Серед теоретиків державного права поширена, на наш погляд, перестаріла думка, неначеб то народ, котрого історична доля позбавила національної феодальної аристократії і буржуазії, не має підстав для насадження національної державности. І ось теоретики державного права поділили народи на історичні і неісторичні. Історичні — це ті, котрі мають свою феодальну аристократію і буржуазію і тим самим мають право на національну державність, неісторичні — це ті, що їх не мають і також не мають права на національно-державне самовизначення.
Навіть перші теоретики наукового соціялізму, Маркс і Енгельс, схилялись до тої думки. І ось ми бачимо, що ті два письменники були прихильниками відбудовання Польщі, добачуючи в польських повстаннях елєменти поступу, але поборювали Чехів і Українців, в виступах яких вони добачували елєменти реакції. Що правда, всесвітня реакція, яка настала в Европі після весни народів 1848 року; використала відродженський романтичний рух поневолених націй, і саме цей факт, що поневолені нації стали мимовільно знаряддям реакції, стягнув на них строгий засуд смерти з боку інтернаціонального соціялізму.
Одначе коли дивитись на історію людства не з вузько-европейського, але всесвітнього становища, доґмат, що там, де нема аристократії і буржуазії, не має підстав для державности, сам собою упадає. З'єдинені Держави Північної Америки поставила не американська аристократія або буржуазія, але поставив їх американський фермер, потомок чи то добровільного еміґранта, чи то примусово депортованого злочинця. І таких прикладів творення нових кольоніяльних держав маємо дуже багато поза европейським суходолом. Але й в Европі ми бачимо вже від початку 19. століття процес творення нових держав на розвалинах старих. Найскорше повстала грецька держава, хоч самі Греки вже дуже давно стратили свою державну незалежність і тим самим стратили також і свою аристократію, котра пішла на услуги Турків. Пізніше визволилися Серби й Болгари, серед котрих денаціоналізація вищих верств народа пішла ще глибше, як у Греків. Показалося, що неісторичні народи стають в данім моменті свойого розвою знову історичними в тім розумінню, що творять нові національні держави. І в тім історичнім процесі творення нових держав показується, що підставою національної державности не є присутність буржуазії і февдальної аристократії, але присутність національної інтеліґенції й незденаціоналізованого демосу. І чим більше демос виділить із себе національної інтеліґенції, тим скорше він визволиться з під чужого панування.
Звичайно визволення таке не відбувається легко. Народові, що визволюється, приходиться побороти не тільки свойого внутрішнього ворога, свою зденаціоналізовану аристократію і буржуазію, але також усунути ті моральні пересуди, які засіли в психольоґії навіть всесвітньої демократії, пересуди, суґґеровані її аристократично-буржуазною державною думкою.
Це ми бачимо особливо на тих труднощах, з якими бореться ідея української державности. Що нас, як державу з соціялістичним урядом, не хотіли визнати буржуазні уряди Антанти, це цілком ясне і зрозуміле, одначе факт, що навіть серед інтернаціонального соціялізму нам приходилось з великими труднощами пробивати шлях до визнання нашого права на державно-національне самовизначення, дає свідоцтво того, що навіть серед світової соціялістичної інтеліґенції неясно здають собі справу з того, хто властиво є підставою модерної державности, і що серед тої-ж інтеліґенції ще до недавна панували сумніви, чи можлива держава без національної аристократії і буржуазії.
Найбільшими нашими ворогами в нашім визвольнім поході являлися і являються соціялїсти тих націй, які над нами панували і які не стратили ще досі претензій на панування над нами. Показується, що панування одного народа над другим деморалізує навіть соціялістичну інтеліґенцію пануючого народа, заганяючи її мимо її волі в табор реакції і роблячи з неї прислужників буржуазії і капіталізму. Показується, що одиноким нездеморалізованим являється демос і пролєтаріят неісторичних т. є. поневолених націй, показується дальше, що присутність національної феодальної аристократії не є, як досі думано, підставою новітньої національної державности, але власне перешкодою для створення демократичної державности у пануючих народів. Врешті показується, що тільки тоді буде можливість влаштувати державне життя на нових демократичних підставах, коли зліквідується національну аристократію і буржуазію, соціяльні кляси, котрі не працюють, але паразитують на національнім орґанізмі. Найклясичніщий приклад такого паразитування уявляє із себе Польща і Великоросія. Немає мабуть нігде на світі такої здеморалізованої довгим паразитизмом аристократії і її прихвостнів, як саме польська і великоросійська. Опріч мистецтва і літератури, яка впрочім не зачіпила мас, ця аристократія не дала свойому народові нічого. Будучи до глибини душі еґоїстичною, польська і російська аристократія не допустили до того, щоби за допомогою шкіл піднісся рівень освіти серед мас. Її панування зіпхнуло східньо-европейський демос в безпросвітну тьму, і горе було-би Европі, і не тільки Европі, але цілому світові, якби поборола монархічна польська й московська реакція. Таке запанування реакції на сході було-би тормазом для загально-людської культури.
Перш за все східньо-европейська реакція зліквідувала би Українську Народню Республіку, бо українська державна ідея не вміщується в рямцях державно-політичного думання реакції.
