вінъ одкаже, певно«....

Полоній. Вінъ одкаже такимъ словомъ: »Знаю

І я хлопця; вчора, чи коли тамъ,

Ёго бачивъ тамъ-то, зъ тимъ, чи зъ инчимъ;

І до правди, якъ казали сами,

Вінъ гравъ въ карти..... чи піячивъ добре...

Чи змагався при гранні въ опуку«.....

Може й те: »що здибавъ, якъ вступавъ вінъ

У господу непотрібну«, й инше.

Теперь бачишъ, що ти правду-рибку

На гачокъ зъ брехенькою і зловишъ:

Такъ-то ми, народъ розумний, зъ глуздомъ,

Викрутасомъ, хитрощю,—й стежками

Вміемъ вийти на шляхъ рівний, битий:

Такъ і ти розвідаешъ про сина,

Коли вважишъ мій наказъ і раду.

Ти, надісь, урозумівъ?

Рейнал. Такъ, пане.

Полоній. Ну, щасливо! Виряжайся зъ Богомъ!

Рейнал. Прощавайте...

Полоній. Придивися й самъ ти

До ёго всіхъ поведе́нцій.

Рейнал. Добре.

Полоній. Та нехай не залиша музики!

Рейнал. Чую, пане.

Полоній. Ну, бувай здоровий!

(Рейнальдо виходить.)

(Офелія ввіходить.)

А! Що скажешъ, дочко?

Офелія. Тату, тату!

Я злякалась оце такъ!

Полоній. На Бога,

Чого й якъ?

Офелія. Я шила у світлиці,

Коли це Гамлетъ—сусіль у хату!

Въ каптані розхрістанімъ на о́пашъ;

Безъ бриля, чи хочъ шлика на чолі;

Безъ завъязокъ, у бруднихъ панчохахъ,

Що зовсімъ на щиколотки звисли;

Самъ блідий, якъ полотно сорочки;

Тремтять ноги, ажъ коліна бъються,

І такий видъ жалібний бувъ въ ёго, -

Отъ, немовъ допіру вирвавсь зъ пекла,

Щобъ повідать про страхи́..... Ото-жъ вінъ

Ставъ край мене.

Полоній. Закохавсь у тебе

И зсунувсь зъ глузду?

Офелія. Охъ, не знаю, тату,

А того боюся.

Полоній. Що-жъ казавъ він?

Офелія. Вінъ здавивъ мині страшенно пальці,

Одхилився по́тімъ геть на цілу

Свою руку, а другу ще зверху

Положивъ оттакъ на мое чо́ло

Й ставъ мене пронизувать очима.

Ніби мавъ патрета змалювати.

Такъ стоявъ вінъ таки довго; врешті,

Потисну́въ злегенька мині руку,

Похитавъ внизъ головою тричі

І зітхнувъ такъ жалібно, такъ тяжко,

Що здавалось зъ тимъ зітханнямъ разомъ

Душа злине й роспадеться тіло.

Вінъ на тімъ лишивъ мене і тихо,

Повернувши голову за плечі.

Та очей не зводючи все зъ мене,

Ставъ назадъ собі виходить о́сліпъ:

І поки не зникъ вінъ за дверима,

Ёго поглядъ все зоривъ на мене....

Полоній. Ходімъ заразъ короля шукати.

Се не що, якъ не кохання запалъ:

Самъ себе вінъ у завзятті губить,

Манить волю до шаленихъ вчинківъ

Ще частішъ, а ніжъ зага́ра инша,

Що мурдуе насъ на сёму світі.

Шкода, шкода!... Чи ёму ти врешті

Не сказала прикрихъ слівъ, бувае?

Офелія. Ні, татуню; але я вертала

Геть листи ёго, якъ ви казали,

Й не пускала самого́ до себе.

Полон. Такъ одъ цёго-жъ вінъ і зсунувсь зъ глузду

Дуже жаль, що надто уже зле́гка

Й необачно я Гамлета важивъ!

Я боявсь, що то хлопъячі жарти

І що вінъ твоеі згуби хоче.

Будь ти клята, ця лиха зневіра!

Ми, старі, здаеться также здатні

Черезъ край буть сторожкими въ думкахъ,

Якъ то молодь черезъ край ймивірна.

Ну, ходімъ до короля; вінъ мусить

Все те знати: більше лиха буде,

Коли ми затаімо́ кохання,

А ніжъ гніву, коли ми объявимъ...

Ходімъ заразъ! (Виходютъ.)

СЦЕНА 2.

Світлиця въ замці.

(Король, Королева, Розенкранцъ, Гільденштернъ і придворці.)

Король. Прійміть наше привітання щире,

Гільденштерне й Розенкранце любі!

Прічъ бажання бачить васъ, ще й нужда

Въ вашій службі змусила найхутче

Васъ, панове, викликать до дому.

Чули ви: Гамлетъ переиначивсь?

Такъ кажу я, бо таки вінъ справді

Ставъ оце і тіломъ і душею

Зовсімъ инчимъ. Що за при́відъ то́му.

Хіба опрічъ ёго батька смерти,—

Шо зовсімъ вінъ добрий розумъ стративъ...

Просто я домислитись не можу!

Я благаю васъ обохъ, панове,

На який часъ при дворі зостатись:

Ви зъ нимъ вчились і водились зма́лку.

То повинні ёго добре й знати;

Постарайтесь товариськимъ впливомъ

Замануть до за́бавокъ Гамлета.

Може вамъ і пощастить случаемъ,

Чимъ не чимъ а вивідать причину:

Що смутить ёго, намъ невідоме?

Годі, взнавши, звідкіль лихо йдется,

І хворобі-бъ засобити лехко...

Королева. Вінъ тутъ часто згадувавъ васъ, любі.

І я певна—ні до ко́го въ світі

Не прихильний такъ вінъ, якъ до васъ двохъ.

Будьте-жъ ви ввічливі та уважні—

Докажіть намъ привилику ласку

І зостаньтесь кілька часу зъ нами,

Бо на васъ—одна у насъ надія.

Ми вшануемъ васъ за цю послугу,

Вложимъ щиру королевську дяку.

Розенкр. Найяснішій і преможній владі

Не просить, а загадати личить:

Намъ законъ—ваша шановна воля!

Гільден. Ради слухать і до нігъ державськихъ

Кладемо ми свою службу вірну

Щиросердно—на звоління ваше.

Король. Дяка вамъ обомъ за те відъ мене,

Розенкранце й Гільденштерне добрий.

Королева. І відъ мене вамъ обомъ спасибі,

Гільденштерне й Розенкранце добрий;

Поспішіть, благаю, оце заразъ

Ви до сина: якъ змінивсь вінъ бідний!

(До придворнихъ.)

Провидіть, будь ласка, хто панівъ цихъ

До Гамлета.

Гільден. Хай Господь даруе,

Аби наші піклування й приязнь

Ёму стали на добро та втіху.

Королева. Амінь!

(Гільденштернъ, Розенкранцъ і де-хто зъ дворовиківъ виходють.)

(Ввіходить Полоній.)

Полоній. Заразъ, мій королю-пане,

Посланці зъ Норвегіи вернулись,

Дуже раді.

Король. Ти бувъ завжди батькомъ

Добрихъ звістокъ.

Полоній. Справді? Вірьте щиро,

Мій державцю, милости́вий пане,

Що цілкомъ моя душа і служба

Богові і вамъ належить разомъ.

(На бікъ королю.)

Я, здаеться,—хіба мозокъ більше

На тропу но попадае вірно

Въ хитрихъ справахъ,—я, здаеться, втрапивъ

На причину, що зъуми́ла принца...

Король. О, повідай! Я жадаю вчути.

Полоній. Першъ королю, посланцівъ прийміте,

А моя нови́нка за присмаки

Буде вамъ до бе́нькету.

Король. Вчести-жъ йіхъ

І до насъ самъ приведи! (Полоній виходить.)

Гертрудо

Моя мила! Вінъ казавъ мині це,

Що дізнавсь про джерело й причину

Божевілля зъ твоімъ синомъ.

Королева. Певна,

Що другоі тут нема причини,

Якъ смерть батька і нашъ шлюбъ квапливий.

Король. Ну, побачимъ, роспитаюсь добре.

(Полоній вертаеться зъ Вольтемандомъ і Корнелемъ.)

А, здорові, моі друзі щирі!

Ну, кажи, що ти привізъ, Вольтманде,

Намъ одъ брата, короля-норвега?

Вольтмандъ. Найзичливші у-замінъ вітання.

Зъ першихъ слівъ казавъ спинити заразъ

Вербування воякі̀въ небожемъ.

Вінъ спочатку покладавъ, що західъ

Цей іде́ супроти Польщи; по́тімъ

Розібравши уже певно діло,

Що замі̀ри проти васъ королю,

Й уразившись, що такъ зло жартують

Зъ ёго літъ, несили та хвороби,—

Вінъ звелівъ арештувать небога.

Фортинбрасъ покірно заразъ здався;

Вислухавъ всі дядькові докори,

Й передъ нимъ заприсягнувся врешті,

Що ві̀йни ві̀нъ не підніме зроду

Проти васъ королю. Старий дядько

Зрадівъ дуже відъ того й небогу

Призначи́въ три тисячі дукатівъ

По-щорочне, ще ёго наставивъ

Верховодцемъ зібраного війська,

Щобъ ёго повівъ вінъ проти Польщи.

Разомъ тежъ вінъ просить васъ въ листахъ цихъ, (подае пакета)

Аби ви зволяли пропустити

Через данські володіння військо,

На умовахъ і зарукахъ певнихъ,

Які суть тутъ зложені.

Король. Що-жъ? Згода.

Ми цей листъ розберемо на волі

І одмовимъ, зміркувавши діло.

А тимъ часомъ вамъ за добру справу

Щира дяка; йдіть теперъ спочити,

А въ ночі побенькетуемъ разомъ:

Будьте намъ гостями дорогими!

(Вольтімандъ і Корнель виходютъ.)

Полоній. Ну, ця справа закінчилась щасно.

Мій королю й королево пані!

Тутъ розводить—въ чімъ царська величність,

Въ чому суть підданнихъ обовъязки,

Для чого день днемъ есть, нічъ есть ніччю,

А часъ часомъ,—це бъ було не що, якъ

День, і нічъ, і часъ промарнувати.

По-за-якъ-же ко́роткість і сти́слість —

Душа мови, а розво́ди й ляси—

Тільки тіло і покраси зверхні,

То і я короткимъ буду въ річі.

Вашъ велебний синъ—теперъ шалений;

Ошалівъ, кажу, бо въ чімъ шаленість?

Въ тімъ, що справді чоловікъ жаліе....

Але річъ ще не про те; це на-бікъ....

Королева. Діла більше, а покрасівъ менше.

Полоній. Присягаюсь, пані-королево,

Про покраси я не дбавъ; що синъ вашъ

Божевільний, то це правда; правда,

Що се жалко, й жалко, що се правда.

Дурний ви́разъ; на-бікъ штучні фрази!

Буду просто говорити. Всі ми

На тімъ стали, що вінъ зсунувсь зъ глузду;

Теперъ треба розшукати привідъ

До причинку (краще—до злочи́нку),

Бо зъ причинку того йде злочи́нокъ:

Оце й край. На скільки-жъ певна річъ ця,

Ви розважте мое слово добре:

Маю дочку (бо моя ще по́ки):

Якъ слухъяна й любъязна дитина....

Уважайте добро!—вона ось-що

Отдала мині. Теперъ чувайте

I виводьте зъ того розумъ певний.

(Чита:)

»Идолові неба і моеі душі, принадливій панні Офеліі«.—поганий виразъ, скверний: »принадливій панні«,—паскудний виразъ; але слухайте: »На іі біле, чудове лоно«¹⁰)

Королева. Якъ? Гамлетъ Офеліі писавъ це?

Полоній. Потривайте, королево пишна.

Я нічого не втаю. (Чита:)

»Зневіряй, що е въ цихъ зоряхъ сяння,

Зневіряй, що сонце ходитъ кола,

Зневіряй, що е де правда гола,

Але вірь по-вікъ въ мое кохання!«

»О, найлюбіша Офеліе! Я не метки́й віршописець,

не маю я хисту зітханнівъ моіхъ до міри зложити;

але, що тебе дуже кохаю, мое серденько,—вірь цёму

надъ усе. Прощай! Твій до віку, моя крале кохана,

ажъ поки належатиме мині оця снасть смертельна.

Гамлетъ«.

Ось мині що, ізъ слухъянства, доня

Дала въ руки і призналась щиро

Про всі чисто залицяння принця,—

Якъ, і де, й въ яку годину навіть.

Король. А дочка якъ прийняла кохання?

Полоній. Ви мене вважаете за кого?

Король. Чоловікъ ти вірний, гоноровий.

Полоній. Я нимъ завжди хтівъ принаймні бути.

Що́-жъ би ви подумали про мене,

Коли-бъ взнали, що въ мене на очіхъ

Зайнялося те кохання? (Треба

Вамъ признатись, шо ще першъ, ніжъ дочка

Росказала, запомітивъ самъ я).

Що̀-бъ про мене думали тоді ви

І шановна королева-пані,

Коли-бъ я, зробивши зъ свого серця

Спільника глухого та німого,

Ставъ би самъ бюрцемъ або пакетомъ,

Й на кохання позиравъ крізь пальці?

За кого́-бъ мене вважали? Ні-пакъ!

Я пішовъ навперейми́ до справи

I казавъ красуні моій ось-що:

»Панъ Гамлетъ есть принцъ коронний, доню;

Ти не пара,— то цёму й не бути!«

Й наказавъ йій, щобъ одъ ёго двері

Зачиняла й не приймала більше

Ні листівъ, ні подарунківъ. Такъ-то,

Вона раду зажила слухъяно;

А Гамлетъ— коротче вамъ сказати -

Зажурився, втративъ хіть до йіжі,

По́тімъ—сонъ, знемігся въ силахъ, потімъ

Непритомнимъ ставъ і—крокъ на крокомъ,

Такъ дійшовъ до божевілля навіть.

Що теперъ ёго мурдуе прикро,

А намъ жалю завдае та смутку.

Король. Якъ ти мислить, чи се такъ?

Королева. Можливо.

Полон. Радъ-би знати, чи хочъ разъ траплялось,

Щобъ сказавъ я: »оце такъ, напевно«,—

А проте насправді вийшло-бъ инче?

Король. Ні, такого не згадаю.

Полоній, (показуючи на голову і плечи). Цее

Здійміть зъ плічъ, якъ що не такъ, Коли я

На тропу́ ставъ, то дійду вже правди,

Хочъ би тая заховалась въ самімъ

Осередку у землі!

Король. Але-жъ бо,

Якъ у тімъ досвідчитися?

Полоній. Звісно

Намъ, що часомъ принць гуляе

Въ галереі тутъ годинъ чотирі?

Королева. Такъ, це правда.

Полоній. Коли вінъ тутъ буде,

Я въ той часъ дочку до ёго вийшлю;

Ви-жъ і я сховаемось за килимъ.

Зауважте йіхъ спіткання пильно:

Коли що йіі вінъ не кохае,

Коли вінъ не стративъ зъ того глузду;

То нехай я радцемъ більшъ не буду,

Хай я стану селяниномъ простимъ,

Чи погонцемъ!

Король. Зпро́буемо й цее.

(Ввіходить Гамлетъ зъ книжкою.)

Королева. Подивись, який смутний іде вінъ

І чита, сердешний, щось.

Полоній. Ідіть-же

Ви обое, ясноможні, звідціль,

Я благаю: самъ тутъ зъ принцемъ заразъ

Перекинусь словомъ я. Дозвольте!

(Король, Королева і придворні виходютъ.)

(До Гамлета.) Якъ ся маете, ласкавий принце

Гамлете?

Гамлетъ. Хвала Богові, добре.

Полоній. Ви мене знаете, принце?

Гамлетъ. Якъ-же, досконально: ви—рибалка.

Полоній. Ні, принце!

Гамлетъ. Такъ я хотівъ би, щобъ ви були чеснимъ, якъ вони.

Полоній. Чеснимъ, принце?

Гамлетъ. Такъ. пане. Щобъ знайти чесного чоловіка на цімъ грішнімъ світі, треба виберати зъ десятихъ тисячъ.

Полоній. Чеснимъ правда, мій принце.

Гамлетъ. Коли вже сонце святе запложуе робаківъ у дохлій собаці, скоро поцілуе падло, то.... чи маете дочку?

Полоній. Чеснимъ Маю, принце.

Гамлетъ. Бороніть-же йій ходити по сонцю; бо хоча плодючість і е ласка Божа, але якъ-що такоі ласки доскочить ваша дочка, то—стережіться, друже!

Полоній. Про що це ви закидаете, принце? (Набікъ). Все про мою дочку провадить!... А проте, не пізнавъ мене зразу; сказавъ, що я рибалка. Зайшовъ за край! За край зайшовъ! Правду кажучи, і я въ парубоцьтві зъ тимъ коханнямъ трохи не дійшовъ такого-жъ кінця. Побалакаю ще зъ нимъ. (Въ голосъ.) Що ви читаете тамъ, принце?

Гамлетъ. Слова, слова, слова.

Полоній. Про що-жъ тутъ річъ іде, принце?

Гамлетъ. Зъ кимъ?

Полоній. Я питаю, принце, що тамъ та книжка провадить?

Гамлетъ. Нагово́ри, пане, чисті обре́хи! Цей шельма сатирикъ провадить, що у дідівъ борода сива, а лице въ зморшкахъ; що зъ очей йіхъ тече амбра густа, якъ вишневий клей; що вони, слабі также на розумъ, якъ і на жижки́. Хоча я всёму тому найдужче і найщирше вірю, але, здаеться мині, про це-бъ друковати не, слідъ. Ви сами, пане, могли-бъ порівнятись літами зі мною, коли-бъ здолали, якъ ракъ, назадъ рачкувати.

Полоній. (на бікъ). Хочъ це і божевілля, але въ розмові е звязокъ. (Въ голосъ). Чи не бажаете, принце, зійти зъ повітря?

Гамлетъ. Куди? въ могилу?

Полоній. Це-бъ справді було зійти зъ повітря.... (На бікъ). А якъ часомъ одповідае вінъ спритно! І це часто божевіллю щастить, а розуму і здоровому стямку не дуже. Лишу ёго і поміркую заразъ, якимъ-би способомъ моя дочка зъ нимъ стрілася? (Въ голосъ). Ясний принце! Покірно прошу дозволу, лишити васъ.

Гамлетъ. Нічого зъ більшою охотою не дамъ я вамъ, пане,—опрічъ ще життя мого, прічъ життя мого, прічъ життя.

Полоній. Прощавайте, принце.

Гамлетъ. Які нудні оці старі дурні!

(Ввіходютъ Розенкранцъ і Гільденштернъ.)

Полоній. Ви шукаете принца Гамлета? Ось вінъ.

Розенкр. (Полонію) Спасибі, пане.

(Полоній виходить.)

Гільденшт. Вельможннй принце!

Розенкр. Дорогий нашъ принце!

Гамлетъ. Щирі моі друзі, кохані! Якъ ся маешъ, Гільденштерне? А, Розенкранцъ! Якъ поживаете, хлопъята?

Розенкр. Звичайно, якъ пасинки у ціеі земли.

Гільденшт. Щасливі й тимъ, що не надто щасливі. Ми не вершокъ у фортуниного шлика.

Гамлетъ. Надісь, і не підошва у йіі черевика?

Розенкр. Ні те, ні друге.

Гамлетъ. Себъ-то ви мешкаете коло йіі пояса, въ самімъ осередку йіі пестощівъ?

Гільденшт. Такъ, такъ; ми йіі близькі приятелі.

Гамлетъ. Въ потайнихъ справахъ? О! Правда, правда—вона потіпаха. Які новини?

Розенкр. Ніякихъ, принце; хиба, що світъ ставъ чеснимъ.

Гамлетъ. Знати, близько вже день страшного суду; але новина ваша неправдива. Дозвольте мині васъ розпитать нарочито: чинъ ви, друзі, скривдили фортуну, що вона васъ заслала сюди, у тюрму?

Гільденшт. Въ тюрму принце?

Гамлетъ. Данія—тюрма.

Розенкр. То і ввесь світъ—тюрма тежъ.

Гамлетъ. Ще й величезна; у неі багато е закоморківъ, пастокъ і ямъ. Данія—найгірша зъ нихъ.

Розенкр. Ми зъ цимъ, принце, не згодні.

Гамлетъ. Значить, для васъ вона не тюрма. Нема на світі по собі ні доброго, ні лихого, а якъ що кому видаеться. Для мене Данія—тюрма.

Розенкр. Нехай. Такъ це ваша амбиція зъ неі робить тюрму: тутъ тісно для вашоі душі.

Гамлетъ. Господи! Я-бъ зачинивсь у лушпайці зъ оріха, і лічивъ би себе королемъ неосяжнихъ просторівъ, коли-бъ мині не лихі сни.

Гільденшт. Ці сни і суть справжня амбиція, бо исто́та йіі не що, якъ тінь одъ сновіддя.

Гамлетъ. Саме́ й сновіддя е тільки тінь.

Розенкр. Певно; тимъ бо то я й важу амбицію за таку химерну легесеньку річъ, що тільки здатна бути тінню одъ самоі тіні.

Гамлетъ. Въ такімъ разі, наші христарадники— тіла, а наші державці й славутні лицарі—тіні відъ нихъ...... Чи не піти-бъ намъ до двору? Бо признатись, я не здатний теперъ мізкувати.

Розенкр.,Гільден. Ми, обидва—до послугъ вашихъ, принце.

Гамлетъ. Не въ тімъ річъ: я не хочу мішати васъ до инчихъ моіхъ прислужниківъ; бо, вірьте слову, прислужують вони мині прикро. Ну, йіхъ! Скажіть милі щиро, якъ друзі, чого ви прийіхали въ Ельзіноръ?

Розенкр. Васъ бачити, принце, та й годі.

Гамлетъ. Такий нищий, якъ я, і на вдяку навіть убогий: але я дякую васъ, моі друзі, і вірьте, що мое спасибі не вартъ і шеляга! По насъ поси́лано, чи ви сами просто своею охотою прибули мене бачити? Ну-жъ-бо, кажіть по правді, зъ щирого серця, друзі! Ну?

Гільденшт. Що-жъ казати намъ, принце?

Гамлетъ. Ну, що-не́будь, аби до речі. По васъ посилано: бачу въ очахъ вашіхъ якесь признання і ваша зата́йливість не здатна ёго заховати. Я знаю, добрий король і королева ласкава по васъ посилали?

Розенкр. Для чого-жъ, принце!

Гамлетъ. То-жъ бо то й мусите мені ви сказати. Заклинаю васъ правами нашого товариства, спілкою въ молодощахъ, обовъязкомъ нехибноі, вічноі приязни і всімъ найдорожчимъ, чимъ зрушивъ би ваше серце ліпший красномовець,—будьте отверті зі мною, не кривдіть душею. По васъ посилано? Такъ, чи ні?

Розенкр. (Гільденштерну). Що ти скажешъ?

Гамлетъ. (Тихо). Ну, ну! я зъ васъ не зведу ока. (Вголосъ). Не крийтесь ні въ чімъ, коли мене любите.

Гільденшт. Правда, принце: по насъ посилано.

Гамлетъ. Такъ я вамъ скажу, на́ що. Мое прочуття запобіжить вашій зраді і такимъ робомъ ваша вірність не втратить і піръіни передъ королемъ і королевою. Знедавна я, не знаю зъ чого, втративъ усю свою веселість, занедбавъ усі моі звичайні діла і забави, і, справді, такий тяжаръ налігъ на мою душу, що земля—це хороше твориво— мині видается за дику скелю, а небо, гляньте,— ота роскішна оболонь, ота чудова стеля, чарівний наметъ, затканний золотими вогнями,—що жъ? воно видаеться очамъ моімъ тільки чорнимъ хмарищемъ зъ отрутноі пари! Чоловікъ—яке доскональне створіння! який вінъ величній по розуму, безкраій по кебеті! який виразний, чудовний по силі, по руху! до янгола подобний по діяхъ, по думкахъ—подобний до Бога! краса зъ цілого миру, чудо-диво зъ усёго живого! А про те, що для мене оцей глини щирець? Земля сини не до вподоби мині.... ані до́чки тежъ.... хоча твоя ухмілка й зневіря цёму.

Розенкр. У мене і въ голові не було того, принце.

Гамлетъ. А для чого-жъ ти засміявся, коли я сказавъ: земли сини не до-вподоби мині?

Розенкр. Мині спалось на думку, що коли вамъ не до-вподоби люде; то яке пісне вітання знайдуть въ такімъ разі у васъ, принце, актёра, що здибали ми на дорозі?

Гамлетъ. Той що гра королівъ, буде дорогимъ гостемъ; ёго величність одбере належну шанобу одъ мене. Подорожній лицарь матиме на що орудовати мечемъ і заслоною; коханець не буде дарма зітхати; пройдисвітъ спокійно скінчить свою ролю; дурникъ розсмішить тихъ, у кого легкі до реготу лехкі, а красній кралі вільно буде вилити свою душу словами, коли не спіткнеться бувае на вірші.... Які-жъ то актори?

Розенкр. Ті самі, що колись васъ такъ поривали: місьскі трагики.

