Хорхе Луїс Борхес. Сім вечорів. З іспанської переклав Сергій Борщевський. – Львів: видавництво Анетти Антоненко, 2019. – 128 с.
Збірка семи лекцій Хорхе Луїса Борхеса в перекладі українською.
Буває, довша книжка здається короткою. Надто короткою, залишаючи відчуття, ніби ще багато всього не сказано. Наче більшість усього не сказано. Наче замість сотень сторінок мали би бути тисячі. Наче разом зі сказаним обернено-пропорційно зростала кількість несказаного. Буває ж навпаки: коротка книжка здається довшою. Мовби висловлено більше, ніж вмістилося слів на сторінках. Так, ніби ми прибули з далекої, тривалої мандрівки, яка попри те, що скінчилася, залишила відчуття нескінченности, наче ми обмандрували універсум, побували в глибинах всесвіту.
Такі «Сім вечорів» Борхеса – аргентинця, який перетворив лабіринт Мінотавра на спосіб творення літератури, продемонструвавши, що в нескінченних коридорах та відгалуженнях можна почуватися не тільки покинуто, непевно і приречено, а й комфортно і продуктивно – у хатинці старого, за своєю генезою напрочуд незатишного образу. Борхес – Тесей двадцятого сторіччя, майстер інтерпретації, який давньому мітові надав нового звучання. До збірки ввійшло сім лекцій, прочитаних в буеносайреському театрі «Колізей» у травні – червні тисяча девʼятсот сімдесят сьомого року. Першу присвячено «Божественній комедії», другу – нічним кошмарам, третю – «Тисячі й одній ночі», четверту – буддизму, пʼяту – поезії, шосту – Кабалі, сьому – сліпоті.
Шкода, що Борхес не зробив лабіринт Мінотавра темою однієї з лекцій, зате ввів її в «Нічні кошмари», щоправда, в доволі делікатній формі, ніж можна було би сподіватися: мабуть, не хотів здатися надміру популістом. Ідея споруди, де на людину, яка туди потрапила, чекає згуба, для Борхеса ще дивніша, ніж ідея про людину з бичачою головою: побудований Дедалом лабіринт для Мінотавра, таким чином, дивніший за самого Мінотавра.
Лабіринт Мінотавра опрацьовує досвід людства – той давній час, коли в жертву богам приносилася людина. Подібні міфи й казки, наявні в багатьох народів, мають свого Мінотавра, але немає лабіринта, цього іншого наголосу, зміщеного акценту. Лабіринт описує шлях від життя до смерти, розширює скороминущу мить до часової протяжности, перетворює крапку на лінію, ламано-погалужену, переносячи увагу на самотність, на це опиняння сам на сам з викликом викликів – відлученням від громади і від життя.
Відчуття сорому за таке «дитинство» спонукало запакувати лакрицю факту в обгортку образу. Метафора лабіринту Мінотавра – мить народження етики, а також місце зустрічі етики й естетики. Тесей – прообраз Ісуса, людство проторувало нічогенний шлях, заки самоофіра юнака з Назарету, народженого під Вифлеємської зіркою, поклала край кривавому жертвоприношенню – чи то людини, чи тварини, замінивши їх євхаристійними хлібом і вином і змінивши при цьому вектор: з Богом стало можливо спілкуватися по-іншому. Ось уже дві тисячі років християнин причащається символічними тілом і кровʼю, йому не треба нікого вбивати, щоб задобритися. Це забезпечив йому той самовпевнений молодик, який викликав серед своїх сучасників змішані почуття – в котрих захоплення, в котрих – скрегіт зубовний. Набагато складніше з невідповіддю насильством на насильство. Але повернімося до Борхеса.
Аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес.
Лекцію про «Божественну комедію» Борхес починає полемікою з Полем Клоделем, французьким драматургом, якого зараховували до Renouveau catholique, «Католицького оновлення», – філософського, суспільно-критичного і літературного руху, що виник у Франції і поширився Європою. Рух, засновником якого вважають Франсуа-Рене де Шатобріана, був консервативною політичною реакцією, спрямованою проти Просвітництва, сповідував повернення до католицьких джерел та опирався лаїцизму – відокремленню церкви від держави. Одним із наріжних каменів стала критика буденного мовлення, що привабило частину митців – переважно письменників та філософів. Клодель, мова творів якого патетична й лірична, «зазначив якось, що вистави, які чекають на нас після тілесної смерти, поза сумнівом, не будуть схожими на ті, що являє Данте у «Пеклі», «Чистилищі» та «Раю»».
На карб Клоделеві Борхес ставить нерозуміння естетичної природи художнього тексту або ж її нехтування. Данте й на гадку не спало би запевняти, що пекло, чистилище і рай облаштовані саме так, як він змальовує. Він – не їх дослідник, це було би смішно. Бог Данте – фігура естетична більшою мірою, ніж етична. Данте – поет. «Божественна комедія» – поетична інтерпретація. Це пояснює, чому таким винятковим (винятково важливим) для західної традиції постатям, як Вергілій, на її сторінках нічого не світить, хіба як супроводжувати оповідача, таким чином скрашаючи власне вічне перебування в пеклі – бодай якась розвага. Та трохи більше їм світить у колі людей – освічених сучасників Данте й окцидентальному наративі загалом.
