або ХОДІННЯ ПО МУКАХ
(Укотре про конфлікт у театрі ім. М. Заньковецької )
«Кричу «Ганьба!», але моє волання не долітає до престолу…»
«На думку народного артиста України Януша Юхницького «зайняти громадянську позицію у передстрайковій ситуації мусить кожний, кому дорогий театр ім. Марії Заньковецької, визначивши свій вибір поміж чорним і білим». Насправді – ніт. Поміж сірим і сірим. 50 відтінків сірого, в яких чорт голову зломить, хто ж там темніший…
«Закон Подоляк»
Комплекс змін до законів України (авторства Ірина Подоляк, Сергія Тарути, Миколи Княжицького та Марії Матіос) , які започатковують призначення керівників та творчих працівників в установи культури суто через конкурс – взагалі ідея суперхороша: вона передбачає оновлення нарешті законсервованого пожиттєвого театрального керівництва, необхідність формування стратегій і програм розвитку цих закладів, конкуренцію цих програм. Цей закон справді дозволив змінити керівництво в багатьох закладах і дуже відчутно оживити їх. Але. Є два головні «але»: об’єднання посади художнього керівника і директора; 2) переведення всіх творчих працівників на контракт.
Про деякі ідеї, які лягли в основу цього закону, я писав ще в 2013, в суперечці із його натхненницею Оксаною Дудко і не так давно – в статті про конкурс в нашому Театрі ляльок – тут, кому цікаво, я описував і проблему суміщення директора і худкера, і можливості маніпулювання навіть на стадії формування комісії, хоч ця процедура і досить детально прописана.
Узагалі, головна проблема, що закон заточений під прекрасного керівника-реформатора, який приходить у заімшавілий театр і повинен здійснити в ньому і організаційні, структурні, і мистецькі зміни, для чого йому дається вся повнота влади і у адміністративній, і у творчій частині, а також карт-бланш на звільнення. Воно і справді страшенний недолік, коли в колективі застояні актори, на чиє місце можна взяти когось молодого і в рази талановитішого, а то і двох на півставки – а ти не мож його позбутись ну ніяк, бо він з головою профспілки кум-брат-сват-разом-випиває чи ще що, бо чемний-не-має-доган, бо творчий колектив наполовину такого самого рівня і не розуміє, що хочуть від цього актора, бо-бо-бо… Але – якщо не реформатор? Чому все настільки узалежнюється від персони керівника? Закон виглядає, ніби його писали іноземці, які поняття не мають про наші реалії, що таке керівник-самодур, натомість свято вірять, що відкривають дорогу тільки прогресивним культурним менеджерам, яких у нас просто аж кишить.
Може, у Києві це і так, і на вулицях культурних менеджерів можна й оберемками ловити, але в регіонах – обов’язково тобі в керівники подадуться колишні керівники клюбів, народних домів адміністратори, директори будинків культури – і закон їм навіть фільтру жодного не виставить – хоча б за освітою. Нащо це їм? – а просто бажання керувати! Бо мета влади – згадуємо Оруела – сама влада. Просто чесно поставте собі питання – скільки в регіонах на одного менеджера-реформатора припадає вищеописаного типу. Так отож. Я таких набачився.
І у випадку цього типу – абсолютна вразливість і незахищеність акторів перед можливим некомпетентним керівником-самодуром. Будь-якого моменту тобі можуть просто не продовжити контракту. І це дуже ускладнює якийсь протест чи навіть творчі суперечки. Ну так, якщо не продовжать контракт, йдеш на конкурс і доводиш вже комісії, що ти достойного рівня і потрібен, які проблеми? Але – хто не продовжив контракт? Керівник. Хто формує комісію для конкурсу? Той же керівник. Проблема? Проблема. Бо в законі і не прописано, як має формуватися комісія для творчих працівників, сказано лише – не менше 5 членів, 1 член від профспілки і не більше ніж 1/3 членів від театру.
Єдиним виходом мені тут бачиться – прописування складу конкурсної комісії, яка б наскільки можливо не залежала лише від керівника і була б максимально прозорою.
А в Угорщині, наприклад, діють також заохочення для керівників за збереження складу трупи: якщо ти зберігаєш трупу, а не добираєш акторів, ти отримуєш додаткові гроші.
Печально також, що в законі не згадано, коли саме працівник має бути поінформований про непродовження контратку – ну хоча б за півроку до його завершення, щоб мати можливість до початку нового сезону знайти нове місце.