Гамлетъ. Зъ якоі-жъ речі вони мандрують по́-світу? Стале місце спріяло-бъ йімъ більшъ і для слави, і для кешені?

Розенкр. Певно йіхъ примусили до того остатні нові постанови.

Гамлетъ. Що? Чи й тепера йіхъ такъ поважають, якъ тоді, коли я бувъ у місті? Вчаща́ до нихъ людъ?

Розенкр. Ні, тепера не дуже.

Гамлетъ. Звідкіля-жъ це? Хіба вони почали ледачіти, чи що?

Розенкр. Ні, вони працюють незгірше; але знаете, принце, до насъ прибуло тутъ ціле гніздо дітвори, просто писклятъ-голопуцьківъ; ¹¹) вони цвірінькають усе зъ викриками і за те йімъ ляскають кгвалтовно. Теперъ вони въ славі і такъ ганють прості театри (якъ воші йіхъ узивають), що людъ навіть шаблёваний боіться гусиного пера і не насміе туди ходити.

Гамлетъ. Якъ? Діти? Хто-жъ йіхъ одержуе? Звідъ кого беруть вони плату? Чи-жъ вони покинуть і справу, якъ стратятъ свій пискъ? А якъ-що пізніше доростуть вони до звичайнихъ актёрівъ (ще дуже можливо, коли не матимуть инчого насущника), чи не обвинують вони тоді тихъ писакъ, що заставляли йіхъ неславити свій будущий хлібъ?

Розенкр. Далебі, зъ обохъ боківъ було га̀ласу досить; а юрба іще призводила йіхъ до сварки. Бувъ який часъ, що неможна було за утворъ і шага, заробити, коли тамъ не чубились писаки, поэти й актёри.

Гамлетъ. Чи може бути?

Гільден. Багато й головъ уже доскочило лиха.

Гамлетъ. І гору взяли писклята?

Розенкр. Эге-жъ, принце; подужали навіть самого Геркулеса зъ ёго ношею! ¹²)

Гамлетъ. Це ще не надто і дивно:— ось дядько мій ставъ королемъ данськимъ, і що-жъ? Ті, що ёму, за батька мого, показували язика, тепера плотють двадцять, сорокъ, пъятьдесять і сто дукатів за ёго поличчя манесіньке. Сто лихъ, коли тутъ нема чого надзвичайнаго? Коли-бъ филозофія розміркувать те здолала! (за кономъ чути бубни і сурми.)

Гільденшт. То актёри.

Гамлетъ. Панове, ви будете дорогими гостями въ Ельзинорі. Дайте ваші руки. Звичай потребу́е гостей приймати ввічливо, такъ дозвольте-жъ мині і васъ, якъ слідъ, привітати: иначе моя поведенція зъ актёрами, —а я йіхъ мушу ласкаво зустріти,— ще бува вамъ щирішою видасться. Ну, дуже радий васъ бачити; але мій дядько-батько і тітка-матірь ошукалися.

Гільденшт. Въ чімъ-же, дорогий принце?

Гамлета. Я тільки шалений при вітрі північно-західнімъ; а коли вітеръ зъ полудня, то я ще сокола відъ чаплі зможу одрізнити.

(Ввіходить Полоній.)

Полоній. Здорові були, панове!

Гамлетъ. Слухай, Гільденштерне.... і ти, Розенкранце! На кожне вухо по слу́хачу. Цей старий бельбасъ ще не вийшовъ зъ пелю́шокъ.

Розенкр. А може улізь у нихъ знову; бо кажуть, що старі люде роблються дітьми у-дру́ге.

Гамлетъ. Я вамъ пророку́ю, що вінъ прийшовъ звістить про актёрівъ.... побачите!... Правда, правда, панове, це було въ понеділокъ ранкомъ....

Полоній. Добрі нови́ни е, принце.

Гамлетъ. І у мене, пане, е новина; зъ того часу, якъ Россій бувъ въ Римі актёромъ....

Полоній. Актёри прибули до насъ, принце.

Гамлетъ. Эхъ! Що ви?

Полоній. Вірне слово, принце.

Гамлетъ. »І коженъ плуганивсь на власнімъ ослі.«

Полоній. Це найліпші въ світі актёри, здатні до всякихъ дій: трагічнихъ, комічнихъ, селянськихъ, исторично-селянськихъ, комічно-селяньскихъ, трагічно-историчнихъ, селянсько-трагічно-комічно-историчнихъ; чи до неподіленихъ дій, чи до безкрайіхъ поэмъ. Про нихъ— Сенека не дуже сумний, а Плавтъ не дуже веселий. Ні въ вивченімъ, ні въ вільнімъ немае йімъ рівні!

Гамлетъ. »О, судіе ізраільскій, Іефае! Якимъ

володівъ же ти скарбомъ!«

Полоній. Якимъ скарбомъ, принце?

Гамлетъ. Ба!

»Вінъ кохавъ, милувавъ

Свою дочку—красу.«

Полоній. (тихо). Все про мою дочку.

Гамлетъ. Чи не правда-жъ моя, старий Іефае?

Полоній. Ви мене, принце, зовете старимъ Іефаемъ тимъ, що я маю дочку, котру щиро кохаю.

Гамлетъ. Ні, зъ того виходить не це.

Полоній. А що-жъ виходить, принце?

Гамлетъ. Ба!... »Але, Бозна зъ чого,

Прилучилась біда...«

І далі, знаете:

»3ъ нею сталося те,

Що часами впада...«

А решту можете сами дочитати въ святковій пісеньці;¹³) але гляньте, річъ мою зривають прихожі.

(Входить чотирі або пъять актёрівъ.)

Здорові були, добродіі; всіхъ васъ вітаю. (Одному). Дуже радий, що бачу тебе здоровимъ.... Дорогі, дорогі гості. (Другому). А! старий друже! Якъ же лице твое заросло зъ того часу, коли я тебе бачивъ! Чи не приіхавъ ти въ Данію, щобъ і мене бородою подратувати?..¹⁴) А ви, панночко, моя крале? Мати божа, звідколи не бачивъ васъ, краса ваша на цілий венеційський черевичокъ зближилась до неба.¹⁵) Моліть Бога, щобъ тільки голосокъ вашъ не надтріснувъ въ горлянці, якъ стара негідна грошина....¹⁶) Панове, всімъ щиро радий. Нумо-жъ мерщі, якъ французькі мисливі кинемось на перте, що трапиться! Преставте що заразъ; дайте глянуть на вашу кебету. Ну, завзяту яку промову!

1-й актёръ. Яку зводите, принце?

Гамлетъ. Я чувъ, ти промовлявъ одну, що не була на кону ще ніколи, чи найбільше тільки разъ, бо справа, якъ памъятаю, юрбі не вподобалась: це бувъ не до йіхъ рота кавъяръ;¹⁷) але на мое здання і на другихъ судцівъ, що въ такихъ справахъ тямлють більшъ мене, це була дія добірна, добре скомпанована въ сценахъ, написана зъ такимъ же розумомъ, якъ і зъ талано́мъ. Памъятаю, казавъ хтось, що віршамъ бракуе перцю для додачі смаку і що въ виразахъ писака поскупивсь на прикраси; але проте вінъ важивъ йіі за чесний здоровий утворъ, просто написаний і більше гарний, аніжъ прикрашений¹⁸). Тамъ надто подобавсь мині одинъ уривокъ, оповідання Енея Дідоні, а надто ще те місце, де вінъ говорить про смерть Пріяма. Коли памъятаешъ, то начни зъ цего вірша... заразъ... заразъ...

»Зле-лютий Пирръ, немовъ той звірь Гірканьский...«

Ні не такъ; але починалося Пирромъ...

»3ле-лютий Пирръ усю мавъ зброю чорну,

Якъ за̀думъ свій і самъ подобний бувъ

До півночи, коли лежавъ вінь скрито

У череві зловісного коня;

Теперь ёго страшенна постать чорна

Обарвилась ще въ коліръ більшъ страшний:

Зъ чола до пъятъ зробився вінъ червонимъ,

Убравсь увесь страшенно въ людську кровъ—

Батьківъ, ненёкъ, синівъ, дочокъ і внуківъ;

Закурявивсь, запікся на вогні,

Що гоготівъ пекельнимъ сяйвомъ въ місті

І звірячими забійствамъ посвіча̀въ.

Посатанілий зъ гніву і пожежі,

У пасоці, засохлій на губахъ,

Зъ пекельними очиськами на-вирячъ,

Звірюка Пиррь по місту все шука

Пріяма сивого...«

Мовляй далі.

Полоній. Далебі принце, пишно промовили; роскішний ви́голосъ і міра!

1-й актёръ. Й знаходить швидко.

Одъ греківъ той борониться безсило;

Старезний мечъ не слухае руки,—

Куди впаде й лежить тамъ проти волі.

Нерівний бой! Пирръ на Пріяма йде.

Въ скаженості вінъ схибивъ мѐчемъ на бікъ;

Але самъ махъ і свистъ страшни́й меча

Звалили діда дряглого на землю:

Здавалось, Троя мертва затряслась

Одъ тяжкого злочинного зама̀ху

Чоломъ полу́мъянимъ додолу полягла

І застогнала у руіні страшно;

Ажъ скамъянівъ, почувши тее Пирръ!

Тяженний мечъ, отъ-отъ готовий впасти

На голову, мовъ влиту молокомъ,

Поважного Пріяла,—зупинився

І въ воздусі здавалося повисъ:

Якъ камъяна фигура бога помсти,

Збезволений учинокъ докінчить,

Стоявъ той Пирръ, нічого не чинивши.

Але, якъ часто помічаемъ ми,

Коли до насъ наближуеться буря,

Що небо все занишкло, а ні гу!

Заснувъ вітрець, спинилась грізна хмара,

І заніміла, наче смерть, земля,

А потімъ вразъ страшенна блискавиця

Розшарпае заслону нічняну:—

Такъ лютий Пирръ, після хвилини спи́ну,

Разсатанівъ до помсти навісно̀,

Й ніколи такъ тяжкий ціклопівъ молотъ

Не падавъ страшно на блескучу мідь,

Куючи Марсові ёго довічню зброю,

Якъ Пиррівъ мечъ крівавий, смертовий,

Упавъ теперъ на голову Пріяму.

Геть далі, згинь, Фортуно-потіпахо!

А ви, боги́, Олимпська радо вся,

Здійміть зъ неі йіі могучу владу,

На колесі побийте шпиці въ шматъ,

А обідъ пхніть зъ вершинъ въ пекельну прорву!«

Полоній. Це дуже довге.

Гамлетъ. Якъ ваша борода; треба обохъ підголити Будь ласка, мовъ далі: ёму треба чого-небудь негожого, або сороміцького, иначе засне. Ну, далі тамъ, про Гекубу.

1-й актёръ. Але хто зрівъ розхріставу царицю?

Гамлетъ. Розхрістану царицю?

Полоній. Це добре! »Розхрістана цариця«—дуже добре.

1-й актёръ. Босо́ніжъ бігае по вулицяхъ бліда̀,

За слізьми ревними не бачить бідна світа

Й погро̀жуе залить ними вогонь;

На голові замість вінця ганчірка;

На плечіхъ, шо зъ біди змарніли і звелись,

Замісто шатъ—поношена рядни́на,

Яку вона зъ страху десь підняла.

Хто бачивъ це, проклявъ би страшнимъ словомъ

Фортуну злу, якъ зрадниню бридку.

Якъ би й боги тоді зирнули зъ неба,

Коли вона страшенно заячала,

Одъ бо̀лещі, побачивши, що Пирръ

Зъ нена̀тлею мечемъ січе, карбуе

Дружини вірноі крівавий трупъ;

То бъ і зъ очей немрущихъ променисти́хъ

(Коли вража хочъ трохи горе йіхъ)

Скотилися бъ росою дрі̀бні слёзи,

І жаль і гнівъ у нихъ би занялись!

Полоній. Гляньте-бо, вінъ змінивсь на виду, плаче! Бога ради—годі!

Гамлетъ. Добре; кінчить инчимъ часомъ. (Полонію.) Догляньте, будь ласка, пане, щобъ йіхъ прийняли гойно. Чуете? Щобъ йіхъ привітали гараздъ; бо вони дзеркало, і коротка літопись часу. Легше для васъ буде здобути негожий написъ по смерти, а ніжъ почути одъ нихъ ганьбу за життя.

Полоній. Я ушаную йіхъ принце, по йіхъ заслузі.

Гамлетъ. Куди тамъ! Краще, друже, краще! Коли кожного честить по заслузі, то хто втече і відъ ляпаса?... Ні, прийміть йіхъ згодно вашому власному стану, вашій власній шаноблості. Чимъ менше вони вартъ, тимъ більше вамъ шани буде за вашу ввічливість. Проводіть йіхъ!

Полоній. Ходімо, панове.

(Полоній зъ де-якими актёрами виходить.)

Гамлетъ. Ідіть за нимъ, друзі; завтра намъ що небудь преставите. (1-му актёру дае знакъ остатись). Слухай, старий друже! Чи не змігъ би ти завтра преставити смерть Гонзага?

1-й актёръ. Можна, принце.

Гамлетъ. Ну, такъ завтра въ вечері ви ёго преставите. А чи не мігъ-би ти, въ потребі, вивчити дванадцять чи пъятьнадцать віршівъ, котрі я напишу й приточу до твоеі роді? Правда, можна?

1-й актёръ. Можна, принце.

Гамлетъ. Гараздъ. Ну, йди-жъ за тимъ паномъ, тільки не кепкуй въ ёго, будь ласка. (Актёръ виходить). (До Розенкранца і Гільденштерна). Кохані друзі, я васъ лишаю до вечора. Прощавайте! Дуже, дуже радий васъ бачити въ Ельзінорі.

Розенкр. Щасливо, добрий принце!

(Розенкр. і Гільденштер. виходють.)

Гамлетъ (самъ). Господь зъ вами! Зновъ я самъ тепера...

О, який зъ мене невольникъ ги́дкий,—

Непотрі̀ба! Чи не дивно-чудно,

Що оцей комедіянщикъ тута.

Въ байці простій, при одній-но згадці

Про страждання, а свою змігъ душу

Підклонити такъ слухъяно мріі.

Що лице все ажъ світилось нею,

Грали слёзи, рвався голосъ, жахъ бувъ

Въ кожній жильці і цілкомъ вся постать

Одбивала ёго думку! Й все те

По дурному! Для Гекуби, маешъ!

Що ёму Гекуба та, що вінъ йій,—

Аби вартъ по неі слёзи лити?

Що-жъ би вінъ на моімъ місці вдіявъ,

Коли-бъ мавъ ті приводи й скорботи,

Які въ мене на душі? Вінъ певно

Затопивъ би цілий конъ слёзами,

Роздавивъ би всіхъ страшеннимъ словомъ,

Покази́въ би винова́тцямъ розумъ,

Настрашивъ би безневиннимъ душу,

Замути́въ би несвідомімъ серце,

Й скамъяни́въ би очі й вуха люду!

А я самъ, набитий клоччамъ бовдуръ,

Страхопудъ і марноду́мець подлий,

Не здолаю въ своій власній справі

Навіть слова вимовить за того,

У кого́ въ злочинстві лютімъ взято

І добро все, і життя кохане!

Чи-жъ я погань полохлива? Хто́ пакъ

Мене ланцемъ назове? Хто черепъ

Мій розсаде? Хто́ волосся вирве

Зъ бороди у мене й кине въ вічі?

Хто́ зачепить видъ мині? Хто́ скаже,

Привселю́дно мині слово: »брешешъ?«

Хто́ насмі̀е? О! я певно-бъ зтерпівъ

Оте все! У мене мусять бути

Печінки не людські—голубъячі,

І бракуе жовчи, щобъ оддячить

За гірку обра́зу; бо иначе

Я-бъ давно нагодувавъ шулікъ всіхъ

Тельбухами зъ отого паскуди!

О, харцизе кровопійний, зрадник!

Ласолюбе, ба́хуре зводли́вий!

Душогубе безсумлінний, клятий!

Гей, до помсти!... Охъ, я дурень, дурень

Зза кутка, мовлявъ, хоробрий зъ біса!

Мене, сина дорогого батька,

Що забито, саме небо й пекло

Зве до помсти..... а я тутъ, мовъ хлёрка

Словомъ марнимъ розважаю серце,

Мовъ сидуха, куховарка пъяна,

Лайками задовольняю душу!

О, стидо́та! Ні, вага̀тись годі:

Часъ до діла! Гмъ.... я чувъ що часто

Лиходіі, бачучи въ тіятрі

Щось подобне, такъ вражались серцемъ.

Що въ злочинстві признавались заразъ;

Бо розбійство, хочъ і вустъ но мае,

Але часовъ чудоди́внимъ робомъ

Сповіща про себе. Я заставлю

Передъ дядькомъ щось преставить схоже

До забійства мого батька. Пильно

На ёго видъ я дивитись буду,

Пронижу ажъ до живого окомъ,—

I якъ що вінъ затремтить хочъ трохи,

То вже знаю, що мині чинити.

Духъ отой, що бачивъ я, мігъ бути

Й сатаною, бо нечиста сила

Взять на се́бе чарівний видъ зможе:

Я слабий, мене журьба звъялила;

Таку ржаву та стражденну душу

Злій личині і подужать лехко.

Підвести ома́ною до згуби.....

Такъ я хочу кращий до́казъ мати

І певніший. Оця сцена конче,

Въ короля ёго сумління зловить.

(Виходить.)

(Завіса.)

ДІЯ III.

СЦЕНА 1.

Кімната въ палаці.

(Ввіходють Король, Королева, Полоній. Офелія, Розенкранцъ і Гільденштернъ.)

Король. І ніякъ ви не могли дізнатись,

На́-що вінъ вдае себе шаленимъ,

І бентежить свій душевний спо́кій

Божевіллямъ небезпешнимъ, дикимъ?

Розенкр. Вінъ одъ насъ не крие, що зарачинивсь;

Але чимъ—не сила допитатись,

Гільденшт. Не охочий показать вінъ душу;

Ледве ми схиляли ёго зле́хка,

Щобъ признався у своій причині

Якъ вінъ заразъ зъ божевіллямъ хитримъ

Ухилявся одъ розмовъ про тее.

Королева. Чи гараздъ прийнявъ васъ?

Розенкр. Дуже гречно.

Гільденшт. Такъ; але немовъ-би то зъ принуки,

Розенкр. На питання бувъ скупимъ, а щедримъ

На одмови тільки.

Королева. А ви часомъ

До забавъ ёго не призволя́ли?

Розенкр. Сюди йду́чи, королево ясно.

Ми случа́емъ тутъ актёрівъ стріли;

Росказали про це принцю, й звістка

Ця прийшлась по мислі ёму дуже.

Вони тутъ теперъ, въ дворці де-нѐбудь.

І либонь у вечері сёгодні

Преставляти казано йімъ.

Полоній. Правда.

Принць благавъ, щобъ запросивъ я конче

Вашу можність подивитись ниньки

І послухать театральну справу.

Король. Зъ щиримъ серцемъ. Дуже, дуже радий.

Що охоту вінъ до того мае.

Моі друзі, підпаліть ще більше

Ёму душу до потіхъ подобныхъ.

Розенкр. Будемъ дбати. (Розенкр. і Гільденшт. виходють.)

Король. Ти, Гертрудо люба,

Насъ лиши тутъ: ми послали по́тай

За Гамлетомъ; вінъ ніби случа́емъ

Здиба тутъ Офелію самъ-на́-самъ.

Йій-жъ батько й я,—законні шпиги —

Станемъ такъ, щобъ бачить невиди́мо

Йіхъ спіткання, і на тімъ, якъ буде

Нашъ Гамлетъ пово́дитись въ розмові.—

Вже себе переконаемъ певно,

Чи ёго кохання жаль згризае,

А чи инше?

Королева. Добре. Заразъ вийду.

(До Офеліи). Що до васъ, то я бажала-бъ, серце.

Аби бувъ въ вашій красі вабли́вій

Щасний привідъ божевіллю сина.

Сподіваюсь, що добро́ти наші

Ёго зновъ на шляхъ прямий повернуть.

Вамъ обомъ на шану.

Офелія. І сама я

Те бажаю, королево. (Королева виходить.)

Полоній. Дочко,

Ти гуляй тутъ, ми-жъ, ясни́й королю,

Заховаймось, якъ-що ваша воля. (До Офеліи.)

На́ ось книжку! Ти читай для виду,

Щобъ правдивішъ самоту́ зъяснити.

Такий гріхъ бувае зъ нами часто:

Ми часами такъ зъуміемъ вдати

На обличчі і поко́ру й святість,

Що підла́симъ навіть чорта медомъ.

Король (на бікъ). О! то правда, щира правда. Тяжко

Слово то, мовъ канчукомъ вразило

Мою совість. У діптянки щоки,

Для прикраси вимащені хитро,

Не суть гидші за мій вчинокъ чорний,

Котрий крию я лукавимъ словомъ.

О, яка вага тяжка на серці!

Полоній. Ось іде вінъ—чую; заховаймось,

Мій королю! (Обидва ховаються.)

Гамлетъ (ввіходить замислений). Жити чи не жити?¹⁹)

Ось въ чімъ річъ, Бо що е благороднішъ,—

Чи приймати і каміння й стріли

Одъ лихоі-навісноі долі,

Чи повстати на те море туги

Й тимъ повстаннямъ покінчи́ть все разомъ?

Вмерти—сномъ заснути, й більшъ нічого.

І сказать, що отой сонъ одразу

Намъ урве усі душевні болі.

Силу мукъ, що спались нашій плоті,—

То такий кінець це прехороший,

Що ёго повинні ми жадати.

Вмерти—спати.... спати? Може снити?

Ось въ чімъ клопітъ! Бо які сни можуть

Завітать до насъ въ спанні тімъ мертві мъ,

Коли ми тісне це тіло скинемъ?

Ось що мусить зупинити руку.

Такъ! Ця думка, ця непевність тільки

Намъ і чинить довговічнимъ горе!

Адже справді, хто-бъ схотівъ терпіти

Цёго світу на́пади й зневаги,

Мо́жнихъ кривди, гордихъ дукъ обра́зи.

Въ погордованімъ коханні муки,

Владъ свавольства, судівъ нашихъ кривди,

Та наруги, що найщиршимъ людямъ

Оті гидкі недолюдки чинють—

Хто схотівъ би, коли-бъ знавъ напевно,

Що цимъ шиломъ²⁰) йіхъ позбутись можна?

Хто-бъ схотівъ въ цёму ярмі вікъ пріти,

Ни́діть тяжко підъ життямъ злиденнимъ,

Коли-бъ страхъ іще чогось по смерти,

Невідомість тамъ-тіі краіни,

Звідкіля ніхто ще не вертався,

Не збивали боязько́і волі?

І радніші ми терпіть тутъ лихо,

Ніжъ порватись до краівъ незнанихъ!

Такъ зъ насъ совість полохливихъ робить,

Такъ одваги прирожденний коліръ,

Полотніе відъ блідо́і думки;

Такъ завзяті й запальні̀ замі̀ри

Зъ свого шляху вмить звертають на́-бікъ

І втрача́ють самихъ вчинківъ мення

Передъ тею-жъ гадкою.... Цссъ! тихо!

Ось краса-Офелія.... О, зірко!

Помъяни гріхи моі въ моли́твахъ!

Офелія. Добрий принце, якъ ся мали ці дні?

Гамлетъ. Дякую покірно вамъ,—нічого.

Офелія. Въ мене есть одъ васъ дарунки, принце;

Я давно йіхъ повернути мала,

Такъ тепера ось, візьміть, будь ласка.

Гамлетъ. Я вамъ зроду не дававъ нічого.

Офелія. Принце ясний, ви сами свідомі,

Що се такъ. При нихъ ще своі речі

Ви пахтили такимъ любимъ духомъ,

Що дарункамъ втроювали ціну;

А тепера духъ пахучий витхнувсь,—

То й візьміть назадъ свое, бо серцю

Чесному убо́жіють одразу

Найдорожчі подарунки въ світі,

Коли той, хто йіхъ дае, не любить.

Нате, принце!

Гамлетъ. Ха! Ви чесні, панно?

Офелія. Принце!

Гамлетъ. І гарні?

Офелія. Що ви хочете сказати, принце?

Гамлетъ. А те,—що коли ви чесні й хороші, то чесність ваша не повинна товаришувати зъ красою.

Офелія. Хиба, принце, чесність не ліпша по́друга

для краси?

Гамлетъ. Далебі ні: бо краса зможе швидче зробити зъ чесності! зводню, а ніжъ честність—переробить красу на свій штибъ. Це було колись парадоксомъ, а тепера певняко́мъ стало. Я кохавъ васъ колись.

Офелія. Справді, принце; ви заставляли мене тому вірити.

Гамлетъ. А вамъ то і нетреба було мині няти віри, бо я́къ не щепи до нашого дупла щирість, а вінъ все буде одго́нити гниллю. Я не любивъ васъ.

Офелія. Тимъ гірше; ви мене дурили.

