Галицька кухня стає дедалі популярнішою. Принаймні такого висновку можемо дійти з огляду на кількість присвячених їй свят і фестивалів. Останній такий відбувся в Івано-Франківську і вирізнився тим, що в його промо-роликах знялися одразу двоє культових письменників: Юрій Андрухович і Тарас Прохасько. «Z» зміркував, що це добра нагода поговорити з ними обома про щось цілком інше, ніж література. Але навіть ця простенька розмова — ще одна ілюстрація того, наскільки глибокі це люди і які вони… різні.
– Чим Ви керувалися, згоджуючись на участь у ролику?
Т.П. – Я дуже часто звертаюся до різних людей за допомогою, із проханням про співпрацю. І мені переважно допомагають. Тож маю такий принцип — так само погоджуватися на прохання інших, якщо це не суперечить якимсь фундаментальним засадам. Тому й погодився на участь у ролику, бо його творцям це здалося потрібним.
Ю.А. – Жодною ідеєю чи тим більше ідеологією. Хоч у цілому я вважаю, що кулінарної тематики якось незаслужено й недоречно багато в інфопросторі. Раптово всі поробилися гурманами. Можливо, це перед війною з її продуктовими нестатками? Чи принаймні перед ґлобальною продуктовою кризою? Може, і я, підсвідомо готуючись до великих випробувань голодом, зазнав якоюсь мірою цього загального психозу?
– Яку страву Ви споживали і чи мали право вибору?
Т.П. – Я їв пироги з картоплею, политі сметаною, у «Зінґері». Їв їх тому і саме там, бо так сказали режисери.
Ю. А. – Вибору я не мав — мене посадили за стіл і принесли таріль банушу з грибовою підливою та бринзою. А заклад — франківський ресторан «Франко». Дружній, можна сказати, заклад, до якого я навідуюся нечасто, але з приємністю. Хоч і тут вибирав не я. Вибирали організатори.
– Чи можна вважати це Вашим внеском у новий бренд міста і які, на Вашу думку, шанси має Франківськ, щоб стати містом унікальних кулінарних фестивалів?
Т.П. – Про бренд не думав, бо не знав нічого про кліп. Мені здавалося і здається, що думати про такі речі — це справа авторів, а не особи, яку знімають. Мабуть, Франківськ може стати містом кулінарних фестивалів вже тому, що він добре надається до будь-яких фестивалів. А унікальність і неповторність була би тоді, якби ці фестивалі протривали хоч би кілька сезонів.
Ю.А. – Та ні, який це внесок? Я чомусь думаю, що роблю якийсь значно вагоміший внесок, аніж поїдання на камеру банушу. Я, щиро кажучи, не хотів би, аби Франківськ закулінарився до тієї ж міри, що і Львів. Та йому в цьому сенсі Львова вже й не наздогнати. Як на мене, краще б він (я тепер знову про Франик) став містом інших фестивалів. Поетичних, наприклад, чи якихось музичних — музичного аванґарду чи нової музики, чи фрі-джазу або рок-альтернативи. У нас колись було бієнале «Імпреза», одного разу «Порто Франко». Отака унікальність мене справді цікавить. А змагання між ґуляшем та ковбасками? Ну добре, хай собі буде, я не проти. Тільки яка вже в цьому унікальність?
– Які Ваші улюблені галицькі страви і що вмієте готувати?
Т.П. – З усіх галицьких страв я найбільше люблю підсмажену сьогодні картоплю, зварену і недоїдену вчора. І до того — щось вологе: квашену капусту, цвіклі, сир, розмішаний з квасним молоком, сос з кропу або цибулю з олією і помідорами. Якщо маю перепис, рецепт, то можу зробити всі без винятку галицькі страви. Але у щоденному житті обходжуся кільканадцятьма стравами, які найкраще знаю, які приходять на згадку передовсім.
Ю.А. – На жаль, готувати я зовсім не вмію. Не приготую не тільки жодної галицької страви, але й жодної китайської чи ефіопської. Галицьке куховарство переслідувало мене із самого початку життя — бо ж бабця готувала справді по-галицькому. Більшість з того, що вона виварювала, я їсти просто не міг. Традиційна галицька кухня мені й сьогодні не надто подобається — вона млява, тлуста і нездорова.
– Що спільного між кухнею кулінарною і літературною? Чи є у Вас тексти, в яких головний герой чи героїня щось готують?
Т.П. – І кулінарія, і література однакові за своєю суттю — це є вільна творчість, яка, однак, призначена для споживання іншими. Мої герої багато всілякого готують у «Відчутті присутності» і в «Непростих». І в більшості інших оповідань так чи інакше не обминаються хоч якісь їди і страви.
Ю.А. – У моєму випадку нічого. Бо на літературній я собі, здається, раджу цілком непогано, а на кулінарній зовсім ніяк. Це для мене два різні світи, тож і текстів таких немає. Звідки б вони могли взятися? Мої герої — вони як я. Тобто на кухні безпорадні. Можливо, ще якась найпростіша яєшня у когось із них часом виходить. Але не більше того. Можете собі уявити Стаса Перфецького у заплямованому фартусі та кухарському ковпаку, з кривавим ножакою в одній руці та відрізаною півнячою головою у другій?
– Якби Ви відкривали ресторан чи кав'ярню, як би назвали?
Т.П. – Якби я щось таке робив, то назвав би заклад «Сніданки». І це справді був би не ресторан, а щось таке, де можна добре поснідати, починаючи від шостої ранку. Я бачу, що якраз із ранніми сніданками у більшості наших міст і сіл є сутужно.
Ю. А. – Так, був такий період, коли я про це думав. Нічого з цього не вийшло — і слава Богу, мабуть. А назвав би я той свій заклад «Підземне зоо». По-перше, він мав би знаходитись у підвалі — тому «підземне». По-друге, в ньому була б найдешевша в місті їжа, а спиртні напої я дозволяв би приносити із собою. З відповідними наслідками. Так що своєрідним зоопарком це місце ставало б ледь не кожної ночі…
Розмовляла Марія Микицей
28.06.2013