Це не повний перелік недоліків, але бодай цього досить, щоб зрозуміти: закон – ще той продуцент непозбувних бентег.
Конкурс
Поворотна точка в цій історії – власне конкурс на посаду керівника театру Заньковецької. Найповніше те, що відбувалось, описане ось тут, цей текст часто шарять протестувальники, як доказ порушень, які, на їхню думку, роблять конкурс мало не недійсним.
Я не схильний вважати, що ця комісія була підтасована і її просто там охопили всю «мацаки Мацяка», бо визнала його переможцем одностайно, отже – «всі свої». Але ж – яке могло бути альтернативне рішення? У цьому ж репортажі основний докір Мацяку – чому досі не робив те, що зазначив в програмі (напевно, автор просто не в курсі, що головним керівником театру – з печаткою, правом приймати і звільняти, вирішувати, які вистави ставити, яких режисерів запрошувати і т.д. – досі був таки не директор, а худкер Стригун). Що ж до виступу Стригуна – там все абстрактно: «адміністратор не проглядався взагалі». І невже протестувальників, які цей текст поширюють, не напружує пасаж у тексті про необхідність «вивітрення із театру існуючого смороду розкладання на фоні вікових традицій». Чия ж заслуга цей сморід, як не керівника, що кермував стільки років до цього? Вибачте, я не бачу жодних причин, чому б комісія мала би прийняти рішення на користь Стригуна.
Єдина альтернатива рішенню комісії – це забраковати обох кандидатів і призначити новий конкурс.Навряд чи реалістична, але таку опцію закон передбачає. Я за те, щоб комісії частіше використовували цей пункт, нехай орган управління наступного разу почухається, щоб знайти більше конкурсантів.
Щодо судових справ проти Мацяка, які «були у вільному доступі» – то закон передбачає тільки такі судові причини для недопущення до конкурсу: «має судимість за вчинення злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення».
У справі, скріншот якої представлено, стоїть 2014 рік – отже це не «протягом останнього року». Інші вирішені справи в судах, які мені траплялись, не накладають стягнень, та і, наскільки я розумію, не є власне «корупційними правопорушеннями». Тому і тут ми навряд чи можемо виставляти претензії до комісії.
Основна ж претензія автора статті, яку я всіма наявними кінцівками підтримую – до організатора конкурсу: незадовільна підготовка конкурсу, жахлива відеофіксація, яку неможливо знайти в неті, і – найголовніше – дивовижно мала кількість кандидатів, які подали документи. Найбільша катастрофа цього конкурсу, що змагання відбувалось між старим керівником 20-річного терміну керівництва і ще старішим керівником цього ж театру 30-річного терміну керівництва.
Та на конкурс в львівському театрі Лесі Українки свого часу було в три рази більше претендентів! Що зробило Міністерство культури, як власник театру для максимального поширення інформації про конкурс, для заохочення максимального числа претендентів, для створення високої конкуренції на конкурсі, в якій воно, як власник, зацікавлене (як і ми всі)? Що зробило для цього СТД, яке в цій функції теж зовсім не зайва складова?
Теперішній керівник київського Театру на Лівому Березі Стас Жирков у своєму пості дуже резонно підмічає, що Київський департамент у конкурсах змінив 50% керівників київських театрів, а у національних – по нулях. (Навіть не знаю, чи можна вважати «зміною» наш випадок із Заньковецькою). Зрештою і в нас подібна картина – в половині конкурсів, які провидило міське чи обласне управління культури – зміни відбулись. Треба сказати прямо, що МІНІСТЕРСТВО ТУПО ПРОВАЛИЛО КОНКУРСИ В НАЦІОНАЛЬНИХ ТЕАТРАХ. («Конкурс» з однієї людини в Київському театрі Лесі для переобрання Рєзніковича – взагалі неприкрите знущання). От просто засадничу профнепридатність якраз задемонструвало за останній час саме Міністерство.
Мацяк vs Стригун
«Кричу "Ганьба!" Кому? Собі! А вам дарую слід від ярма на шиї…»
Яка ж роль у цьому всьому Федора Стригуна? Тут з різних сторін я чую, що Стригун – старий і хворий, що його роль у цьому всьому перебільшена, що він не хоче повернутись до керівництва. Але – якби не хотів– не подавався б на конкурс. А, якщо ми вже розглядаємо ситуацію, і звідки, вибачте, у неї ноги ростуть, то без постаті попереднього незмінного керівника не обійтись. І велике викривлення те, що всі статті про цю ситуацію, які я читав досі – гра в одні ворота і уникання обговорення іншої сторони медалі. А односторонність не виведе нас до розуміння.