Гамлетъ. Іди въ манастирь! На́-що тобі плодить неприка́яннихъ? Я самъ хочъ трохи поштивий, а проте можу себе обвинуватити въ такихъ вчинкахъ, що кращ-бъ моій матери було й на світъ мене не родити! Я надто гордий, мстивий, пихливий; та я въ собі зворушити можу стільки гріхівъ, що і въ думці йіхъ не зміркуешъ, у гадці йіхъ не змалюешъ, та на всіхъ і часу до вчинку не стане. На-віщо-жъ оттакимъ блазнямъ, якъ я, плазувати міжъ землею і небомъ? Ми всі дурисвіти; не звіряйся ніко́му. Одинъ тобі шляхъ въ манастирь... Де вашъ батько?

Офелія. Дома, принце.

Гамлетъ. Замкніть за нимъ двері; хай вінъ удае дурня въ власній хаті. Прощавайте!

Офелія. Світе-Боже! Зглянься надъ нимъ!

Гамлетъ. Коли йтимешъ ти заміжъ. то візьми одъ мене в посагъ оцю зачу́млену правду: будь ти чиста, якъ лідъ і біла, якъ снігъ, а не втечешъ одъ поговору. Іди въ манастирь! Прощавай! А якъ-що конче хочешъ ти заміжъ, то вибирай дурня: бо розумні дуже добре знають, у якихъ гаспидівъ пошиі̀те йіхъ! Въ манастирь іди швидче! Прощай!

Офелій. О сціліть ёго сили небесні!

Гамлетъ. Начувсь я й про ваші підмалёвування²¹) добре. Вамъ Богъ давъ одно лице, а ви зъ ёго робити друге: ви приска́куете, дрібочите ніжка́ми; шепелявите, пришиваете квітки́ до Божихъ створінні въ і вдаете ваші свавольства за безневинність. Гетьте: буде вже, годі! Це мене сказило. Я вамъ кажу— у насъ більше шлюбівъ не буде; ті що побралися, хай живуть всі, прічъ одною, решта зостануться, якими перше були. Въ манастирь, гайда! (Виходить.)

Офелія. О, яка душа оце величня

Затлумилась! Царедворця поглядъ,

Мудреця розмова і вояки

Славний мечъ! Краса, надія, квітка

Королевства цілого! Звича́івъ

Дзеркало, зразокъ освіти, моди,

Ізъ добірнихъ найдобірний—й все то

Геть зовсімъ загибло! Боже, Боже!

Хто надъ ме́не нещасливішъ въ світі?

Кому спалось таке горе люте,

Щобъ гараздъ насмакувавшись меду—

Одъ ёго тихъ обітни́ць співучихъ,

Теперь бачить, якъ славетний розумъ

Стративъ голосъ, ніби дзвінъ розбитий;

Теперь бачить, якъ цей дивний образъ,

Краса пишна молодощівъ краснихъ,

Въяне, сохне въ божевільній мріі!

Лихо тяжке! Що́ я перше зріла—

Й що́ тепера довелося бачить!

(Король і Полоній ввіходють.)

Король. Не коханнямъ, ні, не тимъ вінъ хворий!

Въ ёго речі е якийсь-то не́ладъ,

А не мае божевілля. Правда,

На душі щось завелось у ёго,

Що гризе журбою; я боюся,

Щобъ зъ того не виплодилось лиха.

Аби тее запобігти, ось-що

Порішивъ я на-швидку́: Гамлета

Заразъ вислать въ Англію,—хай править

Зъ агличанъ данину, намъ належну.

Може море і краіни инші,

Різні зміни поведенцій, звичокъ—

Проженуть зъ душі ёго щось тее,

Надъ чимъ вінъ натужить прикро мозокъ,

Що й на себе уже ставъ тепера

Непохожимъ.... А твоя якъ думка?

Полоній. Це обачно і гараздъ; проте я

Таки мислю, що ёго гризо́ті

Привіть е зневажене кохання......

Ти, Офеле, намъ не переказуй,

Що Гамлетъ тутъ говоривъ зъ тобою,

Бо ми й сами чули.... Ваша можність,

Ви чиніть, якъ вамъ завгодно буде,

А моя, зъ вашоі волі, рада:

Хай сама ще королева-мати

У ночі, по театровій справі,

Поговорить зъ своімъ синомъ на́-самъ,

І нахилить, йій одкрити тугу?

Я-жъ би, пане, зъ вашого дозволу,

Тамъ підслухавъ всю розмову йіхню.

Якъ-що й мати не розвіда сина,

То тоді хай въ Англію береться;

А чи й въ инче запакуйте місце,

Яке вкаже ваша мудрість славна.

Король. Бути такъ! бо і въ вельможнихъ дурість

Не повинна безъ сторожі бути.

(Виходють.)

СЦЕНА 2.

Велика світлиця въ палаці.

(Ввіходить Гамлетъ і кілько Комедіянщиківъ.)

Гамлетъ. Прокажи-жъ монолога, будь ласка, якъ я вимовлявъ тобі,—лехко і вільно; бо якъ-що почнешъ галасувати, якъ здебільша нашихъ актёрівъ, то краще нехай ви́гука моі вірші вуле́шний горлань. Та не рубай повітря руками оттакъ, а поводь себе въ міру, бо й середъ потоку, середъ бурі, мовлявъ, середъ самого вихру запалу, повиненъ ти міру і владу надъ собою мати. О! це мене до живця ріже, коли я чую якого-небудь горланя зъ кучмою на лобі, якъ вінъ шматуе і шарпа свій запалъ, аби догодитп райку, бо той тільки й вважа на вихиляси та лементъ. Я-бъ такого канчуками, здается, провчивъ, щобъ знавъ вінъ якъ переборщати і нівечить тимъ найкращі утвори. Гляди-жъ, ухиляйся одъ то́го!

1-й актёръ. Будьте певні, принце.

Гамлетъ. Не будь проте й млявимъ, а хай тобі поводаремъ стане власний твій розумъ; вважай, аби завжди у тебе бувъ въ згоді рухъ зі словомъ і слово зъ рухомъ, а природи не надсилуй ніколи; бо якъ передаси, то не влучишъ у мету, яку тіатръ мавъ, мае і матиме одъ початку свого і до кінця віку: вінъ мусить бути дзеркаломъ природі, показувати праведності іі власне лице, гріху—ёго образъ, і самому часу—ёго видъ, по минулимъ учинкамъ. Теперъ, якъ ви передасте, чи не додасте чого, то бодай і реготався-бъ не́укъ, проте чоловікъ зна́лий і тяму́щий здосадуе, а вамъ ёго при́судъ цінніший за всі. О, я бачивъ актёрівъ, котрихъ куди-якъ величали, а вони по моёму ні рухомъ, ні вимовою не походили ні на хрестиянъ, ні на поганцівъ, ні на людей навіть. Вони такъ инди́чились та ревіли, що я думавъ, прости Господи, чи не на жартъ яка потво́ра навела замість людей оцихъ ви́родківъ?

1-й актёръ. Сподіваюсь, що въ насъ небагато такого буде.

Гамлетъ. Краще, щобъ зовсімъ не було. Та вважай-но, щобъ ваші ду́рники не перебріхували лишку; бо вони часами, аби зняти регітъ, дуріють і регочуться саме тоді, коли на кону іде щось поважне. Це негараздъ і свідчить мізерну амбіцію у шу́тя. Ну, ідіть, приготуйтесь! (Актёри виходять.)

(Ввіходютъ Полоній, Розенкранцъ і Гільденштернъ.)

Гамлетъ (Полонію). Ну, пане! Чи буде король цей дивний утворъ слухати?

Полоній. Такъ, і королева тежъ, та й заразъ.

Гамлетъ. Скажіть-же, щобъ актёри хапались

(Полоній виходить) (До Розенкранца і Гільденштерн.) Може й ви обидва пішли-бъ допомогти йімъ?

Розенкр. і Гільден. Добре, принце. (Обидва виходють)

Гамлетъ. Горацію! Го-го! (Горацій ввіходить)

Горац. Я тутъ, мій пане любий,—до вашоі послуги.

Гамлетъ. Зъ усіхъ, зъ кимъ нині доводилось знатись, ти найщирший, Гораціе.

Горац. Коханий принце...

Гамлетъ. Ні, не думай, що тобі лещу я,—

Бо який прибутокъ мині зъ то́го?

Твого й вжитку—що веселий розумъ:

Вінъ тебе і зодяга й годуе.

На який край бідаку лестити?

Ні, нехай язикъ медовий лиже

Ту дурну пишно́ту; нехай гнуться

Вже хисткі, гнучки наші коліна

Тамъ, де можуть запобігти ласки!

Слухай, друже! Поки серце чуле

Було паномъ вибору своёго

І людей розпізнава́ть уміло,—

То до тебе найвірнішъ схилилось:

Бо одинъ ти вмівъ зъ чоломъ веселимъ

На душі ховати тяжку муку;

Ти одинъ одъ долі ласку й бійку

Мігъ приймати за спасибі рівно.

Той щасливий, въ кого кровъ і розумъ

Въ такій згоді: вінъ не буде зроду

Дудкою підъ пальцями Фортуни,

На якій та-бъ, що схотіла, грала.

Дай мині такого чоловіка,

Щобъ не бувъ своіхъ жадо́бъ слугою;

То ёго я заховаю въ серці,

Въ самімъ серці мого серця навіть,

Якъ тебе. Ну, про це годі! Сю нічъ

Передъ дядькомъ-королемъ актёри

Представляти будуть сцену схожу

До того, якъ батька мого вбито.

Будь-же ласка, коли будуть грати

Оте місце; то за дядьдомъ въ ту мить

Сторожи стома очима пильно:

Якъ злочинокъ зъ потайного кубла

Хочъ единимъ по́крикомъ не вирне;

То мара, що ми вбачали ніччю,

Була зъ пекла сатанинська сила,

А моі підо́зри були хибні

І чорніші відъ кліщівъ Вулкана.

Назирай-же ти за нимъ уважно,

А я самъ пройму очима на́скрізь

Ёго видъ, та після того зложимъ

Ми до купи те, що въ двохъ завважимъ

І вже певно ввіремося.

Горац. Добре,

Любий принце. Коли вінъ украде

За всю сцену въ мого ока крихту,

То вже я за кражу одвітую!

Гамлетъ. Ось ідуть вже. Я здаватись мушу

Геть байдужимъ. (До Горація.)

Іди, сядь на місці!

(Музика і сурми. Дамський маршъ.)

(Ввіходють: Король, Королева, Полоній, Офелія, Розенкранцъ, Гільденштернъ і другі.)

Король. Якъ ся мае небіжъ нашъ Гамлетъ?

Гамлетъ. Дуже, дуже добре! Харчуюсь, якъ хамелеонъ, ковтаю повітря й заідаю обіцянками, Ви-бъ тимъ не одгодували такъ і каплунівъ.

Король. Це не до мене одповідь, Гамлете; твоі слова не до мене належуть.

Гамлетъ. Та теперь і не до мене вже більшъ. (До Полонія.) Ви, пане, казали, що грали колись въ університеті?

Полоній. Такъ, принце, і йшовъ за доброго актёра.

Гамлетъ. А що ви грали?

Полоній. Гравъ Юлія Цезаря; мене въ Капітоліі вбито; вбивъ мене Брутъ.

Гамлетъ. Бувъ певний брудъ²²)—забити такого капитального назімка.... Чи готові актёри?

Розенкр. Готові, принце; ждуть вашого наказу.

Королева. Коханий Гамлете, сідай тутъ біля мене!

Гамлетъ. Ні, мамо: (показуе на Офелію.) ось магнитъ зъ більшимъ при́тягомъ.

Полоній (Королеві). О! о! Помічаете?

Гамлетъ (лягаючи коло нігъ у Офеліі). Чи можна, панно, злягти на ваші коліна?

Офелія. Ні, принце.

Гамлетъ. Я хотівъ сказати, чи можна голову схилити до нихъ?

Офелія. Можна, принце.

Гамлетъ. Невже ви думали, що я мавъ погане на думці?

Офелія. Я нічого не думала, принце.

Гамлетъ. Що-жъ? Це думка хороша простягтись біля дівчини.

Офелія. Що, принце?

Гамлетъ. Нічо́го.

Офелія. Ви щось веселі сёгодні?

Гамлетъ. Хто? я?

Офелія. Такъ, принце.

Гамлетъ. О, я тільки вашъ шуть. Що найкраще людямъ і робити, якъ не веселитись? Дивіться якъ моя мати радісно визирае, а нема ще двохъ годинъ, якъ поховала мого батька.

Офелія. Ні бо, принце: буде два місяця двічі.

Гамлетъ. Такъ давно вже? То, хай бісъ одягается въ чорне, а я надіну собо́лі. Господи! два місяця, якъ умеръ і не забули ще й досі! О, сподіватись можна, що памъять про всесвітняго лицаря переживе іще на півъ року. Але, Мати Божа, для того вінъ мусить набудувати церковъ, бо иначе ёго забудуть, якъ торішній снігъ²³).

(Грають у сурми. Починается пантомина. Виходють на конъ Король і Королева, звиду закохані дуже. Вони обіймаются. Королева становится на вколюшки і руками показуе, яка вона щира. Король підійми йіі і схиля на плече до неі голову, а потімъ ляга на лаві въ альтанці. Вони, завваживши, що той спить, виходить. Тоді зъявляется якась личина, здійми зъ Короля корону, цілуе іі, а ёму въ ухо вливае отруту й виходить. Вертается Королева, дивится, що чоловікъ мертвий і почина голосити. Душогубъ надіходить зъ двома, чи зъ трёма людьми і те-жъ плаче. Виносютъ трупа. Душогубъ передъ Королевою почина бісиківъ пускати і спокуша іі подарунками; та спочатку одхиля йіхъ прикро рукою, але врешті згожуітся на кохання. Вони виходють.)

Офелія. Що се значить, принце?

Гамлетъ. Справді, у цій таемничій картині маеться якесь злочиньство!

Офелія. Певно ця пантомина провіща, що преставлятимуть? (Виходить Прологъ.)

Гамлетъ. А! Ми одъ цёго брехунця взнаемо. Комедіянщики ніколи не заховають таіни, а заразъ вибрешуть.

Офелія. А скаже вінъ намъ, що визнача ця пантомина?

Гамлетъ. Скаже і всяку навіть вашу пантомину зъяснить. Ви тільки не посоромтесь показати, а вінъ не посоромиться вже проказати.

Офелія. Ви дуже злі, дуже. Я буду краще слухати сцену.

Прологъ. Ми просимъ для більшоі зваги,

Схилившись у поясъ низенько,

Щобъ панство до насъ і до сценки

Ласка̀во схилило увагу.

Гамлетъ. Чи се-жъ прологъ, а чи на́писъ на перстні?

Офелія. Дуже коротке.

Гамлетъ. Якъ кохання жіноче.

(На конъ виходють Король і Королева сценові.)

Сц. Король. Вже тридцять разъ огнисті коні Феба

Пробігли колесомъ по про̀стороні неба

Відъ Нептуна саги́ й до Телля; тридцять літъ

Вже сяявъ місячний, позичений той світъ

Намъ у ночі, зміняючись чергою

Дванадцять разъ що-року надъ землёю,—

Звідколи та любовъ злучила намъ серця,

А Гіміней зложи въ на чола намъ вінця.

Сц. Королева. Хай сонце й місяць зновъ кружають своі кола,

Кохання вірнее не згасне въ насъ ніколи!

Але, мій голубе, зъ якогось часу ти

Охлянь, ослабъ і ставъ зовсімъ не тимъ

Веселимъ, радіснимъ, якъ то колись бувало...

Це жу́рить і страшить мене таки чи-мало;

Проте спокойся ти, на мене не вважай—

Кохання і страхи у жінки спільні, знай:

Вони або ніщо, або страшноі міри!

Въ мое кохання ти не зломишъ зроду віри,—

Воно таке-жъ, якъ страхъ; чимъ більше хто коха,

Тимъ дужче серце те й билиночка жаха.

Сц. Король. А справді, вірная, тебе я хутко кину;

Старіюсь я і сили въ мене гинуть.

А ти ще по мині на гарнімъ світі сімъ

Пишатимешъ въ шанобі та красі,

А може, стрітивши до любу чоловіка,

Ти руку зновъ....

Сц. Королева. О, ні! Крий Господи до віку!

То не любовъ, а зрада вже-бъ була!

Та будь я проклята за оттакі діла:

Ота хиба обляже зъ другимъ ложе,

Котора первого ножемъ въ труну положе.

Гамлетъ. Добра полинівка! Далебі добра!

Сц. Королева. Удруге шлюбъ беруть зъ якихъ-би-то причинъ?

Тутъ не кохання вже, а тільки зискъ одинъ!

Мині-жъ здается такъ: я-бъ вдруге мужа вбила.

Коли-бъ на ложі зновъ другого припестила.

Сц. Король. Я вірю, рибонько, що речі твоі щирі;

Але якъ часто ті ламаются заміри!

Вони не що друге́, якъ спогаду раби—

Хочъ хутко родются, але проте слабі:

Немовъ садовина, що по гілкахъ бриніе

Поки зелена ще, а ледве-но доспіе,—

То й падае на ділъ зъ ряснихъ вершинъ скорішъ.

Ми забуваемо повинність ту найбільшъ,

Въ котрій собі сами́ ми винуваті стали;

Що обіцяемо въ душевному запалі,

Те часто зъ запаломъ укупі промайне;

Веселі радощі і горе дошкульне,

Згасаючи, втрачають першу волю:

Чинъ въ щасті більшъ сміху́, тимъ більшъ въ нещасті болю.

За горемъ—радощі, за радостю—журба

На світі міняться: така, бачишъ, судьба,—

Вона владае всимъ, і щастямъ, і коханнямъ! —

Та хто здолае ще розмізкувать питання:

А чи зъ любовію і щастя насъ віта,

А чи за щастямъ пакъ любовъ до насъ зліта?

Вельможний панъ знищавъ—і розлетілись друзі,

А бідний збогатівъ. —то й ворогъ у послузі;

Здается все у насъ черезъ судьбу сліпу.

І та любовъ іде за щастямъ у тропу.

Якъ-шо въ достаткахъ ми, то при́ятелівъ сила,

А кинься ти до нихъ, коли біда зкрутила,

Щобъ чинъ запомогли тобі въ твоій нужді,—

То зъ нихъ не помочи, а хиба лайки жди!

Але скінчу я тимъ, чимъ і начавъ зпочатку;

Бажання і діла въ насъ завжди мають сварку,

А наші задумки розвіе і вітрець,—

Бо не належить намъ йіхъ скутокъ і кінець,...

Ти думаешъ, оце не вийти вдруге заміжъ,

Але цю думку ти лишишъ зі мною въ ямі-жъ!

Сц. Королева. Бодай мене земля оця не годувала,

Бодай ні сонця я, ні зірокъ не вбачала;

Бодай не відала у день ніякихъ втіхъ,

Спокою у ночі; бодай веселий сміхъ,

Надіі радісні змінились на ридання;

Бодай замкнулась я въ чернечі мурування;

Нехай померкне те, що радість потіша,

Нехай погине все, чого бажа душа,

Нехай проклінъ іде повсюди геть за мною,—

Якъ овдовівши разъ, зновъ стану я жоною.

Гамлетъ (до Офеліи). А що, якъ вона зломить оці присягання?

Сц. Король. О, якъ клянесся ти! Теперъ, моя дружино,

Лиши ти тутъ мене самого на хвилину;

Бо тягота схиля щось голову мині,

То може одурю я ну́дний день у сні. (Засипа)

Сц. Королева. Нехай дрімотонька приспить твій мозокъ тихо,

Нехай Господь святий насъ стереже відъ лиха! (Виходить.)

Гамлетъ. Якъ вамъ, мамо, подобается ця сцена?

Королева. Мині удается, що пані наобіцяла вже надто.

Гамлетъ. О, аби тільки справдила!

Король. Ти знаешъ цю сцену? Чи немае тутъ бува чого непоштивого?

Гамлетъ. Ні, ні! Самі жарти: у йіхъ отрута для сміху, все для сміху; нічогосінько непоштивого.

Король. А якъ звется ця сцена?

Гамлетъ. Мишоловка. Це, бачите, назвисько на здогадъ. Тутъ представляется душогубство, що вчинено въ Відню. Король зветься Гонзагомъ, а жінка ёго Баптистою. Ви ось побачите: де справді лиходійство страшенне; але намъ, що до того? До насъ і до вашоі можности воно не чіпаеться: у насъ совість ясна. Нехай шолудиві чухаются, а намъ байдуже́!²⁴) (На кінъ виходить Люціанъ.) А, оце Люціанъ, небіжъ короля.

Офелія. Ви, принце, заступаете хоръ ²⁵).

Гамлетъ. О, я змігъ би розплутати справу міжъ вами і вашимъ коханцемъ, коли-бъ забачивъ вашу комедію.

Офелія. Ви дуже гострі, мій принце.

Гамлетъ. Вамъ вартъ тільки разъ застогнати, і моя гострість притупиться.

Офелія. Що разъ гірше.

Гамлетъ. Нема що—такі вже всі чоловіки. Ну, душогубе, починай! Кинь вихиляси та викрутаси, а мерщі до діла!

»Ой кряче, кряче до помсти воронъ!«

Сц. Люціанъ. Отрута у руці, а въ голові заміри

Чорніші темнихъ хмаръ і серця у невіри;

Ні духа навкруги. Часъ слушний вже наставъ.

Ось сікъ зачумлений, надушений ізъ травъ,

Що знахарька о півночі збірала,

Варила три рази й отруту тричі клала....

Нехай же ва̀да ця і сила навісна

Порвуть ёму життя одразу середъ сна!

(Вилива отруту въ ухо Королеві.)

Гамлетъ. Вінъ отруюе ёго въ садку, аби захопити по ёму царство. Мення ёго Гонзаго. Це справедлива бувальщина і записана найщирішою валошською мовою. Ви побачите заразъ, якъ душогубъ запобіжить ще кохання у вдови Гонзала.

Офелія. Король встае.

Гамлетъ. Якъ? Злякався фальшивоі блискавки?

Королева. Що зъ тобою, господаре мій?

Полоній. Зупеніть сцену!

Король. Посвітіть мині! Ходімъ!

Полоній. Світла! світла! світла!

(Всі виходють, опрічъ Гамлета і Горація.)

Гамлетъ. Коза пострілена і плаче,

А цапъ радіе, що живий:

Одно, бачъ, плаче—друге скаче,

І завжди світъ оцей такий!

А що, мій друже? Хиба оттакоі штуки, та пучка піръівъ на чолі, та іде двохъ бантівъ на черевикахъ зъ височенними закаблуками²⁶) не досить, аби й мене приняли до гурту актёрівъ. якъ-що бува занедба мене доля?

Горац. Такъ, на півъ-пая²⁷).

Гамлетъ. О, ні! На цілий:

Ти знаешъ, мій Дамоне милий,

Що першъ, середъ царськихъ осель

Сидівъ Юпітеръ, а въ цій хвилі

Царюе чистий тутъ.... павичъ.

Горац. Ви-бъ могли й зрихмовати остатній віршъ.

Гамлетъ. О, мій любий Гораціе, я теперъ тисячі червінцівъ заставлю за та слово мари. Завваживъ ти?

Горац. Досконально, принце.

Гамлетъ. Коли розмова йшла про отруту?

Горац. Я пильнувавъ за нимъ добре.

Гамлетъ. Ха! ха! ха!.,. Музику сюди!.... Гей, дударі!

Коли король цю сцену не вподобавъ.....

То вже либонь вона не до вподоби!...

(Ввіходють Розенкранцъ і Гільденшт.)

Музику, гей!

Гільденшт. Дозвольте мині одно слово сказати вамъ, принце.

Гамлетъ. Хочъ цілу байку!

Гільденшт. Король ясновельможний...

Гамлетъ. Ха! Що пакъ зъ нимъ сталося?

Гільденшт. Пішовъ до покою дуже, дуже слабимъ.

Гамлетъ. Одъ перепою, пане?

Гільденшт. Ні, одъ пересердя, принце.

Гамлетъ. Ви-бъ доклали розуму більшъ, коли-бъ кинулись лікарівъ сповістити; бо якъ би я прийнявся лічити, то може разпаливъ-би ще більшъ ёму серце.

Гільденшт. Впорядкуйте, господине ласкавий, розумнішъ ваши речі і не отхиляйте йіхъ одъ моеі припоруки.

Гамлетъ. Я до рукъ даюсь, пане: кажіть!

Гільденшт. Королева, ваша мати, дуже ображена: послала мене до васъ.

Гамлетъ. Здорові були!

Гільденшт. Ні, мій принце добрий, ця кгречність теперь не-до-речі. Якъ-що воля ваша дати мині розумну одповідь, то я спевню звоління вашоі матері; якъ-що ні,-то, вибачайте, я на-тімъ і піду собі.

Гамлетъ. Я не можу, пане....

Гільденшт. Що, принце?

Гамлетъ. Розумну одповідь дати; бо мій розумъ слабий. Про те, пане, кільки маю я змоги, то радий служити вамъ, чи краще, якъ кажете, моій матері. Ну, такъ безъ зайвихъ слівъ,—до діла: моя мати, кажите?

Розенкр. Ось-що; ваша поведенція здивувала й вразила йіі страхъ.

Гамлетъ. О, дивний сине, що можешъ ти подивляти такъ свою матіръ!... Але може за цимъ материнимъ дивомъ е що-небудь і далі? Кажіть!

