Мученики совєтських катівень

Мої соловецькі знайомі

 

Генадій САДОВСЬКИЙ

 

Син залізничника, учень Київської духовної семінарії, а згодом студент Київського університету, Генадій Садовський ще на 19 році життя зодягнув однострій української національної армії і до останнього подиху вважав себе вояком цієї армії. Високого і стрункого, з блакитними очима й русявим чубом, цього Генадія знали, як молодого, але найвідданішого з відданих справі національної та соціяльної волі українського народу, знали і поважали.

 

1933 рік. Дев'ятий Кемський відділ Біломорсько-Балтійського табору «Морсплав». Вечір. Лежу на других нарах. Чую хтось вигукає моє прізвище. Підіймаюсь, спускаюсь на підлогу, відгукуюсь. «Це Ви, такий то?» — трохи здивовано, ніби чекав іншого, запитує. «Я», — відповідаю. «Ви з Харкова?» — «Так». — «То ми з вами земляки. Я сидів у спецкорпусі Холодногорської тюрми. Я Садовський». Ми познайомились.

 

Генадій Садовський уже вісім років у тюрмі. Він уже все бачив, уже переміряв босими ногами соловецький архіпелаг, побудував на славу «вампіра» Біломорський канал, і знову на «Морсплаві», і знову його путь на Соловки. Але він такий самий, як і в ті незабутні дні, коли український народ, прокинувшись, повстав, щоб боротися з облудними словами большевиків та московськими гарматами. Він і тоді, скрізь і всюди придивляється, прислухається, вишукує, гуртує, навчає, сам учиться і всім, чим може, допомагає за всіх умов своїм землякам-українцям. Серед сірої, одноманітної таборової юрби вишукує українців, щоб, використовуючи досвід своєї довгої тюремної практики, навчити, як себе тримати, як дістати той гіркий шматок хліба, як серед реву, скиглення, реготу і сліз зуміти пронести душу і не тільки її не забруднити, не розгубити, а зберегти і збагатити мужністю та любов'ю до життя, до чести, до справедливости.

 

Не минуло й місяця, як навколо Садовського створилася ціла група українців, як уже без протоколів, зборів і постанов утворилася міцна спілка, яка на «Морсплаві» відроджує українські традиції матеріяльної допомоги один одному, — у всяких умовах, повсякчасно незалежно від території.

 

Надходить день і нас з Генадієм, а з нами й тисячу інших відправляють до соловецької бухти «Благополучие» і, проробивши всі церемонії прийому, направляють з невеличкою групою на найгіршу «командировку» на так звані Пічуги — в північно-східному кінці Соловецького острова, на найважчу роботу видобування йоду з морських водорослів. І тут Генадій виходить з становища. Бачачи, що ми, кілька чоловіка українців-інтеліґентів, напевне загинемо, — він, старий соловчанин, знаходить усе, щоб ми вибралися з Пічугів і були призначені на інші, легші, роботи, хоч сам лишається там.

 

У непомітні білі ночі, при сонці, що світить, та не гріє, ми довго не спали і розмовляли на найрізноманітніші теми. Я любив слухати цю людину. Любив його голос, повний, соковитий, любив його мову, запашну і насичену образами, любив його думку ясну, доконечну абсолютно вірну, струнку та разом окрилену поетичним надхненням. Коли я покинув землю і став ногою на Соловки, перше від Генадія Садовського почув я слово вільної, незалежної, високо принципової людини, яка ні за що, ні при якій погоді не піде на компроміс і не визнає іншого, крім свого, Бога. А Богом Генадія була Україна — вільна, незалежна держава.

 

У ті ж ночі читали ми написану на острові книжку Генадія, прекрасну роботу в імпресіоністичному стилі, про часи наших національних змагань. Часом Генадій діставав бандуру і ліричним баритоном співав історичних пісень чи якусь думу козацьку. І сьогодні постає в уяві ця задумана, симпатична постать, з кобзою в руках і словами:

 

«Вони ж його не вбивали,

Не четвертували.

Вони з нього, молодого,

Живцем серце видирали».

 

З таких, як Садовський (а їх, забутих героїв, тисячі), большевики не видирали серця живцем, а, як вампіри, десятками років пили кров з їхніх сердець.

 

Інколи Генадій сидів і складав пісні та грав їх на бандурі. Від нього тих пісень учились інші і співали їх нелеґально, звичайно, на Соловках, на Біломорсько-Балтійському каналі, у всій східній Фінляндії. З цих пісень пригадую тільки початок однієї, а другу — цілком.

 

Перша оспівувала замучених на Соловецькому острові отаманів, наших борців з большевицькою навалою на Україну. Початок її такий:

 

«Спіть невідомі,

Спіть замучені,

Спіть у мохах серед лісів.

Шумлять сосни соловецькі

Над могилами борців».

 

Друга була написана на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу і була поширеною не тільки серед українців, а й серед інших, що там перебували; ба навіть при розгромі однієї організації невдалої масової втечі ув'язнених фігурувала, як зразок аґітаційної акції, хоч її автора ГПУ і не пощастило відшукати:

 

Слова цієї пісні такі:

 

Пікети1) сплять вночі,

Бори гудуть глухі,

А на кар'єрах2) горять вогні...

То ми — замучені,

На смерть засуджені —

Тяжкими кайлами

Б'ємо ґраніт.