Отже. Мацяк – поганий. Кримінальні справи, суди – жахливо. Але – що по інший бік?
Чому колишній керівник театру Федір Стригун почав активно протестувати проти «Закону Подоляк» тільки тоді, коли позбувся крісла керівника? Так, я щось чув про листи до влади з цього приводу, але… от я проглядаю сторінку Федора Стригуна в фб. За 2014-2016 роки – час обговорення і підготовки цього закону – постів про нього аж жодного. А от вже після програшу у конкурсі – посипалися відкриті листи до Президента, Голови ВР, Прем’єр-міністра, Мінкульту, листи в газети, обурені пости, відеозвернення, інтерв’ю для ТеБе і теде, і тепе. Якась диспропорційна активність.
Чому досі майже 20 років Стригуна влаштовував директор Мацяк, і лише, коли став конкурентом у владі у його вотчині, а особливо, коли він подав свою кандидатуру на керівника – «закрутилася в нього голова», «нищить театр» тощо?? Зловживання, оренди – обурливо, але мені важко повірити, що всі ці роки все це відбувалось під носом у художнього керівника, а він про це – ні сном, ні духом.
Чи Ярослав Кіргач – перший актор, якого «випирають» із театру? Чи ж не позбувався сам Федір Стригун свого часу неугодних акторів, просто у іншій формі – «атестації»? Чому тоді ніхто не протестував? Чи мав шанс протриматись в театрі актор, який вступив у конфлікт із Стригуном чи його дружиною Таїсією Литвиненко? До слова, коментар під однією зі статтей на цю тему .
А мені згадується ситуація з одним з найяскравіших львівських акторів Андрієм Козаком, який до останнього року не міг працювати в Заньковецької і отримав можливість повернутись туди лише після відходу Стригуна. Основний докір Мацяку – «вирішив одноосібно» і комісію на конкурс призначить він же. Гаразд, а хто вирішував на атестаціях? Хіба ж не люди, призначені Стригуном (худкер призначає худраду). Давайте чесно – до худради вдаються тоді , коли треба справді порадитись, але частіше – коли треба дотриматись ритуалу і розчинити свою відповідальність у колективній, а спосіб переломити худраду голова знаходить у більшості випадків (хоча б тому, що має право вирішального другого додаткового голосу) – це я, як колишній секретар худради кажу.
Чому протестують майже виключно актори (+завтрупою), чому не чути голосів режисерів – Сікорського, Бабенко, Кравчука, – які б сказали «ні, ви знаєте, я не зможу обійтись без цього актора, в мене на нього великі плани»?
Чому Федір Стригун, незважаючи на свій похилий, очевидно похилий вік, таки подав свою кандидатуру на нещодавній конкурс? Тому що «більше нема кому», як сам тоді сказав? Що ж це за керівник, який за три десятиліття не зміг виховати хоча б когось одного, а взагалі нормально – та плеяду потенційних молодих керівників театру, які б прийшли на зміну? Якби альтернативою Мацяку були якісь молоді діячі з притомною програмою – чи ж не були б шанси Мацяка на перемогу набагато, набагато меншими?
А які саме здобутки театру були за останні ну нехай 15 років керівництва Стригуна? Участь у фестивалях за кордоном? Міжнародне визнання НАЦІОНАЛЬНОГО, тобто одного із найбільш представницьких театрів нашої нації? Закордонні гастролі (не тільки і виключно перед діаспорою)? Вистави-події, які, нехай би не викликали захват, але хоча б прозвучали, мали резонанс і змушували говорити, збурювали до обговорень? Де це все?
Сумно, що театр Заньковецької нарешті таки спродукував подію, яку гучно обговорюють і навіть поза межами Львова – вперше за хтозна-скільки років! – і подія ця не мистецька ((. Справді, навіть за згадані 15 років – ну не пригадаю жодних живих подій в цьому театрі, який все більше замикався під керівництвом правлячої пари Литвиненко-Стригун. Навіть обурюватись рівнем постановок стало нудно і мало кому цікаво.