Розенкр. Вона хоче побалакати зъ вами въ покоі своімъ ранішъ, а ніжъ ляжете спати.

Гамлетъ. Ми послухаемо йіі, хочъ би вона була мині десять разъ матіръю. Маете ще шо мині повістити?

Розенкр. Ви колись любили мене, господарю.

Гамлетъ. І досі люблю, клянусь оцими злодіями і хапака́ми. (Показуе на пальці.)²⁸)

Розенкр. Принце ласкавий! Який при́відъ до вашоі душевноі турботи? Ви сами замикаете двері своій вільності, ховаючись зъ журбою відъ друга.

Гамлетъ. Мині, пане, ходу немае.

Розенкр. Чи може-жъ то бути, коли власний голосъ короля заклика васъ заступити по ёму престолъ въ Даніі?

Гамлетъ. Такъ, пане, але поки сонце зійде.... це прислівъя здаеться трохи засниділо. (Ввіходють дударі). А! дударі! А ке лишень мині дудку! (До Розенкранц. і Гільденшт.) Дайте покій! Чого ви ходите за мною вслідъ? Немовъ сіткою хочете накрити?

Гільденшт. О, принце! Якъ-що ревність моя надто сміла, то це зъ того, що люблю васъ щиро.

Гамлетъ. Я щось цёго не розумію добре. Хочете на цій дудці заграти?

Гільденшт. Не вмію, пане.

Гамлетъ. Будь ласка.

Гільденшт. Дале-бі, принце, не вмію.

Гамлетъ. Змилосердитесь!

Гільденшт. Я не знаю навіть, якъ до неі і братись.

Гамлетъ. Также лехко, якъ і брехати. Гуляйте пальцями по цихъ дірочкахъ, а сюди ротомъ дміть, то й вийде музи́ка на про́чудъ. Бачите,—ось дірочки.

Гільденшт. Але я, принце, не зможу зъ дірочокъ цихъ видути жодноі музики; просто не вмію.

Гамлетъ. Ну, такъ бачите теперь за яку мізерію ви мене важите! Ви хочете на мині грати; ви вдаете, що знаете моі струни; ви хочете вирвати зъ душі моеі голосъ; примусити співати іі одъ найнизчоі до найвищоі ноти? А проте й оцю цівку манесеньку, що мае чудо́вий голосъ, не здолаете заставить співати! Бісъ ёго батькові! Чи ви-жъ справді думаете, що на мині лехше, ніжъ на оцій дудці заграти? Вважайте мене за який хочте струментъ, ви зможете мене хиба збавити, але заграти на мині—зроду! (Ввіходить Полоній). Боже поможи вамъ, добродію!

Полоній. Принце! Королева бажа зъ вами говорити і заразъ.

Гамлетъ. Бачите ви генъ-генъ хмарку? Нестотно верблюдъ?

Полоній. Ій-же Богу, верблюдъ точнісенькій.

Гамлетъ. А мині здаеться, що воно похоже на тхора.

Полоній. Справді такъ і зігнулось, мовъ тхіръ.

Гамлетъ. Або, якъ китъ?

Полоній. Самісенько, якъ китъ!

Гамлетъ. Ну, я заразъ до матері йду... (До себе.) Одъ ціхъ уідъ ошаліешъ справді... (вголосъ.) Я заразъ буду.

Полоній. Я сповіщу це. (Виходить.)

Гамлетъ. Лехко сказати—заразъ!—Лишіть мене, моі друзі, самого.

(Гільденшт., Розенкр. і Горацій виходють.)

Теперъ саме чарівни́й часъ ночі,—

Всі могили роззіпають пащі

Й навіть пекло тхне отрутнимъ духомъ

На цей світъ. Отъ-би напитись крови!

Оттеперъ-би зкоітъ таке діло,

Щобъ і день здрігнувся зъ переляку!

Але цсс!... До матері тепера!

Мое серце, не зречись природи;

Хай повікъ Неронова звіро́та

Не прогляне у міцні ці груди!

Будь, Гамлете, ти по-людськи грізнимъ:

Май кінджала не въ руці, а въ слові !

У цій справі зъ матерею ще разъ

Полукавте мій язикъ серце:

Які-бъ въ речі не були погро́зи,

Ти, душе́, но згожуйсь йіхъ справдити!

(Виходить.)

СЦЕНА 3.

Друга кімната въ Замці.

(Ввіходютъ Король, Розенкранцъ і Гільденштернъ.)

Король. Остогидъ вінъ... та й для насъ непевно

Попускать ёго шаленству волю;

Такъ для того й лагодьтесь въ дорогу.

Я наказа підпишу вамъ заразъ —

І принць зъ вами въ Англію пойіде.

Певність царства не дае намъ права

Терпіть зблизьку ці страшні пригоди,

А такими пригрожа́ що-часу

Намъ шалене божевілля принця.

Гільденшт. Ми, королю, злагодимось заразъ.

Це турбота і свята, і Божа

Пильнувати супокій і благо

Стількохъ тисячъ, що живуть і дишуть

Тільки-но життямъ величнімъ вашимъ.

Розенкр. Кожне, навіть і просте́ дихання,

Одъ нещастя боронитись мусить

Всею міццю, що душі належить;

То тимъ паче духъ величній, зъ котримъ

Сила инчихъ ще диханнівъ злита.

Смерть царська́ не есть одно сконання;

Немовъ виръ, вона все близьке тягне

У безодню. Це страшенне коло

На шпилі незміряноі скелі;

Ёму збито неосяжні спиці

Зъ сотні тисячъ незначни́хъ шматочківъ:

Коли коло упаде,—зъ нимъ разомъ

Розлетяться всі ті дрібні речі

І погинуть у тяжкій руіні.

Такъ, остатнье короля зітхання

Лине вкупі зъ сто́гономъ народу!

Король. Приготуйтесь, я прошу, найшвидче

У дорогу: ми повинні конче

Це страши́ло у заліза взяти,

Бо на волі тутъ буя.

Розенкр., Гільден. Ми-заразъ. (Виходють.)

(Ввіходить Полоній.)

Полоній. Мій королю, уже принць простягся

До покоівъ королеви-неньки:

Я за килимъ²⁹) стану, щобъ почути

Всю розмову. Будьте певні,—матіръ

Ёму тамъ прокаже отченаша,³⁰)

Але, якъ казалисьте і мудро,

Хай чуже ще, не мате́рнье вухо,—

Що стороннье по самій природі,—

Заховае дорогу ту сповідь.

Прощавайте, мій сподарю можний;

Я ранішъ. ніжъ покладе́тесь въ ліжко,

Забіжу вамъ росказать, що вчую.

Король. Щира дяка, мій коханий пане!

(Полоній виходить.)

О, мій вчинокъ гидкий ажъ до неба

Вже смердить; зъ нимъ перве

І найстарше я ношу прокляття—

Братовбивство! Ні, не маю змоги

Я молитись, хочъ жадоба рівно

Якъ і воля поривають; тільки

Гріхъ мій дужчий за мое жадання:

І я самъ, якъ чоловікъ, що мае

Дві вини, вагаюсь чимъ почати—

Та й нехтую обома. Невже пакъ,

Коли-бъ руку прокляту цю вкрила

Кровъ братерня товщимъ неі шаромъ,

Не достало-бъ въ милости́вімъ небі

І дощу, шобъ вибілить до снігу?

Не на що́-жъ і милосердя Боже,

Якъ на те, щобъ на гріхи вдаря́ти?

Що й молитва, якъ не двійна сила—

Насъ спочатку одъ гріха спиняти,

А навпослі о прощенні дбати?

Вгору-жъ очі, вже мій гріхъ минувся!

Але, якъ молитись въ моімъ стані,

Якимъ словомъ я почну молитву?

»Прости, Боже, мині гидке вбивство?«

Ні! Я й досі тимъ добромъ владаю,

За якее душогубство вдіявъ!

Мое панство, ця корона, жінка?

Хто-жъ прости́ть, коли не зрікся кривди?

На сімъ світі неправди́вімъ може

Ще рука позло́чена харцизи

Одкупитися відъ кари: часто

Такъ бува, що вжиткомъ одъ злочинства

І купують той законъ продажний;

Але тамъ, на тому світі—годі!

Тамъ нема вже ви́круту: тамъ вчинки

Мусять бути на-голо розкриті;

І ми са́ми, виставлені проти

Гріхівъ нашихъ тамъ вічъ-на́-вічъ, мусимъ

Въ нихъ признатись щиро.... Що-жъ почати?

Що робити? Спробувать покути?

Що не зможе йіі сила вдіять?

Але щожъ для того вона вдіе,

Хто не може каятися щиро?

О, страшенна, необхідна доля!

Охъ і серце, що чорнішъ одъ смерти!

О, душе, загрузнувша въ болоті!

Бьесся ти, щобъ вибитись на волю,

Та ще гірше у багнюці грузнешъ....

Святі сили, порятуйте, згляньтесь!

Гніться заразъ негнучкі коліна,

І ти, серце, крицею окуте,

Стань мъягки́мъ, якъ въ немовлятка нерви:

Все ще може закінчитись добре.

(Стае на вколюшки.)

Гамлетъ. Теперъ можна ёго вбити сміло,

На молитві! Саме часъ!—Я заразъ....

І полине вінъ на небо просто...

Хиба-жъ помста буде це? Зміркуемъ:

Лиходій убивъ у мене батька,

А я, синъ единий і коханий,

Посилаю за те въ рай падлюку?

О, це ласка, нагорода навіть,

А не помста! Вінъ вбивъ мого батька

На гріхахъ, що розвилися свіжо

Й красували, якъ квітки весною;

І хто зна, опрічъ святого Неба,

Які тамъ ёму страждання спались,

А вони—по нашій думці, вірі—

Мусять бути невимовно тя́жкі!

Чи се-жъ помста, якъ убъю цёго я

Тоді саме, коли вінъ вмивае

І готуе у дорогу душу?

—Ні!!

Въ піхви, мече! Почекай на хвилю

Найстрашнішу: якъ засне вінъ пъяний.

Чи бува розсатаніе въ гніві,

Чи потоне у заласнихъ втіхахъ, —

Чи за грою, чи за словомъ марнимъ,

Чи за діломъ, котре й тхне проклёномъ,—

Тоді саме пронижи ти, мече,

Ёго такъ, щобъ сторчака въ безодню

Полетівъ вінъ до гори пъята́ми

Й понісъ душу про́кляту та чорну,

Якъ те пекло, де вінъ мае бути!

Мати жде. (До Короля.) Це проволока тільки

Твоімъ днямъ, що безнадійно хворі. (Виходить.)

Король (підіймаешся).

Слова линуть до гори, а думка

До земли, мовъ тяжою прибита;

Саме-жъ слово безъ почуття зроду

Не долине до осель Господніхъ! (Виходить.)

СЦЕНА 4.

Кімната у Королеви.

(Ввіходютъ Королева і Полоній.)

Полоній. Заразъ при́йде. Ви полайте добре;

Скажіть просто, що ёго шале́нства

Перейшли край, аби йіхъ терпіти;

Що й тепера тільки милость ваша

Ёго крие одъ палко́го гніву.

Я сховаюсь; але, ясна пані,

Не спускайте!

Гамлетъ (За дверима). Мати! мати! мати!

Королева. О, будь певенъ; положись на мене.

Одступися-жъ, бо уже я чую,

Що іде вінъ. (Полоній ховаеться за килим)

Гамлетъ. Ось, я, моя мати;

Про що річъ?

Королева. Гамлете! Ти обра́зивъ тяжко

Твого батька.

Гамлетъ. Мамо! То ви тяжко

Уразили мого батька.

Королева. Годі!

Ти зі мною, мовъ гультяй, говоришъ.

Гамлетъ. Ба ні! Ви питаете, мовъ грішні.

Королева. Якъ? Що се, Гамлете?

Гамлетъ. Що вамъ треба?

Королева. Ти забувъ вже, хто я?

Гамлетъ. Ні, хрестомъ божусь! Ви—королева,

Чоловіка свого брату—жінка

І мині,—бодай не такъ!—ви мати.

Королева. Коли такъ; то я покличу иншихъ,

Що зъ тобою заговорють.

Гамлетъ. Тихо!

Тутъ сідайте! А ні зъ місця! Звідсіль

Не пущу, ажъ поки не вкажу вамъ

У дзеркалі найтайнішу частку,

Васъ самихъ.

Королева. Що хочешъ? Мене вбити?

Кгвалтъ! Рятуйте!

Полоній (зза килима). Гей, сюди! Рятуйте!

Гамлетъ. А! Пацюкъ! (Бъе мечемъ у килимъ.)

Здихай! Дукатъ,—що мертвий!

Полоній (зза килима). О! я вбитий! (Пада і вмера).

Королева. Боже! Що ти вдіявъ?

Гамлетъ. Далебі не знаю! Чи-жъ Король-то?

(Підійма килима і витяга Полонія.)

Королева. О, який лихий, крівавий вчинокъ!

Гамлетъ. Такъ, крівавий, моя добра мати,

І сливе такий же саме гидкий,

Якъ убити короля і вийти

Опісля за ёго брата заміжъ.

Королева. Якъ убити короля?

Гамлетъ. Такъ, пані,

Я сказавъ. (До Полонія.) А ти, бридки́й причепо,

Та цікавий дурню, прощавай-но!

Я тебе за ліпшого завваживъ,—

Приймай жеребъ! Теперь звідавъ, пане,

Що й прислужність небезпешна часомъ.

(До матері.) Не ламайте рукъ тамъ! Угамуйтесь!

Сядьте тутъ, щобъ я зламавъ вамъ серце!

Такъ, зламавъ... і я ёго зламаю,

Якъ воно зъ ламко́го чого небудь,

Якъ ёго оті гріховні звички

Не сковали ще на мідь, на крицю,

Не зробили до чуття нездатнимъ.

Королева. Що вчинила, що язикъ твій люто

Такъ кара мене словами?

Гамлетъ. Вчинокъ,

Що збруднивъ красу і цвітъ чисто́ті,

Що назвавъ лукавствомъ честь жіночу,

Що зъ чола безвинноі любови

Зірвавъ рожу й посадивъ болячку!

Що звернувъ ті присягання шлюбні

На такі-жъ брехливі, якъ божіння

Въ картинка. О! той учинокъ, мамо,

Душу вирвавъ ізъ чесно́го шлюбу,

І зробивъ зъ закона пресвятого

Збіранину слівъ порожніхъ, марнихъ.

Передъ цимъ срамотнімъ, мамо, вчинкомъ

Чоло неба загорілось зъ гніву

І земля, ця нечувственна твержа,

Вкрилась сумомъ, мовъ къ страшно́му Суду!

Королева. Боже мій! Який-же есть той вчинокъ,

Що й здалека грімотить такъ страшно?

Гамлетъ. Подивіться на оці малюнки,—

То патрети зъ двохъ братівъ ще й ріднихъ...³¹)

Глянь на сей! Яка краса въ обличчі?

Аполона пишний кучерь; чо́ло

Самого Юпитера, а око,

Мовъ у Марса,— на страхи́, й прика́зи!

Яка по́стать! То вісту́нъ-Меркурій,

Коли вінъ злітае зъ високостей

На вершину, геть квітка́ми вкриту!

Зрістъ і станъ, і разомъ все—пишно́та!

Далебі, здается, усі бо́ги

Доложили рукъ своіхъ, щобъ миру

Показать перво́красу людини:

І то бувъ твій чоловікъ... Тепера

Глянь сюди: де вашъ живий господарь!

Перетрюхле, братогубне зерно,

Що забило і дорідне, добре..³²)

Чи ви очі маете? Якъ сталось,

Що могли ви залишити пашу

На вершині цій хорошій, пишній

І пірнути у гнилу багнюку?

Та чи справді маете ви очі?

Ні! коханнямъ цёго звати—годі:

Въ ваші літа уже кровъ не грае;

Найпалкіша отихае навіть

І розсудку кориться слухъяно.

Але хто-жъ розумний перейшовъ-би

Одъ цёго до цёго? (Показуе на патрети) Ви-жъ повинні

Мати глуздъ, а то иначе й ду́мокъ

Ви-бъ не мали; одже либонь ваші

Мізкування задубіли надто,

Бо й безглуздя такъ не хибить страшно!

Божевілля такъ не здавить розумъ,

Щобъ і краплі не лишилось змоги—

Роспізнати оттаку ріжни́цю!

Який дідько въ піжмуркахъ васъ злапавъ?

Самі очі безъ чуття й чуття лишъ

Безъ очей, і слухъ безъ рукъ, самий-но

Нюхъ безъ всёго, навіть хвора частка

Якихъ не́будь почуваннівъ нашихъ,—

Не здолали-бъ дать такоі хиби.

О! стидо́та! Де-жъ твоя окраса?

Коли пекло бунтовливе може

Такъ уістись у кістки бабині,

То палючихъ молодощівъ цнота,

Наче віскъ, ростане въ власнімъ палу.

Не зовіть уже нечестямъ більше,

Якъ згрішить хто у палкій зага́рі,

Бо теперь і паморозь палае,

А розсудокъ розпуска бажання!

Королева. О, Гамлете, не проказуй більше!

Ти примусивъ мене глянуть въ гли́бінь,

I я тамъ на дні душі уздріла

Такі чорні, невиво́дні плями,

Що нічимъ вже змити йіхъ не сила.

Гамлетъ. І те все для того, аби жити

На пітнявімъ та смердючімъ ложі,

Аби пріти у коханні гидкімъ;

Жирувати у барлозі зъ гною?

Королева. О, мовчи, будь ласка: твоі речі

Якъ ножами моі вуха ріжуть;

Годі, досить, мій Гамлете любий!

Гамлетъ. Душогубець! Лиходій! Переплутъ,

Що не вартъ і на двохсоту частку ³³)

Вашого покійного державця!

Король-блазень! Царства й панства злодій,

Що укравъ зъ полиці діадему,

Та й сховавъ въ свою кешеню!

Королева. Годі!

(Мара ввіходить.)

Гамлетъ. Король зъ клочча та ганчірокъ... Про-бі!

Крийте мене крилами ясними

Херувими високостей Божихъ! (До тіні.)

Чого хочешъ, по́стате ласка́ва?

Королева. Боже мій! Вінъ ошалівъ.

Гамлетъ. Прийшовъ ти

Докоряти забарно́му сину,

Що вінъ марно гнівъ і за́палъ бавить, -

Не спевня твоіхъ наказівъ грізнихъ?

О! скажи!

Мара. Не забувай-но, сину,

Що оця навідка моя мусить

Підживити твою згаслу звагу;

Глянь на матірь! Йіі жахъ оціпивъ;

Стань міжъ нею і йіі сумліннямъ

Въ боротьбі цій, бо въ слабому тілі

Найсильніще ви́гадки панують.

Говори, Гамлете, йій!

Гамлетъ. Що зъ вами,

Королево?

Королева. Боже, що зъ тобою?

Ти чого у про́сторінь встромляешъ

Своі очі й розмовляешъ словомъ

Зъ безтелесимъ воздухомъ? Крізь очі

Въ тебе гра душа, страшеннимъ шахомъ,

І волосся, мовъ живе у тебе,—

Наче військо до оружжа зъ сону,—

Устае на голові голками.

О, коханий сину мій! Краплину

Хочъ зроси холодного терпіння

На вогонь, жерущий тебе жахомъ!

Що ти бачишъ?

Гамлетъ. О, ёго, ёго тамъ!...

Подивітся, який блі̀дий образъ!

Такий духъ, колибъ каміннямъ навіть

Повістивъ свою причину-тугу,

Той вони почули-бъ і здрігнулись! (До Мари.)

Не дивись, бо по́глядъ твій стражденний

Розмъягчить мою міцну одва́гу,

І тоді поблекне справжній коліръ

Того діла, що вчинити маю:

Замість крови, можуть ринуть слёзи!

Королева. Зъ кимъ говоришъ?

Гамлетъ. Вамъ хиба нічого

Тамъ не видко?

Королева. Ні, зовсімъ нічого;

А про те я все, що е тутъ, бачу.

Гамлетъ. І нічого ви оце не чули?

Королева. А ні слова, прічъ самихъ насъ.

Гамлетъ. Гляньте-жъ,

Подивіться!—Онъ-де вінъ зникае....

Батько мій, якъ за життя, убратий!

Гляньте! Онъ у двері вінъ виходоть.

(Мара виходить.)

Королева. То все чисто вигадавъ твій мозокъ:

Бо гарячка надзвичайно здатна

До химернихъ ма́ревъ тихъ.

Гамлетъ. Гарячка!

Якъ гарячка? Пульсъ у мене, мамо,

Якъ і въ тебе, бъе спокійно, въ міру,

І въ ёму здоровъя гра музично!

Речі ті—не божевільні, мамо,

Що казавъ. Чи хочете?—я въ до́казъ

Прокажу вамъ йіхъ до слова вдруге:

Чи въ гарячці-жъ можна памъять мати?

Мамо, мамо! Заклинаю Богомъ,

Не лестіть оманою душі ви,

Що де въ мене божевілля каже,

А не гріхъ вашъ: тільки зверху трохи

Тимъ свою приго́іте ви рану,

А зъісподу вона буде гнити

І отру́іть усе тіло нишкомъ.

Ой, покайтесь передъ небомъ, мамо!

Спокутуйтесь тимъ, що вже минуло.

Одцурайтесь і того, що буде!

Не кладіть на гидке зілля гною,

Щобъ воно ще не збуяло більше!

Мині-жъ, мамо, ви простить правдо́ту,

Бо въ нашъ часъ задушливий одъ жиру,

Сама правда, сама святість навіть

Въ гріха мусить опрощення брати,

Плазувати передъ нимъ, благати,

Щобъ зволивъ ёму-жъ добро вчинити.

Королева, Охъ, Гамлете! Ти мині на двое

Розпанахавъ серце.

Гамлетъ. Киньте, мамо,

Половину ту гнилу й погану.

Та живіть поно́влені зъ друго́ю.

На добранічъ! А до дядька въ ліжко

Не ходіть: чести́вости немае—

То ви нею хочъ прикиньтесь зверху.

Звичка - це звірюка, де бісовська сила,

Що зъіда всі почування наші;

Але тута, въ цімъ раз? вона—янголъ,

І дае до починаннівъ добрихъ

Намъ одежу і хорошу й лехку.

Здержтесь сю вічъ; то відъ того завтра

Себе здержать уже лехше буде,

А позавтрімъ—ще далеко лехше:

Звичка може въ насъ змінить натуру;

Вона мае чарівную силу,

Чи вселити чорта въ насъ, чи вигнать,

Іще разъ - добранічъ! Коли въ Бога

Прагните собі благословення,

То й мене благословіть, прошу я.

(До Полонія.) Тебе-жъ, пане, мині жалко дуже;

Але певно такъ судило Небо,

Щобъ скарали ми одинъ другого,

І мене бичемъ своімъ обрало:

За цю смерть, що заподіявъ о́сліпъ,

Не вхилюсь я о́дповіді дати.

Трупъ візьму; ну, ще вамъ разъ добраніч!

За любовъ я мушу буть жорсто́кимъ!

Починъ скорбний, а ще гірше жде насъ!

Пару слівъ до васъ ще маю, мамо.

Королева. Що чинить я мушу?

Гамлетъ. Ви? Нічого

А ні же зъ того́, що я казавъ вамъ.

Хай отой король опу́хлий знову

Васъ привабить до своёго ложа;

Хай полащить по щоці ярли́во,

Назове васъ мишеняткомъ любимъ;

Ви-жъ, за пару поцілунківъ бру́днихъ,

Чи за те, що вамъ обгорне шию

Лиходійною прокля́тою рукою,—

Роскажіть. що тутъ було міжъ нами:

Що насправжки я—не божевільний,

А лукавлю, прикидаюсь тільки!

Роскажіть, то буде добре, справді!

Де́-жъ цариці такій гарній, мудрій,

Безневинній заховати таіну цікаву

Одъ кота, одъ кажана, одъ жаби?

Хтобъ втаівъ те? Ні, на прикрість навіть

Розуму й звичайності—розкрийте;

Одчиніть на вашімъ дасі ко́ець,

Нехай звідтіль розлетиться птаство,

А ви са̀ми, якъ та мавпа въ байці,

Проби ради, у той ко́ець влізьте,

Та й зломіть, плигну́вши, собі шию!

Королева. Вірь, якъ-що слова у насъ ізъ духа,

Якъ-що духомъ живемо ми й дишемъ,—

То я вмру, а пари зъ вустъ не витхну

Про твою розмову.

Гамлетъ. Адже чули,

Що я мушу въ Англію заіхать?

Королева. Я й забула! Такъ здаеться, певно.

Гамлетъ (на бікъ). Вже листи печатками прибиті

Й до рукъ да́ні двомъ моімъ колекгамъ;

Я йімъ вірю, якъ гадюкамъ лютимъ.

То-жъ вони мині дорогу мають

Показати въ саму пащу зради!

Щасти Боже! А потішно дуже

Мінокопа вергону́ти вгору

Ёго-жъ власнимъ і знаря́ддямъ. Добре!

Я—не я, коли підъ йіхъ підкопи,

Не підриюсь ще на локоть глибше,

Та й спалю до місяця, йіхъ разомъ...

О, які роскоші, якъ зіткнуться

Хитрі справи на одній дорозі! (До Полонія.)

