Тріюмф поступу.

 

Під вікнами продзвенів трамвай, і його дзвін підхопив будильник. Я розплющив очі. Ура! Сонце, немов знаючи, що сьогодні неділя, по вінця налило кімнату. Від карафки з водою розстрибалися по білій скатертині пустотливі зайчики.

 

З почуттям людини, що їй нікуди поспішати, я встав, одягнувся і вийшов на вулицю. Сонце завзято змітало ранкові тіні, задерикувато дражнячись сліпучими усмішками. На тротуарах підстрибувала щебетлива дітвора, з'являлись по святковому вдягнені перехожі. Це створювало радісно-бадьорий, піднесений настрій. Здавалось чомусь, що сьогодні мусить трапитись щось надзвичайне, несподіване, але радісне й хвилююче.

 

І я йшов назустріч цій загадковій радості.

 

Я вийшов на людне перехрестя, що закипало недільним пожвавленням. Зупинка автобуса. Мені раптом спало на думку поїхати на озера за місто.

 

Плавне гойдання по асфальтовій дорозі настроїло мене ще на спокійніший лад. Зникло очікування надзвичайного, що мусіло трапитись зі мною сьогодні. Мирні, й тому далекі від надзвичайности, картини малювались моїй, заколисаній рухом автобуса уяві. Попереду, збоку, навкруги сиділи чужі, цілком байдужі до мене люди. Спливло бажання відчути поряд когось свого, близького. Не говорити, не розпитувати, а просто сидіти поряд і відчувати, як рідне тепло хвилями заливає серце.

 

Доля певно вирішила піти мені назустріч. На одній із зупинок увійшов юнак в яснобрунатному піджаці з червоною, трохи прив'ялою, трояндою в петлиці. Безтурботне веселе обличчя його цілком гармонувало розгонистій радості весняного дня. Щось знайоме видалось мені в смішливо загнутих кутиках губів, в зеленуватих спалахуючих лукавими іскорками очах. Він нахилився до вікна, помахав комусь рукою і, повернувшись, сів напроти мене. Мов струм пронизав мене і перебіг на нього.

 

— Петре!

 

— Семене, друже!

 

Зворушлива сцена на очах у здивованих пасажирів.

 

Безладні, стрибаючі питання, уривки думок — виливалась радість зустрічі. Уривчаста, хаплива мова, немов боялись, що не встигнемо розповісти всього, що трапилось з кожним за роки розлуки. Петро перший прийшов до пам'яті й спрямував розмову на спокійніший шлях.

 

— Бачиш, Семене! Гора з горою не сходиться, а людина з людиною завжди зустрінеться! Ну й радий же я, братухо! Та дай же най подивлюся на тебе! Змужнів але підріс ніби трохи. І синій костюм дуже пасує тобі.

 

Я слухав його розкотистий, впевнений голос, вдивлявся в рум'яне обличчя і думав, що йому, мабуть, не погано повелось тут, на чужині.

 

Розмова перескочила на знайомих. Згадали товаришів, знайомих дівчат. Зігнавши веселу усмішку, незадоволено зморщивши чоло, що зовсім не пасувало до його безтурботного вигляду, Петро заговорив.

 

— Не подобаються мені наші дівчата! Тисячі їх тут, а рідко котра з них вміє й відчуває за собою обов'язок підтримувати честь своєї нації. Придивись добре, а втім і близькозорому це не важко помітити, само в очі б'є. Все важче й важче зустрінути українку з традиційними довгими косами та пристойній не підрізаній по коліна спідниці. Кучері, коротенькі сукні, цигарковий дим — все це швидко зовсім знищить тип справжньої, скромної української дівчини.

 

Я слухав і спливали мені на думку наші дівчата. Справді неприваблива картина!

 

Я раптом перебив його.

 

— А ти знаєш, що Татянка теж тут?

 

Татянка була давне Петрове кохання.

 

— Та ну! Справді?

 

Хоч як пильно стежив я за ним, але особливої радості не міг уловити ні в тоні питання, ні в виразі очей. Вони були такі ж безтурботно ясні як і перше. Я мимоволі скосив очі на троянду в петлиці. Він зрозумів, засміявся і тут же вільно щось продеклямував з невідомого мені поета, що, мовляв, минає все, і серце не примусиш вірити...

