(Учитель мудрости й духового сприймання світу)
«... Тай списую Сковороду...»
Т. Шевченко.
Цього року минає 29 жовтня 150 років з дня смерти великого мандрівного філософа «старчика» Григорія Савича Сковороди. Його вчення, як це часто буває з великими мудрецями, що випереджають своїх сучасників на століття, стає в наші часи, що ми нині переживаємо, особливо сучасним і актуальним для всіх тих, що «алчуть і жаждуть правди» і то Правди не тієї, що нам накидають всякі політичні партії, а відвічної Правди, яку людство призабуло в своїй метушні за тимчасові блага.
Вплив його вчення і творів був дуже сильний. Він відбився на світосприйманні Котляревського, який у «Наталці Полтавці» не лише вводить одну з пісень Сковороди, переробивши «Всякому городу нрав і права», але підкресливши в своїй безсмертній п'єсі одну з ідей Сковороди, що легко робити добро. Шевченко згадує в описі свого дитинства, як він бувало в дяка гарненько вкраде п'ятака й купить паперу, зробить сшиток і списує в цей сшиток Сковороду; і з дитинства сприйняті ідеї великого вчителя назавжди відбилися на духовім наставленні нашого генія. Дух Сковороди вчив і Гоголя бачити «крізь видимий сміх невидимі сльози.»
В наші часи його твори особливо цінні, бо він звертає нашу увагу не на тимчасові речі, а на вічні, вчить нас цінити людину, себто ту вищу істоту, яка захована в кожнім з нас.
*
Народився Г. Сковорода в козацькій сім'ї в селі Чернухах Лубенського Полку на Полтавщині в 1722 році. Вже в 7 років життя виявляв нахил до читання книг, до музики і виявляв ще дитиною велику твердість духа. З дитинства він співав у церкві і мав добрий голос. На його безнастанні прохання батьки віддали його в науку до Київського Училища. За добрий голос взяли його до двірської капелі цариці Єлисавети до Петербургу. Освіту свою удосконалив під час подорожі за кордон в Угорщину, Австрію та ін., де ознайомився з тодішніми вченими і філософами. Знав досконало старі мови й німецьку. Деякий час був він і в Москві, але скоро повернувся в Україну, яку дуже любив.
У 1759 році Сковорода прийняв посаду вчителя поезії у Харківськім Училищі. Його умовляли зробитися священиком, але, будучи дуже високо релігійним, він усе відмовлявся, кажучи: «чи хочете, щоб я умножив число фарисеїв?»
Любимим його ділом були мандрівки пішки по Україні. Під час цих мандрівок він жив у своїх приятелів і вів свої знамениті бесіди, на які з'їздилися сусіди. Те, що він грав добре на бандурі, гуслях, флейті, скрипці та ще й мав до того добрий голос, робило його всюди, чи то в панських палацах, чи то в селянській хаті, чи на ярмарку бажаним і дорогим гостем. Надзвичайні по своїй глибині філософські істини він вмів викладати так просто й часто з таким чисто українським дотепом, що це робило його вчення приступним для всіх, хто хотів думати і вбирати в себе його мудрість.
Восени 1794 року перебував він у свого приятеля Ковалевського. Раз над вечір господар пішов у сад кликати його на вечерю і був чимало здивований, побачивши, що Сковорода копає могилу. На його запитання, що він робить, Сковорода відповів, що пора йому вже готуватися в далеку дорогу і просив написати на його могилі: «Світ ловив мене та не спіймав». І дійсно, точно передчувши свою смерть, він незабаром помер.
*
Спробую головно цитатами з творів Сковороди, хоч би й уривочно накреслити деякі положення з учення цього великого сина України, що так настирливо тоді вже кликав нас від модних ідей матеріалізму до духовости, від пороху зовнішности до світу вічної мудрости.
Як спорт і певні вправи ведуть до розвитку відповідних наших тілесних здібностей так і вправи в певних думках, у певнім поводженні ведуть до збудження деяких наших духових здібностей. Гімнастика може надзвичайно розвинути ті органи, які ми вправляємо.