Ну, почну я пакуватись зъ те́бе:

Тра, сховати оцей тельбухъ въ хаті....

Прощавайте, на добра̀нічъ, мамо!

Якимъ справді радця ставъ тепера

Супокійнимъ, безцікавимъ, строгимъ -

А живий бувъ дурникомъ брехливимъ.

Рушай, пане! Треба й зъ вами врешті,

Покінчи́ти. На добра́нічъ, мамо!

(Королева виходить въ одні двері, а Гамлетъ у другі витяга Полонія.)

(Завіса.)

ДІЯ IѴ.

СЦЕНА 1.

Велика заля у замку.

(Заходють Король, Королева, Розенкранц і Гільденштернъ)

Король (до Королеви). Ти зітхаешъ і тремтиш недарма.

Розкажи, яка тому причина,

Бо йіі намъ подоба́е знати,

Де твій синъ?

Королева (до Розенкр. і Гільденшт). Лишіть на часъ насъ тута.

(Розенкр. і Гільденшт. виходють.)

О, мій друже! Що я сю ніч здріла!

Король. Що-жъ, Гертрудо?... що Гамлетъ тамъ діе?

Королева. Скаженіе, якъ те море люте,

Коли зъ буйнимъ міряеться въ силі.

Въ навіженімъ на́паді почувъ вінъ,

Ніби щось за килимомъ шурхну́ло, —

Въ тужъ хвилину блесону́въ він мечемъ...

»А! пацюкъ« несамовито крикнувъ

І убивъ, небачучи, въ запалі

Тамъ сердегу діда.

Король. О, злий вчинокъ!

Не минуло-бъ і самихъ нас тее,

Коли-бъ тамъ були ми: ёго вільність

Пригрожа́ нещастями всімъ чисто—

Намъ, тобі і всякому друго́му.

Охъ і хто-жъ за цей крівавий вчинокъ

Дасть одпо́відь? Упаде виною

Вінъ на насъ, бо ми були повинні

Въ шори взяти молодого блазня

І одъ люду заховати далі;

А ми такъ ёго любили чуло,

Що не хтіли й правді въ вічі гля́нуть:

І, немовъ слабий въ стадкій хворобі,

Ми йіі таіли, страха рада.

Та й дали разъятритися вразі

І пожерти до кістокъ все тіло.

Куди дівсь синь?

Королева. Поволікъ десь трупа.

А про те і въ божевіллі са́мімъ

Душа въ ёго чистимъ сяйвомъ сяе,

Якъ те злото у руді міжъ бруду:

Вінъ надъ тимъ, що вдіявъ, ревно плаче.

Король. Охъ, ходімъ Гертрудо!

Ледве сонце оцихъ гіръ черкнется—

Мусить вінъ на кораблі вже бути.

Що-жъ до вчи́нку,—то докласти мусить

Усю зручність, все величчя наше,

Щобъ гидо́ту ви́править, покрити,

Гільденште́рне, гей!

(Розенкр. і Гільденштернъ ввіходють)

Ну, друзі,

Ви возміть кого собі въ підмогу:

Бо Гамлетъ у божевільнімъ сказі

Уже вбивъ Полонія і витягъ

Ізъ покою матері свое́і.

Знайдіть принця, розпитайтесь щиро

Й однесіть ви до каплиці трупа;

Та, будь ласка, найхутчішъ!

(Розенкр. і Гільденшт. виходють.)

Гертрудо!

Ходімъ разомъ і до себе скличемъ

Розумнійшихъ та певнійшихъ друзівъ,

Аби йіхъ про все оповістити—

Яке лихо тутъ на гріхъ вчинилось

І ЩО ми гадаемо чинити?

Такимъ робомъ лихослівъя бистре,—

Що по світу зъ краю въ край літае

І влуча своімъ жаломъ отрутнимъ,

Мовъ гармата у мету—на цей разъ

Наше мення промине й постре́лить

Лишень-но повітря невразли́ве.

Охъ, ходімо! На душі у мене

Теперь повно і страху́ й розра́ди.

(Виходють.)

СЦЕНА 2.

Друга кімната у Замці.

(Ввіходить Гамлетъ.)

Гамлетъ. Схований въ певному місці.

Голоса (за кономъ). Гамлете! принце Гамлете!

Гамлетъ. Тихо! Що тамъ ва гомінъ? Хто кличе

Гамлета? А! Сюди йдуть!

(Розенкр. і Гільденшт. ввіходютъ.)

Розенкр. Що ви зробили зъ трупомъ, мій принце?

Гамлетъ. Зъеднавъ ёго зъ порохомъ, якому вінъ родичъ.

Розенкр. Скажіть, де вінъ, щобъ могли ми взяти ёго й однести до каплиці?

Гамлетъ. Не йміть цёму віри.

Розенкр. Чому?

Гамлетъ. Щобъ я мігъ вашу таіну́ ховати, а свою — ні. Прічъ того, хто й пита мене? Губка. Яку-жъ одповідь королівъ синъ може йій дати?

Розенкр. Ви мене вважаете, принце, за губку?

Гамлетъ. Такъ, пане, за губку, що утяга въ себе королевскі ласки, нагоро́ди й нака́зи. Але такі послу́гачі королеві врешті найпотрібнійші: вінъ хова йіхъ за щелепами, якъ мавпа, щобъ передъ тимъ, якъ ковтнуть, пожувати. Коли ёму знадоби́ться те, що ви втягли въ себе, то вінъ тільки притисне губку—і зновъ вона стане суха.

Розенкр. Я васъ, принце, не розумію.

Гамлетъ. Дуже радий. Гостре слово спить въ дурнімъ усі.

Розенкр. Принце, ви повинні сказать намъ, де трупъ і йти до короля зъ нами.

Гамлетъ. Трупъ при королі, але король не при трупі. Король - аби-що....

Гільденшт. Аби-що, ясний принце?

Гамлетъ. Або ніщо. Проведіть мене до ёго. А ну, лисе, давай въ схованки грати!...

СЦЕНА 3.

Велика світлиця у замку.

(Ввіходить Король зъ царедворцями.)

Король. Я пославъ шукати трупа й принця.

(На бікъ) Небезпешно, о! страшенно навіть,

Що личина ця на волі ходить;

А про те ёго скрутить суворо

По закону - я не маю зваги;

Вінъ коханчикъ у юрби дурноі,

Котра любить окомъ, и не глуздомъ;

І въ цімъ разі вона важить тільки

Саму кару, а вини- ніколи.

Щоб Гамлетівъ наглий виіздъ зъ краю

Не піднявъ тутъ галасу і бучі,

Треба такъ нам повернути справу,

Ніби це ще наша давня думка:

Бо хворобамъ безнадійнимъ - тільки

Й засобляють надзвичайні ліки,

(Ввіходить Розенкранцъ.)

Або жодні. Ну що тамъ такее?

Розенкр. Не могли ми відъ ёго провідать,

Де вінъ трупа заховавъ, королю.

Король. Де-жъ вінъ самъ?

Розенкр. Тутъ, не далеко звідсіль,

При сторожі; жде на вашу волю.

Король. Приведіть до насъ ёго!

Розенкр. Гей, Гільденштерне! Ведіть принця!

(Ввіходять Гамлетъ і Гільденштернъ.)

Король. Ну, Гамлете! Де-жъ Полоній?

Гамлетъ. На вечѐрі.

Король. На вече́рі! Де-жъ?

Гамлетъ. Десь-то: тільки не вінъ йість, а ёго йідять; чималий гуртъ ласого робацтва обсівъ ёго добре. Робакъ, якъ бачите, надъ усимъ йістовнимъ единий державець. Ми одгодовуемо инші тварі, щобъ ними одгодуватись самимъ, а себе ми годуемо - робакамъ на снідання. Ситий король і худий харпакъ—тільки рівні на́йідки: дві потрави на однімъ столі. Такий-то кінець!

Король. Охъ, і леле!

Гамлетъ. Чоловікъ може виудити рибу на червяка, що ззівъ короля, а потімъ ззісти і рибу, що червяка проковтнула.

Король. Що ти хочешъ цимъ сказати?

Гамлетъ. Нічого; я хотівъ тільки вамъ довести що король може мандрувати по тельбухахъ у ста́рця.

Король. Де Полоній?

Гамлетъ. На небі. Пошліть провідати. Якъ-що вашъ посланець ёго тамъ не знайде: то ви сами пошукайте ёго въ супротивному місці. Але справді, коли ви ёго за місяць не знайдете; то певно вже почуіте носомъ, ідучи на галерею по сходахъ.

Король (до прислужнихъ), Ідіть, пошукайте ёго тамъ.

Гамлетъ. Підожде, поки прийдете. (Прислужники виходютъ.)

Король. Гамлете!

Для безпешности тебе-жъ таки самого,—

Котра намъ у рівній мірі мила,

Якъ і скорбно те, що ти накоівъ,—

Ти повиненъ за оцей твій вчинокъ

Звідсіль заразъ блискавкою линуть.

Впряжайся-жъ; корабель въ дорогу

Вже готовий, дме погожий вітеръ;

Товари́ші ждуть тебе, і всее

Приспоря́ у Англію рушати.

Гамлетъ. Въ Англію?

Король. Еге, Гамлете.

Гамлетъ. Добре.

Король. Далебі такъ; ти-бъ запевнивсь въ тому,

Коли-бъ мігъ заміри наші знати.

Гамлетъ. Я бачу херувима, що вбача йіхъ. Але

йідьмо і въ Англію! Ну, бувайте здорові, моя мамо!

Король. Коханий твій батько, Гамлете.

Гамлетъ. Моя мамо! Батько і матіръ—се чоловікъ і жінка; в чоловікъ і жінка—одна спілка³⁴). Такъ таки, мамо! Рушаймо въ Англію! (Виходить.)

Король. (До Розенкр. і Гільденшт.).

Йдіть за нимъ слідкомъ, і найскоріше

Заманіть на корабля. Не гайтесь!

Ми бажаемъ, щобъ вінъ сю нічъ рушивъ.

Усе те, що вамъ до справи треба,

Впакувавъ я й запечатавъ. Гайда-жъ!

Похапайтесь, яко мого швидче,

Я прошу. (Розенкр, і Гіаьденшт. виходють.)

Ти-жъ, Англіе, тепера,

Коли-що вважаешъ нашу при́язнь,—

А потуга наша радять тее,

Бо ще й досі червоніе въ тебе

Страшна рана, що мечъ данський вдіявъ,

І твій страхъ насъ величати мусить,—

Такъ, якъ-ще вважаешъ; то байдуже

Не одхилишъ нашу можню волю,

Що велить у ціхъ листахъ конечныхъ

Заподіять смерть Гамлету заразъ.

Зроби́-жъ цее! Бо вогнемъ вінъ палить

Мою кровъ немовъ страшна отрута;

Ти одна сцілити йіі можешъ.

Поки я про смерть ёго не вчую,

Доти все мині немило въ світі.

(Виходить.)

СЦЕНА 4.

Долина въ Даніі.

(Въізджа Фортимбрасъ; за нимъ військо.)

Фортинбр. Копитане! Поклоніться низько

Королеві дамському одъ мене

І скажіть ёму, що зъ ёго ласки,

Фортинбрасъ прохае дозволення,

Перейти по королевству військомъ.

Намъ відо́мо, де ми маемъ стрітись.

Якъ бувае ёго можність схоче

Зъ нами власно перекинуть словомъ,

То ёму засвідчити ми раді

Шанування; такъ ёму й скажіте!

Копитанъ. Чую, принце.

Фортинбр. Обачнішъ рушайте.

(Фортинбрасъ зъ військомъ ійде далі.)

(Ввіходять: Гамлетъ, Розенкр. і Гільденшт.)

Гамлетъ. Чие військо те, ласкавий пане?

Копитанъ. Це норвежське, добродію.

Гамлетъ. Зъ ласки

Я-бъ спитавъ, куди воно прямуе?

Копитанъ. Десь у Польщу.

Гамлетъ. Хто нимъ верховодитъ?

Копитанъ. Фортинбрасъ, небіжъ старого вельми

Короля Норвежського.

Гамлетъ. Чи просто

Вони йдуть у саме серце Польщі,

Чи де-индо, въ пригряничне місце?

Копит. Сказать правду, безъ прибавки, пане,

Ми йдемо шматокъ земли придбати,

Звідкіль зиску—тільки слава гола:

Я-бъ не давъ въ посессію за неі

І пьяти дукатівъ, дале-бі що;

Та хочъ би й продать йіі на віки,

То сама Норвегія, чи й Польща

У ціні не скористуе більше.

Гамлетъ. Такъ поляки у такому разі

Й боронить йіі не будуть.

Копит. Одже

Либонь ні: вже е залога-військо.

Гамлетъ. На оце змагання про билинку

Буде мало душъ людськихъ двохъ тисячъ

І дукатівъ двохъ десятківъ тисячъ!

Отъ болячка, що роско́ші чинють

При спокоі і достаткахъ лехкихъ;

Йіі зверху непримітно навіть,

А въ середці вона труіть гноемъ,-

І вбивае чоловіка по́тай......

Чоломъ бъю вамъ, мій шановний пане.

Копит. Крий васъ Боже! (Виходить)

Розенкр. Вгодно йти вамъ, принце?

Гамлетъ. Я васъ заразъ нажену, рушайте.

(Розенкр. і Гільденшт. виходють.)

Якъ усе супроти ме́не встало,

Якъ шпига мою ліниву помсту!

Що-жъ-то есть за чоловікъ, якому

Смакъ життя й найвище благо—въ йіжі

Та въ спанні?... Скотина вінъ, - не більше!

Невже Той, що насъ створивъ чудово,

Що давъ розумъ, давъ прозорі очі

Оглядать минуле і прийде́шнье,

Невже Вінъ оті нада́ння Божі,

Ті кебети дарувавъ на тее,

Щобъ вони засни́діли безъ вжитку?

Ну, а въ мене яка есть причина—

Чи коротка, якъ у звіря памъять,

Чи вагання полохливе надто,—

Міркування про коне́шні святки?

А у тому міркуванні, певенъ,—

Якъ розтяти на чотирі частки,—

Чвертка глузду, а три чвертки жаху!

Я не знаю, на́-що собі й досі

Я кажу ще: »треба се вчинити?«

Хиба тимъ, що е і при́відъ певний,

Есть і сила, і бажання й змога?

Та приклади, якъ цей світъ великі,

Мою волю будють: оце військо

Сильно-дуже може свідкомъ бути;

Веде пе́редъ ёму принць хороший,

Молоденький, чулий; ёго за́палъ

І одвага гордовита, божа,

Не вважають на сліпі приго́ди;

Ставить вінъ свое життя тиндітне

На усякі и́грашки фортуни,

На страхи́ и на смерть—за шкаролущу!

Не той славенъ, хто здіймае руку

За великий який не́будь привідъ;

Але той, хто бориться до смерти

И за билинку, коли честь вразили?

Щожъ таке я за мизерне справді?

Вбили батька, оганьбили матіръ....

Хиба мало, щобъ збентежить мозокъ,

Кровъ спалити?—А у мене тихо

Усе спить. Та ось, мині на соромъ,

Двадцять тисячъ чоловіка линуть

На смерть вірну—за пиху, за мрію!

Йдуть на цвинтарь, якъ на ліжко просто;

Будуть битись за таку містину,

Де йімъ всімъ і повертатись ні̀якъ,

Де й могили за для тілъ не стане!

О! Бодай же моі думки-га́дки

Облилися кровію однині,

А не то,—хай васъ кара оги́да!

(Виходить.)

СЦЕНА 5.

Ельзіноръ; кімната у замку.

(Ввіходить Королева і Горацій.)

Королева. Я не хочу говорити зъ нею.

Горац. Вона пильно того просить; справді

Якъ шалена.... ажъ дивитись жалко.

Королева. Що-жъ йій треба?

Горац. Все про батька править;

Каже, чула, що сей світъ кривдивий;

Бъе себе у груди і зітха́е;

За билинку сердиться й тупоче;

Розмовляе темними словами,

Що навпілъ незрозумілі навіть;

Йіі річъ не визнача нічого,

А проте самоі мови не́ладъ

На юрбу наводить різні думки:

Всякий ловить, те, то инче слово,

Тай зшива йіхъ по своему ладу.

І до правди, по очахъ понурихъ,

По хитанню головою журнімъ

Й по другому— въ нихъ завважить можна

Хочъ непевну, але тяжку тугу.

Королева. Либонь зъ нею побалакать треба;

Бо вона посіяти здолае

Небезпечні до́гадки-зневірря

Въ головахъ лихихъ. Нехай увійде! (Горац. виходить.)

Оттака того гріха натура!

Та теперъ моій душі недужій

Всяка річъ, сама дурниця навіть,

Провіща якесь нещастя люте.

У вини е стільки марнихъ жа́хівъ,

Що вона, страхаючися зради,

Видае сама себе страхами.

(Горацій ввіходить зъ Офеліею.)

Офелія. Де прекрасна королева данська?

Королева. Що зъ тобою, Офеліе?

Офелія (співа). Якъ пізнать твого коханця,

По якихъ знака̀хъ?

По шлику, по патириці,

Та по постолахъ.

Королева. Охъ, моя панно люба! До чо́го ця пісня?

Офелія. Що кажите? Слухайте, будь ласка, уважно.

(Співа.) Вінъ умеръ і знакъ десь, пані,

Вмеръ, покинувъ світь;

Въ головахъ—мурігъ зелений,

У ногахъ—гранитъ.

Охъ! охъ! (Ридае.)

Королева. Схаменися, Офеліе!

Офелія. Слухайте, будь ласка, слухайте. (Співа.)

По́кривъ бувъ, якъ нагірний снігъ, білий...

(Ввіходить Король.)

Королева (до Короля). О, подивися, мій друже!

Офелія (співа далі). Въ квітъ пахучий, оквічений скрізь,

І полігъ у могилу мій милий,

Підъ дощемъ нерозваженихъ слізъ.

Король. Якъ ви ся маете, люба панно?

Офелія. Добре. Щасти вамъ Боже! Кажуть, що сова була колись пекаря дочкою...³⁵) Охъ, Господи! Ми знаемо, що ми таке; та не знаемо, чимъ маемо бути. Благослови Боже вамъ страву!

Король. Щось на здогадъ батька.

Офелія. Годі про це вже, будь ласка; а якъ спитають, що значить,—то такъ одкажіть;

»На-добридень тобі зрана!

»Валентина« ниньки—знай! ³⁶)

Підъ вікномъ твоя кохана—

Уставай і привітай!«

Вінъ убравсь въ одну хвилину,

Мерщі двері одчинивъ....

Ввівъ до себе вінъ дівчи́ну,

Та не ді̀вчину пустивъ.

Король. Сердешна Офелія!

Офелія. Вірьте, безъ божби: я скінчу.

Боже мій! Святі створіння!

Порятуйте соромъ мій!

Хиба въ хлопцівъ е сумління?

Всякъ те зробить, аби змігъ!

—Ти-жъ женитись присягався,

Передъ тимъ, якъ зкоівъ жартъ?

А ві̀нъ одріка:

»І ей Богу бъ повінчався,

А теперъ уже не вартъ!

Король. Зъ якого часу вона така?

Офелія. Сподіваюсь, що все гараздъ буде. Треба тільки бути терплячимъ; але я ніякъ не спиню слізъ, що ёго покладено въ землю холодну. Братъ мій мусить все взнати... Спасибі за добру раду. Хай подають карету! Добранічъ, пані ласкаві; добранічъ, моі любі, добранічъ! Добранічъ!

(Виходить.)

Король (Горацію). Йди за нею по пъятахъ Горацій,

Доглядай, будь ласка, йіі бідну.

(Горацій виходить.)

Це отрута одъ тяжко́і туги;

Джерело йій—батькова смерть нагла.

Подивись, Гертрудо! Охъ, Гертрудо!

Якъ нещастя завітать насъ мають,

То вони не йдуть поодино́ко,

Наче шпиги, а юрба́ми ринуть:

Заразъ—батька йіі вбито; вдруге—

Синъ твій йіде, навіженний блазень,

Що себе самъ вигнавъ по заслузі;

Потімъ вслідь—колотится просто́людъ

Зъ небезпешнихъ до́гадівъ і думокъ

Про ту смерть Полонія-серде́ги;

(Необачно ми вчинили, пані,

Що тихенько поховали діда)....

Теперь зновъ—Офелія сердешна

Розъеднала свою душу я́сну

Зъ розумомъ, безъ ко́трого усі ми

Чи личи́ни, а чи просто звірі;

А на решті, що страшнішъ усёго,—

Йіі братъ вернувся сюди по́тай

Ізъ Парижа, самъ не свій отъ дива;

Затаівся, а проте́ чи-мало

У ёто набре́хачівъ, що здатні

Нашептать ёму отрутнихъ чутокъ

Про смерть батька,—і зъ дурноі думки,

Якъ немае сліду, то вже певно

Зъ вуха въ вухо насъ обвинуватють.

Все оце, моя Гертрудо мила,

На мене, немовъ та бомба, впало

І мурдуе тисяччю смертями!

(Галасъ за ко́номъ.)

Королева. Господи! Що тамъ за кгвалтъ?

Король, Сюди, гей!

Хто небу́дь! Де гайдуки́-швайцари?³⁷)

Хай вартують двері ці!

(Вбіга придворець.)

Въ чімъ діло?

Придворець. О, рятуйтесь, мій королю! Са́мий

Окіанъ, вломивши всі загати,

Такъ не рине навіженно-бистро

На подоли, якъ Лаэртъ завзятий,

На чолі бурхливоі голоти,

Вашу варту до ноги валяе.

Королемъ ёго взива просто́людъ:

Буцімъ світъ почався тільки ниньки,

Буцімъ древність, що зміцняе владу,

І звича́і, що дають йій силу,—

Геть забуті й незнаёмі люду!

Галасують! »Намъ належить вибіръ!«

»Ми Лаэрта королемъ наставимъ!«

Шапки въ гору, лементъ, ляскъ лунае

Ажъ до хмарь: »Лаэртъ—король нашъ буде!«

Королева. Якъ вони загавкали всі радо,

Що напали на тропу фальшиву!

Не туди слідъ, данські пси зрадливі!

Король. Двері впали! (За кономъ галасъ.)

(Ввіходютъ Лаэртъ; за нимъ юрба даньцівъ.)

Лаэртъ. Де король той? Де вінъ?

Ви, панове, за дверима стійте!

Даньці. Ні, впустіть!

Лаэртъ. Будь ласка, я прошу васъ!

Даньці. Нехай такъ! (Виходютъ зъ покою.)

Лаэртъ. Спасибі вамъ! Тамъ двері

Стережіть! Ти, гадино въ короні,

Отдай мині мого батька заразъ!

Королева. Угамуйся, мій Лаэрте добрий!

Лаэртъ. Якъ би въ мене й одна крапля кро̀ви

Вгамувалась,—то й одна-едина

Довела бъ, що я байстрюкъ негожий,

Мого батька бъ соромомъ покрила,

Чоло чисте моій ненці чесній

Забрудни́ла бъ назвиськомъ паплю́ги!

Король. Який привіть тому е, Лаэрте,

Що на насъ ти повстаешъ страшенно?

(Гертруді.) Не вважай на ёго, моя пані;

Ти не бійся за парсону нашу:

Въ короля така свята заслона,

Що ізрада. глянувши на неі,

Камъяніе у замірі чорнімъ.....

Ти чого посатанівъ. Лаэрте?

Роскажи! Не ружъ ёго, Гертрудо!

Говори, мій друже!

Лаэртъ. Де мій батько?

Король. Вмеръ.

Королева Але король невинуватий.

Король. Нехай самъ вінъ розпита про всее!

Лаэртъ. Який родомъ вінъ умеръ такъ нагло?

Я не дамъ себе дурить ніко́му!

Въ пекло геть моя рабська́ покора!

Къ сазані лютійшому—присяга!

Совість, віра—въ саму прорву пекла!

Я нехтую тимъ прокляттямъ вічнимъ....

Зваживсь я свое життя віддати

На пота́лу въ цёму й въ то̀му світі:

Що́бъ не сталось—я одно бажаю,

За смерть батька въ край напитись помсти.

Король. Хто-жъ зупинить?

Лаэртъ. А ні цілий світъ цей,.—

Хиба власна воля. Хочъ у мене

І снаги́, і сили небагато,—

Я й зъ малою засягну далеко!

Король. Ти, Лаэрте мій коханий, любий,

Допитатись тіі правди хочешъ

Про сконання дорогого батька;

Такъ не вже-жъ твоя рука тяженна

Въ сліпій помсті роспізнать не схоче

Ворогівъ одъ при́ятелівъ щирихъ,

Вигравшихъ одъ тихъ, котрі програли?

Лаэртъ. Ворогівъ мині подайте!

Король. Добре!

Хочешъ знати йіхъ?

Лаэртъ. А друзі щирі—

Я усіхъ йіхъ пригорну до серця,

І, якъ птиця Пеліканъ, оддамъ я

Свою кровъ за йіхъ життя кохане.

Король. О! теперъ говоришъ ти, якъ добра

Та дитина, якъ юнакъ правдивий.

Що я самъ въ тій смерті неповинний,

Що глибоко ношу въ серці тугу—

Ти завважишъ розумомъ такъ ясно,

Якъ вбачаешъ оцей день очима.

