Цього тижня в Ужгороді стартує вже другий міжнародний фестиваль моновистав «Монологи над Ужем» – і це хороша нагода пригадати, що ж там було у першому.

 

Ну ок, добре, не так нагода, як привід. Бо свербіли мені руки написати про той фест відразу ще по приїзді з нього рік тому, але… Тут вилазять всякі етичні моменти: я їхав туди, як член колективу «Театр у кошику», а не гаразд якось виходить, коли один із учасників пише відгуки на виступи інших учасників, та ще й не уникаючи критики. І чи захочуть запросити знов такого учасника? Чи не буде відлякувати він інших? (Оно після того, як я написав про фест у Кам’янському  https://zbruc.eu/node/52963 , «Театр у кошику» перестали туди запрошувати). А писати про фестивалі, не згадуючи виступи учасників і уникаючи критичних моментів – сенс?

 

Отак, в ситуації, коли ти можеш підставити інших і сам собі не пан, я і облишив задум статті торік. Але зараз, коли я вже не є членом «Кошику», і не ризикую їх підставити, я нарешті можу дати собі волю і трохи відірватися – тим паче, що бажання написати по фест досі не пройшло. От і вперед.

 

 

Ужгород

 

Ужгород багато чим схожий до Львова: цікава архітектура, яскравий, оригінальний місцевий колорит, говірка, кухня… Все це, звісно, приваблює туристів і місто потрохи все більше перетворюється на туристичний центр.

 

З іншого боку – є  тут як мінімум три речі, які для Львова вже втрачені і, швидше за все, – з кінцями (принаймні дві з них):

Замок (не руїни, а цілий!);

Річка;

Невисотна забудова.

 

Замок і річка у місті – це ж вам не тільки  краєвиди. Це ж те, що впливає на формування жителів, думаю і на світосприйняття, і на характер, це – частина ідентичності. Про це можна писати окрему монографію, але, що особливо цікаве для мене, Замок – це ще й фантастична мистецька локація із безліччю можливостей. Саме звідси два роки тому і почався фестиваль моновистав: на запрошення головного редактора газети «Неділя» Михайла Носа тоді приїхала актриса «Театру у кошику» Лідія Данильчук з моновиставою «Річард після Річарда» за Шекспіровою хронікою «Річард ІІІ», – і зіграла її тут таки, у замковому підвалі, в дегустаційній залі, благо вистави цього театру мінімалістичні, мобільні й адаптуються до найрізноманітніших приміщень. Саме перегляд цієї вистави, на якій був присутній мер Ужгорода Богдан Андріїв (складно уявити, щоб наш пан мер прийшов на якусь таку мізерію, як моновистава та ще й не до суперрозкрученого медійного обличчя) – саме цей перегляд і наступне обговорення і стали поштовхом та аргументом для започаткування в місті над Ужем фестивалю моновистав.

 

Ну і потім, замок – це ж прекрасне місце для тих же шекспірівських постановок, тут з десяток майданчиків, які під це просто просяться мурами, арками, брамами, сходами і балкончиками. І я просто вірю, що рано чи пізно фестиваль цю локацію ще неодмінно задіє. (Того року таки трохи задіяв – там виступав румунський моноспекталіст Клаудіу Пінтікан, але його виставу ми переглянути не змогли, бо вже від’їжджали).

 

Забудова в Ужгороді, навіть у центральній частині рідко коли перевищує три поверхи. Тому місто справляє враження набагато більш спокійнішого і затишнішого за Львів (от не можу постійно не порівнювати), навіть чеська міжвоєнна забудова суб’єктивно видається мені якоюсь м’якшою, ніж наша польська. Хоча намічається і багато нових не конче стильних будівель на потребу дня – a la «готельний Трускавець» – і в перспективі це може бути значною проблемою.

