Малий фейлєтон.
Приморозки — вони щось нагадують мені. Щось, що душу ворушить і в одну мить заставляє її линути в минувшину. На хвилину спомини оживлять її, а потім знов туман мертвоти огортає душу і гнете її, сіпає, ломить — —
З вершків дepев безлистих йшов якийсь несамовитий шум. То була похоронна пісня небіщикам за чотири роки. В її звуки вслухувалась мати без сина і жінка з дітьми без чоловіка. Гей, сумнож вони — сумно співали, як в похід йшли довгими рядами, кілька літ тому назад:
"Ой там в полі береза стояла
На березі зазуля кувала...*
А тепер з них десятий до дому вертався, щоби розказати своїм, як сусідів Іван вмирав на балканських зарінках, цей в альпійських горах, а той над Чорним морем. Німі, поневільні свідки чогось великого, страшного, ненаситного!
Була осінь тиха, погідна і ясна.
Аж ось повіяв зимний вітер із заходу стали брати приморозки. Серед хвилевої тишини почувся стріл...
"Ой у лузі червона калина похилилася." А як впав перший сніг гукнули гармати — — — — — — —
Як бачу я тепер кістяки з босими ногами на морозі, кров у мені ціпеніє.
[Вперед! 26.10.1919]
26.10.1919