Даньці (за дверима). Впустіть йіі

Лаэртъ. Що се? Що за гомінъ?

(Ввіходить Офелія, чудно прибрана, у квітки і солому.)

О, пожежо, висуши мій мозокъ!

Хай ропа ізъ слізъ, сімъ разъ солонихъ,

До кінця моі зірниці виість!

Присягаюсь передъ Небомъ вічнимъ,

Що за цее божевілля, сестро,

Я візьму таку тяже́нну ціну,

Що одъ помсти упаде й важниця.

Квітко, зірко, горлице підбита,

Безневинна моя сестро рідна!

Зглянься Боже! Та невже можливо,

Щобъ дівоцький молоденький розумъ

Бувъ крихки́мъ, якъ і життя старече?

Вся йіі природа у коханні

Парою найтоншою взялася—

І теперъ душі ціннійшу па́хощъ

Вона шле тому, кого кохае.

Офелія (співа). Понесли ёго геть

Зъ непокритимъ лицемъ...

Охъ і леле! Ніщо не споможе!

І лилися, лились

Слёзи дрібнимъ дощемъ

На могилу. Пожальсь надъ нимъ Боже?

Прощай, голубе!

Лаэртъ. Колибъ розумъ твій до помсти кликавъ,

Не вразивъ-би; вінъ такъ тяжко серця.

Офелія. Намъ треба співати:

Въ яму, въ яму ёго

Закидайте хутчішъ!

О, якъ цей при́співокъ до речі: экономъ, бачите, укравъ дочку въ свого госпо́даря.

Лаэртъ. Въ цімъ верзінні е глибокий тямокъ.

Офелія (до Лаэрта). Ось розма̀йринъ; це на спо́минъ. Зга́дуй-же мене, любий, прошу. А ось трой листя; це—замість думъ.

Лаэртъ. Божевілля наставля насъ знову:

Вона памъять зъ думами еднае.

Офелія (до Короля). Ось вамъ кріпъ і дзвоники. (До Королеви.) А вамъ ось рута; я й собі лишу трошки: ми обидві можемо назвати іі зіллямъ Божоі ласки, тільки для васъ вона мае инчу знаку́, чимъ для мене.... Ось сто́кротка. Я бъ вамъ дала і фіялокъ, такъ вони всі повъяли, коли мій батько умеръ...³⁸). Кажуть, що вінъ гарно сконавъ. (Співа.)

Охъ Робене, мій коханий,

Ти мині едина втіха... ³⁹)

Лаэртъ. Журьбі, тузі, гніву, пеклу навіть—

Надае вона красу і ласку.

Офелія (співа). Чи не ве́рнется-жъ вінъ?

Чи не ве́рнется-жъ вінъ?

Ні, ні, ні.... заснувъ вінъ смертельно:

І заснувъ голубъ мій

Въ домовині тісній,

Ні, не вернется зроду вінъ певно.

Голова одъ чола

Вся сріблиста була;

Борода, наче снігъ той, біліла;

Вінъ погинувъ, умеръ—

Марно плачемъ теперъ...

Ёго душу тамъ крий Божа сила!

Также молюсь я за всіхъ христіянъ. Крий Господи васъ! Прощайте!

(Виходить.)

Лаэртъ. Боже, Боже! Чи Ти жъ бачишъ цее?

Король. Твоій тузі я, Лаэрте, мушу

Сказать слово: ти не зацураешъ

Мого права. Ходімъ звідси заразъ;

Вибери найрозумнішихъ дру́зівъ,—

Хай вони зъ тобою насъ розсудють.

ніби мала силу привернуть чоловіка до каяння і покути;

Коли я—чи просто, чи призво́домъ

Винуватимъ у цімъ ділі буду;

То въ одплату ти бери відъ мене

Королевство, і життя, й корону,

І все те, що зовемо ми нашимъ.

Якъ-що-жъ ні,—то подаруй терпіння,

І ми вкупі пошукаемъ змоги

Вдовольнити твою помсту пра̀ву,

Лаэртъ. Нехай такъ! Смерть батькова кгвалтовна.

Таемни́чий похоронъ, непевний—

Безъ меча, безъ броні, безъ клейнодівъ

Надъ ёго кістками; а ні шани,

Ні яси́, якъ слідъ-би по звича́ямъ: —

Оце все, немовъ той грімъ ізъ неба,

Мене кличе довести розправу

До кінця.

Король. Доводь, і хай сокира

Упаде на винуватця тяжко.

Ну, ходімъ, прошу тебе, зі мною!

(Виходять обидва.)

СЦЕНА 6.

Друга кімната у Замці.

(Ввіходютъ Горацій і слуга.)

Горац. Хто зі мною говорити хоче?

Слуга. Моряки, въ нихъ е листи до пана.

Горац. Упусти. (Слуга виходить.)

Не знаю, хто-бъ до мене

Обізвався і зъ якого краю,

Прічъ Гамлета? (Ввіходютъ моряки.)

1-й морякъ. Помагай-Бігъ, пане!

Горац. Здоровъ!

1-й морякъ. Якъ-що буде на те ласка Божа. Ось вамъ листъ, пане, одъ посланця, що мавъ йіхати въ Англію... коли ви справді Горацій, якъ нині казано?

Горац. (чита). »Горацію! Скоро прочитаешъ цей листъ, то поможи оцімъ людімъ дійти до короля: вони мають і до ёго листи. Ми безмаль два дні були въ морі, якъ за нами почавъ уганяти збройний хижакъ. Побачивши, що нашому кораблю не втекти, ми мусили зъ одча́ю кинутись въ бійку; зачипили гаки і я ринувъ на ворожі банти. Коли це, йіхъ корабель одчепивсь одъ нашого зразу, і я самъ зоставсь у полону. Розбишаки мене прийняли, ласкаво, бо таки добре знали, що діють: треба й мині йімъ оддячити. Доведи моі листи королеві, та хапайся до мене такъ хутко, якъ тікавъ-би відъ смерти. Я тобі шепітну на вухо такі слова, що заніміешъ; проте вони ще бліді передъ самою правдою. Ці юнаки проведуть тебе ажъ до мене. Розенкранцъ і Гільденштернъ самі прямують теперъ до Англіі. Я тобі роскажу й про нихъ багато до чого. Прощавай! Вічно, якъ знаешъ, прихильний до тебе

Гамлетъ.«

Йдіть за мною, я знайду вамъ змогу

Королеві ці листи віддати.

Похапайтесь, щобъ мене ще хутко

Провести до того, хто писавъ йіхъ.

(Виходютъ.)

СЦЕНА 7.

Въ замку.

(Ввіходить Король і Лаэртъ.)

Король. Твоя совість теперъ мусить конче

Затвердити безневинність нашу;

Ти повиненъ записати въ серці,

Шо я щирий тобі другъ, бо чувъ ти

І досвідчивсь певно, що той самий,

Хто твого вбивъ батька, мавъ заміри

На мое життя.

Лаэртъ. Здаеться ясно;

Але ви скажіть мині, для чого-жъ

Такі вчинки кари-гідні, люті

Не судили ви судомъ правдивимъ?

Адже ваше і величчя й мудрість,

Ваша певність і все инче навіть

Мусили-бъ до того васъ схилити?

Король. Дві причини нарочиті мались;

Тобі може й казначимъ здадуться,—

А мині вони важенні надто.

Королева, що Гамлету мати,

Безъ душі своёго сина любить;

А я самъ—чи то добро, чи кара—

Йій належу і душею, й тіломъ:

Якъ зоря не сходить зъ свого кола,

Такъ мині безъ неі вже не жити.

Ото разъ; а вдруге, чомъ я вчинокъ

Не хотівъ прилюдно завинити,—

Черезъ схильність і любовъ народа

До Гамлета: всі ёго злочинки

Та любовъ народня змила-бъ чисто;

Якъ криниця обертае часомъ

Древо въ камінь, такъ і людъ зверну-би

Кайдани́ злочинщика на святощъ!

Моі стріли въ таку бурю лехкі:

Йіхъ-би вихоръ одъ мети одкинувъ

І жаломъ-би повернувъ на мене.

Лаэртъ. А у мене згинувъ чесний батько;

Сестра рідна въ безнадійнімъ стані....

Охъ, коли-бъ могли ожити въ неі

Почування, то вона-бъ покрила

Цілий світъ велебністю у-по́вні....

Але стій! Помщусь і я за тебе!

Король. Не трівожъ про тее свого сону.

Не вважай, що я ізъ вовни зшитий,

Що мене вже небезпечність може

Ухопить за бороду безкарно,

І я те візьму за жарти тільки?

Незабаромъ ти прочуешъ більше...

Твого батька я любивъ безъ кривди,

Та й себе ми жалуемъ кохано—

Ізъ цёго ти зміркувати можешъ....

(Ввіходить Слуга.)

Що нового?

Слуга. Відъ Гамлета, принця,

Оце листъ до васъ, королю ясний,

А оце—до пані-королеви.

Король. Одъ Гамлета? Хто принісъ листи ці?

Слуга. Моряки, якъ кажуть, мій королю:

Я не бачивъ йіхъ у вічі, Клавдій

Одібравъ одъ йіхъ листи і потімъ

Давъ мині до рукъ.

Король. Лаэрте, слухай,

Що вінъ пише. (До слуги.) Ти лиши насъ тута.

(Слуга виходить.)

(Чита.)

»Величній і можний Королю! Знайте, що мене висажено голимъ на берігъ вашого панства. Завтра я проситиму ласки, стати передъ ваші ясновельможні очі, і тоді, якъ-що зглянетесь ви на мене, я роскажу вамъ, яка кумедна халепа мене зненацька повернула назадъ.

Гамлетъ.«

Що це значить? Та невже всі инчі

Повернулись? Чи брехня це, жарти?

Лаэртъ. А рука знаёма?

Король. Це письмо Гамлета.

»Голий!« Гмъ! А въ до́пису стоіть ще:

»Самъ-одинъ!« Яка въ цімъ твоя рада?

Лаэртъ. Не зміркую; але хай приходить!

Мое серце одігрілось хворе,

При тій думці, що ёму я кину

Прямо въ вічі: »Ось що ти накоівъ!«

Король. Якъ-що такъ Лаэрте... та чи такъ-бо?

А про те, якъ може буть иначе?

Хочешъ ти поводаремъ узяти

Тутъ мене?

Лаэртъ. Зъ охотою, королю,

Аби ви не повели до миру.

Король. Верну миръ лишень твоёму серцю.

Коли правда, що Гамлетъ приіхавъ;

А вже разъ, вхитрившись одхилити

Подорожжя,—не поіде вдруге....

Тоді я схилю ёго на діло,

(Въ моій думці вистигло це здавна)

У якому не зхибне́ вінъ згинуть.

Ёго смерть не витхне поговору

Й сама мати оправди́ть причину,—

Въ йій завважить тільки злу пригоду.

Лаэртъ. Я вамъ буду послуха́ть, королю,

Тимъ раднішъ, якъ зробите мене ви

У цій справі вашою рукою.

Король. Про те й річъ пакъ. Відколи́ по світу

Ти повіявсь, тутъ тебе разъ-по́разъ

Вихваляли все Гамлету въ вічі,

Що въ одно́му талані ти сяешъ:

Всі кебе́ти твоі инчі вкупі

Не вражали заздрости ёму такъ,

Якъ оця, на поглядъ мій, нікчемна.

Лаэртъ. Про яку ви кажете, королю?

Король. Юнакові до бриля це стёжка,—

Проте трібна; молодо́щамъ личить

І одежа показна́, легенька,

А старому—тільки хутро тепле:

Тимъ—краса, цёму—здоровъя й шана.

Либонь місяць, а чи два минуло,

Якъ у насъ тутъ бувъ норманський лицарь;

Я і самъ французівъ добре знаю,

Бився зъ ними: вони йіздять верхи

На прочу́до; але цей, бувъ Дідько:

До сідла мовъ дратвами пришитий,

Вироблявъ своімъ конемъ такее,

Що й не здумать, не згадать; здавалось,

Вінъ і кінь—одно створіння вкупі.

Таки просто й зміркувать несила,

Які вінъ чинивъ дива́ та штуки.

Лаэртъ. Вінъ норманець, кажете?

Король. Норманець.

Лаэртъ. Це Лямондъ, клянусь життямъ!

Король. Вінъ самий.

Лаэртъ. О, ёго я добре знаю; справді

Найдорожча вінъ перлина въ кра́і.

Король. Вінъ тебе тутъ величавъ повсюди:

Вихвалявъ таланъ твій надзвичайний,

Володати шаблею і ме́чемъ,

А ще надто на рапірахъ битись.

Вінъ кричавъ тутъ: »Булобъ справжнье чудо,

Колибъ зваживсь хто на герць зъ нимъ стати!«

Присягавсь, що перебійці рідні

Тратють заразъ зручність, хистъ і око—

Ледве стануть на кону зъ тобою.

Слава ця такъ завзяла́ Гамлета,

Такъ ему зтруіла хижу заздрість,

Що вінъ тільки і бажавъ одно́го,

Щобъ вернувся ти до дому швидче

І помірявсь зъ нимъ на герці. Ну, такъ...

Користуючись тимъ....

Лаэртъ. Чимъ, королю?

Король. Чи тобі пакъ твого батька шкода?

А чи ти малюнокъ тілько туги,—

Самий образъ безъ душі?

Лаэртъ. Для чо́го

Ви про це питаете?

Король. Звичайно

Не відъ того, нібъ я мавъ на мислі,

Що ти батька не любивъ ніко́ли;

А для того, бо я добре знаю,

Що любовъ е часу нарождення,

І що часъ, якъ бачу я на ділі,

Поменша вогонь йіі і силу;

Навіть въ самімъ полумъі любови

Горить кгнітъ, котрий темря́вить сяйво.

Не бува ніщо разъ-по-разъ гожимъ,

Бо і гоже, вибухнувши надто,

Уміра одъ переса́ди заразъ.

Коли хочешъ що зробити, треба

Те чинити въ ту мить, коли хочишъ;

Бо те »хочу« міниться і мае

Стільки сілъ і пастокъ, скільки въ світі ,

Язиківъ, рукъ, при́ключокъ і ха́лепъ!

І тоді вже твое »мушу« стане

Лишень-но однимъ зітханньемъ марнимъ,

Котре вадить, сти́шуючи муку.

Але годі, я вернусь до діла:

Гамлетъ тута. Ну, такъ що́ ти маешъ

Розпочати, щобъ любовъ до батька

Доказати не словами, — діломъ?

Лаэртъ. Ёму горло перервати й въ церкві!

Король. Задля вбивця справді—й храмъ не захистъ;

Задля помсти тихъ крайниць немае.

Такъ отакъ, Лаэрте мій ласкавий:

Ти сиди въ своій господі тихо,

А Гамлетъ, вернувшись, самъ провіда,

Що і ти прибувъ сюди. Ми заразъ

До ёго підо́шлемо вихва́льцівъ,

Що таланъ твій піднесуть у-гору

Вдвое вище, ніжъ французъ звеличивъ,

Й на останку зведемо васъ въ герці

Й побъемо́ся за обохъ объ за́кладъ.

Вінъ, — довірний, необачний, щирий,

Тихъ рапіръ і оглядать не стане;

Тоді можешъ непримітно, лехко,

Вибрати собі рапіру гостру,

І оддячить, якъ здоровъ самъ знаешъ,

За смерть батька...

Лаэртъ. Я й зроблю такъ саме,

Та й жало ще умочу въ отруту.

Я купивъ у знахаря цю ліку,

І вона така смертельно люта,

Що якъ ніжъ зъ краплиною одною

Доторкнувся-бъ до живоі крови,

То рятунку вже не жди: ніяке

Въ цілімъ світі найдорожче зілля,

Хочъ яку-бъ цілющу силу мало,—

Не здолае ви́зволить одъ смерти.

Я вмочу кінець рапіри гострий

Въ ту отруту, і, аби торкнувся—

Певна смерть!

Король. Обмислимъ краще все це:

Зважмо добре, якъ, коли, і чимъ ми

Краще можемъ до мети сягнути?

Бо якъ схибимъ, перевернемъ воза

И крізъ щаблі прогляне наша клажа,

То намъ краще не рушати й зъ місця.

Значить, намъ і другий шляхъ ще треба

У запасі на пригоду мати,

Якъ бува не виведе насъ первий.

Стій, зміркуемъ! Ми за кожний влу́чень

Вамъ призначимъ цінний, пишний закладъ...

А, піймавъ!

Якъ у січі васъ розпа́лить згага,

(Ти длято́го нападай завзя́тішъ)

I Гамлетъ попросить часомъ пити, -

Я ёму вже приготую трунокъ:

Разъ ковтне, то й виграли ми справу,—

Хочъ би тамъ твое отрутне шило

І змилило.—Але тихо! Гомінъ!

(Ввіходить Королева.)

Що таке тамъ, королево люба?

Королева. За нещастямъ—по пъята́хъ нещастя;

Такъ вони одно за другимъ близько

Собі йдуть: твоя сестра, Лаэрте,

Утопилась.

Лаэртъ. Утопилась? Боже!

Дежъ і якъ?

Королева. Тамъ біля річки саме

Е верба; схиливши сиві віти,

Вона зорить въ кришталёвий стру́мень.

Оттуди й Офелія зъ вінками

Надійшла, наплівши йіхъ химерно

Ізъ стокро́токъ, жаливи, волошокъ,

Та ще довгихъ квіточокъ червонихъ:

Вівчарі бридкі йіхъ звуть негоже,⁴⁰)

А дівчата кгречні— »мерлимъ пальцемъ.«

Вона злізла на похилу гілку,

Щобъ вінками ту вербу скрасити,

А трухляве дерево й вломилось;

Такъ зненацька і вінки, і квіти,

І та гілка зъ нею разомъ вкупі

Геть шугнула въ течію плакучу.

Біла о́діжъ розметнулась пишно

Й затримала йіі трохи зверху...

Безталанна, не вбачала й лиха!

Мовъ русалка по воді безпешно

Все плила й пісе́нь співала любихъ,

Нібъ родилась і зросла на хвиляхъ.

Але довго не барилось цее:

Йіі о́діжъ обважніла заразъ,

Якъ води набралася доволі,

Й потягла на дно глибоке бідну,—

Одъ пісень чудо́вихъ у могилу.

Лаэртъ. Охъ! Невже навіки утопилась?

Королева. Утопилась.

Лаэртъ. Тобі, се́стро люба,

Теперь надто вже води тіеі,

То я здержу своі слёзи.... здержу....

(Ридае.)

А проте, либонь це людська немічъ:

Въ насъ натура не вважа на соромъ,

А бере свое... Ну, плачте-жъ очі!..

Потімъ більше бабою не буду!

Прощавайте, мій королю! Въ мене

Е багато слівъ страшнихъ, огня́нихъ—

І вони-бъ спалахнули пекельно,

Коли-бъ йіхъ оця слаба дурниця

Не згасила.

Король. Ми ходімъ, Гертрудо,

За нимъ вслідъ; зъ якимъ трудомъ я втишивъ

Ёго гнівъ! Боюсь, щобъ ця пригода

Зновъ ёго не підпалила страшно.

Ну, мерщі ходімо-жъ! (Виходють.)

(Завіса.)

ДІЯ V.

СЦЕНА 1.

Гробовище.

(Ввіходить два Могильника зъ заступами.)

1-й могильн. Чи можна-жъ йіі по христіянські ховати? Адже-жъ вона умисно шукала спасіння?

2-й могильн. Сказано можна. Копай мерщі яму. Було по йій слідство і звелено по христіянські ховати.

1-й могильн. Якимъ побитомъ? Хиба вона ради своеі оборони втопилась?

2-й могильн. Ну, такъ і рішено!

1-й могильн. Эге! такъ-такъ,—не иначе: »самоборонючись«. Ось тобі артикулъ въ за-коні: коли я топлюся по своій охоті, то се буде вчи́нокъ, а вчи́нокъ мае три ступні: починъ, за́ходи й діло... значить вона втопилась умисно⁴¹).

2-й могильн. Этъ! Слухай-бо, чоловіче добрий...

1-й могильн. Тривай! Ось вода—добре; ось чоловікъ—гараздъ. Ну, коли чоловікъ іде до води й топиться, значить хотівъ не хотівъ, а пішовъ вінъ туди: помічай добре! Але коли сама вода прийшла до чоловіка і затопила ёго, то вінъ не самъ утопився. Значить, хто не виненъ у своій смерті, той не вкоротча собі і життя.

2-й могильн. Чи такъ і по закону?

1-й могильн. А вже-жъ такъ, по закону про слідство.

2-й могильн. А хочешъ знать правду? Якъ-би мертва була не зъ вельможного роду; то не ховади-бъ йіі на христіянському цвинтарі!

1-й могильн. Либонь що й такъ; але тимъ гіршъ для вельможнихъ, що йімъ вільнішъ вішатись і топитись, ніжъ другимъ христіянамъ. Ке мого заступа! Нема стародавнійшоі шляхти, якъ садовники, орачі й могильники: йіхъ рукомесло зъ Адама.

2-й могильн. Чи бувъ-же Адамъ шляхтичемъ?⁴²)

1-й могильн. А вже-жъ: вінъ перший оруддя носивъ.

2-й могильн. Овва, дасть-бі було!

1-й могильн. Та недуже й овва! Чи ти христіянинъ, чи поганинъ? Якъ ти розуміешъ святе письмо? А письмо глагола: »Адамъ копавъ землю.«

Якъ же йіі копати безъ оруддя?⁴³) Я ще тебе про одно запитаю; якъ-що не одмовишъ дотепно, то признайсь, що ти....

2-й могильн. Ну, ну!

1-й могильн. Хто будуе міцніше за муляра, корабельника і те́сляра?

2-й могильн. Шибеничникъ, бо ёго будова переживе тисячі житцівъ.

1-й могильн. Добре, дале-бі добре! Шибениця стае у послу́зі; але кому? Тому, хто лихо чинить. Отъ ти і схибивъ, завваживши шибеницю міцнішою надъ церкву: значить, тобі-бъ шибениця знадобилась. Ну, розважъ пакъ іще!

2-й могильн. Хто будуе міцніше за муляра, корабельника й теслю?

1-й могильн. Такъ! Одмовляй, та й уже.

2-й могильн. Присяй Богу, заразъ скажу.

1-й могильн. Ну?

2-й могильн. Чортъ ёго зна!

(Здалі виходютъ Гамлетъ і Горацій.)

1-й могильн. Не надсажуй мозківниці; не підженешъ батогомъ шкапи! А коли тебе зновъ запита хто про цее, то такъ одкажи: могильникъ. Ёго домовини простоють до страшного суду. Ну, збігай лишень до шинку, та принеси кварту гірько́і.

(2 й могильникъ виходить.)

1-й могильн. (копа і співа).

Въ літа красні парубочі,

Якъ кохання въ серці грало,—

Милуванъ я дні і ночі,

Та й того здавалось мало!

Гамлетъ. Цей муги́рь здается й не розуміе, що робить: копа яму на мертвого і співа.

Горац. Звичка зробила ёго до своеі роботи байдужимъ.

Гамлетъ. Справді: чимъ меньше працюе рука, тимъ делікатнішъ йіі чуття.

1-й могильн. (співа).

Але знишка старість люта

Мене въ пазурі вхопила,

До землі прибила тута,—

Що зовсімъ мині не мило.

(Викида черепа.)

Гамлетъ. Цей черепъ тежъ мавъ язика і мігъ колись співати, а отой гультяй такъ і шверга ёго объ землю, нібъ щелепи Каіна, першого душогуба! Може то була голова якого політика, що думавъ передужати й Бога, а теперъ ёго оселъ передужавъ: чому ні?

Горац. Можлива річъ, принце.

Гамлетъ. Або якого придворця, що вмівъ тільки казати: »Добридень любий принце! Якъ ся маете, ясновельможний пане?« А може й зъ такого пана, що вихвалявъ коня у другого пана, аби той ёму подарувавъ: чи не правда-жъ?

Горац. А вже-жъ.

Гамлетъ. Такъ, такъ! І теперъ ця голова дісталась пану робаку; язикъ і губи згнили, а могильникъ заступомъ трощить щелепи. Зміна надзвичайна, коли-бъ ми могли тільки постерегти йіі! На-віщо виховувались і зростали кістки ці, аби ними грати у кра́глі? Ажъ моі крутить, якъ я про це здумаю.

1-й могильн. (співа).

Заступъ, заступъ і лопата!

На труни́ну покривало,

Та у глині тісна хата—

Ось що гостеві зосталось! ⁴⁴)

Гамлетъ. Ось ще одинъ? Хто зна, може це черепъ якого судця? Дежъ теперъ ёго статути, артикули, позви, скарги і хаптурі? Для-чого-жъ вінъ терпить, якъ цей мугирь товче ёго брудною лопатою въ лоба, і не позива за безчестя? Гмъ! Може пронозою бувъ за своі часи, скупавъ і перепродувань землі, маетки.... по купчимъ, заставамъ, контрактамъ, роспискамъ і штрафамъ? Що-жъ тобі врешті придбали оті всі купчі й застави, хиба добру пригорщъ болота, якимъ набилося твое хитре лобчисько? Невже оті всі кріпості тільки шматокъ земли за нимъ закріпили, який і пара контрактівъ покрие? Та навіть ёго документи на власність—наврядъ, чи й змістилися бъ у цій скрині, а тутъ і самому дідичові більше місця не стало! Ге?