 

— А шкода! Вона гарна дівчина! — промовив я, немов до себе.

 

Він удав, що не почув і перевів розмову.

 

За балачкою не помітили, як мигнула повз вікна спокійна глибінь озер і автобус зупинився серед шумливих сосен.

 

Ні! Сьогодні таки рішуче день несподіванок! Ледве ми встигли зійти з автобуса й пішли алеєю понад озером, як хтось гукнув стиха на мене. Оглядаюсь — Тетяна!

 

Підійшла трохи задихана. Рябеньке святкове платтячко за коліна. Рівний старанно пробраний гребінцем проділ ділить темнерусяве волосся над чистим, спокійним чолом на дві рівні половини. У косах червоні стрічки. Злегка кирпатенький носик, повні рожеві уста. Вся вона дихала дитинством, тихим, лагідним спокоєм.

 

Привіталася. Скинула блакитними бризками очей на Петра. Не впізнала.

 

Я глянув на нього. Він був цілком зайнятий своєю трояндою і здавалось не помітив Тетянки.

 

— Петре! Та прокинься ж! Що ти не впізнаєш Тетяну?

 

Вона вся випросталась при слові «Петро».

 

— Ах, це Ви Тетяно Іванівно! Пробачте, я не впізнав! Дуже радий! От несподівана зустріч!

 

Вона якось зів'яла й зщулилась.

 

Я не впізнавав Петра. Здавалось, що його устами говорить якийсь сторонній, байдужий чоловік, говорить, виконуючи нудну необхідність.

 

Після кількох, ввічливо незначних фраз він згадав, що йому треба поспішати. Хапливо потиснув руки мені й Тетянці — залишив нас. Я безглуздо дивився йому вслід. Тетяна похилила голову. Ми пішли вдвох понад чудовим озером, але нам було не до його краси.

 

Як громом прибила мене чудна поведінка Петра.

 

Не змовляючись ми з Тетянкою підійшли до захованого в зелені ослінчика. Сіли. Було тихо й спокійно. Кущі закривали наш ослінчик від цікавих поглядів перехожих на алеї понад озером.

 

Сторонній спостарігач міг би приняти нас за закохану, замріяну пару. Ми сиділи і кожний думав про своє.

 

Моє бажання збулось. Поряд зо мною була своя людина, але я не відчував того тепла, що мусіло за моїми міркуваннями заливати мені серце. Навпаки, було важко і тоскно. Відчував, що ранкове передчуття радости одурило.

 

Я глянув на Тетянку. Вона задумливо гралася кінцем пишної коси. За кущами почулась розмова. Відразу впізнав самовпевнений голос.

 

— Зрозумій, люба, що строкаті стрічки в косах та намисто з дукачами відійшли в область приємних спогадів. Тепер вони гарні на сцені, але не в житті. Погодься, що ці застарілі атрибути гальмують культурний поступ.

 

Його співбесідниця, на мою думку, зовсім не потребувала цієї нотації. Навпаки, вона співчувала йому всім своїм єством: спідничка пишним віялом обвівала коліна, співчутливо всміхався підозріло чіткий рисунок уст. Очевидно, його тирада була, як і розмова зі мною в автобусі, черговою вправою в красномовстві. Я боявся, що мені не вистачить сили витримати й щоб стримати себе я відвернувся від цього блазня, що спекулює поступом. Презирство й заховану образу помітив я в блакитних Тетянчиних очах. Рухом повік заховала біль. Встала й подала руку.

 

— Куди ти, Тетянко?

 

— Мені треба ще до подруги.

 

— Я піду з тобою. Добре?

 

Вона глянула на мене й в тому погляді я прочитав недовір'я.

 

— Ні, я й сама дійду, тут недалеко.

 

Пішла прискореною ходою, немов боючись, щоб не наздогнав.

 

Я залишився на ослінчику. Було порожньо, нудно й чомусь соромно. Хотілось, щоб знову дзвін трамвая, переплетений з дзвоном будильника, примусив розплющити очі і побачити, як пустотливе сонце веселими зайчиками грається в карафці з водою.

 

Хіба мав я право ображатись на її, Тетянчине, недовір'я?

 

[Земля, 29.10.1944]

 

29.10.1944