 

Але наразі… от де у Львові ви можете побачити захід сонця, не здираючись на якусь гору чи дах? А в Ужгороді, можна милуватись, як сідає сонце (та ще й за ріку!), сидячи просто за столиками на хіднику центральної площі міста.

 

Щоправда, наплив туристів створює тут і проблеми, які нам у Львові вже надто добре знайомі: акцент на кулінарії, на пиві-винах, бограчах-банушах, словом – на жратві, може відіпхнути культуру на задній план; ризик кинутись в крайнощі «все для туристів», перетворюватись на туристичну обслугу, втрачаючи реальне автентичне осердя; ризик приваблювати контингент туристів, які приїжджають не на культурний продукт, а на гуляльно-об’їдальні розваги. Це проблеми, які в Ужгороді щойно намічаються, але раніше чи пізніше вони проявляться, – не львів’янам це розповідати.

 

Антидотом і противагою цьому може бути насамперед переакцентація на хороший культурний продукт. Але не безконечні концерти і виступи розкручених в телевізорі акторів і музикантів, ні, – це з тієї ж «гуляльної»  програми. А от живий театральний фестиваль – це може виявитись саме те, що треба цьому місту.

 

Театр – це рукотворність. Це не піддається тиражуванню, копіюванню, множенню у мільйонах примірників; жодний відеозапис, ніякий стрім не здатен передати реальне враження від живої вистави. В цьому слабкість, але й сила театру.

 

Колись, у час своєї юності –  наймасовіше мистецтво, його ж власна природа зараз перетворила на мистецтво індивідуальне, мистецтво для небагатьох. Кіно, телебачення – все це придатне для трансляції на мільйони і мільярди населення, для тиражування в необмеженій кількості копій. Ця доступність формує фантастичні можливості для творення спільного культурного поля і спільної ідентичності для величезних регіонів, держав і більше. Театр ніколи не охопить і сотої долі такої аудиторії. Але саме його непіддатність до копіювання сьогодні і є його цінністю: він унікальний, він не повторюється, його можна адекватно сприйняти тільки там, де він зараз є. І тому в театру зараз зовсім інша функція: театр – носій і творець специфіки і своєрідності місця, театри формують локальну, місцеву ідентичність, формують місце, місто. Сказати б, театр – це дух міста. В ідеалі. Тобто якщо театр – здоровий. З іншого боку, в здоровому місті – здоровий дух ))).

 

Так от, це все було про те, наскільки потрібен Ужгороду театральний фестиваль )). Додам ще тільки, що фестиваль саме моновистав, як найбільш своєрідного і камерного напряму театру, дуже пасує своєрідному і камерному Ужгороду.

 

Театри Ужгорода

 

В Ужгороді є два театри, збудовані з різницею у 80 років, які стоять майже навпроти по різні береги Ужа і «переглядаються» один з одним. Відповідно – і два театральні приміщення, в яких відбувався фестиваль: дуже хороше і дуже погане.

 

 

Дуже хороше – це стара театральна споруда 1908 року, в якій у 1921-26 рр. діяв театр закарпатської «Просвіти» під орудою Миколи Садовського, з 1946 – Закарпатський обласний муздрам. У другій половиніі 80-х  радвлада вирішила, либонь, що обласному театру не пасує таке невелике приміщення. У старе переселився ляльковий театр «Бавка», який живе тут і досі. А муздрамові в 1988 відгрохали мегаломанський проект, в найгірших традиціях «радянського футуризму» 80-х: до абсурду надлишково важкий, громіздкий, задавлюючий, щоб кожен, хто заходить сюди, не те, щоби облишив надію, але кожною клітиною відчув, що це ОФІЦІЙНИЙ державний заклад.

 

«Бавка» почувається доволі незле: влаштовує що два роки ще від 1990-го свій фестиваль «Інтерлялька», ганяє по пару вистав щодня, активно гастролює.

