Конгрес культури, що відбувся у Львові, був перший за назвою, але не перший за спробами розглянути питання стратегій розвитку культури. Попередні роки у Львові вже відбувалися Конгреси культури східного партнерства, котрі мали доволі академічний формат, цього ж разу ставку зробили на набагато ширше міждисциплінарне діалогічне поле, що можна було простежити від місця організації і до блискучих модераторів та запрошених гостей.
Щодо місця, то, як на мене, його було обрано дуже вдало, але про це трохи згодом, а що ж до учасників, то в більшості слухачами спікерів були молоді культорологині. У якийсь момент навіть здалося, що я потрапила на конгрес українського жіноцтва, але такого, знаєте, модернішого, на чолі із Оксаною Забужко і Боґумілою Бердиховською. Та «хлоп’ячі» постаті Миколи Княжицького, Юрія Макарова чи Єжи Онуха природньо вирівняли загальну тенденцію.
Їдучи на Конгрес, я пригадувала собі, як 2016 року польське місто Вроцлав у рамках тодішнього номінування європейською столицею культури віддало Львову місяць святкувань для представлення нашого мистецтва і його творців, а також бачення культури загалом. Тож від львівського Конгресу я очікувала, мабуть, схожої атмосфери – зрештою, в організаторах були часто ті самі люди, як от Юлія Хомчин чи Лідія Савченко-Дуда.
Але з’ясувалося, що ця історія про інше. Насамперед тому, що вона не на експорт. Яскрава фестивальність поступилася місцем рефлексивній самозаглибленості, у фокусі котрої – внутрішні проблеми й травми трансформації. І це промовисто засвідчила мистецька складова Конгресу – трієнале сучасного образотворчого мистецтва «Український зріз».
«Український зріз» відбувався уже вчетверте, та саме в Україні – уперше. «Обряди переходу» – під такою назвою куратори проєкту Влодко Кауфман і Сергій Петлюк зібрали роботи сучасних українських художників і в тракті головної теми Конгресу «Перехід 1989», спробували дослідити транзит від старого, будьмо відверті – радянського, світу в омріяний світ свободи і достатку, умовно кажучи «Європи».
У яких комфортних закутках ми все ще продовжуємо відсиджуватися? Наскільки патологічний цей комфорт? Чого боїмося та в що віримо? Чи ритуали й обряди притлумлюють у нас страх перед змінами і як довго він іще утримається? Ці питання я ставила собі, блукаючи обшарпаними коридорами кам’яниці №42 на площі Ринок, де відбулося відкриття експозиції «Українського зрізу».
Як певна метафора екзистенційної хисткості у часи історичної турбулентності прочитувалося уже саме приміщення, у якому куратори розгорнули колективну виставку творів актуального мистецтва 17 незалежних авторів плюс учасників «Відкритої групи».
Вивільнена від якихось комунальних офісів, чий дизайн затаврований невищезною совдепівською естетикою, кам’яниця перебуває в настільки жахливому стані, що глядачам несамохіть доводиться долати виразне відчуття остраху, чи витримають кволі дерев’яні перекриття й сходи цієї будівлі всіх спраглих українського мистецтва. А таких зійшлося чимало. І це була не публіка салонних вернісажів, а той конгеніальний авторам глядач, у свідомості котрого і відбувається амбівалентний процес сприйняття твору і створення його змістового значення.
Хоча Конгрес оголошували для усіх «охочих», це було не зовсім так. Пересічному охочому, як відомо – «хліба й видовищ», тому відбір був досить конкретний: треба було засвідчити свою причетність до культури й мати досвід персональної практики в окресленій царині, тобто бути гравцем на цьому полі. Сама ж гра заповідалася «бісерною».
Дводенну конференцію з трьома тематичними блоками та вже згаданими мистецькими рефлексіями, присвятили 1989 року як точці «виходу» із минулого (алюзії до падіння Берлінського муру, розвалу Союзу тощо), зосередившись на роздумах про (р?)еволюцію української культури за ці 30 років.