До речі, особливо це стало помітно за останні 5 років: Майдан, війна, смерть – стали викликом для мистецтва, цей досвід вимагав пошуку нової мови, це стало точкою біфуркації, бодай спроб пошуку. Майже кожен львівський театр породив за цей час хоча б одну (а то й кілька) вистав, які були з одного боку чимось новим для конкретного театру, з іншого – резонансними і реально широко обговорюваними подіями. «Зерносховище», «Прекрасні часи», «Горизонт 200», «Перехресні стежки»… Але театр Заньковецької при всіх своїх виробничих потугах і здоровенному штаті – не спромігся на жодну, яку можна поставити в цей ряд, фактично опинившись за бортом процесу, в глибокому ауті.Цей театр зараз – НАЙБІЛЬШИЙ (у всіх сенсах) аутсайдер Західноукраїнського театру.
Можна скільки завгодно виправдовувати, наводити цифри – от, мовляв, скільки у нас глядачів! а скільки ми прем’єр зробили! а скільки вистав відіграли! Але кількість ніколи не може бути основним показником у культурі (навіть кількість глядачів), якість – от що реально важливо. Що толку, що намолочено на рік стільки-то вистав, якщо це – жахливий кітч? Ще гірше, що цей кітч захоплено відвідало тисячі людей, за роки привчені вважати це нормою, ба, навіть якістю!
Незатребуваність театру закордоном – ось реальний показник якості. Ми можемо скільки завгодно тішити себе, що це наше, рідне, але тим сумніше, що воно неякісне. Та будь-який львівський театр частіше буває на фестивалях за кордоном, ніж НАЦІОНАЛЬНИЙ театр Заньковецької.
Театр-музей? Відтворення завжди того самого? Пфф. Ну нехай. Але тоді – якісний музей, з чітко зрозумілою окресленою стилістикою і канонами відтворення, а не якийсь псевдореалізм з біганиною по сцені як замінником дії і рудиментами сценічної умовності родом ще із 70-х. Кабукі – типовий театр-музей, але ж наскільки затребуваний і активно гастролюючий. Але насправді – кого ми тут дуримо? – та який театр-музей, йдеться ж просто про смаки, які, в міру все більшої закритостістають все примітивнішими. Нехай не сучасна естетика, нехай такий от вінтаж і олдскул – але на рівні, ось це ж найважливіше.
Особливо сумно, що більшість акторів театру навіть цих проблем не усвідомлює, вони і досі звикли дивитись на себе, як на упривілейованих митців, які справді якось особливо цінніші за інших, які стоять якось просто вище за подібних в мистецькій ієрархії, в якій на «нижчі» театри можна дивитись зверху і поблажливо. Заколисані непорівнянно з іншими львівськими театрами високими зарплатами (17 тис грн отримує актор найнижчої категорії – без надбавок, стажу, звань і т.п.), майже всі вони і не шукають якихось інших шляхів реалізації вдосконалення (але ж постійно нарікають – ах, недофінансували!). Та навіть на вистави інших театрів вони ходять надзвичайно рідко та й то – незначна частина з театру. Та ще й звання – щороку, за графіком, як з рогу достатку. Те, на що в інших театрах треба працювати десятки років і справді бути зіркою театру – у цьому падає в руки просто за вік, вислугу років, ну і якщо керівник не проти. Не треба шукати якихось шляхів самореалізації, а тим паче експериментувати – Федір Стригун ніколи таке не заохочував, для нього експерименти – лайливе слово. Треба сидіти і не рипатись, якщо хочеш і надалі отримувати «національну зарплату». Тому актори добре засвоїли формулу комфортного існування у цьому середовищі: 1) ніяких конфліктів зі Стригуном; 2) ще важливіше – ніяких конфліктів із Литвиненко; 3) достатня задіяність в репертуарі, а для цього – див пункт 1 і 2.
І тепер раптом у акторів когнітивний дисонанс – як?! це ж артист зі званням! на ньому ж «тримається 60 відсотків репертуару» – як його можна звільнити?! Це ж досі вважалося імунітетом, а тепер – раптом «зняття недоторканості»?! Але, ще раз: звання тут – за рознарядкою і за лояльність, не обов’язково за реально високий мистецький рівень. І яке б звання не було в актора, режисера цікавить тільки реальне вміння. Порівняти рівень заслуженого артиста Олега Стефана і заслуженого артиста Ярослава Кіргача– це ж небо і земля (а Кіргач, між іншим, став заслуженим на 3 роки швидше за Стефана, при тому, що й молодший). А те, що актор задіяний у 60% репертуару – ще не означає, що на ньому вони «тримаються», що він всюди незамінний – інакше б ми як мінімум почули протести режисерів.