Сковорода дає своїм учням ряд вправ для розвинення духових здібностей, які при певній настирливості розвивають наші приспані, так би мовити, заіржавілі від невживання, духові органи сприймання. Це веде до пізнання тих світів, які від людей, що не вправляють цих своїх органів, заховані і начебто для них не існують.
Вправи, які провадить із своїми учнями Сковорода, можна порівняти з операцією над сліпими, що відкриває їм незнаний перед тим світ, який проте очевидно існував, але вони, не маючи очей, що нормально бачать, його не могли сприйняти.
Результатом такого духового виховання є придбання певних здібностей. Фактично учення Сковороди й веде до того, аби відкрити, дати змогу людині знайти в собі те своє вище Я, що її відрізняє від скотини: «Бачиш одне скотське тіло в собі. Не бачиш тіла духового... А людина є маленький всесвіт і так тяжко силу його пізнати, як тяжко у всесвітній машині початок знайти»...
Головні вправи, які подає Сковорода, полягають у зосередженні думки на тім, що світ складається з речей видимих і невидимих, далі, що людина теж моє нижчу природу (тіло) й вищу природу (дух), що потрібно пізнати себе самого, себто відшукати в собі цю вищу Людину. Звертаючи увагу на те, що все у світі рухається в колі, стає зрозумілим і те, що смерть не є абсолютний кінець людського існування (існування Вищої Людини), а що життя є лише певний етап. Це високе вчення про цінність людини, на що нині звертається так мало уваги, є одно з основних тверджень філософії Сковороди: «Людина є благородне оруддя Бога, що має перевагу над тваринами (які підлягають лише сліпим інстинктам, а не мають розуму) у свободі і повній волі обрання (добра чи зла).
Сковорода надзвичайно ясними і дотепними прикладами звертає увагу на те, що існує «світ видимий і невимимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий».
«Заобвиклий смак наш є причина нашої бідности. Скільки раз чуємо про повітря. Чи не на повітря спираються птиці? Воно твердіше за залізо. Але дерев'янну стіну всякий швидше помітити може. А повітря вважаємо за пустош (за ніщо). А для чого? Для того, що воно непримітне. Стіну швидше облапати можна. Але всім так повітря потрібне, що без нього й дихнути не можна. От у самих дрібницях помиляємося. Бо стіна густіше і грубіше нашим очам бованіє, а повітря сокровенніше й тому здається, що в нім сили немає, хоч воно й кораблі жене, і моря движе, дерева ламає, гори крушить, все просякає і з'їдає, а само завжди ціле перебуває.» Так само в іншому: те, що ми не бачимо чогось, не значить, що воно не існує. «Тіло людське видно, але пронизуючий його розум не видно. Всі віки і народи завжди згідно вірили, що є якась тайна по всьому розлита і всім володіюча сила. Весь мир складається з двох натур: — одна видима, друга невидима. Видима натура зветься твар'ю, а невидима Богом. Ця невидима натура всю твар (створені фізичні речі) пронизує і содержить.»
Сковорода наводить нашу думку на те, що не матерія, не фізичні речі є головне, а що схований у них дух, думка, мисль, Розум, вияв вищих світів і остерігає нас від помилок зважати за істине лише те, що ми можемо обмацати. Легенький повітряний згук є випущене з уст людських слово, але воно часто або смертю уязвляє, або в кураж приводить і оживляє душу... А нарід одне те за существо почитає, що схопити в кулак може, там боїться, де нема страху і навпаки. Вексель не папером і чорнилом страшний, але схованим у нім зобов'язанням. Бомба не чавуном небезпечна, але порохом, або утаєним у поросі вогнем. Все невидиме сильніше за видиме і від невидимого залежить видиме. Розглядаючи зі своїми учнями різні намальовані образи, Сковорода так само звертає увагу на те, що є головне:
«Друг — Бачиш малювання?
Лука — Бачу.
Друг — Скажи, що за малювання вважаєш? Фарби чи захований у барвах рисунок?
