12 березня 1938 року нацистська Німеччина анексує Австрію. В призначеному на початок квітня референдумі за приєднання до Рейху голосує 99% австрійців. Починається "арієзація". В офіційній версії єврейське майно забирає держава. В народній версії австрійці публічно принижують своїх єврейських сусідів. Донедавна вони ввічливо говорили навзаєм "добрий день", але в березні 1938 року діють вже інші засади. Попри те, що "нове" існує лише тиждень.
На рубежі березня і квітня з'являється фотосерія: "Публічне приниження євреїв після аншлюсу, Відень, Австрія, 1938". Змушені чистити вулиці євреї на колінах в найкращому одязі шурують бруківку щітками до підлоги. Навколо них незліченний натовп роззяв. В перших рядах діти, дехто вже в коротких штанцях, з роверами. Далі різного віку жінки, чоловіки. Веселі. Явно зацікавлені сценою, яка розгортається просто біля їхніх ніг. Всім командують кілька чоловіків у мундирах. Іноді явно всміхаються фотографу. Не наглядають, радше санкціонують акцію, дають дозвіл — "так, так, це все у відповідності із законом ".
Уважно придивившись до віденських сцен, через багато років Мартін Поллак занотує: "Границі між глядачами і винуватцями розмиті [...]. Ті, що витріщились [...] є їхніми сусідами, мешкають двері в двері з жертвами, часто зустрічали їх на вулиці, на сходах. Коли молода жінка піднімає очі, бачить знайомі їй обличчя, кількох знає на ім'я [...]. Роззяви є звичайними людьми".
Трансформація сусідів у вартих презирства євреїв виглядає блискавичним процесом. Треба тільки вказати пальцем. Кивнути головою. "Це отой".
Можливо, серед фотографій є і знимка із зображенням доктора Лотара Фюрта та його дружини Сюзанни. Змушені чистити вулицю зубною щіткою, невдовзі після цього приниження вони відбирають собі життя. Доктор має на той час 41 рік. Майно у вигляді санаторію переймає Німецький рейх.
"Привертає увагу той факт, що серед глядачів багато дітей, які протискуються вперед, щоби нічого не пропустити. [...] Батьки взяли з собою дітей, щоб ті бачили, як тепер принижують і знущаються з людей, з якими ще кілька днів тому належало гречно вітатися. Бо вони є євреями".
26 червня 2016 року двоє перебувають на вулиці Словацького в Перемишлі серед роззяв, що спостерігали за нападом на процесію. За іронією долі, обоє мають по 15 років і те саме ім'я. Прийшли подивитися. Вичитали в інтернеті, щоби прийти. Тому прийшли. Дивитися — то нічого злого. Запевняють, що нічого не кричали.
Просто звичайні люди. Діти ще. Коли процесія зупиняється, з цікавості стають на лавку на зупинці, щоби краще бачити.
"Була інформація, що будуть йти українці. І щоб прийти. Подивитися," — півтора року після випадку свідчить той перший.
"Нині вихідний. Я вирішив піти до міста. Подивитися на ходу", — суддя читає протокол з поліцейського допиту другого хлопця.
Сьогодні вони мають по 17 років. Один приходить з мамою, другий — з сестрою.
Подивитися — то нічого злого.
На знятому в той день відео позаду організованої групи чоловіків у чорних футболках серед роззяв є також і жінки. Хтось тримає дитину на карку. Хлопець вдягнений у білу футболку і червоні штанята. В маленькій ручці тримає польський прапор. Є старша пані в літній сукні. Молоді дівчата в дуже коротких штанах. Хлопець в голубому кепі з дашком. І цілком вже сивий чоловік у білій завеликій сорочці.
*
У 1932 році Герман Леопольді, віденський єврей, співає:
То тільки геца, зовсім дешева,
щоб скромна людина
була весела.
Це пісня про карусель. Леопольді, велика зірка кабаре, тут же після аншлюсу на початку квітня пробує втекти до Чехословаччини. Але вже тоді кордон був закритий. Два тижні пізніше його заарештували і перевезли до табору Дахау, а потім до Бухенвальду.
Без сумніву, мотив каруселі з Леопольдової пісні "Така прекрасна карусель" польським читачам відкриває наступний символічний простір — карусель з площі Красінських, встановлену незадовго до вибуху повстання в ґетто. Мілош переніс її образ в загальну пам'ять. Повертаються обличчя — "бідних християн, що дивляться на ґетто".
Квиток до центру Перемишля коштує 2,50 злотих, пільговий — 1,70. Небагато.
Архієпископ Євген Попович, митрополит Перемишльсько-Варшавської Греко-католицької Церкви в Польщі на суді свідчить:
"Після нападу процесія йшла в поліційному кордоні. Ми почувалися як у ґетто."
Іритують ці асоціації до євреїв і Голокосту. Якби все можна було пояснити хворобливим, вічно живим антисемітизмом Гітлера. Я не збираюся. Повертаю вектор. Придивляюся до роззяв. Це вони мене цікавлять. Цікавлять їхні мотиви підглядати — щоб у вихідний "піти до міста", аби подивитися. Варто глянути глибше в очі. Цьому "подивитися".
Перемишльські ґапи є новим типом спостерігачів. Дивляться на світ перед собою через малий екран смартфона. Через сучасну шибку, яка забирає частину уваги. Є ґапами-реєстраторами. Свідоме, повне буття замінюється бажанням правильно скадрувати картинку. Щоб нічого не вилізло з кадру. Що потім роблять з записаним зображенням? Показують його під час сімейних обідів? Під час зустрічей з друзями? Частина записів потрапляє в мережу, збільшуючи кількість роззяв до неймовірних розмірів. У нас нема вибору — зафіксована з цієї перспективи картина назавше приморожує нас на місці, звідки зроблено запис. Мимоволі стаєш ґапою. Пасивним роззявою, що стоїть у скандуючому, сповненому ненавистю натовпі. Одним із цих бідних поляків, який всупереч своїй волі вплутались в подію, котрої не вміють однозначно оцінити. Ніби сталося зле, але... (тут йде відома фраза виправдання, взята просто з національного арсеналу стереотипів).
Ян Блонський у своєму есе "Бідні поляки дивляться на ґетто" доводить, що "можна бути спів-відповідальним без спів-участі".
Але це знов занадто. Хлопці прийшли подивитися з певною метою. Бути свідками приниження. Як їхні ровесники 80 років тому у Відні. Їхні зізнання є свідченням розмитої відповідальності. ТІЛЬКИ дивляться. Не відповідають за те, що бачать.
А все ж, спостерігачі мають владу над спостережуваним. Часом велику.
Барбара Енґелкінґ в статті для часопису "Więź" пише: "Роззяви не є невинними — принципове є ж бо питання, чи їхня бездіяльність і пасивність не давала дозвіл для винуватців зла [...]"? І цитує професора Баумана "Суспільство в облозі", де Бауман підкреслює, що "відсутність опору з боку глядачів може робити їх відповідальними за погані вчинки більшою мірою, ніж присутність людей зі злими намірами".
*
Виходячи із залу суду, один із глядачів показує в бік потерпілих середній палець.
*
22 березня 2018 року в районному суді в Перемишлі свідчила поліція, що охороняла процесію, архієпископ та свідки. Наступне слухання 20 квітня.
Анна Домбровська — активістка із захисту прав людини, соціальний аніматор, голова товариства Homo Faber. Докторантка факультету політології Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. (Знимка Якуба Ожеховського, 2008)
Anna Dąbrowska
Biedni przemyślanie patrzą na…
Kręgi obcości, 23.03.2018
Переклад О.Д.