Горац. А ні̀ риси більше, мій принце.

Гамлетъ. Адже пергаментъ роблють зъ баранячоі шкури?

Горац. Такъ, принце, і зъ телячоі те-жъ.

Гамлетъ. Барани-жъ і телята оті, хто на ёго впевняеться. Побалакаю зъ цимъ хлопцемъ. Гей! Чія це яма?

1-могильн. Моя пане. (Співа,)

Та у глині тісна хата—

Ось що гостеві засталось.

Гамлетъ. Звичайно твоя, бо ти въ йій..

1-й могильн. Ви зъ-окола, то вона й не ваша; я хочъ не въ йій, а вона моя.

Гамлетъ. Дуришъ, брате, якъ кажешъ, що твоя: це яма не для живихъ, а для мертвихъ. Значить, збрехавъ еси, хлопче.

1-й могильн. Брехня та жива: одъ мене до васъ перескочить.⁴⁵)

Гамлетъ. Для якого-жъ чоловік копаешъ?

1-й могильн. Не для чоловіка.

Гамлетъ. Ну, такъ для якоі жінки?

1-й могильн. І не для жінки.

Гамлетъ. Кого-жъ тутъ ховатимуть?

1-й могильн. А те, що було колись жінкою, а теперъ, царство небесне,—умерло.

Гамлетъ. Хваткий зухъ! Треба ёму важити слово по слову, бо иначе заразъ пійма. Я вже помічаю три роки, Гораціе, що ей-Богу, теперъ світъ якийсь ставъ занадто хитрий; та теперъ селянинъ не дастъ і придворцю собі наступити на ногу...⁴⁶) Давно ти тутъ могильникомъ?

1-й могильн. Я ставъ нимъ въ найславнійший день за всі дні, коли покійний король Гамлетъ подужавъ Фортинбраса.

Гамлетъ. А коли де було?

1-й могильн. Невже не знаете? Всякий дурень це зна. Того-жъ самого дня найшовся і принць Гамлетъ, що збожеволівъ теперъ і ёго заслано въ Англію.

Гамлетъ. Такъ? А навіщо-жъ ёго туди заслано?

1-й могильн. На те, що зсунувся зъ глузду; тамъ певно ёго знайде, а якъ і не знайде — не велика турбація.

Гамлетъ. Чимъ?

1-й могильн. Тимъ, що не завважуть: тамъ усі придурковаті, якъ і вінъ.

Гамлетъ. Відъ чого-жъ вінъ збожеволівъ?

1-й могильн. Та кажуть якось чудно.

Гамлетъ. Якъ чудно?

1-й могильн. Та такъ; відъ того, що розума стративъ.

Гамлетъ. На якімъ-же кгрунті?

1-й могильн. Звісно, на своімъ, на данськімъ. Отъ я вже тутъ зъ малку, ажъ тридцять літъ копаю.

Гамлетъ. Скільки часу чоловікъ въ землі не зотліе?

1-й могильн. Якъ-що не згнивъ передъ смертю (теперъ разъ-у-разъ трапляются пранцюваті трупи, що й на похоронъ не чекають); то продержить роківъ вісімъ, девъять. Кожемъяка видержить девъять.

Гамлетъ. Для чого-жъ вінъ довше?

1-й могильн. Этъ, пане! Ёго власна шкура такъ виробилась у тій справі, що довго води не пуска; а знаете,—вода найгірший ворогъ вашимъ гидкимъ трупамъ. Ось іще черепъ; цей у землі пролежавъ двадцять три роки.

Гамлетъ. А чий вінъ?

1-й могильн. Одного дурня у матері. Якъ би ви думали?

Гамлетъ. Ей Богу, не знаю.

1-й могильн. Чума на ёго голову! Разъ оцей блазень виливъ на мене цілу пляшку вина. Цей черепокъ, пане, належить Йорику, що бувъ дурникомъ у короля.

Гамлетъ. Цей, кажишъ? (Бере черепа.)

1-й могильн. Цей самий.

Гамлетъ. Охъ, леле! бідний Йорику! Я ёго знававъ, Гораціе! Хлопець бувъ невтомний на жарти, роскішний на вигадки: разівъ тисячу вінъ мене носивъ на спині; а теперъ—яку огиду зрива! ажъ нудить на серці. Тутъ були губи: кільки я

разъ цілувавъ йіхъ,—і не здумати! Де тепера твоі жарти? пустоти? сміхи? Де пісні і ті блискучі ви́твори, одъ якихъ котився зъ реготу всякъ? І щожъ, теперь бракуе тобі слова—посміятися надъ своею власного оскалиною! Нема вустъ: пропали!... Піди-жъ ти, знайди яку паню въ світлиці і скажи йій, що бодай вона себе на цаль ружувала, а врешті таки станеться оттакою-жъ марюкою! Хай вона заздалегідь посміется.... Скажи мині, будь ласка, Гораціе, одно....

Горац. Що, принце?

Гамлетъ. Якъ твоя думка, чи й Олександеръ бувъ оттакимъ у землі?

Горац. Авжежъ, певно.

Гамлетъ. І также душивъ? Фе! (Кида черепа.)

Горац. Конче такъ, принце.

Гамлетъ. На яку-жъ гидку потребу здались ми, Гораціе! Якъ кинешъ гадками вслідъ за тимъ трупомъ славутнімъ Олександра, то опинесся й коло чо́па въ барилі!

Горац. Ну, такий ви́слідокъ зробить трохи надъ силу.

Гамлетъ. А ні кришечки: нема дивного тамъ опинитися, ідучи вслідъ за ёго останками. На прикладъ, слухай: Олександеръ умеръ, Олександра сховали, Олександеръ стрюхъ на порохъ, на глину; зъ глини роблють за́мазку, а за́мазкою, на яку повернувсь Олександеръ, хто мині заборонить барило зъ пивомъ замазати?

Могущий Цезарь вмерь і перетрюхъ на глину;

Одъ вітру можна нимъ теперь замазать стіну.

Таке-то! Одъ кого либонь весь світъ тремтівъ—

На за́мазку і ішовъ до му́рівъ і дахі̀въ!

Але цсс... тихо! Одступімось: онъ Король...

(Виходить процессія. Попи зъ труною Офеліі;

за ними Лаэртъ зъ голосильниками: далі Король, Королева, царедворці і другі.)

Гамлетъ. Королева і придворне паньство!

Кого-бъ вони проважати мали?

Чий-би бувъ це по́хоронъ безъ співівъ?

Знати заразъ, що бездолець мертвий

Самъ одваживсь знять на себе руку;

Ще хтось зъ дуківъ.... Станьмо набікъ трохи,

Й подивімось. (Одступа далі зъ Гораціемъ.)

Лаэртъ. Ще яка одправа

Буде далі?

Гамлетъ. То Лаэртъ, дивися,—

Щиросердий і хороший хлопець.

Лаэртъ. Яка ще одправа?

1-й Священ. Ми і то вже

Святу честь возда̀ли по потребі,

Скільки намъ і не зволяла-бъ церква:

Йіі смерть була непевна надто,

І колибъ не королевська воля.

То лежать-би, по закону нашімъ,

Йій въ землі несвяченій до Суду;

Замість щирихъ молито́въ благальнихъ,

Проважали-бъ йіі мертве тіло

До могили цеглою й каміннямъ;

Проте й йій діставсь вінокъ дівочий,

Домовину всю барвінкомъ вбрато,

І несли ажъ до могили въ дзвономъ.

Лаэртъ. Більшъ нічо́го?

1-й Священ. Ні, нічого більше:

Ми бъ святу зневажили одправу,

Якъ-би й йій, якъ богобойнимъ душамъ,

Проспівали панахиду повну.

Лаэртъ. Спустіть въ яму; хай ростуть фіалки

Зъ чесного, прекраснійшого тіла!

А тобі скажу я, попе жо́рсткий:

Самъ ти будешъ въ пеклі чорнімъ тліти,

А сестра міжъ янголівъ полине!

Гамлетъ. Якъ! Офелія?

Королева (кидаючи квітки на труну). Найкращій квітці

Ці квітки! Прощай, прощай! Я дбала

Тебе бачить жінкою Гамлета;

Сподівалась, моя зірко люба,

Покрашати твое шлюбне ліжко,

А не цюю домовину ранню.

Лаэртъ. О, бодай на голову проклятця,

Що злочинствомъ звівъ твій ясний розумъ,

Впало лихъ катованихъ стонадцять!

Потривайте сиру землю кидать:

Хай ще разъ я обійму кохану.

(Скака въ яму.)

А тепера сипте порохъ, глину,

На живого зъ мертвою у-купі;

Насипайте ви таку могилу,

Щобъ була надъ Пеліона вища,

Щобъ ховалась ажъ за сизі хмари,

Якъ глава блакітнёго Олимпа.

Гамлетъ (наближаешся). Хто се тутъ свою

скорботу-тугу

Вилива такъ голосно та пишно?

Чий де покрикъ ажъ до зорь лунае,

Що й вони спиняются одъ дива?

Я—Гамлетъ, принць даньский!

(Скака въ яму.)

Лаэртъ (кидаешся на ёго). Сатана хай

Твою душу візьме!

Гамлетъ. Ти негоже

Молисся. Геть! Пусти горло, зъ ласки!

Хочъ плохий я, не завзятий зъ гніву,

А проте ти стережися, брате,—

Бо въ мині е й небезпечне де-що....

Далі руки!

Король. Розніміть йіхъ заразъ!

Королева. Охъ, Гамле́те, Га́млете!

Всі. Панове!

Горац. Угамуйтесь, мій ласкавий пане!

(Де-які йіхъ розводють і вони вилазютъ зъ ями).

Гамлетъ. Я за цю річъ зъ нимъ боротись буду,

Поки въ мене не склепляться віі!

Королева. За яку річъ, сину мій, за віщо?

Гамлетъ. Я кохавъ Офелію, й кохання.

Сорока тисячъ братівъ у-купі

Моёго не переважить зроду!

(До Лаэрта) Що ти здатенъ бувъ вчинить для неі?

Король. О, Лаэрте! Вінъ несамовитий.

Королева. Бога ради, не спречай ёму ти!

Гамлетъ. Ну, скажи, що здатенъ учинити?

Плакать? Битись? Голодомъ моритись?

На шматки розшарпать свое тіло?

Нила випить? Крокодила ззісти?

Я вчиню те всее.... Ти прийшовъ тутъ

Голосити, і до неі въ яму

Пли́гати на жаль мині, на прикрість?

Живцемъ хочешъ закопатись зъ нею?

І я хочу! Ти прова́дивъ ще тутъ

Про могилу?—Хай надъ нами заразъ

Назсипають міліонъ йіхъ разомъ,

Щобъ гора вершиною сягнула

Ажъ до бані вогневого неба,

Щобъ край неі здалась Осса цвяшкомъ!

На возгла́си й въ насъ губа не гірша.

Король. То шаленість! Вона кільки часу

Оттакъ буде ёго мордувати.

Королева. Потімъ зразу, якъ голубка сива,

Вивівши діто́къ золотоперихъ,

Вінъ замовкне въ супоко́і тихімъ.

Гамлетъ (до Лаэрта). Слухай брате: за які ти вчинки

Негараздъ поводисся зі мною?

Я любивъ тебе, якъ брата завжди;

Не въ тімъ річъ! Щобъ Геркулесъ не діявъ—

Кішка нявкне... ну й собака гавкне (Виходитъ.)

Король. Йди за нимъ, Гораціе, будь ласка.

(Горацій виходить.)

(До Лаэрта.) Настали́ терпливість свою, друже,

Моімъ словомъ учорашнімъ. Заразъ

До кінця доведемо ми справу.

(Королеві.) Ти, Гертрудо, накажи, щобъ пильно

Назирали тамъ за твоімъ синомъ.

(На бікъ.) Цій могилі живий хрестъ потрібенъ,

А мині—давно жада́ний спо́кій.

Швидко, швидко.... ще потерпимъ по́ки.

(Виходить.)

СЦЕНА 2.

Світлиця въ замку.

(Ввіходять Гамлетъ і Горацій.)

Гамлетъ. Про це до́сить, друже мій: тепера

Поведемъ про друге. Памъятаешъ

При́ключку всю чисто?

Горац. Памъятаю

Добре, принце.

Гамлетъ. Въ моімъ серці, любий,

Немовъ чвара підняла трівогу;

Сонъ одлинувъ, і я мався гірше,

А ніжъ въя́зень, у заліза взятий.

Вмить я зваживсь.... і та нагла звага

Хай святится на цей разъ! Ти знаешъ,

Часомъ наглість намъ стае въ пригоді,

А обачний за́думокъ і схи́бить.

Це доводить, що е зверхня сила,

Котра нами у житті керуе,

На який би шляхъ ми не ступили.

Горац. Такъ, то такъ.

Гамлетъ. Я зъ ліжка нагло скочивъ,

Взявъ на о́пашъ плащъ мій і зъ каюти

Пішовъ по́мацъ, йіхъ въ пітьмі шукати,—

І знайшовъ. Пакета хіпъ! та й знову -

До свого кутка мерщі! Страхъ волю

Такъ збуя́въ, що я забувъ шанобу

Й розпечатавъ ті листи державські...

Тамъ знайшовъ я,—що-бъ ти думавъ, друже?

Королевскее шельмовство, отъ-що!

Наказъ певний, а въ ёму набито

Тихъ причинъ—і Господи!—про спокій

Даніі і Англіі рятунокъ,

Про страхи́, якъ-що втече одъ смерти

Оттакий пали-вода й звірюка:

Такъ ото, щобъ безъ прога́ки, въ ту мить,

Навіть кату не даючи часу

Нагострить сокиру,—мині зняти

Голову зъ плічъ.

Горац. Чи то-жъ може бути?

Гамлетъ. Ось наказъ, ти прочитаешъ по́тімъ

На дозвіллі; а тепера хочешъ

Ти послухать, що і якъ я вдіявъ?

Горац. Роскажіть, будь ласка.

Гамлетъ. Я не мавъ, попавши въ пастку, часу

І розмислить про ту справу добре,

Яка мала розпочатись заразъ.

Отъ я сівъ, скомпанувавъ листъ другий

І списавъ, якъ тільки мога, краще.

Першъ я думавъ, якъ і наші дуки,

Що е соромъ—письмо гарне мати

І дававъ чи мало собі праці,

Аби збутись; але въ той часъ, друже,

У послу́зі воно добре стало.

Хочешъ знати, що въ листі я правивъ?

Горац. Дуже, принце.

Гамлетъ. Одъ самого ймення

Короля до ёго брата въ другихъ,

Якъ до вірного поплечника своёго:

Коли хоче, мовъ, докласти воза,

Щобъ міжъ нами цвіла завжди згода,

Мовъ та пальма, щобъ въ вінку зъ колоссівъ

Супокій сполу́чувавъ намъ при́язнь,

(Ще й другихъ важкихъ причинъ додавъ я);

То щобъ заразъ, скоро листь прогляне,

Безъ суда, безъ жо́дноі розправи,

Не даючи і на спо́відь часу,—

Посланцівъ обохъ до пекла справивъ.

Горац. Якъ-же ви печатку приложили

До пакета?

Гамлетъ. Ба! оттутъ найпевнішъ

Наді мною зглянулося Небо:

При мині була тоді печатка

Батьківська—зразокъ печатці Данській;

Листъ згорнувши саме такъ, якъ той бувъ,

Надписавъ я, приложивъ печатку,

Й обережно однісъ въ перше місце:

І ніхто не постерігъ підміни.

На други́й день морська січа сталась,—

Решту знаешъ.

Горац. Такъ головъ позбудуть

Розенкранцъ і Гільденштернъ напевно,

Гамлетъ. Що-жъ,—сами оказіі шукали...

Мою совість не завадить: хтілось

Встряти йімъ, ну—власна воля й губить!

Небезпешно пакъ малимъ створіннямъ

Міжъ мечівъ блескучихъ і страшеннихъ

Двохъ потужнихъ супроти́вцівъ стати,

Горац. Ну й король-же!

Гамлетъ. Шо? Ще може мало?

Батька вбивъ, а матіръ звівъ на хлёрку;

Крадькома ставъ міжъ народомъ данськимъ

І моіми певними правами;

На мое життя закинувъ сітку,

Та ще якъ ехидно!.... Чижъ не мушу

Зквітувать цею рукою все те?

Чи не гріхъ же давать змогу далі

Розчумля́тись цій людській болячці?

Горац. Незабаромъ зъ Англіі напишуть,

Якъ спевни́ли волю.

Гамлетъ. Незабаромъ;

А до того—часъ мині належить:

Чоловіку зтхнуть життя—разъ плюнуть.

Мині дуже жалко, щирий друже,

Що зъ Лаэртомъ запаливсь я надто:

Ёго діло е зразокъ зъ моёго;

Я люблю зъ душі ёго й шаную,

Але справді вихваляння горемъ,

Мою кровъ всю збурило.

Горац. Шшъ! Хто тамъ?

(Ввіходить Озрикъ.)

Озрикъ (кланяется). Віньшую васъ, ясновельможний принце, зъ щасливимъ поворотомъ до Даніі.

Гамлетъ. Щиро дякую, пане. (До Горація.) Знаешъ цёго комаря?

Горац. Ні, принце.

Гамлетъ. Тимъ краще для тебе, бо й знати ёго оги́да. Вінъ мае багато землі і худоби. Наставъ бидло паномъ надъ бидломъ, то ёго ясла будуть за королевськимъ столомъ. Це справжня сорока; але, якъ мовлявъ тобі, владае великимъ смітникомъ.

Озрикъ. Ласкавий принце! Якъ-що вашій вельможності е вільний часъ, то ябъ мавъ одъ королівськоі величности переказати вамъ де-що.

Гамлетъ. Я вислухаю зъ найбільшою увагою. Нехай вашъ шликъ чинить свою справу: ёго-жъ до голови зроблено.

Озрикъ. Дякую вашу вельможність: тутъ дуже душно.

Гамлетъ. Де тамъ? Навпаки дуже холодно: вітеръ зъ півночі.

Озрикъ. Справді, принце, доволі холодно.

Гамлетъ. А проте мині здается душно, ажъ млосно... чи то така моя вдача?-

Озрикъ. Надзвичайно душно; такъ пече, принце, що ажъ... не знаю... Ёго величність препоручили мині вамъ, принце, сказати, що побились за вашу можність у великий закладъ.... Ось про що річъ...

Гамлетъ. Не забувайте, будь ласка... (Показуе на шлика, щобъ надівъ.)

Озрикъ. Ні.... далебі, мині такъ вільніше, ей Богу! Недавно прибувъ до насъ гість, принце, Лаэртъ: на слово—це юнакъ правдивий, спритний до всёго, ввічливий, освітний, і кра́сень. Та коли про ёго щиро сказати, то вінъ зразо́къ чи календарь найделікатнійшихъ поведе́нцій і зви́чокъ: бо въ ёму ви знайдете всі найпишніші шляхетства озна́ки.

Гамлетъ. Въ вустахъ вашіхъ, добродію, ёго прикмети не бле́кнуть, а проте, якъ-би перелічить йіхъ до цяти, то, знаю я, що въ памъяти й числа-бъ не вхопило: не здолала-бъ вона виявити всіхъ подро́биць пишнотъ, бо не догнала-бъ йіхъ бистрого лёту. Що до мене, то зъ щирого серця, я ёго важу за ве́летня духомъ; у ёго таке багатство душевнихъ, добірнихъ оздобъ, що, правду кажучи, хиба въ дзеркалі знайде вінъ собі рівню, а всі инші поличчя будуть тінню, не більше.

Озрикъ. Вельможний принць про ёго судить зъ непохибною правдою.

Гамлетъ. Але-жъ до чого йдется усе це? Для чого ми марнимъ словомъ шановне ймення трівожимо?

Озрикъ. Якъ принце?

Горацій (Гамлету). Треба до такоі голови доберать йіі й мову; ви на се були здатні, мій принце.

Гамлетъ. На яку річъ ми зачепили це ймення?

Озрикъ. Лаэрта?

Горац. Гаманець ёго вже порожній; всі слова золоті витратились.

Гамлетъ. Не кого-жъ.

Озрикъ. Я думаю, що ви не безъ свідо́мости....

Гамлетъ. Гараздъ, коли ви про мене такъ думаете; хоча зъ того мині не велика користь.... Що-жъ далі, пане?

Озрикъ. Ви не безъ свідомості!, принце, якою досконалістю володае Лаэртъ?

Гамлетъ. Въ тімъ я не зважусь признатись, боячись рівняти себе: другого чоловіка спізнати можна добре тільки по самімъ собі.

Озрикъ. Я тільки веду річъ, про ёго хистъ надзвичайнимй до броні: про ёго слава йде, що нема ёму рівні въ цімъ ділі.

Гамлетъ. На якій-же броні вінъ дужий?

Озрикъ. На рапірахъ і запоя́сникахъ.

Гамлетъ. Себъ-то на двохъ броняхъ. Ну, далі!

Озрикъ. Король, принце, поставивъ въ за́кладъ шість огирівъ арапськихъ, а Лаэртъ, проти нихъ, чувъ я, шість мечівъ і шість запоя́сниківъ французськихъ зъ усіма при нихъ причиндалами: піхвами, пасами, кутасами, і такимъ иншимъ. Трое зъ потягівъ вироблені надзвичайно штучно, добрані гарно до зброі і оздоблені зъ рідкимъ смакомъ.

Гамлетъ. Що ви звете по́тягами?

Горац. (Гамлету). Намотузитесь, знаю, поки зъ нимъ кінця дійдете.

Озрикъ. Потяги, принце,—це паси до меча.

Гамлетъ. Таке слово хиба можна-бъ зажити, коли-бъ ми при боці тягли цілу гармату; поки-що зватемемо йіхъ причандалами. Такъ шість арапськихъ огирівъ проти шости французськихъ мечівъ зъ причандалами; три, кажете, барзо пишні:—правдивий французький закладъ проти данського. А про що-жъ вони закладались?

Озрикъ. Король заклався, принце, що зъ дванадцяти на́падівъ Лаэртъ торкне рапірою васъ не більше трёхъ разъ, а Лаэртъ тримае за девьять. І де питання можна-бъ заразъ рішити, коли-бъ ваша вельможність зволяли одмовити.

Гамлетъ. Ба! А якъ я одмовлю — »ні?«

Озрикъ. Я хотівъ, принце, сказати, коли згодитесь дати парсону свою на пробу.

Гамлетъ. Я прохожуватимусь по цій залі; коли це впада королеві, то въ мене часъ вільний. Хай принесуть рапіри; якъ-що Лаэрту охота і Король не одступаеться одъ свого закладу, то я ёму ёго виграю, коли здолаю; коли ні, то на мою частку випадуть соромъ і лишні стусани.

Озрикъ. Дозволите таку дать одъ васъ одповідь?

Гамлетъ. Въ такімъ розумі, додайте й покрасъ, які вамъ до смаку́.

Озрикъ. Припоручаю прихильність свою вашій вельможній ласці. (Виходить.)

Гамлетъ. Вашій ласці.... Добре робить, що самъ припоруча себе; певно, ні въ кого бъ на се язикъ не повернувся.

Горац. Полинувъ мовъ чайка зъ шкорлупкою на голові зъ яйка.

Гамлетъ. Я думаю, що вінъ безъ комплімента не бравъ і циці у мами. Багато розвелось птахівъ такого-жъ пера, що тільки піймали вершки зъ поведенцій та звичаівъ пишнихъ громадъ; вони, якъ та шумови́на, пирожутся голосними словами, а дмухни тільки на ті пухирі,—заразъ луснуть.

(Ввіходить царедворець.)

Царедворець. Король присилавъ сюди Озрика повіншувати васъ, принце, і той переказавъ, що ви чекаете ёго въ залі. Ёго величність посилае мене довідатись, чи ви сёгодні зъ Лаэртомъ на герць хочите стати, а чи завтра?

Гамлетъ. Въ своімъ слові я твердий, а воно згодне зъ королевськимъ бажаннямъ. Коли Лаэртъ готовий—я те-жъ; чи заразъ, чи коли небудь, аби якъ теперъ я бувъ охочимъ.

Царедв. То король, королева й царедворці сюди мають прибути.

Гамлетъ. Дуже раді.

Царедв. Королева просить, щобъ ви передъ герцемъ опростились зъ Лаэртомъ.

Гамлетъ. Добра рада. (Царедворець виходить.)

Горац. Ви програете закладъ цей, принце.

Гамлетъ. Не думаю; зъ того часу, якъ вінъ поіхавъ до Франціі, я разъ-у-разъ працювавъ надъ рапірами: при ёго користнихъ умовахъ, виграю. Проте, не повіришъ ти, якъ мині важко оттутъ на серці. А въ тімъ, байдуже!

Горац. Але-жъ, принце....

Гамлетъ. Дурниця: мовъ пречу́ття яке на лихо. Це тільки бабу-бъ зтрівожило.

Горац. Коли ваша душа недобре щось чуе, то слухайтесь йіі. Я запобіжу, щобъ вони сюди не приходили, скажу, що ви маетесь зле.