 

Гірше з муздрамом (який тепер – і це дуже класно з точки зору повернення видатних місцевих персоналій – має ім’я братів Шерегіїв, закарпатських театральних діячів, що починали ще з Садовським). Сезон тут стартує щойно з листопада, і вистав на місяць грається приблизно до десятка (здається, частіше тут виступають гастролери). Місцеві жартують, що можна жити у Києві і бути актором цього театру – треба всього кілька разів на місяць змотатись сюди відіграти у виставах. (Нас, львів’ян, таке не мало б надто дивувати, бо наш театр ім. Лесі Українки донедавна працював з подібною інтенсивністю – 5-8 зіграних вистав на місяць на обох сценах, часом доганяючись хіба лекціями і читками).

 

 

Важко сказати, чому так. «Бавці», можливо, у певному розумінні, легше: дітей водять в театр за руку, організовують культпоходи зі школи, тут легше забезпечити відвідуваність. Натомість дорослого глядача за руку не приведеш, в культпохід його організувати набагато важче. А Ужгород – найменший обласний центр України, населення всього трохи більше 100 тис., восьма частина Львова. Як тут регулярно заповнювати зал (більше схожий на концертний) на 760 місць – майже стільки ж, скільки у нашому найбільшому театрі Заньковецької?

 

Театр намагається шукати для себе нові шляхи, обживати здоровенні ангари фойє інсталяціями, виставками робіт головної художниці театру Емм Зайцевої, експозиціями музею театру. Відкриває камерну сцену, яка теж виходить досить незручною (з надмірною шириною, яка наче передбачає набагато глибший, некамерний  зал), на якій місце дії доводиться концентрувати світлом. Але суттєво активізувати діяльність, наскільки можу судити, не виходить. Можливо, справа не тільки в невеликій кількості населення, може просто бракує якогось пазла в культурному житті міста, який дозволив би оживити цю комунікацію. Не берусь робити «глибокі висновки» наскоком. Але не можу позбутись враження, що вагома складова такої ситуації – «прокляття» гігантоманської мавзолейної радянської будівлі.

 

Можливо цей фестиваль і зможе стати тим пазлом, якого бракує, і який зніме це «прокляття». Принаймні на всі вистави фестивалю квитки були розкуплені, а зали –  повні.

 

Ага, і ще! Є в Ужгороді ще одне місце (крім згаданого Замку), яке має великий театральний потенціал – винні льохи «Совине гніздо», колишня пивоварня. Це розчудесне приміщення з чистими лініями стін, долівки і арок, в якому за милу душу можна проводити лекції, презентації, кінопокази, воркшопи, майстеркласи, камерні концерти і – обов’язково! – камерні вистави. Тим паче, що театральна традиція тут є – саме на цьому місці при готелі «Совине гніздо» Ізидора Гуттманна з 1889 року діяла літня театральна сцена, яка й була основною сценою Ужгорода до пожежі 1903 року. І аж по тому міська управа і вирішила збудувати той театр, в якому зараз «Бавка».

 

 

 

Тому  – вірю всією душею: співпраця фестивалю з цією локацією – лише питання часу. Взагалі, прекрасно було б, якби фестиваль відбувався у чотирьох точках – обох театрах, Замку і «Совиному гнізді», тоді він став б тотальним, охопивши основну центральну частину міста.

 

Мрії, звичайно, але… вай нот?

 

Фестиваль

 

Перш за все, не можна не згадати практично перфектну організаційну частину фестивалю: направду, все працювало так чітко і злагоджено, ніби це не перша спроба, а давно налагоджений механізм. Важливо також, що орагнізатори запрошуюь учасників не лише на день виступу – і «дякую-допобачення», а на весь час тривання.  Це дає можливість не тільки ужгородцям набратись нового культурного досвіду, а й артистам подивитись, хто ж там що робить у нас і по закордонах, прицінитися, щось дізнатися, порівняти, познайомитися, налагодити контакти, надихнутись-наінспіруватись, а може навіть і чогось навчитись. Таку можливість дають, насправді, небагато українських театральних фестивалів.