Я завжди вважав, що Ярослав Кіргач – один із найбільш заштампованіших і найштучніших акторів театру (хоча й типовий для нього), – ще відколи побачив його 20 років тому у «Житейському морі», наскільки пригадую. Просто таке акторство – цілком прийнятне і бажане для тодішнього керівника. І це не дивно, зважаючи, що навчала його Таїсія Литвиненко.
Якщо ж я помиляюсь – ну то, очевидно, його мали б взяти з руками і ногами в будь-який інший театр. Так, як це сталось із тим же Стефаном: вигризли його із театру Курбаса – він без гучних заяв і скандалів (як на мене – дуже на жаль: Львів позбувся одного із найпомітніших митців – і пес не гавкнув) відразу ж був прийнятий до київського Театру на лівому березі. А от щодо Кіргача, я маю великі сумніви, чи зможе носій настільки концентрованих внутрішньозаньківчанських штампів знадобитись у інших театрах. Кажуть, йому ламають життя, – так, сумно, справді, але чи ж не ламав йому життя той, хто всі ці роки робив з нього настільки заштампованого, штучного і аж ніяк не універсального актора?
«Нам дали цим знати: я нікудишній педагог і учні мої – нездари. Отож, сидіть тихо, бо й вас виженуть. Наді мною також завис цей дамоклів меч», – остерігається народна артистка України Таїсія Литвиненко.» А ось ці слова – Богу б у вуха. Те, що Таїсія Литвиненко – нікудишній режисер і педагог, я писав не раз.
Її вистави – катастрофи, всі випуски її студентів завжди вирізнялися (навіть з поміж інших заньківчанських, напр. Богдана Козака) особливою штучністю, манірністю і навіть певною прищепленою зверхністю. Не всі випускники, але більшість із них. Із кожним випуском – все гірше. У декого це з часом досить швидко вивітрювалось, але важко провітритись, коли ти перебуваєш постійно під таким керівництвом.
Про одну з перших (чи не першу?) постановок Литвиненко у театрі - «Неповторність» за Ліною Костенко, нині покійна театрознавиця Валентина Заболотна сказала (я був присутній на цьому обговоренні) «Це не театр, це, вибачте, кафе-шантан». Це не зупинило режисеркиню, і не змусило худкерівника її зупинити. Вона продовжувала штампувати кітчеві мелодрами і «Блакитні троянди» з «вдосконаленим» фіналом (майже всі її постановки мають «вдосконалений» супроти авторського фінал), і навіть отримувати за це одноразову спеціально під неї засновану СТД премію «Галицька Мельпомена». При цьому кількість запрошених режисерів з кожним роком все більше прямувала до нуля. І на чому тут мав би викшталтовуватись актор?
Взагалі, позиція про контракт для акторів, попри купу недоліків, мала на меті хорошу річ – мотивувати актора працювати над собою, бути завжди готовим до роботи в різних системах, ансамблях, стилістиках, з різними режисерами. Це хоч-не-хоч, змушує розвиватись. І це саме те, що з 80%акторів театру Заньковецької взагалі не поєднуване на сьогоднішній день.
Звинувачення, яке висунув Киргачеві Мацяк (знає куди бити) – «зупинився в розвитку» – можна кинути добрій половині акторів театру, та й більше – це можна сказати про театрв цілому, і то давно.
Характерна заньківчанська реакція: «Ярослав Кіргач, на думку директора, неспроможний нормально працювати і не має творчого потенціалу і перспектив професійного росту. Далі ще дивніше, бо як приклад наведені прізвища корифеїв театру, акторів поважного віку, які «зустрічаються з молоддю» та «розповідають про історію театру», «читають вірші». А ось Кіргач, бач, не має самостійної роботи, бо того не робить. А ролі, а прем‘єри? Відколи це професійність та творчий потенціал актора почали вимірювати оповідками і читанням віршів? Як вам? Якісь дивні аргументи, вам не здається?»
Саморозвиток і самостійна робота?? Відколи?? Нафіга?? Нє, не чули.