………………………

Довбаєм кайлами,

Б'ємо ми ломами,

І шлем прокляття —

Усім катам...

І вірим змучені,

На смерть засуджені,

Що прийде помсти час

І кари вам.3)

 

Та згодом Генадій Садовський дістається з Пічугів до соловецького Кремля, а з нього, за моєю допомогою, — вартовим на сінний склад сільгоспу. У довгі темні соловецькі вечори сиділи ми, і Генадій розповідав про українську національну революцію, про все, що знав, бачив і своїми руками робив, як згоріла молодість його в боротьбі і неволі.

 

Ось він, молодий Генадій, звільняє Житомирську тюрму, залюднену тільки українцями-націоналістами, заарештованими Деникіним, що були приречені на розстріл, бо деникінці, під ударами військ Симона Петлюри, мали залишити місто.

 

Ось він, Генадій, — воєнний комендант і фактичний керівник Житомира та Волинської губернії — цей двадцятирічний юнак мусить брати на плечі провід у такий бурхливий та мінливий час. «Якщо ми й винні — казав Садовський, — що програли революцію, то не тільки ми винні, а винен і ввесь наш народ. Спробуйте творити нову національну українську державу, коли дядько на запитання, якої він національности, відповідав — православної». А проте Садовський вишукує людей, добирає кадри, організує газету, знаходить талановитого вчителя Мамчуру і садовить його за редактора, заміщує посади в урядництвах українцями, дбає про шпиталі для поранених, про дитячі будинки і на хвилину не забуває, що ворог не спить. Викриває підпільний большевицький комітет і відразу заарештовує 21 особу, серед них 20 жидів і одного росіянина.

 

А як відступали з Житомира, Садовський залишав місто з кількома козаками, кулеметом і автомашиною, останнім, бо мав палити папери. І коли ці папери горіли, а телефоніст з двірця щоп'ять хвилин сповіщав про перебіг окупації большевиками Житомира, в цей час до кабінету Садовського вривається Микола Любченко (Кость Котко), що вже перекинувся до большевиків і прийшов намовити і його так само перекинутись до большевиків. Садовський з призирством подивився на цього українця, якого кілька місяців тому врятував від розстрілу деникінцями, пригадав, як, жалюгідний і вошивий, тоді він, обіймав і цілував його; а сьогодні, коли погіршала ситуація, цей «герой» стає перекинчиком і приходить з подібною радою. «Я не бачу на тобі зброї, — сказав Садовський: Геть з кабінету! Бо накажу розстріляти як пса». «Ідіот ти!» — крикнув Любченко і прожогом вискочив з кабінету.

 

До арешту Садовський увесь час жив нелеґально і працював у підпіллі, тоді як його товариші по партії перекинулися в «боротьбісти», з «боротьбістів» — в «укапісти», з «укапістів» — у КПбУ і з часом ставали наркомами, редакторами, прокурорами та іншими високими чинами Совєтської України.

 

Минали роки. І Садовський — у спецкорпусі; якесь щастя, що його не розстріляли, а дали десять років «с заменой». Як з хреста знята, молода красуня — дружина прибивається з далекої Волині до Харкова, доходить до кабінетів високих урядових осіб Совєтської України, колишніх товаришів Генадія, плаче, просить про допомогу. І Любченко сказав: «Я тоді ще казав йому, що він дурень, але він мене не послухав», — і почав показувати змученій дружині свої прекрасні службові апартаменти.

 

Якось, сидячи на березі Білого моря і розмовляючи про прибуття на острів все нових партій ув'язнених, колишніх високих достойників совєтської влади на Україні, Садовський сказав: «Я не злоблива людина і все своє життя клав і кладу за незлобну, дружну, консолідовану, пройняту наскрізь щирістю і доброзичливістю, ідею єднання нашого народу, нашої інтеліґенції. А втім, я не заперечував би на нашому острові зустріти Любченка. Я хотів би йому ще раз довести, що я таки не ідіот і що я двадцять літ тому робив правильно».

 

Минуло тільки два роки з часу цієї розмови, і одного весняного ранку, на розводі, зустрілися Садовський і Микола Любченко (Кость Котко). Любченко зблід, підійшов до Генадія, подав руку й заплакав. Генадій обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нікому не сказав ні слова.

 

У 1937 році, десь у липні чи серпні, Садовський мав звільнитися, а тим часом його здоров'я сильно підупало. Та раптом з далекого Сибіру, куди втекла від репресій його дружина, надходить йому одяг і взуття, і на 13-надцятому році чекають його діти і жінка. Садовський хвилюється, дуже збентежений, — він так любив свою героїчну дружину і дітей. І раптом, знову — «продление срока» ще на три роки, щоб випити до останньої краплі блакитну кров героїчного серця Садовського.

 

Тихо, як злодії, увійшли до загальної камери енкаведисти, самі взяли речі, а Садовського без речей відвели в найтяжчий ізолятор.

 

Минуло два місяці. Як вилізти аж на третій поверх згорілого Успенського собору в Кремлі, можна було бачити, як у добре заґратованій палаті для божевільних соловецького шпиталю ходив, понуривши голову, божевільний Генадій Садовський.

 

1) Таборові вартівні.

2) Каменолом.

3) Текст пісні скорочений.

 

[Земля, 15.08.1944]

15.08.1944