За щоденними турботами, за особистими злиднями й життєвими невзгодинами, за неясністю політичних подій, за непевністю кождої хвилини — відступають на бік справи надзвичайної ваги, але до яких привикло наше громадянство, як до чогось звичайного.
От візьмім, як примір, нинішню статтю. Скілько то громадян найдеться у нас, які після прочитання заголовку здвигнуть лише плечима та подумають собі, що ось новий атентат на їхню кишеню, нова просьба о жертву — лепту на "Рідну школу". Ми видимо, як многі вже знають найточніше спосіб арґументації заклику, як многі залюбки повтаряють собі звороти із того рода покликів "В школі наша будучність", "нашій школі грозить упадок ізза браку фондів і т. п. Многі вже навіть не відчувають може й сили тих зворотів. Це однак не перешкаджає, що коли тим многим довело ся би нині де до зібраних промовити про потребу жертв на "Рідну школу", то вони найшлиби ще в собі досить огню, щоби ті звороти й фрази повторити із щирим запалом. Вони самі повірилиби тоді, що їхні слова не пусті слова, але поза ними скривається дійсна, велика, оправдана потреба народу.
Ще оден момент впливає на безплідність покликів і зазивів до збирання і складання жертв на "Рідну школу". До них привикло наше громадянство. Це вже більше як десяток літ, від коли часописи й окремо видані листки розносять клич за "Рідною школою" по цілім краю. Воно привикло до того, що в покликах нераз було змальоване і безнадійне положення "Рідної школи", а прецінь не тільки школи не впали, а прецінь їх число не зменьшалося, а навпаки збільшалося. Так і мимовільно думають вони, що їхня поміч була злишна, а відозва накликуюча до помочі була лише так собі зложена, бо ось автори відозви не мали иньших арґументів.
Тим часом так воно не є. Колиб уся наша громада була дійсно в положенню тих, яким судилося займати нашими школами, пізналиби вони, як ті мусіли насушити собі голови, щоби зібрати потрібний і конечний гріш. Довідалисяби вони неодну річ від них. Побачилиби вони, кілько то разів треба було позичати гроші на великий відсоток. Побачилиби вони те, як учителі приватних шкіл побирали місячну платню в трьох, чотирох ратах, або побирали її після упливу місяця і двох. А навіть і тепер відносини не змінилися. Що сказавби наш загал на те, що в многих наших школах працюють учителі (-ки) за таку платню, яка не вистарчилаби на те, щоби дві фіри дров перевезти зі складу до хати, що за той мізерний гріш вони вкладають найліпшу частину свого "я", живучи тою лише надією, шо їхня праця посвячена висшим цілям, що вона зложена справді на жертвеннику вітчини для її кращої долі, світлішої будучности.
Зображуючи в той спосіб стан річи думаємо, що нікому не відбирається тим способом віри в нашу силу, у нашу життєву енерґію. Ясний і певний погляд на положення для поважно думаючих людей більше вартний, як фалшиве представленнє положення, немовби воно було гарніше, як є. За те може дуже вбити довірє у наші сили — упадок наших інституцій, упадок наших шкіл ізза браку фондів, зглядно ізза власної байдужности.
Не відобрали нам ні віри, ні надії події останніх літ, ні найгірші із них події останніх днів. Не відобрали надії ні віри страшні вістки з таборів полонених, тих пристановищ смерти. Не відбере нам віри ні надії найтяжше пораженнє у наших змаганнях, бо так воно на світі є, що де дві сили змагаються, то одна хотяйби заступала найчистішу справу мусить бодай на хвилину уступити сильніщій. З того рода змагань виходиться як раз, сильним й непереможним духово. Хвилева перемога противника витворює нову потенціальну енерґію у переможеного, яка жде лише відповідньої хвилі, щоби перемінитися в енергію руху, діла.
Хоть в як тяжкім, від непамятних літ безпримірнім положенню найшлася наша школа в Галичині в останнім році, а прецінь нікому й на думку не прийшло упадати на духови й думати, що вже нам конець. Ми найшли в собі стільки сили й енерґії, що задумали поставити свою власну школу, забралися до діла із запалом і стали зі всіх усюдів надходити вісти про те, що тут і там повстає приватна народна будь середна школа, що тут і там основуються курси ґімназийні, реальні або семінарійні. Ба що більше. В тих тяжких днях ми спромоглися на те, щоби показати світови, що в нас є можність нашими власними силами поставити свою найвисшу школу, університет.
Та після тих звісток стали надходити другі, які вказували, що польські власти збороняють ту і там оснування належних шкіл, що основані закривають, ба навіть не допускають до того, щоби нічим неповинні університетські виклади не ввійшли в життя. Ми не втратили мимо того віри, бо знаємо і чуємо то сильно, що ера давлення українства промине, що права на вільне і самостійне життя ніхто нам не відбере і що воно мусить прийти. Ми певні навіть того, що й історія нас розсудить і скаже, що кому честь приносить, чи нам, які серед найбільшого нашого прибиття спромоглися на поставлення найвищої святині науки, чи тим, які заслонюючи себе мертвими параґрафами та виступаючи буцім то в обороні чистоти науки і мнимої кваліфікації наукових сил, зборонили "некультурному" народови будувати свою культуру!
Цеж такі ясні докази того, що ніхто на світі "не скує душі живої і слова живого", що "і нечистий не виоре на дні моря поля".
За те страшною є для всякого народу байдужність до власних справ, байдужність до того, що сам народ собі поставить, і не вміє своєї будови мимо того, ще ніхто йому ніяких перешкод не ставив, боронити. Це є те спання ходячого, це є завмирання серцем, це є лежання гнилою колодою, чого так дуже боявся Шевченко, проти чого підносив пламенний протест.
Ті уваги відносяться як до загалу народніх справ, так зокрема до справи "Рідної школи". Нинішний стан такий, що "Рідна школа" стоїть лише на власних силах народу, і ніхто, і ще раз ніхто не прийде їй із помічю. Щоби її удержати в тім дуже незначнім і малім стані потреба не десяток, але соток тисяч. Bони мусять вплинути на ту важну ціль без вижидання, чи хто прийде їх вбирати, чи ні, без огляду, чи в тім або иншім повіті є яка школа, або й ні. Гроші посилати належить, де кому любо. Нехай це буде до "Українського Товариства Педаґогічнього" (Ринок ч. 10.), нехай це буде до фонду "Рідна школа" ("Дністер" Львів, Руська ч. 18. кн. щад. 6800). Де лише такий гріш вплине, він сповнить своє завдання. Нехай кождий поставить своїм завданням, приєднувати як найбільше таких, що посилалиби жертви на школи, бо це конечне й потрібне, бо це лише дасть нам спромогу довести наші школи до бажаного висліду. Розуміється, що це не здержує збірних добродійних акцій на инших полях. Всі вони потрібні, бо в теперішну пору самопоміч і самооборона на всіх полях є suprema lex reipublicae!
Нова Рада
23.11.1919