Лука — Фарби не є що інше як порох і пустош. Рисунок і росташовання фарб, то є сила.
Друг — Але чи почуваєш, що фігура, плян, симетрія, і розмір є не що інше, як думки (майстра)?
Лука — Здається, що так.
Друг — Дух усе, все виліплює. Дух і содержить».
Пізнати себе самого, відшукати в собі істину, вічну, вищу Людину ось завдання, яке образами, притчами, байками і розмовами ставить Сковорода людям.
Надзвичайно дотепно і живо малює нам Сковорода те, що він зве «сродностю», себто природною вдачею заложеною в людині і правильне розуміння цих здібностей дає змогу бути на своїм місці корисним собі і державі, працювати в улюбленім ділі, отже добре, а не як на панщині; не гоняючися лише за заробітком.
«Смотри: коли хлопчик, зробивши собі для іграшки волове ярмо, накладає його на щенят чи котиків, — чи не є це тінь хліборобської душі в нім і чи не поклик до хліборобства? Якщо перепоясує себе шаблею, чи це не апетит до воїнства? Коли трирічний хлопець на слух переймає божественні пісні, любить заглядати у священні книги, перекидати сторінки, дивитися на букви, — чи це не виявляє тайну іскру природи, що зове його до вправ у богословії? Треба тільки пізнати себе, куди хто роджений. Краще бути натуральним котом, ніж з ослиною природою, левом. Гонятися у званні (посаді) за доходом є неложний знак несродности.»
Вдивляючися в себе, пізнаючи себе, ми бачимо ці наші вложені природою здібності і зле, коли йдемо, або нас примушують іти проти них. На це і звертає Сковорода в безлічі прикладів: «Ти, наприклад, гидливий, жалісливий, робкий — лікарем, або кухарем тобі бути невдачно. Хто по натурі своїй клопотливий і ретивий, такому можна сказати, аби бути градоначальником берігся, де безнастанні оказії до гніву у здорів. Неудачно, безпрекословно те, що природі несогласно і самому шкідливо і громадянству не прочно. Многі були б ізрядні купці чи хлібороби, коли б не взялися за противну їх природі посаду. Іни були б добрі куховари, як би не встрягли у монахи.»
Кожна праця при вродженім нахилі і приємна і корисна:
«Труд при вродженій склонності є приємність. Пес береже стадо день і ніч по вродженій любові і терзає вовка по вродженім нахилі, не дивлячися на те, що сам підлягає небезпеці бути роздертим хижаками. Ані кінь, ані свиня не роблять цього, бо не мають природи до того. Нащо хапаєшся за посади, не знаючи, чи будеш у ній щасливий. Щасливий той, хто родився до медицини, або малярства, архитектури, до книгочитання. Але чим нещасливіший є хлібороб, що з природою землю оре?»
Порушення принципу «сродности» веде до шкоди і особистої і для громадянства...
«Яков — А я не можу не надивуватися великій кількості грішащих проти цього тайнописацого закону. Не знайдеш ніде такої підлої душі, яка не рада була б хоч сьогодня взійти на найвище звання, не міркуючи про сродність свою.
Афанасій — а для чого — забавно, коли ведмінь танцює?
Григорій — Для того що смішно, а смішно тому, що не сродно і неприлично. Будь вовк кухарем, ведмідь різником, а лошак під верхівцем. Це діло є чесне. Коли ж вовк свистить у сопілку (свиряє у сверілку), ведмінь танцює, а лошак носить (як пес) поноску, не можна не сміятися. Всяка нешкідлива неприличність смішить. А коли вовк стає пастухом, ведмідь монахом, а лошак радником, це вже не шутки, а біда. О, як би ми зрозуміли, як це громадянству шкідливо!»