У коментарях ще зустрічалось – от мовляв, тут Майдан був, а тут досі диктатори знущаються над акторами, за рабів їх уважають, що за азіатщина. Маленька коректива: азіатщина, але не тільки стосовно Мацяка. Азіатщина – це якраз безальтернативне керівництво десятки років, чіпляння за владне крісло всіма засобами – ось це типове «євразійство». Євразійство і недемократичність – це коли керівник зациклює на собі всі процеси і тому із його відходом починається криза, яку він, у боротьбі за крісло всіма силами підігріває. Неможливість пікнути проти керівника – це ж характерна риса керівництва також і Стригуна, і Мацяк – просто породження цієї, цементованої стільки років Стригуном, системи. І тут просто в око вліпив актор Святослав Максимчук , коли, можливо мимохіть, «нагадав, що саме заньківчанський колектив допомагав формуватися характеру нинішнього керівника театру» . Безальтернативний «недоторканий» статус керівника і відсутність конкуренції, відсутність молодого сміливого покоління, здатного до керівництва і реформування – ось те, що породило Мацяка і подальшу ситуацію з ним. Сумно, коли легендарна постать нашого мистецтва, справді геніальний актор з часом стає «людиною-шлюзом» (як назвав Стригуна колись Андрій Жолдак) і знов, і знов чіпляється за владу…
Ну і зовсім одкровення : «Кар’єрист узурпував театр Заньковецької, хоча насправді ненавидить традиції цього театру і буде мстити. Я не надаюся на директора, сам знаю, але мене колектив просив це зробити, бо далі терпіти несила. Не стане колективу із своєю традицією, буде що завгодно: європейський, сучасний, експериментальний, прогресивний – такий театр під разові постановки на контрактах можна з нуля зробити на рівному місці – але це вже не буде театр ім. Марії Заньковецької! Не потрібен їм театр з українською душею, а нашому глядачеві – потрібний! Прошу, проявляйте позицію. Так, у театру вкрадено 20 років, але не падайте духом!» каже Федір Стригун, чистосердечно не знімаючи із себе моральної відповідальності за те, що колись тривалий час підтримуав Андрія Мацяка, і глибоко шкодуючи через те, що ця підтримка так болісно окошилася на театрі тепер.»
В театру вкрадено 20 років? Це Мацяк в ці роки керував театром, вирішував, які вистави ставити, які списувати? А що таке ці «заньківчанські традиції» сьогодні? Іспанський сором, коли ти не можеш гостей із закордону повести в театр №1 у своєму місті.
Але навіть не цей пасаж вражає найбільше. А цілком таки євразійське «почьвенічєскає» протиставлення народного і європейського. Чому Заньковецька і «театр з українською душею» не можуть у Стригуна бути європейськими, сучасними, прогресивними, експериментальними? Що за опозиція український – європейський? Таке враження, що далі от-от повалять скрєпи про нашу особливу духовність супроти загниваючої гейропи. І це протиставлення українського – сучасному і європейському, воно постійно то там, то там вискакує у промовах Стригуна всі роки його керівництва, це ж не випадкове. Він не бачить себе у сучасності, тяжко ненавидить її, а Європа – взагалі щось незрозуміле і чуже.
А взагалі, воно й не дивно з цим євразійством, якщо згадати, що якихось кілька років тому перед Майданом Федір Стригун агітував на виборах мера Львова за кандидата від Партії Регіонів Писарчука, навіть був його довіреною особою – відверто аргументуючи : «бо він дає нам гроші на театр». І на його прохання підписувався «за відновлення у Львові російського театру». Ось тобі і все «українство» і «традиції». Без коментарів.
Дуже милий пасаж: «Колегу звільнили за його громадську активність. Як я тепер повинен грати на сцені якісь громадські чесноти?, - зазначив один з акторів.» А коли колеги з театру знімались в антиукраїнській «Волині», а Стригун це виправдовув, що «мусять же заробляти» – це ж не заважало втілювати «громадські чесноти»? А коли цей керівник підтримував партію ригів, бо «дають гроші» – це теж «чеснотам» не заважало??
Що ж до Заньковецької – то руки геть від неї. Її постать і біографія – не приватизована театром та його колишнім, хай яким заслуженим керівником. Якраз Заньковецька і була свого часу і європейською, і сучасною, і експериментальною, і прогресивною. Трупа Кропивницького-Старицького – т.зв. Театру Корифеїв якраз і була на вістрі провідних тодішніх (1880-ті) європейських тенденцій, на початках їх постійно порівнювали із нашумілими тоді в Європі мейнінгенцями, а саму Заньковецьку – із Елеонорою Дузе і Сарою Бернар. Ансамблевість, нова реалістичність, відхід від застарілих умовностей – усе це було тоді і прогресивним, і експериментальним, хоч це і дивно для когось зараз звучить. Це театр, який був тоді в авангарді і залишався таким приблизно чверть століття. А про саму Заньковецьку писали:
«Г-жа Заньковецкая заметно выделяется своим исполнением. В нем очень много талантливости. Оно производит сильное впечатление. Но я не могу отделаться от чувства, что на этом исполнении лежит сильный отпечаток модернизации, и что в то время, когда все остальные малорусские актеры играют гамму октавами, г-жа Заньковецкая играет ее терциями» (С. Васильев (Флеров)//Московские новости. – 1887. – 21 сент.).