 

Ще хотів відзначити стильний дизайн афіш тогорічного фестивалю – яскравий і одночасно мінімалістичний і чистий, він справляв враження стильного і сучасного. Цьогорічна афіша, на жаль, втратила в чистоті і стильності, - а шкода, як на мене, кращим варіантом було б залишити первісний принцип дизайну. Не дуже зрозумілим  для мене, як львів’янина, є і лого фестивалю. Вже потім я наґуґлив, що в ньому використано відому ужгородську малу скульптуру ліхтарника («дяді Колі»). Але який це має стосунок до театру і що саме цей логотип означує… я так для себе і не зрозумів. Але важливо не це, а сама стилістика логотипу, навіть шрифту – чому саме такий шрифт? До якого стилю, якого часу він відсилає? Мені особисто він дуже нагадав лого нашого ТЮГу кінця 80-х – 90-х років і дуже суперечив стилістиці решти афіші – так, наче їх дуже різні дизайнери робили, які посварились і не спілкувались в ході роботи.

 

Ну, але це я придираюсь, важливо ж не це, а вистави. Гоу.

 

Вистави

«Жертва»
за спогадами Пйотра Возняка

(Театр Т1, Люблін, Польща)

Актор – Матеуш Новак

Режисер – Станіслав Мадзевський

 

 

Це, напевно, найяскравіше враження від вистав на фесті. До краю мінімалістична постановка, у якій актор дослівно не ступаючи і кроку з місця (ноги у справжній землі), не відпускає увагу і на секунду. Скрупульозно пробудоване мовлення, ритм кожного епізоду, інтонація кожної фрази. Мінімум освітлення теж був у плюс – не засвічувалась ширина згаданої вище камерної сцени, на якій гралась ця вистава, концентрувались увага і простір. Єдиний візуальний ефект-несподіванка – банальний і одночасно зворушливий килимок з оленями, який бачимо, коли актор розчахує плащ. Важка тема репресій сталінських часів у Польщі в цій мінімалістичності не втрачає напруги, але уникає впадання в емоційне істеричне нагнітання. Концентрована метафоричність і знаковість, скупість і відточеність подразників, яких чим менше – тим сильніша їхня дія, мінімальність засобів при максимальності впливу.

 

«Макбет»

за Вільямом Шекспіром

(Teatr Kontra, м. Спішська Нова Весь, Словаччина)

Актор – Петер Чіжмар

Сценарій та режисура – Клаудіна Рожин

 

 

Зведена до протагоніста трагедія Шекспіра. Макбет серед чорних пластикових кульків із мотлохом-сміттям видобуває із цього звалища різноманітні предмети – спогади? бажання? ілюзії? – намагаючись із цим всім розібратись, проте приречений залишатись на смітнику.

 

Як і попередня – чітка, вибудувана робота. Проте суттєвий недолік – одноманітність темпу. Як би не мінявся ритм, темп залишається однаковим – все бігом, все похапцем, у поспіху, без наростань і спадів, навіть паузи, і ті не міняють темп, а виглядають теж поспішними. Тому виникає відчуття зіжмаканості самої дії, пунктирності, відсутності конкретних акцентів і перепадів, за які можна було б зачепитись глядачеві. Можливо тому, вистава пролетіла повз мене, не зачепивши.

