Кілька днів тому я дістала зауваження. Висловлене, правда, цілком у милому тоні, але тон в цій історії зовсім не має значення. Зауваження – оголошене публічно – стосувалося вжитого мною слова «український» стосовно людей, що мешкають на Підкарпаттю, і стосовно наявної там культурної спадщини.
«Ми на Підкарпаттю воліємо вживати слово "русинський". Є досконалішим і ліпшим», – прозвучало.
Питання: для кого ліпшим, і чи про інші там наявні пам'ятки мешканці Підкарпаття кажуть, що то вісляни їх збудували? Хоч над Сяном це радше ляхи. Ну, тобто фортеця в Перемишлі є ляською, а захисниками міста, яких щороку вшановує президент, є відважні молоді ляхи?
паскудне слово на "у"
Жест, що зводить українців до русинів – безпечної племінної маси, позбавленої сучасних національних рис, тобто наявної свідомості та суб'єктності, – це не тільки риторичний прийом. Це повномірне виключення, яке в Польщі має довгу традицію.
Русини – як і польські жиди – є масою вже чисто тільки уявною, безголосою, максимально міфологізованою: одні з грошенятами, інші – в курних хатах, зниклі невідомо де в глибинах історії, вони дещо несправжні, неживі, неприсутні, а тому надаються на всілякі інтерпретації і трактування. Ми до них співчутливі, бо є вони нерозвинені, перебуваючи в дитинячому віці, мусять бути під чуйною опікою Речі Посполитої, є вони примітивними, а тому норовливими і невдячними. Прецінь жидів ми врятували від середньовічних погромів, а русинів цивілізували від темноти.
Після років дресирування русини вміють подати руку, показати свої прекрасні церкви і розшиті сердаки — чисто як ті дикуни в осілку під час сафарі для білих.
Буває, що дикун в такому русинові відізветься. Тоді треба по лапах йому дати. О так!
А як почне один з другим про Україну говорити – вали, куди попало. Не бажаємо собі тут собі мати паскудні вислови. Нелояльних жестів, погляду просто в очі, вимог рівних прав.
Скажімо собі це відверто: українців у Польщі ми трактуємо яко гірших від нас людей. І робимо так віддавна.
50 метрів вулиці, 34 секунди ходу
Вчора, 28 листопада 2019 року, ухвалою Ради міста Перемишль вулиця бл. єп. Йосафата Коциловського зникла з мапи міста. 6 депутатів проголосувало за прийняття резолюції, 9 – утрималося, 4 – відсутніх, а 4 – не голосувало. Жоден з депутатів не проголосував проти. Варто порахувати ці числа ще раз: 6 було за, 17 втекли від рішення.
Дискусія, яка супроводжувала внесений проєкт ухвали в міській раді Перемишля, велася в дусі нотацій русинам.
Заступник міської ради Анджей Запаловський, реферуючи проєкт ухвали 257/2019, констатував серед іншого, що «є дуже великі сумніви щодо лояльності її [особи бл. єп. Й. Коциловського] стосовно до польської держави». Арґументував, що перейменування вулиці не спрямоване проти української спільноти і греко-католиків, що назви вулиць «надається особам, які мають особливі заслуги також і стосовно польської держави». [1]
Закид в нелояльності – це де-факто заборона українцям бути політичним суб'єктом. У цьому місці я могла би згадати фраґменти біографії Йосафата, щоб ми могли її цілісно оцінити і винести вердикт: гідний він вулиці чи ні. Але ж насправді це не має жодного значення.
Перетасовувати його біографію та інтерпретувати його жести сенсу немає. Бо ж не про факти тут йдеться. Вулиця була стерта з мапи міста, бо він був українцем. І це вирішує справу.
Я пам'ятаю, як під час зустрічей з поляками та українцями в Українському домі, коли я записувала історії про місто, Ян Бартмінський, опозиційний діяч, багатолітній перемиський депутат і останній воєвода, зізнався мені, що присвоєння вулиці імені Коциловського він вважає своїм найбільшим успіхом в депутатській кар'єрі.
«Дочекався вулиці в Перемишлі, 66 метрів. На цій вулиці розташована греко-католицька катедра і палац греко-католицького єпископату. Тільки ці два об'єкти. Важко знайти красномовніший символ. Я, мабуть, цього не дочекаюся, але впевнений, що Коциловський буде оголошений святим. Буде святим, хай навіть втратить вулицю в Перемишлі. Бо такі ж спроби вже були».
А потім додав ще:
«Коциловський ніколи не прикривався іншими. Завжди йшов сам на розмови. Готовий взяти відповідальності за все. Це клас. А вулиця занадто коротка. Випадало би ще йому щось додати».
Був 2018 рік. Давним-давно.
стирання
На мапі міста залишається Снігурський — перемиський греко-католицький єпископ, видатна постать. «У віці 33 років, 6 грудня 1817 року, він став деканом теологічного факультету Віденського університету. Наступний його етап блискучої кар'єри – номінація на єпископа перемиського. Єпископ-номінант покинув Відень 15 липня 1818 року і в перемиській катедрі з рук унійного львівського митрополита Михайла Левицького прийняв єпископське посвячення». [2]
Помер в середині XIX століття. Русин.
Як пише Катажина Комар-Мацинська на шпальтах «Нашого Слова»: «Після завершення засідання депутат Мирослав Майковський ("Разом для Перемишля", колишня Kukiz’15) закликав всіх депутатів бути стриманими у висловах та не коментувати зміну назви вулиці в соцмережах. "Живімо далі. І будуймо це місто спільно" – сказав». [3]
А що є далі?
І хто це є це "ми"?
_______________________________
Про Коциловского:
«Йосафат Коциловський був однією з найважливіших постатей у релігійному та суспільному житті українців у міжвоєнній Польщі. Народився 3 березня 1876 року в лемківській сім'ї в селі Пакошівка біля Сянока. Після короткого періоду навчання у Львівському університеті та службі в австрійській армії в 1901 році вступив до греко-католицької Руської колегії в Римі. В 1907 році висвяченого його на священика, а чотири роки опісля вступив в орден василіян. В 1916 році його призначено греко-католицьким перемиським єпископом. Посвячення прийняв 23 вересня 1917 року в своєму кафедральному храмі в Перемишлі. Уряд єпископства виконував протягом всього часу існування Другої Речі Посполитої.
У перші роки існування II РП єп. Коциловський не визнавав польської влади в Східній Галичині. Через це наказав своєму духовенству провадити кореспонденцію з органами влади українською мовою і протестував проти проведення у 1922 році виборів до польського парламенту. Під впливом Папи Пія XI в 1923 році єпископ Коциловський відійшов від цієї позиції." [4]
Однак коли в 1923 р. Рада послів остаточно визнала Східну Галичину частиною Польщі, склав президентові Войцеховського присягу на вірність Речі Посполитій. 27 червня 2001 Коциловський був беатифікований Іваном Павлом II. Варто додати, що під час Голокосту Коциловський спричинився до порятунку понад 20 єврейських дітей.
Посилання:
1. Зі стенограми засідання Ради міста Перемишль
2. G.Balicka, Patroni naszych ulic, Przemyśl 1999, s. 26-27
Anna Dąbrowska
My, Lędzianie
Circles of Strangeness, 29.11.19
Переклад О.Д.