Кому зараз із нас Заньковецька асоціюється із прогресивним театром, з експериментом і пошуком в театрі, із модернізацією?? І в цьому «законсервованому» образі найлегендарнішої української драматичної актриси – велика «заслуга» теперішньої діяльності театру її імені. А вона, між іншим, таки в жодній трупі не працювала 20 років.
І найголовніше і найболючіше для мене у цій ситуації. Так, Мацяк – диктатор, так – сваволя. Але до того стільки років – це була не диктатура і сваволя правлячої пари?? Це – задовольняло?? Років 3 тому я у статті – Господи, як же наївно! – розмірковував, чи можливі якісь протести, якийсь спротив акторів Заньковецької жахливо низькому мистецькому рівню, до якого дожився театр. Який спротив! Якому мистецькому рівню! Заньківчани, чому ж ви всі ці роки мовчали, чому терпіли МИСТЕЦЬКУ сваволю? Чому вважали за допустиме грати у виставах Литвиненко і робити вигляд, що це пристойно?! Чому дозволяли деградацію і нівеляцію реноме свого мистецького дому, якщо ви його так любите?! Чому для вас було прийнятним, що ваш театр заробив собі імідж затхлого і заскрузлого настільки, що в енциклопедії біля статті «заскорузлий театр» можна ставити його фото?! Що театр закупорений, що всі вистави навіть штатних режисерів швидко списуються, а тривають лише вистави Стригуна, Литвиненко і «прєємніка» Огородника? Чому ви не вимагали хоча б достойної самореалізації для себе?! Чому ж ви вийшли на протести тільки проти того, як «не виплатили надбавки», «не дали оздоровчих» і виникла загроза насидженому комфортному місцю?!! Так, гроші це важливо, це несправедливість – але невже, невже неважливе ваше мистецтво?! Та ви ж актори! Як же можна було терпіти всі ці роки антимистецькість – і повстати тільки проти недогрошей і посад?! І тепер ви називаєте це «боротьбою за гідність»?! Вибачте, заньківчани, але я вам НЕ-ВІ-РЮ!!!
І знаєте – не тільки ж я. Імідж, який заробив собі за всі ці роки ваш театр, і ваше «непротивлення» цьому, зараз робить вам погану послугу. Тому що зі сторони ваша боротьба виглядає переважно як «а, це старе, затхле противиться оновленню». Не «вимагаємо нового, кращого», а «верніть всьо взад». І все. Мені шкода, що цей закон спричинив конфлікт найшвидше саме на такому ґрунті (хоч це і не випадково). Я б хотів наголосити – так, боротьба старого – вагомий складник, але це не означає, що єдиний, що не треба вносити правки до закону! Але набагато менше шансів, що це почують, тому що ваш багаторічний зароблений авторитет перекрикує мене – «старе противиться новому і тільки!». Отаке-то.
Тут актори нарікають, що не так то просто, навіть якщо ти універсальний актор, потім влаштуватись. У Києві це простіше, там театрів багато, а у нас… хіба в Київ і їхати. Резонно. Хоча, нам ще не так погано, як іншим обласним центрам, в нас таки 7 театрів для влаштувань. Але. Могло б бути і більше. Якби була б Вільна сцена, на якій би могли народжуватись тимчасові проекти, з них – нові театри: утворюватись, утверджуватись і т.д. У Харкові на сцені Будинку Актора від СТД прописано 30 (!) театрів (не враховуючи дитячих). А у нас місцевий очільник СТД Федір Стригун більше 20 років тому підім’яв сцену Будинку Актора нашого СТД тільки під власний Театр Заньковецької. І позбавив наше театральне середовище таких можливостей. Сумно так підсумовувати, але Стригун залишає після себе направду випалене поле…
Я навіть впевнений – у театрі постійно буде конфліктна ситуація, поки театр не очолить знов Стригун, або поки з театру не піде пара Стригун-Литвиненко. Навіть якби у цьому звільнені актора не було складової помсти, – буча все одно піднялась би.