Гамлетъ. Дай покій! Я сміюсь надъ пречу́ттямъ: і горобець не впаде безъ Божоі волі! Коли часъ мій наставъ, то не менешъ ёго, а менешъ—знати не наставъ: чи теперъ, чи въ четверъ—будьмо готові, тай уже. Адже ніхто не віда, що́ вінъ втратить,—то який тамъ жаль втратити й за́годі.

(Ввіходять Король, Королева, Лаэртъ, Озрикъ, Царедворці; прислужники несуть рапіри, столъ і два кубка зъ виномъ.)

Король. Мій Гамлете! Забудь зваду й руку

Цю прийми зъ моеі, ось.

(Кладе руку Лаэрта въ руку Гамлета.)

Гамлетъ. Лаэрте!

Я обра́зивъ тебе друже,—вибачъ;

Але вибачъ по шляхетські, щиро.

Всімъ тутешнімъ та й тобі̀ напевно

Звісно добре, що я тяжко хворий.

Коли я що учинивъ такого,

Що вразило твою честь, природу,

Твое серце,—я прилюдно свідчусь,

Що то бувъ лишъ божевільний на́падъ.

Чи-жъ Гамлетъ-то оскорбивъ Лаэрта?

О, ні! зроду, не Гамлетъ; Гамлетъ бувъ

Неприто́мннй; а коли въ гарячці

Вінъ скривди́въ Лаэрта, то вчинивъ те

Не Гамлетъ,—вінъ тільки бувъ ору́дкомъ,

А вчинило божевілля все те.

Якъ-що такъ, то самого Гамлета

Скривджено, бо божевілля также

Лютий ворогъ бідному Гамлету.

Передъ всимъ вельможнимъ паньствомъ тута

Я зрікаюсь, що навмисно діявъ;

То невже въ твоімъ веле́бнімъ серці

Не знайду я оправдання? Вірь ти,—

Черезъ дахъ я кинувъ стрілку вгору

Й ненарокомъ нею влучивъ брата.

Лаэртъ. Досить, принце: вдовольнилось серце,

А воно-жъ найбільшъ до помсти звало;

Проте я ще, по законамъ чести,

Затриматися одъ миру мушу,

Ажъ поки поважні, значні люде,

Чести су́дці, не посвідчуть словомъ,

Що я миромъ не зневажу ймення⁴⁷).

А поки-що вашу приязнь, принце,

Я приймаю за правдиву приязнь,

І йіі я не обра́жу, вірьте.

Гамлетъ. Щира дяка за це слово, друже;

Я теперъ радніший буду стати

На цей герць братерський. Ну, начнімо!

Кетьте намъ рапіри.

Лаэртъ. І мині тежъ

Одну дайте!

Гамлетъ. Я тобі, Лаэрте,

Буду просто за меті: якъ зірка

Середъ ночи темрявоі сяе,

Такъ таланъ твій при моій темноті

Ясно бли́сне.

Лаэртъ. Кепкування, принце.

Гамлетъ. Ні, на слово!

Король. Подай, Озрикъ любий,

Йімъ рапіри. Чи мій закладъ знаешъ

Ти, Гамлете?

Гамлетъ. Такъ, королю, знаю:

Ваша милость прозаклались дуже

За плохого бояка́.

Король. Не страшно:

Я обохъ васъ бачивъ.... та до того-жъ

Ще Лаэртъ тобі дае і фори;

Перевага въ насъ.

Лаэртъ (пробуе рапіру). Ця трохи тяжка,

Дайте другу.

Гамлетъ. По руці ця, добре;

Довжини йідноі всі рапіри?

Озринъ. Усі рівні, ясний принце.

Король. Кубки

Ці зъ виномъ сюди на стілъ поставте:

Коли ткне Гамлетъ Лаэрта въ перше,

Або въ друге, чи одібъе въ третье,

То нехай зъ усіхъ гарматъ гуко́нуть;

Король буде за здоровъя пити

Любого Гамлета й на дно кубка

Найдорожшу вкине вінъ перлину,

Ще якоі й не було въ коронахъ

Читирёхъ державцівъ першихъ данськихъ.

Дайте кубки! Нехай бубни сурмамъ,

Ті—гарматамъ, а гармати—небу,

Рознесуть, щобъ небо зъ високо́стей

До землі одмовило луною,

Що король пъе за Гамлета славу.

Починайте! Ви-жъ пильнуйте, судці!

Гамлетъ. Стережіться!

Лаэртъ. Я готовий, принце.

(Починаютъ герць.)

Гамлетъ. Маешъ разъ.

Лаэртъ. Ні.

Гамлетъ. Нехай свідчуть судці.

Озрикъ. Ткнули певно, принце.

Лаэртъ. Хай; ну, далі!

Король. Стійте! Гей, вина мерщій! Гамлете,

Въ твою честь пъю: ця твоя перлина.

Дайте кубокъ принцеві!

(Сурмлять сурми; гармати гукають.)

Гамлетъ. Тривайте,

Зітнусь ще разъ; тамъ поставте кубокъ.

Ну! (Починають.)

Ось, зновъ разъ! Що ти скажешъ?

Лаэртъ. Правда;

Ткнули, ткнули!

Король. Синъ нашъ вигра за́кладъ.

Королева. Вінъ товстий, задушливий. Гамлете!

На ось хустку й свое чоло витри;

Королева пъе за твою вдачу.

Гамлетъ. Дяка мамі!

Король. Геть, не пий Гертрудо!

Королева. Чомъ? Я хочу; вибачай, королю! (Пъе.)

Король (на бікъ). Тамъ отрута у вині; вже пізно.

Гамлетъ. Пить мині теперь не вільно, мамо:

Заразъ.

Королева. Сину! підійди, хочъ втру я

Твое чо́ло.

Лаэртъ (королю). Я теперь, королю,

Ёго ткну.

Король. Не думаю.

Лаэртъ (набікъ). Сумління

Мою руку втри́муе.

Гамлетъ. Ну, въ третье.

Ти жартуешъ, мій Лаэрте; зъ ласки

Я прошу, додай свою всю силу:

Ти мене вважаешъ за дитину.

Лаэртъ. Ваша думка? Стережіться-жъ, принце!

(Починаютъ зновъ.)

Озрикъ. Не ткнувъ жоденъ.

Лаэртъ. Ну, пильнуй тепера.

(Лаэртъ ранить Гамлета; потімъ въ запалі вони міняются рапірами і Гамлетъ ранить Лаэрта.)

Король. Розвести йіхъ; запали́лись.

Гамлетъ. Ні, ще! (Королева пада.)

Озрикъ. Королеві зле! На помічъ!

Горац. Стійте!

Ви въ крові обидва, принце! Що це?

Озрикъ. Васъ, Лаэрте, ранено?

Лаэртъ. Охъ, Озрикъ!

Въ свою пастку-жъ і попався самъ я!

Мене вбила моя власна зрада.

Гамлетъ. Що такее королеві?

Король. Вмліла,

Кровъ уздрівши.

Королева. Ні, ні! Трунокъ, трунокъ!

Охъ... Гамлете-сину! Трунокъ, трунокъ...

То—отрута! (Пада.)

Гамлетъ. О, злочинство, зрада!

Замкніть двері! Гей, де зрадникъ?

Лаэртъ (показуе на Короля). Ось вінъ!

Ти, Гамлете, зтру́іний; тебе вже

Не зрятують жодні ліки въ світі;

Твого тху нема й на півъ-години:

Ти въ руці жало зрадецьке маешъ,—

Воно гостре і отруте, страшно.

Я погинувъ самъ въ своімъ шельмо́встві,

Бачишъ, впавъ—і вже не встану більше.

Твоя мати зтру́іна.... Не можу

Більшъ.... Король, король усёму виненъ!

Гамлетъ. І жало отруіне? Кінчай-же

Свою річъ, трути́зно! (Коле короля.)

Озрикъ і Царедворці. Зрада! Зрада!

Король. Кгвалтъ! Рятуйте мене, друзі, про-Бі!

Тільки ранивъ!

Гамлетъ. На жъ тобі, проклятий

Душогубе, ласолюбе даньский!

Допивай до дна свій трунокъ власний!

А що е перлина тамъ?.... Іди вслідъ

За моею матіррю! (Король уміра.)

Лаэртъ. Катузі

По заслузі: самъ вінъ ядь готовивъ.

Опростімсь, Гамлете благородний:

Хай на душу не спаде вагою

Тобі смерть моя і мого батька,

А мині—твоя! (Уміра.)

Гамлетъ. Пробачъ те, Боже!

За тобою заразъ я. Горацій...

Уміраю... Королево бідна,

Прощавай! Ви сполотніли всі тутъ,

Німі свідки страшноі приго́ди,

Тремтите́.... Коли бъ хочъ трохи часу,

Коли бъ смерть,—охъ! катъ сей невпросимий,

Не стояла наді мною нагло,

Росказавъ-би вамъ я.... але дарма,

Нема що.... Гораціе, вміраю;

Ти ще жити на сімъ світі будешъ,

Роскажи ти все про мене щиро,

Оправди́ мою вину незвіснімъ.

Горац. Не надійтесь. Я романинъ більше,

А ніжъ данець: въ кубці е ще трунку.

Гамлетъ. Дай сюди, коли ти маешъ душу!

Кинь! На Бога, я тебе благаю!

Господи! Яка по смерти, друже,

Буде пляма на моему йменню,

Коли все лиши́тся таіною!

Якъ-що ти любивъ мене хочъ кришку,

Не хапайсь до пресвятого раю,

Постраждай ще въ цімъ злиде́ннімъ світі,

Щобъ про мене росказати правду.

(Здалі чути маршъ; пальба і гомінъ за кономъ.)

Де це гомінъ військовйй?

Озрикъ. То мо́лодъ

Фортинбрасъ побідникомъ вернувся

Оце зъ Польщі і воя́цькимъ громомъ

Агличанськихъ посланці̀въ віньшуе.

Гамлетъ. Охъ, кінець мій... Прощавай... Горацій...

Вже стисну́ла духъ страшна отрута:

Не діждуся і новинъ я навіть

Зъ Англіі; але тобі віщую,

Що обра́нимъ Фортинбрасъ тутъ буде;

За ёго і мій смертельний голосъ....

Роскажи й ёму про все обширо,

А кінець..... мовчання. (Уміра.)

Горац. Отъ, розбилось

Благородно серце. На-добранічъ,

Мій коханий, мій хороший принце!

Хай небесні янголйні співи

Колиса́ють сонъ твій тихий въ небі!

Для-чого́ це бъють въ котли та бубни?

(Ввіходять Фортинбрасъ, Агличаньскі посли і другі.)

Фортинбрасъ. Де страхи́ ці?

Горац. Що́ вамъ треба бачить?

Надзвичайні лиходійства, туги?

Не шукай те-жъ далі йіхъ!

Фортинбр. Бійни́ця!

Кгвалтъ крівавий! Люта, горда смерте!

Який бе́нькетъ ти въ безодняхъ вічнихъ

Собі чинишъ, що однимъ зама́хомъ

Стільки принцівъ положила трупомъ?

1-й посланець. О, кріваве видови́ще! Пізно

Привезли ми зъ Англіі листи ці:

Уже мертве вухо те, якому

Ми були повинні повістити,

Що спевни́лась королевська воля:

Розенкранцъ і Гільденштернъ сконали.

Хто-жъ за це намъ одповість »спасибі?«

Горац. Не вінъ певно; хочъ нехай би здатні

Ще були ёго вуста промовить:

Вінъ ніко́ли не бажавъ йіхъ смерти.

Але такъ, якъ по крівавімъ вчинку,

Ви зъявились зъ Англіі і Польщі

Сюди нагло; то звеліть ці трупи

Положити на високихъ марахъ

Всімъ на очі, а мині дозвольте

Росказати миру, що не знае,—

Якъ те сталось. Вамъ прийде́ почути,

Про кріва́ві, надприродні вчинки,

Про страшні, поку́тничі пригоди,

Про безвинні, неумисні вбивства,

Про зрадливі й вимушені кари,

І на решті про заду́ми люті,

Що й упали на злочинцівъ чола!

Все те вамъ я роскажу по правді.

Фортинбр. Те почути ми бажаемъ заразъ

І склика́емъ всіхъ вельможъ до ради;

Свое щастя я стрічаю зъ жалемъ:

На корону цю права я маю

І про йіхъ вселюдно повіщаю.

Горац. Мушу я й про це переказати

Одъ того, чий голосъ перетягне

Всі другі. Але не бавмо часу:

Людський розумъ зколомученъ зъ дива;

Щобъ помилка, чи злоба́ лукава,

Не вчинили ще новихъ нещастівъ!

Фортинбр. Хай чотирі копитана зъ честю

Понесуть, якъ лицаря, Гамлета

На омвола; коли-бъ живъ вінъ тільки,—

Бувъ-би певно королемъ величнімъ.

Хай музи́ка військова й гармати

Ушанують ёго по́іздъ пишно.

Прийміть трупи: йіхъ на січі місце,

Але тутъ—це видови́ще тя́жке.

Прикажіть зъ гарматъ ясу воздати!

(Похоронний маршъ. Виходють і виносють всі трупи; чути гукъ ізъ гарматъ.)

(Завіса спада.)

КІНЕЦЬ.

_________________

¹) Въ старихъ виданняхъ Шекспіра майже ніде не визначено місця, де діеться дія, та і сама справа не ділиться на діі. Але сучасні перекладчики і видавці визначають місця по признакахъ і ділять на діі до потреби сцени: ми тежъ додержувались такоі думки. Пер.

²) Видання 1604 р. ці вірші надае Горацію, а видання 1603 и 1623 р.—Марцелу. В. Гюго дае перевагу посліднёму, бо й справді, якъ Горацій зовсімъ не вірить мані, то й не мігъ такъ запитати. По Кольеру жъ зновъ таки це говорить Горацій. Пер.

³) Простолюдъ у ті часи віривъ, що тільки вчені люде можуть розмовляти зъ нечистою силою (байка про Фауста); а розмовляти зъ нею можна було тільки по латинському,—се-бъ то на мові церковній, на якій ксёндзи заклинали і одмолювались одъ бісовини́. Пер.

⁴) У Шекспіра—„вохке“. Въ старовину ще завважили, що місяць мае силу на море; для того й надали ёму силу надъ всіма водами, прозвали Нептуновимъ світищемъ. Пер.

⁵) По Кольйеру: cast thy nightlike colour off:...... нічняний коліръ.

⁶) По Калеру bechill'd almost to jelli.

⁷) Багато критиківъ дорікало Шекспіру, що вінъ такому пришелепуватому і смішному дідугану, якъ Полоній, якого Гамлетъ не разъ узива і брехуномъ, і старимъ дурнемъ, надавъ у цімъ місці чимало практичного розуму; але це велика помилка критиківъ: Полоній—живий типъ; вінъ хвилозофъ, тільки за старістю змаливсь до дитини. Гукго навіть дума, що Полонія змалювавъ Шекспиръ зъ живого чоловіка, і е причина думати по де-якимъ джереламъ, то це чи не Бурлейгъ, порадникъ-міністрь, бувший правою рукою у Елисавети? Пер.

⁸) Такі непутства й піяцтва поправді велися у ті часи при дворі данськімъ; Шекспіръ певно читавъ описъ одного бенькета секретаремъ посланця лорда Лейчестера, що бувъ виражений до Даніі ушановати Христіана IV: той, міжъ иншимъ, пише, що на банькеті король самъ вихиливъ заздравнихъ тридцять пъять кубківъ, ажъ поки ёго не винесли въ креселку; що сливе цілу добу пили всі й непутствовали до непритомности. Але треба й те додати, що такі нетребства не въ одній тільки Даніі водились; але й въ самій Англіі, при Якові І, коілось бодай чи не гірше. Гарингтонъ описуе, шо коли Данській король приіхавъ до Англіі навідати короля Якова І, то й тамъ були такі піяцтва, що королі валялися пъяні по килимахъ долі; що на бенькетахъ тихъ вельможні леді не бувають, але за те красунь усякихъ сила.... Просто думаешъ, що въ магометовімъ раі опенився: одъ дурману і заласся не знаешъ, якъ і духъ держиться въ тілі. Ці, додае далі вінъ, обичаі переняли ми зъ Даніі, і вони насъ до добра не доведуть.

Въ другому місці той самий Гарінгтонъ описуе одну учту, на якій давали якусь комедію ,,царицю Сабу і Соломона“; такъ тамъ усі актёри до того напились, що на ногахъ встояти не могли: цариця Саба несла Соломонну дарунки, але донести іхъ не здолала і впустила до-долу; царь уставъ, щобъ підняти, та й самъ гепнувъ... Другі тежъ не могли ходити: іхъ въ облитихъ, оплёванихъ одежахъ виносили і клали нечустве́ннихъ на ліжки.

А въ одному місці той же Гарінгтонъ пише про бенькетъ, який задавъ міністеръ Цеціль обомъ королямъ. Яківъ І такъ опився, що придворні винесли мертвячимъ на рукахъ і одвезли до дворця, а короля Данського не сила була й рушити въ місця; ледве, ледве допхали ёго до ліжка княгині Нотингамськоі, де й звалили ёго трупомъ. Ми, каже, живемо просто на якійсь мині: того й дивись, або грець забъе усіхъ, ибо зкоіться іще щось гірше.

Таке видовище уявлявъ Якова І двіръ, того самого Якова, кого прозвали Соломономъ въ півночі. Такимъ то родомъ король цей, синъ Маріі Стюартъ, готувавъ своему сину

Карлу І кару смертельну, після кари своеі матері. Такъ що у ціхъ віршахъ Шекспіра річами Гамлета пііта пророкувавъ неминучі злигодні... Пер.

⁹) Цей остатній віршъ по першихъ виданняхъ дадений бувъ Гамлету. Славетний Гарікъ завжди ёго промовлявъ. Пер.

¹⁰) За часівъ Елисавети й пізнішъ сукняхъ панянськихъ спереду, коло грудей саме, робилась маленька кешенька на гроші і на листи відъ коханцівъ. Пер.

¹¹) Річъ, про хлопъячий хоръ при церкві св. Павла, якому Елисавета дозволила грати театральні справи. Вони представляли міжъ иншимъ утвори пііти Ліли, і „Індиміономъ“ зажили собі великоі слави. Въ 1591 р. за скандали йімъ заборонена була сцена; а въ 1600 р.—зновъ дозволено. Пер.

¹²) На вивісці театра „Globe“бувъ Геркулеса зъ земною кулею (globe) на плечіхъ. Пер.

¹³) Якъ наші колядки. Простолюдъ співа йіхъ святками по вулицяхъ і збіра гроші.

¹⁴) Beard по аглицкькі значить і борода, і храбрувати.

¹⁵) У тогочаснихъ венеціанокъ бувъ звичай, ходити по вулицяхъ у деревьянихъ черевикахъ зъ височезними закаблуками.

¹⁶) На золотихъ і срібнихъ грошинахъ бувъ викарбований патретъ короля у ободі; коли надколювалась грошина за обідъ, то вона вже була негідною. Ото-жъ і Гамлетъ турбуеться за голосъ, бо въ ёго часи жіночі ролі грала хлопъята.

¹⁷) Кавъяръ тоді бувъ найдорожчою стравою.

¹⁸) Попе, Дрідонъ думають, що ці похвала Гамлетові не-щирі; і вінъ ці вірші, якъ зразокъ стародавнею велеречія, бере на глумъ. Ми те-жъ додержуемось тіеі думки. Пер.

¹⁹) У Шекспіра: „To be, or no to be,“ cебъ-то, по англійскі, бути, существовати, пробувати въ житті.—Я перевагу давъ слову „жити“, бо тутъ про це саме йде річъ. Пер.

²⁰) Річъ про кинджалъ, який зъ презирствомъ назива Гамлетъ шиломъ. Пер.

²¹) У виданні in quarto: j here heand of your paintigs tvo... По Кольеру: patteings tvo... Пер.

²²) Слово Brutus крімъ мення, визнача ще—„скотинячий“, „гидкий“. Тутъ Гамлетъ гра ущипливо словами. Пер.

²³) У Шекспіра: ....ёго забудуть, якъ коника, про котрого співаеться: „Охъ і леле, леле! Коника забули!“ (Ур. ізъ III діі, 1 сц,, ком. „Марна принука кохання“).—Я-жъ дозволивъ собі у тексті поставити порівняння народнье. Пер.

²⁴) Въ пізнішихъ виданняхъ Шекспіра остатня фраза змінена такъ: „нехай брикаеться обідрана шкапа, а въ насъ хребти не перепані“. Я лишавъ і першу фразу, бо вона близче до народнёго духу.

²⁵) За часівъ Шекспіра, якъ колись у греківъ, появлявся на кону хоръ - за для пояснення діі. Пер.

²⁶) Тогочасні актёри узувала на кону черевики зъ височезними закаблуками, навзіръ грецькихъ котурнівъ, і скрашили йіхъ великими бантами.

²⁷) Актёри тоді плати не брали, а паювали міжъ собою грошові збори. Пер.

²⁸) Це взявъ Шекспіръ ізъ аглицького катехизіса, въ якому стоіть: „бережи своі пальці відъ злодійства і хапужества“. Пер.

²⁹) У ті часи килимами скрашали стіни, за мість шпалеръ; килими вішались не коло самихъ стінъ, такъ що за нихъ можно було добре сховатись.

³⁰) Себъ-то: пробере добре. Пер.

³¹) Въ остатні часи стали уживать на кону замість патретівъ медальёни; але на цёму значно тратится эфектъ.

³²) Ізъ фараонового сону. Пер.

³³) У Шекспіра: „на дводцятку частку десятоі“. Пер.

³⁴) У Шекспіра: „чоловікъ і жінка“—одно тіло!“ Пер.

³⁵) Въ Англіі е народній переказъ, що буцімъ Христосъ зайшовъ разъ до пекарки і попросивъ хліба, а вона саме пекла; такъ дочка йіі пожалувала великого шматка тіста, а посадила манесенький: якъ посадила, а вінъ почавъ рости на всю пічъ... Отъ, дочка загеготіла здиву, та б по сей день гегоче совою. Пер.

³⁶) 14 Лютого, на св. Валентина, бувъ такий день, у який въ давні часи всякий хлопець, зустрівши першу дівчину, мусивъ йіі брати за кохану, рівно й дівчина мусила первого стрічнёго хлопця взять за дружину. Ото-жъ коханці і хапались на світанні побачитись найхутче. Тепера въ цей день тільки закохані листи розсила молодь. Пер.

³⁷) Въ давні часи, та й ниньки узивають швайцарами гайдуківъ, не важаючи звідкіля вони родомъ; це пішло може зъ того що перва придворня варта набиралась справді зъ швайцарцівъ, якъ найвірнішихъ. Пер.

³⁸) За часівъ Шекспіра квіткамъ наддавали у Англіі таку знаку: розмайринъ - визначавъ щирість і незабутність; кріпъ, що дае Офелія королю,—облесливість і лукавство, а дзвоники — невдячність; рута, що дев Офелія королеві,— провіщала горе і звалась ще зілдяммъ Божоі ласки, бо вона стократка—визначила зрадливість, фіалка — вірность. Пер.

³⁹) Присоівокъ стародавнёі балади. Пер.

⁴⁰) Orchis morio mas—простолюдъ справді надавъ цій рослині чимало сороміцькихъ прозвищъ. Пер.

⁴¹) У Шекспіра могильникъ цей вжива у розмові навіть латинські терміни: se offendendo, arga (замість ergo). Тутъ очевидячки Шекспіръ глузуе надъ тогочаснёю юридичною справою, а надто надъ Пловденомъ, котрого вирази і хитрі міркування цілкомъ дадено могильнику.

⁴²) Глузування зъ шляхетськоі тогочаснёі пиха, яка силкувалась доводити все про свою предковічне стародавність.

⁴³) Слово arms визнача — і оруддя, і броню, і руки, і гербъ. По аглицьки, могильникъ однимъ словомъ на двое гра; а по нашому переказати це трудно. Пер.

⁴⁴) Ці вірші взято з давньоі балади лорда Во. В. Гунго.

⁴⁵) Тутъ зновъ могильникъ словомъ на-двое гра, бо lie визнача - пробувати, лежати, брехати, брехня. Пер.

⁴⁶) У Шекспіра: „та тепер і въ селянина подовшали носки такъ, що чіпають придворного закаблука.“ - Тоді була великопанська мода носити такі довжелезні носки, що мусили йіхъ причіпати ланцюжкомъ до халяви; ото-жъ Гамлетъ і закида, що мужики піднеслись у своімъ гонорі. Пер.

⁴⁷) За часівъ Елисавета въ Лондоні малися чотирі нарочиті судці, котрі й рішали одні гонорові справи про честь. П.

==========

ДРУКАРСЬКІ ПОМИЛКИ.

На стран.	стр.		Надруковано.	Треба читати.
30	зверху	5	„брудніть“	бруднить.
58	внизу	4	„Гільдштернъ“.	Гільдевштернъ.
82	„	1	„прийняли“	прийняли.
90	„	5	„славольства“	свавольства.
93	„	1	„каліору“	Кольеру.
96	„	11	„верші“	вірші.
111	„	2	„барежи“	бережи.
112	зверху	7	„дудари“	дударі.
114	„	4	„Отттеперъ“	оттеперъ.
145	„	14	„ходакахъ“	. постолахъ.