 

«Едіт Піаф»

(Театр ім. Юрія Дрогобича, м. Дрогобич, Україна)

Актриса, постановник та автор тексту – Олена Дудич

 

 

Вистава бере перш за все, звичайно, карколомною і драматичною історією надзвичайно яскравої особистості. А також самою актрисою. Щодо вибудуваності, то, як на мене, постановці бракує ходу, стилістичного стрижня, рішення, на яке нанизувалась би естетика кожного епізоду і всієї вистави. Проте переконує актриса, природа якої виявилась дуже підхожою до матеріалу чи, вірніше, яку вона змогла доречно обіграти і пристосувати – хриплість голосу замість все ж таки дзвінкого вокалу , справляла враження піафівської рвучкості і різкості. А крім того на сцені вигідно проявилась і укрупнилась хлопчакуватість-«ґарсонство» виконавиці, яке вона вдало змогла використати для образу, творячи його кількома штрихами характеру, як знаками, не намагаючись досягти максимальної схожості, і в підсумку – переконливо. Візуально теж не пішла шляхом уподібнення, знов таки, лише маленька чорна сукня – як знак. І цього виявилось, зрештою, досить для емоційного впливу і передачі історії.

 

«Тринадцята жінка»

Теодозія Зарівна

(Театр ім. Марії Заньковецької, м. Львів, Україна)

Актриса – Наталія Лань

Режисер – Алла Бабенко

 

 

Перший рух актриси на сцені, перші звуки голосу, – і зразу ж перша відрухова думка-враження: «Господи, чи ж дивляться коли заньківчани якісь вистави, крім своїх?!» Моновистава – це ж можливість проявитись по-новому, нагода показати те, що досі не було реалізовано. А тут враження такої непровітрюваності і відсутності отого «по-новому», такий суцільний потік баченого і чутого у кожній виставі заньківчан у кожного актора/актриси. Навіть не хочеться казати про «заньківчанські штампи», бо саме це словосполучення стало штампом і трюїзмом, ну але ж… І симпатична ж актриса, і прикро ж це писати, але – щоб грати моно, просто необхідний різноманітний досвід, необхідно з себе видобувати те, що нереалізоване, те що прагне реалізації (зрештою, це стосується, якщо по-чесному, будь-якого твору, просто в моно – все як під мікроскопом).

 

Для мене все у цій виставі було непорозумінням. Дивна п’єса Зарівної про вигадані любовні стосунки між Хемінгуеєм і Дітріх. Для чого такий цікавий приклад нетривіального зв’язку двох харизматичних особистостей впихати в  заїжджений конвеєр любовної історії не найоригінальнішого сюжету? Що це за мелодраматична потреба все зводити лише до любовної любові, весь здоровенний спектр можливих стосунків між людьми і між чоловіком і жінкою впихати в амурний шаблон надуманого кохання, до того ж обов’язково нерозділеного?

 

Цей притягнутий за вуха у п’єсі мелодраматизм, емоційна актриса, в природі якої грати на переживаннях, доводить до крайнощів: сльози ллються від першого епізоду до останнього і особисто мене добряче втомлюють. Ніщо не знецінюється на сцені так швидко, як сльози. Сльози мусять використовуватись по мінімуму, а якщо можливо – краще без, бо плакати треба тільки там, де треба, а не там, де хочеться. Не вірите мені – послухайте Соломію Крушельницьку: «Актор, що плаче на сцені справжніми сльозами, не може здобути собі у публіки нічого, крім здивування».

 

Аналогічно з візуальним рядом – задник з намальованим портретом Марлен хибує приблизністю. Та й при викривленні тканини, викривлюється і лице Дітріх – чи не простіше і краще використати друк фото або проекцію, як було у тій же «Піаф»? Костюм актриси ніяк не перегукується, не відсилає і не обігрує жоден із образів знаменитої німкені, – напевно, це недолік відсутності компетентного художника з костюму.

 

Між іншим, «Тринадцята жінка» цієї весни отримала нагороду як «Найкраща вистава камерної сцени» у Львові від новозаснованої премії «Тріумф. Театр. Львів» львівського відділення СТД. І це свідчить не про рівень вистави, а про рівень премії і місцевого СТД.

 

Мені справді шкода це все писати, але – це важливо хоча б на той випадок, якщо актриса продовжить свої спроби в моно і зможе врахувати те, що не вдалось за першою спробою.