Беззаперечно знаково було влаштувати захід у старій будівлі аеропорту, сприйняття якої за 30 років також трансформувалося: якщо тобі 40+, її можна відчути як особистий спогад про позитив комуністичного надбання, коли 30+, – як маленький аеропорт, звідки летілося кілька разів, а у 20+ ,– як старий (!) красивий будинок із скульптурами й фресками з давньо-минулого, яке відбулося до народження, себто ніяк не осягнутого й мнемонічно не фіксованого. Тому для всіх без винятку вікових категорій учасників Конгресу культури цьогорічні зустрічі у повітряних воротах стали викликом.
Аеропорт натякав: можливо ми очікуємо, що хтось прилетить і дасть нам відповіді/ключі/ідеї; чи, можливо, ми самі в черзі на «рейс» – летіти в світ зі своїми помислами? І тут, на Конгресі, здається відбулось те, чого прагнули організатори – створити аматорам/ремісникам/зубрам культури робочий майданчик для обміну думками про те, що з нами відбулося за 30 років, де ми тепер і як створювати наративи майбутнього.
Але більш-менш зрозуміло, як рефлексувати про культуру минулого, природньо фантазувати про те, яким буде культурне життя у майбутньому, проте бачити зріз у теперішньому виявилося таки завданням складним. Однак не безрезультатним, зважаючи на «сухий підсумок» розмірковувань про «Мінус завтра».
Майбутнє манить, але й лякає. В Україні є чималий відсоток людей, нетерплячих до власного майбутнього. Хтось із них апелює до влади і щоразу розчаровується, хтось – блукає від ворожбита до екстрасенса в надії, що ті озвучать бажану візію прийдешнього, та рідко задовольняються почутим. Так, перспектива не завжди може втішити, проте ми не маємо жодного іншого шансу, бо всі приречені на майбутнє.
На мій погляд митця, краще дивуватися, ніж пересвідчуватись. Натомість менеджери культури мусять тверезо оцінювати ситуацію і своїми висновками вказувати вектори руху/гри, щоб у майбутньому не довелося тільки дивуватися. Тож задум зібрати в одному місці передових інтелектуалів, щоб у дискусіях проговорити питання не тільки культурні, а й соціологічні чи антропологічні, виявився таки продуктивним.
Із перспективи часу вже відомо, чим став для Німеччини Перехід 1989 року, і поки що в нашому “теперішньому” складно побачити, чи не саме Майдан став справжнім поваленням нашого Муру, і чи не це стане відліком нашого реального Переходу. Багато чинників, зокрема поляризація суспільства чи то географічна, чи то політична, не можуть не впливати на майбутнє культури.
Коли Юрко Прохасько зачепив тему кліматичної ситуації і те, наскільки вона тепер впливає на культуру, стало зрозумілим, що це, без сумніву, один з основних трендів на найближчий добрий десяток років, як би й сумно від цього не було. Виявляється, що масштаби глобалізації стають не такими вже й далекими від кожної людини зокрема. Питання на кшталт чого в жодному разі не можна допустити, що має віджити, і чого я не хочу втратити в майбутньому, які Юрко Прохасько залишив аудиторії відкритими, є, властиво, і егоцентричними, і етноцентричними наративами майбутнього. Тож чи не варто замислитися над тим, чим є майбутнє для української культури і де в нім місце для кожного з нас?
З огляду на це, спостерігаю позитивну тенденцію: чимало вартісних митців за останній рік повернулося до Львова. Кажуть, що відчувають перспективу тут. Кажуть, що є потенціал. Кажуть, і навіть роблять! У мерії Львова запропонували оголосити 2020 роком культури і вділити на культурні заходи додатково 116 млн грн. Що ж, якщо так справді станеться, то чи таким чином наблизимося до того, щоб розбирати мури між Україною і світом? Хоча найважливішими мали би стати внутрішні зміни в головах українців: капітальні ремонти свідомості замість бутафорних «євро-ремонтів», коли після обряду переходу наснажена культура стане чимось звичайним, буденним, потрібним як чисте повітря для самоусвідомлення кожного без винятку. Я усім нам цього бажаю.