Якби, наприклад, у Львівському музеї Франка після зміни керівництва залишився б працювати його колишній багатолітній директор і обезживлювач Роман Горак (якимось заступником чи хранителем фондів) – зуб даю, ми б вже мали там конфлікт і протести про «вбивство традицій». (Як от і досі воює колишня директорка Галереї Мистецтв «спадкоємиця династії» Лариса Возницька із новим директором Тарасом Возняком). Ну не можуть, просто не можуть більш як 30-річно незмінні керівники тепер ужитися в нові ролі. Звичка керувати за 30 років в’їдається не те, що в мозок – в спинний мозок, в м’язову пам’ять. Мені навіть видається, не в останню чергу актори, які десятки років ні на які протести в театрі проти керівника не наважувались, тепер протестують – тому що мають дозвіл від колишнього все-ще-ніби-керівництва (хоч самі цього і не визнають). І чи не тому половина творчого складу з корифеями включно (які пройшли ще радянські репресії) до цих протестів, за якими надто сильно стирчить боротьба за владу – не приєднуються.
Чи має піти з театру Мацяк? Думаю – так, конфлікт зайшов вже надто далеко. Чи може залишатись в театрі Стригун і Литвиненко – ніт! В жодному разі. Навіть з поваги до колишніх заслуг, я переконаний – це загроза для стабільного існування театру. Вони не приймуть жодне нове керівництво, крім «прєємніка», а неприпустимо, щоб театр очолив хтось, хто продовжить «традиції Стригуна». «Традиції Стригуна» не дорівнюють «традиції театру Заньковецької», і куди вони тепер привели – я вже описав. Ще навіть бодай 5 років таких «традицій» – неприпустимі.
* * *
Отак пишеш це, і думаєш – а може ну його все к чорту? А може справді набагато краще обнулити, провести реорганізацію театру, набрати все з нуля – нових керівників у всі відділення, нових акторів – і хто зі старих пройде, той пройде?
«Тепер хто знає, як воно: руйнуй чи бережи»… «Це – наслідки закоханого самолюбованія»…
Тому що театр в такому стані може животіти ще довго, але це не повноцінне існування, та й хіба не заслуговує Львів на справді живий потужний театр, який не прикриває «традиціями» свою неспроможність, який працює у різних напрямах і стилістках, і то – на рівні? Як, наприклад, Бурґтеатр чи Комеді Франсез, які є реально театрами з найдавнішими традиціями і виразниками свого, національного, і рівно ж – європейські, сучасні, експериментальні. Так, владі звичайно, завжди набагато спокійніше і прийнятніше, коли є тихеньке болото, яке собі періодично видуває бульки, ніж коли щось твориться нове, шукає, пробує форми існування, притирається, ламається і створює багато шуму і мігрені, аж поки налагодить новий спосіб існування. А тут ще ж підніметься ще більший шквальний крик про те, що «вбивають театр, вбивають традиції»…. Але… «Але єдине знаю я: хто не живе – той не вмирає».
А взагалі – хто сказав, що в такій махіні має базуватись тільки одна театральна трупа, яка постійно вариться у власних соках і нічого крім себе не бажає бачити, час від часу видаючи якісь все сумнішого рівня творіння? Чому це не може бути театральним центром? Чому ця сцена не могла б бути реорганізована у щось на зразок відкритої сцени, як у Харкові чи у ще якісь новітні відкриті форми? А трупа Заньковецької була б там одним із колективів – але вже без цього самозакритого апломбу, а з усвідомленням необхідності рухатись і розвиватись, конкурувати за увагу глядача.
Так, все це, наразі, напівбожевільні ідеї. Але, я вважаю, що ситуацію стосовно цього театру необхідно обговорювати саме в цьому напрямку – не «Мацяк чи Стригун чи Кіргач». А про місце і роль цього театру, про його використовувані і невикористані можливості – і колективу, і майданчиків.
І про роль у конкурсах на посади керівників органів-власників – управлінь культури і міністерства.
І, безумовно, про вдосконалення і виправлення законодавчих правок Подоляк-Тарути-Княжицького-Матіос.
Нехай ця ситуація стане імпульсом для обговорення ширшого, ніж персоналії і хто кому що винен, а про те, який театр нам потрібен, про принципи і шляхи.
