Протестні рухи, що розквітають на планеті, мають спільні характеристики
Спочатку був Туніс, потім Чилі та Туреччина. Тепер Бразилія. Що мають спільного вуличні протести в таких різних країнах? Кілька аспектів… і всі несподівані.
1. Дрібні інциденти, які стають великими. У всіх випадках протести розпочалися з місцевих подій, які несподівано перетворюються на національний суспільний рух. У Тунісі усе почалося, коли молодий вуличний продавець фруктів більше не зміг витримувати зловживання представників влади і вчинив самоспалення. У Чилі причиною була оплата за навчання в університетах. В Туреччині – парк, а в Бразилії – ціна за проїзд в автобусах. На здивування самих маніфестантів – і урядів – ці конкретні скарги знайшли відгук у суспільстві і трансформувалися в загальні протести проти корупції, нерівності, високої вартості життя чи безчинства органів влади, які діють, не зважаючи на почуття громадян.
2. Уряди реагують погано. Жоден з урядів тих країн, де вибухнули ці протести, не був спроможний їх передбачити. До того ж спочатку вони не розуміли їх природи і не були готові дієво їм протистояти. Типовою реакцією було направити підрозділи по боротьбі з безпорядками на розгін маніфестацій. Деякі уряди на цьому не зупиняються і виводять на вулицю війська. Ексцеси поліції та військових ще більше погіршують ситуацію.
3. Протести не мають ні лідерів, ні командного ланцюга. Ці протести нечасто мають організовану структуру чи чітко визначених лідерів.
У масі протестуючих несподівано виділяються окремі постаті, і усі решта покладають на них функцію речників (або так їх ідентифікують журналісти). Проте ці рухи – спонтанно організовані при допомозі соціальних мереж чи текстових повідомлень – не мають ані формальних керівників, ані традиційної управлінської ієрархії.
4. Нема з ким вести переговори і нема кого ув’язнювати. Неформальна, спонтанна, колективна та хаотична природа цих протестів збиває владу з пантелику. З ким вести переговори? Кому йти на поступки, аби втихомирити гнів на вулицях? Як знати, чи здатні ті, хто виступають як лідери, представляти усіх решта та налагоджувати з ними взаємодію?
5. Неможливо спрогнозувати наслідки протестів. Жоден експерт не передбачив арабської весни. Ще напередодні їх раптового скинення Бен Алі, Каддафі чи Мубарак трактувалися аналітиками, розвідувальними службами та засобами масової інформації як недоторканні лідери, чиє подальше перебування при владі приймалося як данність. Наступного дня ті самі експерти пояснювали, чому падіння цих диктаторів було неминучим. Так само, як не знали, чому і коли починаються протести, не знатимуть, як і коли вони закінчаться і якими будуть їх результати. В деяких країнах вони не мали великих наслідків або ж їх результатом стали незначні реформи. В інших ці виступи повалили уряди. Останнє не є випадком Бразилії, Чилі чи Туреччини. Та нема сумніву, що політичний клімат цих країн вже не той, що був.
6. Економічне процвітання не гарантує стабільність. Головною несподіванкою цих вуличних протестів є те, що вони відбуваються в економічно успішних країнах. Економіка Тунісу була найкращою в Північній Африці. Чилі є світовим прикладом того, що розвиток можливий. За останні роки стало звичним називати Туреччину «економічним дивом». А Бразилія не лише витягла мільйони людей з бідності, але навіть здійснила подвиг зі зменшення їх нерівності. В усіх них нині є чисельніший, ніж будь-коли середній клас. Тоді чому вуличні протести замість святкувань? Відповідь є у книзі, яку американський політолог Семюел Гантінгтон опублікував у 1968 р. – «Політичний порядок в перехідних суспільствах». Його думка є такою: в суспільствах, які переживають швидкі змін, попит на державні послуги зростає швидше, аніж уряди спроможні його задовольнити. Це той розрив, який виводить людей на вулиці протестувати проти влади. І який спонукає до інших дуже виправданих протестів: астрономічна вартість вищої освіти в Чилі, авторитаризм Ердогана в Туреччині чи безкарність корупціонерів в Бразилії. Безперечно, у цих країнах протести стихнуть. Та це не означає, що їх причини зникнуть. Розрив Гантінгтона невигойний.
І цей розрив, який породжує політичну турбулентність, також можна перетворити на позитивну силу, яка сприятиме прогресу.
Автор: Мойсес Наім, венесуельський письменник, економіст і аналітик, асоційований експерт програми з міжнародної економіки Фонду Карнеґі за міжнародний мир
Moisés Naím
Turquía, Brasil y sus protestas: seis sorpresas
El País, 22.06.2013
Зреферувала Галина Грабовська