Тому іти проти своєї природи, проти своєї «сродности» є джерело всіх бід: «Скажи звідки такий потік безбожія? Звідки забобони, лицемирство і єреси? Звідки у християн ругательство священної Біблії? Де згода найдорожчого миру? Хто безличить і розтліває всяку посаду? — Несродність! Хто вбиває науки і мистецтво? Несродність. Вона кожній праці — внутрішній яд і убийця. Іди! Роби те, до чого народжений: ори землю, носи зброю, відправляй купецьке діло, або мистецтво. Будь справедливий і досить з тебе... Сокола скоро навчиш літати, але не черепаху. Коли ж відняти від душі сродну їй діяльність, тоді їй смертна мука. Сія мука позбавляє душу здоров'я, миру, однімає кураж і приводить у розслаблення. Тоді вона нічим не задоволена. Мерзить і станом і містом, де знаходиться. Гнусні здаються їй сусіди, не вкусні забави, постилі розмови, неприємні стіни горниці, не милі всі домашні, ніч скучна, день досадний. Жити не може, а вмерти не хоче...»
Установивши велике значення в житті людини окремої і цілого суспільства «сродности» і «несродности», користь одного і шкоду другого, нам легше стає зрозуміти звідки нині є стільки безпорядку і зла. «Святий Максим вчить, що немає ніде злости ні в чім і ніколи. Як же так, коли ми бачимо, що майже всюди одна злість? Він вчить, що злість є ніщо друге, як ті ж від Бога сотворені благі речі приведені кимось у безпорядок. От наприклад: наклав хто на голову чобіт, а на ноги шапку. Безпорядок злий дійсно, але, щоб шапки чи чоботи життю людському не корисні були, хто це скаже?»
Сковорода жив у XVIII віці, себто якраз тоді, коли у Франції філософи своїми думками про загально людську рівність, братерство і свободу підготовлювали вибух французької революції. Проте він не йшов за модними тоді думками про цю рівність, але, стоячи на згаданій засаді «сродности», зважав, що люди по самій природі не можуть бути рівними в усьому.
Цими словами «рівність» дуже багато зловживали всі партії, а особливо большевики, які говорячи про рівність, завели систему надзвичайної нерівности. Сковорода розумів, що рівність є лише умовність. Він уважав, що люди дійсно є рівні перед Богом, але між собою дуже різняться здібностями і вдачею. Він дає такий символічний образ: «Бог подібен багатому фонтану (водограю), що заповнює різні посудини за їх обсягом. На фонтані напис «Нерівна всім рівність». Ллються з різних рурок різні токи в різні посудини, що стоять довколо фонтану. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково є повний».
Тому, що люди мають різні натури, різні «сродности», поняття про щастя в кожної людини є різне.
«Григорій — Що таке є для людини щастя?
Афанасій — Я б хотів бути людиною високопоштивною, аби мої підкомандні були кріпкі як древні римляни, коли б у мене був дім. як у Венеції, а сад як у Фльоренції, щоб мені бути розумним і вченим і благородним, і багатим як бик...
Григорій — Що ти вигадуєш!
Афанасій — Багатим як жид, дужим як бик, гарним як Венера.
Яков — Хвостатим як лев, головатим як ведмідь, вухатим як осел... горбатим як верблюд, брюхатим як кит, косатим як крокодил, струнким як хорт, апетитним як кабан! —
Григорій — Чи можна всім бути чиновними, дужими, і пригожими? Чи можна всім в однім віці родитися? Отже щастя не є ні в знатнім чині, ні в тілесних даруваннях, ні в красній стороні, ні в славнім віці, ні в високих науках, ні у багатім ізобилії.
Лонгін — Верхушка і квіт усього життя вашого — внутрішній мир, сердечна веселість, душевна кріпость. Сюди справляйте всіх ваших діл течію. Ось край, пристань, кінець!
Григорій — Тепер розумієш у чім наше істине щастя? Воно живе у внутрішнім серці нашого мира, а мир у згоді з Богом. Якщо прикриваєш і одягаєш тіло, не забувай і серце. І се то є бути щасливим: пізнати себе, або свою природу, взяти ся за свою долю і перебувати з людьми собі сродними, виконуючи своє діло в загальній праці.»