 

А поки, головний тут здобуток – сміливість актриси взятись за цю працю, піти на ризик освоєння нової території. І це, я вважаю, направду варте поваги.

 

«Стара пані висиджує»

Тадеуш Ружевич

(«Театр у кошику», м. Львів, Україна)

Актриса – Лідія Данильчук

Режисер – Ірина Волицька

 

 

Єдина вистава з України, яка була абсолютно співмірна з зарубіжними і нічим їм не поступалась за рівнем осмислення, пропрацьованості і естетикою. Знаю, за такі слова мене можна звинуватити в заангажованості, але перспектива звинувачень – не причина не висловлювати своєї реальної думки.

 

В Україні, переважно, моновистави розуміють, як розповіді – от людина щось собі там згадує і по ходу оповіді ілюструє. Тому й моноп’єсами стають у нас найчастіше біографії. А що моновиставами на наших теренах займаються в більшості жінки, то – жіночі біографії. Тому маємо в оптових кількостях історії перш за все запаморочливих пристрастей-кохань, розповідей глядачам типу «а він прийшов», «а я йому сказала», підкріплених екзальтованими помахами рук і, час від часу, деякою зміною деталей гардеробу – знов-таки для ілюстрації.

 

Тому моновистави у нас – це частіше моно-розповіді (часто з відтінком естрадності), ніж моно-дії. (Як там у Арістотеля – «відтворення не розповіддю, а дією»). Може, саме тому дехто вважає (часто від Богдана Козака доводилось чути), що моновистави – не театр. Ніфіга. Театр. Це доводять «Монологи над Ужем», і це доводить «Театр у кошику».

 

У «Кошиків» кожна мізансцена, кожна інтонація, рух – це не ілюстрація, це концентрована метафора, знак і посилання у складній, за перепрошенням, семіотичній системі сценічного тривання, за кожним із них – більше, ніж ми бачимо; це ціла система перехресних посилань всередині вистави і назовні. Це поле значень, алюзій, конотацій, трактувань, асоціацій, емоційних відсилок і т.д. І це не розповіді, не віддзеркалення минулих подій – події виникають перед нами у режимі реального (але театрального) часу.

 

Цього разу – це абсурдистська п’єса 50-річної давнини, очищена тут цілком від такого характерного для даного напряму смакування чорнухи і антиестетизму, навіть більше – Стара Пані підкреслено естетизована. А у чорнусі нема жодної потреби – трагізм і абсурдність тут не абстрактно-умоглядні, а конкретні речі, названі своїми іменами – про війну, про загиблих і скалічілих, про тих, хто воліє не помічати війни, про весь абсурд, який завжди війну супроводжує, і про той, який виникає саме зараз, саме у нас. І вся абсурдна химерність і щосекундна мінливість Старої пані – це її відповідь наскрізь гібридному світу, з яким вона вміє грати за його правилами, але й зберігає здатність на Вчинок – відмовитись від цієї гри, відкинути ці правила, залишаючись в осерді нерозщепленою і не гібридною.

 

«Я – Микола Гумільов!»

(Тбіліський російський драматичний театр ім. Олександра Грибоєдова)

Актор – Іване Курасбедіані

Автор та режисер – Левон Узунян

 

 

Вистава театру з Грузії, попри, здавалось би, очевидно харизматичного актора і гігавати енергії, які він вергав, пройшла по нулях, – і це ще питання чому. Була і деяка затисненість виконавця, і постановка віддавала декларативністю, і сама п’єса виглядала досить надуманою у всіх цих переплетеннях друга-ката – хто кому Гумільов, хто кому друг, хто кому кат, і чому, і як це перетікає одне в одне і т.д. Здається і сам актор у все це до решти так і не зміг повірити. Але ще з іншого боку… «І це грузинський театр?» – казала одна знайома по виставі (не з «Театру у кошику»). – «А де ж грузинський темперамент? Таке враження, що вони там всі затиснені і задавлені авторитетом і барськістю свого керівника. А задавлений актор не може бути моноспекталістом». Це слова, з якими я цілком можу погодитись, шкода – не мої.

