У Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької 4 листопада урочисто погасили марку і конверт з нагоди 30-ліття виходу з підпілля УГКЦ. Відтак в оперному театрі відбулася духовно-мистецька програма «Божий Агнець», присвячена 30-літтю виходу УГКЦ з підпілля та Блаженному священномученику Омеляну Ковчу.
Духовно-мистецька програма «Божий Агнець» – авторський проєкт Галини та Лесі Тельнюк – прозвучав у супроводі оркестру та хору Заслуженої академічної капели «Трембіта».
Програма мала 3 блоки:
Життя.
Мучеництво.
Воскресіння.
Солістки виконали композиції, в яких на музику покладено вірші християнської тематики. Захід відображає життєвий та мученицький шлях УГКЦ. Назва є символічною для УГКЦ, бо Божий Агнець був розп’ятий за гріхи світу, але він воскрес і подарував життя – як і Греко-Католицька Церква, що була знищена 1946 року, проте змогла відродитися. Ораторію супроводжував відеоряд.
«Цим мистецьким заходом ми вшановуємо 30-ту річницю виходу із підпілля нашої Церкви, яка була там довгих 44 роки. За ці три десятиліття ми зробили багато, великі кроки уперед. Вірю, що ми розвиватимемось і надалі, заради того, аби засвідчувати, що Церква – це живі люди», – наголосив Митрополит і Архиєпископ Львівський УГКЦ Ігор (Возьняк).
Окрім того, в рамках святкового заходу мер Львова Андрій Садовий за жертовну релігійну діяльність, вагомий внесок у розвиток духовності української нації та з нагоди 30-річчя виходу з підпілля УГКЦ вручив подяки від громади міста служебниці Непорочної Діви Марії УГКЦ сестрі Серафимі Сало та служебниці Чину Святого Василія Великого сестрі Марті Козак.
Відзнакою «Почесний знак св. Юрія» мер вшанував отця Богдана Чабана, пароха парафії святих Володимира і Ольги УГКЦ. А Золотим гербом міста Львова – отця Романа Шафрана, пароха парафії святої Анни УГКЦ.
05.11.2019Для довідки:
Провісником легалізації УГКЦ стало оприлюднення заяви про вихід з підпілля групи священників (23 осіб) і вірних під керівництвом владики Павла Василика 4 серпня 1987 року. Наприкінці цього ж року активні греко-католики утворили Комітет захисту прав Української Католицької Церкви на чолі з колишнім політв’язнем Іваном Гелем. Комітет був правонаступником української релігійної правозахисної організації «Ініціятивна група для захисту прав віруючих і Церкви», заснованої ще 1982 року, яку очолювали Йосиф Тереля та Василь Кобрин. Керівники поставили за мету легалізувати УГКЦ, а здійснити це планували через «пробудження» українського суспільства і якнайширше представлення проблеми греко-католиків перед органами державної влади СРСР і світовою громадськістю, — йдеться на офіційному сайті УГКЦ.
Комітет почав збирати підписи під заявою щодо офіційного визнання УГКЦ. Протягом 1988-1989 років було зібрано близько 120 тисяч підписів.
У містах і селах Західної України просто неба почали проводити Богослужіння, які спочатку збирали невелику кількість вірних, але згодом переросли в багатотисячні маніфестації. Велика кількість вірних зібралася під час святкування 1000-ліття Хрещення в липні 1988 року в селах Грушів і Зарваниця. Багатотисячна маніфестація зібралася під час урочистого Богослужіння на честь 175-ліття від дня народження Тараса Шевченка 1989 року у Львові, яке відправили православний і греко-католицький священники Михайло Нискогуз і Михайло Волошин. Велелюдною акцією було вшановано пам’ять отця Маркіяна Шашкевича у с. Підлиссі 6 серпня 1989 року.
У травні 1989-го в центрі Львова, біля колишнього монастиря Кармелітів Босих, греко-католицькі священники розпочали щонеділі служити Літургії. Також у найбільших містах Західної України на міських цвинтарях проводили багатолюдні панахиди на честь полеглих бійців за волю України. Наймасовішим став похід вулицями Львова до собору Святого Юра 17 вересня 1989 року. Люди вимагали свободи віросповідання для греко-католиків.
Того самого року відбулася безпрецедентна акція голодування греко-католиків на Арбаті в Москві. Її розпочали єпископи Павло Василик, Софрон Дмитерко і Филимон Курчаба в приміщенні Верховної Ради СРСР 18 травня 1989 року. Пізніше до акції долучилися духовенство й миряни, котрі змінювали одні одних протягом п’яти місяців. Голодування викликало великий резонанс у Радянському Союзі й у світі.
Важливим чинником інформаційної боротьби стало розповсюдження в країнах Заходу друкованих часописів Комітету захисту Української католицької церкви «Християнський голос». У справу легалізації Церкви зробили також внесок інші релігійно-патріотичні організації.
З огляду на внутрішній і зовнішній тиск радянська влада була змушена визнати права УГКЦ, і 28 листопада 1989 року (перед зустріччю Івана Павла ІІ з Горбачовим 1 грудня 1989 р.) вийшла заява Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, згідно з якою греко-католики отримували право на заснування й реєстрацію громад, користуючись «усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань в УРСР».
У вересні 1990 року відновила свою діяльність Духовна семінарія Святого Духа у Львові.
23 січня 1990 року в церкві Преображення у Львові за участю владик з України та майже 200 священників і численних мирян відбувся Собор Церкви. На ньому було прийнято кілька ухвал, серед яких заява про недійсність рішень Львівського псевдособору 1946 року.
У червні 1990-го підпільні владики мали зустріч з Папою Іваном Павлом ІІ, на якій він «поблагословив і утвердив канонічну й церковну єдність єдиної Помісної УГКЦ на батьківщині й у діаспорі». Завершальними кроками легалізації Церкви стали повернення греко-католикам архікатедрального собору Святого Юра у Львові, яке відбулося 19 серпня, відновлення легальної діяльності монаших чинів і згромаджень та приїзд до України Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського 30 березня 1991 року.