Цим Сковорода підкреслює, що не поза нами наше щастя, а в нас самих. Порятунку і розради слід шукати в собі самому, в тій вищій Людині, яку пізнати кличе Сковорода: «Коли почне хвилюватися море, коли розбурхається плоть та кров, коли піднімуться смертного страху хвилі — не йди шукати допомоги по вулицях та по чужих хатах! Зайди до себе самого!»
Вправи у відчитанні символів теж сприяють тому, аби сприймати світ не лише так, як він нам показується через наші органи змислів, а також задумуватися над схованим змістом явищ.
Особливо цікавою вправою для зрозуміння колобігу у світі є міркування над силою схованою в зерні, тією силою, яка невидимо ховає в собі цілу майбутню рослину.
«Друг — Був би дуже дурний хлібороб, як би тужив за тим, що на його ниві почало жито в серпні сохнути і дряхліти, не міркуючи, що в маленькому зерні заховалася й нова солома, що на весні назовні сходить, вічне своє перебування в зерні сховавши... Колос є сама сила, в якій стебло з галузками і ость з половою заключається. Чи не в зерні все це сховане і чи не виходить на весні, перемінивши на зелену, замість жовтої і старої, одежу? Чи не видима сила зерна? Так вона в той час діє, коли вся зовнішність зогнила, аби не вважав хто нового плододіяння мертвій і нечувственній землі...
Лонгін — Урозумій єдине зерно яблочне і доволі з тебе. Як же лише в нім і дерево з корінем і гілками, з листям у плодами, можеш там знайти (побачити) безчислені садів міліони, дерзаю сказати, безчислені світи. Бачиш у маленькій крихітці у крошечнім зерні ужасну безодню сили Божої!» «Не бачити цього є сліпота».
Зрозумівши і «побачивши умним оком» непереходячу, вічну силу життя, сховану в зерні, легше зрозуміти й вічну непреходячу людину «в поросі нашого тіла сховану». «Дивився ти на колос. Поглянь тепер на людину і пізнай її. Пізнай в людині те, що для тебе невидне було. Силу зерна умним оком ти увидів. Одкрий же око віри й побачиш і в собі теж силу Божу. Дряхла на колосі солома не боїться погибелі».
Дійшовши у вправах до пізнання і «видіння» сили життя в зерні, людина зможе починати вправи у видінні справжньої Людини, відкриває в собі те, що перед тим не знала, чи на що не звертала уваги, а це дає переконання у вічності душі й духа.
«Чого ж ти трепещеш, трава і плоть? Дерзай! Не бійся! А пізнавший нетлінну правдиву Людину — не вмре і смерть над ним не володіє».
Крім згаданих вправ Сковорода напр. у «Правилах нравоучительних» подає ті правила моралі і поводження, які мусять так увійти у звичку людини, що стають природними і, аби їх дотримуватися, не треба себе змушувати.
У цей спосіб своїми розмовами, байками, віршами, символами, притчами і правилами поводження наш великий філософ Сковорода вводить своїх учнів — отже і нас — у пізнання невидимого духового світу, чи то назовні чи то в самій людині. Вчить цінити думку, мисль — ту головну Людину, яка в нас невидимо в нашій плоті захована. Він уводить нас у цілком інший світ ідей, духа.
Признання, на основі фактів, що в світі є дві натури: матеріяльна і духова, при чому дух сильніший за матерію, пізнанням себе самого як думаючої духової істоти, себто відкриттям у собі вищої Людини, зрозумінням «сродности і несродности», а звідси і щастя в собі і порядку чи безпорядку у світі, поняттям про дійсно потрібне і про зайве. Сковорода (вже тоді!) старався одвернути людей від надмірного захоплення матеріялізмом. Він скеровує нашу увагу на звичайні явища, але які, як над ними подумати безстороньо, багато чого відкривають нам і доводять, що тіло ніщо, а дух усе. Людині стає легше жити і спокійніше вмирати.
Притягнувши увагу людини до духовости і самопізнання, Сковорода дає той перший імпульс, штовхає в бік моралі, завершення якої він бачить у ідеалі християнського світогляду.
[Земля, 29.10.1944]
29.10.1944