«Божественна комедія» – «Енеїда» світанку Новочасся, до снаги, щоб перебувати в діалозі з Вергілієм через місток, перекинутий над прірвою часу, а також глибша і вишуканіша, не така попсова і поверхнева, як пізніші перелицювання, зокрема й українське Івана Котляревського. «Комедія» Данте – твір, який змальовує перехід від релігійного середньовіччя до секуляризаційного Просвітництва, подібно до того, як «Дон Кіхот» описує перехід від доби лицарства до епохи комерції, від неприторенности до притомного заняття.
В письменстві же перемогла не патетика, не піднесений стиль Клоделя, а жорстке мовлення, шкарубке, як скорина на рані. На звороті девʼятнадцятого – двадцятого сторіч відбувся, либонь, останній змаг між патетикою і шкарубкістю. За всієї щирости патетика виявилася фальшивою: це так, наче щиросердо старатися співати і не мати для того двох потрібних речей – голосу й слуху, мати добрі наміри і не мати достатньої тактовности.
«Божественна комедія» – «всього-на-всього» поетична інтерпретація християнського уявлення про життя після смерти і нагода влаштувати здибанку з античністю. Позиція мандрівця-оповідача – виграшніша, він – пестунчик, він – християнин, тоді як його античні колеги – геніальні невдахи, яким він, як психоаналітик своїм пацієнтам, нічим не може зарадити. Годі зцілити інтерпретацією від істини, цієї недуги.
Вже саме християнське уявлення – інтерпретація. Тож інтерпретація, здійснена Данте, – то інтерпретація інтерпретації, інтерпретація Данте Клоделем – інтерпретація інтерпретації інтерпретації, інтерпретація Клоделя Борхесом – інтерпретація інтерпретації інтерпретації інтерпретації. Хай який скрупульозний читач «Божественної комедії» Борхес, він інтерпретує і розуміє це. Ми отримуємо множинність інтерпретацій, та не отримуємо істини. Істина – ліхтар, інтерпретація – мерехтіння, створене метеликом, який танцює довкола світла істини. Варто йому засильно наблизитися, і він обпече крильця. Оце і є істина: двоєдиність доброзичливої яскравости світла і болю, ним спричиненого. Решта – інтерпретація.
В кого ще може панувати відсутність Бога, як не в Борхеса, який тлумачить Данте? Панує! – відсутність! – Бога! Неприхильність – то вже кепсько. Тож якою незмірною і невимовною має бути його відсутність! Тут Борхес близький до Ніцше, який аж ніяк не задерикуватий богозневажник, як може здатися і як часто його сприймають. Ніцше – інсургент, повстанець проти Heuchelei, він бʼє на сполох з приводу порушеного балансу, радше прагне повернути людині мужність і відповідальність за власні вчинки, відновити її розчавлений статус. Канатоходець, який раптом втратив рівновагу – правильно, він приречений розбитися (під «Ох!» та овації роззяв). Не забуваймо, що Ніцше – син священика і хоч які вигадки снувалися би про його польсько-шляхетське коріння, він – німець, а в жодній іншій культурі конфлікт між синами й батьками не набув такої драматичної і навіть трагедійної масштабности, як у німецькій. Водночас, цей філософ неприємних істин – син лютеранського священика, і хай як він огульно бештає релігію, він робить це саме як нащадок Лютера і передусім проти католицизму, його рухає той самий – позичмо в Достоєвського – біс.
Борхес: «Я завжди уявляв Рай як таку собі бібліотеку».
В «Нічних кошмарах» Борхес здійснює мандрівку в сни, розповідає про власні видіння: лабіринт і дзеркало. «Мені постійно сняться лабіринти і дзеркала», – звіряється оповідач. Насправді, це – варіації на ту саму тему, той самий сон у двох розгортках, шкода, що Борхес не каже про це. Та, можливо, він надто делікатний і каже це тим, що згадує саме про ці два сновидіння, переплітає їх, дві нитки в одну – наративну. Щирість, відвертість, демонстрування частинки себе, свого серця, своєї потайности, втаємничення слухача в себе – те, що найбільше переконує, спонукає розкрити вуха і слухати.
«Буддизм», «Поезія», «Кабала» – лекції-синоніми, подібно до обох сновидінь: лабіринтного і дзеркального. «Сліпота», підсумкова лекція, дає нам щонайкраще уявлення про зрячість. Можна бути сліпим із розплющеними очима і стовідсотковим зором, а можна – зрячим у фізіологічній темряві.
«Сліпота» (в лапках і без) – місце, яке дає Борхесові змогу вже запевне і повністю присвятитися розмові про письменство: «Я завжди уявляв Рай як таку собі бібліотеку». Ми не знаємо, але ми можемо проінтерпретувати. І, можливо, метелик – не зовсім те. Можливо, кожна інтерпретація – крихта світла, а всі вони дають достатньо ват, щоб освітити істину. А можливо навіть, ті крихти світла й створюють її, істину. Адже вона і є ним, світлом.
25.11.2019Журитись, дорікати – марна річ:
так, вищу мудрість Бог явив ще раз,
з іронією давши водночас
мені книжки і непроглядну ніч.