 

І тут з цим учасником виникає ще одна проблема, яка потребує бути названою, хоч і має значний потенціал срачопідйомності.

 

Як ми мали нагоду побачити на фестивалі, театр Грибоєдова – це грузинський відповідник нашого Київського театру російської драми ім. Лесі Українки, сиріч культурний агент русского мира, його гібридна soft power. Згаданий вище керівник театру, який приїхав з ним – гендиректор Ніколай Свєнтіцкій, на всіх зустрічах і застіллях розводився про тісний зв’язок Росії і Грузії, Росії і України, хвалився виданнями, які висвітлюють діяльність російських культурних постатей у Грузії і розпачав, що в Україні такого не видається, що замало чомусь зараз у нас приділяється уваги російській культурі, – словом, при кожній нагоді штовхав тему «Росія – центр» і «мишебратья». Взагалі ця тема про «культура внєпалітікі» потребує вкотре окремої розмови, відчуваю. Але ок, з їх позицією зрозумілою. Проте виникає питання – чому був відібраний саме цей учасник?

 

Я, грішний, зізнаюсь: абсолютно незнайомий з грузинською поезією і жодного грузинського поета, крім Руставелі, не знаю. З Гумільовим я таки трохи знайомий – живучи в колишній російській колонії ти постійно стикаєшся повсюди із російською культурою – на відміну від культури інших сусідів. Так чому ж до нас запрошують грузинів, які ще раз хочуть нам розказати про російську культуру, а не про своїх же поетів, таких маловідомих у нас, про яких ніхто ж краще за самих грузинів не розкаже?

 

Цього року театр Грибоєдова знову запрошено, і моновистава його присвячена звичайно ж не грузинському діячеві, а Вертинському. А з Білорусі із Могильова приїжджає учасник з моновиставою про Андрєя Міронова.

От, чесне слово, це якось і сумно, і карикатурно, і сміх, і гріх: збираються три колишні російські колонії (як в поганому анекдоті «зустрічаєються грузин, білорус і українець») для культурного обміну, і не знаходять чим краще обмінятись, як культурою свого колонізатора, який і зараз агресивно намагається їх всіх підім’яти і колонізувати – кого з меншим успіхом, а кого дуже навіть…

А коли ж нарешті грузини нам будуть розказувати про грузинів, білоруси – про білорусів?? Хто ж це зробить, як не вони?!

 

Отак от, на одному фестивалі – і SOS гібридної війни, і – гібридне «мишебратья».

 

Звичайно, можна собі лише уявити, яка важка справа організація фестивалю, та ще й міжнародного: яку це передбачає масу домовленостей, обмінів і компромісів. Але питання межі компромісів часом постає дуже гостро. На мою думку, це  той випадок.

 

*    *    *

 

Усі висловлені зауваги (може скластись враження, що їх більше, ніж плюсів, та це не так, просто їх пояснювати треба довше) – усі ці зауваги – це не оцінка добре/погано. Цей фестиваль, як я наголошував від початку – це безумовно дуже добре. Це просто можливості для вдосконалення і попередження можливих недоліків на майбутнє, як це бачиться мені.

Фестиваль же щойно формується і ще на роздоріжжі. Він, як я казав, може зіграти дуже вагому роль у формуванні культурного життя і загалом духу Ужгорода, і навіть вектора його розвитку. Але для того повинен сам визначитись зі своїм вектором. Якість і адекватність контенту є тут вирішальним чинником.

Чого і бажаю фестивалю надалі. З любов’ю і повагою, і побажаннями довгих-довгих років.

 

Тарас Федорчак

Фото: із сайту фестивалю "Монологи над Ужем" Анастасії Канарської