Має це звичайно свої історичні причини. Південний схід Европи був до 17. століття "диким, нескольонізованим полем", місцем, де кипіла зажерлива боротьба українських кольонізаторів з пастушими народами з Турками і Татарами. Україна мала свій "wild ost", так само як Америка свій "wild west". За плечима цих українських "cow-bоу'їв" могла меньше більше спокійно працювати людність на старих українських західніх землях. Одначе ця людність була за слаба, щоби скинути із себе чужоземне польське ярмо, і тому ця людність мусіла підлягати польському оліґархічному праву, котре було вигідне для української аристократії, але дуже тяжке і драконівське для українського демосу: міщанства і селянства. І ось ми бачимо, що за плечима українських "соw-bоу'їв", запорожців-козаків, йде процес денаціоналізації української аристократії, котра, прийнявши за своє польське державне оліґархічне право, приймає також і польську культуру, паразитує на українськім народнім орґанізмі. Тимчасом на протязі 16. і 17. століття українська кольонізація посувається, що раз то дальше на південний схід поза Дніпро аж до Донецького Кряжу. Але разом з тим, як український кольонізатор здобував при допомозі плуга і меча нові землі і ставав на них твердою ногою, приходило вже на готове польське державне оліґархічне право, яке не могло подобатись войовничим і енерґічним, привикшим до свободи українським кольоністам. І ось між державною демократичною ідеєю, яку репрезентували українські південно-східні кольоністи, українські козаки, і між польським державним правом мусіло прийти до ґрандіозного конфлікту: до Хмельниччини і Гайдамаччини. Хмельниччина і Гайдамаччина — це ніщо инше, як тільки спроби ліквідації польської й української зденаціоназованої аристократії, спроба, яка вдалась тільки на половину. І знову витворився на Україні побіч козацько-селянського клясу кляс козацької великоземельної старшини, національної що правда до того часу, поки істнувала Гетьманщина в персональній унії з Московщиною, котра одначе зденаціоналізувалась, як тільки після полтавської катастрофи зліквідовано Гетьманщину і насаджено на Україні московське автократичне дер жавне право. Українська нація два рази на протязі своєї історії тратила свої вищі кляси, і це дає нам доказ того, що на Україні не можливе створення инакшої державности, як демократичної, так само, як неможливим це було в Північній Америці, яку скольонізували анґлійські "cow-boy’i."
З цих міркувань ясно виходить, що з себе уявляє український національний тип. Не є це тип старої засиділої вже кольонізації, але тип молодої, подібної до американської. Тяжка історична доля, вічна боротьба з номадами, витворила дуже сильний і енерґічний тип українського кольонізатора, котрий не позволяє над собою запанувати політично. Може дехто закине: атже-ж панувала майже півтора століття Росія. Одначе це діялось до того часу, поки не була скінчена кольонізація південно-східньої Европи. Український народ толєрував до того часу царську неволю, поки не скольонізував всіх земель південно-східньої Европи, поки московська державна орґанізація захищала українського кольонізатора перед номадами. Велика Росія сповнила своє історичне завдання. Вона разом з Україною усунула Турків і Татар з північного побережжа Чорного моря. З хвилею, як це сталось, "єдина і неділима" вже не потрібна. З цею хвилею вона віджила свій вік. Український народ вже не потрібує Росії, як державної орґанізації, і здобувши при допомозі своєї дужої кольонізаторської діяльности величезну національну територію і розмноживши свою людність до висоти 50 міліонів, став державно зрілим. Що це так, доказує нечувана скорість, з якою українська нація зорґанізувалась і проголосила через свій орґан, Центральну Раду, акти державно-політичної ваги: універсали.
Та українська державність має, опріч труднощів зовнішніх, побороти також труднощі внутрішні. Річ в тім, що вслід за кольонізаторським українським плугом посувались, так як за польських часів, прислужники й аґенти московської оліґархії. Вони старались зденаціоналізувати український демос, що їм не удалось, але зденаціоналізували тільки знова таки великих земельних власників, молоду українську буржуазію, частину трудової інтеліґенції і фабричного мійського пролєтаріяту. Та коли трудова інтеліґенція, українська з походження, й український фабричний пролєтаріят почали дуже скоро дерусифікуватись і українізуватись, розуміючи добре, що українська державна ідея — це ідея демократична і революційна par ехсеllenсе, то не могла з природи річи з'українізуватись і здерусифікуватись також українська територіяльна буржуазія і великовласницька аристократія. І ось тому ця буржуазія і аристократія скорше толєрує большевизм, хоч він крайній лівий, ані ж мала би допустити, щоби утвердилась українська демократична державність. Вона рахує так: чужинецький большевизм сповнить одно завдання, т. є. заховає Україну для Московщини, де скорше чи пізніще мусить дійти до реакції. Коли-ж утрівалиться українська демократична державність, то в ній не буде місця для зденаціоналізованої буржуазії і земельної аристократії. І тепер ми знову бачимо, що ця зденаціоналізована аристократія і буржуазія після уступлення большевиків, русифікаторську політику яких вона на Україні підпірала, тепер звертає свої очі в бік Денікіна, щоби він її рятував перед демократичним українством.
Це прекрасно розуміє українська трудова інтеліґенція. У пануючих народів так феодальна аристократія, як і буржуазія не противиться самій національно-державній ідеї, сподіваючись, що їй удасться влити в національну державність свій соціяльно-політичиий зміст. І тому там, де істнує національна буржуазія і аристократія, приходить до так зв. коаліційних кабінетів, що тільки утруднює і тормозить роботу соціялістів. На Україні коаліційний кабінет в европейськім розумінню слова не має реальних підстав для істнування, бо теріторіяльно-українська буржуазія і аристократія ворожа українській державній ідеї, поклоняючись або перед польським оліґархізмом або перед московським автократізмом.
Також не можливо, щоби на Україні міг бути парлямент в европейськім розумінню того слова. Деклярація Директорії, після вступлення її військ до Київа в грудні м. р., установляє цілком нові прінціпи демократичної державности. Вона стверджує, що чужоземна і зденаціоналізована буржуазія й аристократія є ворогом українського народа, і дає право на репрезентацію тільки представникам трудового народа, т. є. селянства, робітництва й трудової інтеліґенції. Представники буржуазії і аристократії повинні бути позбавлені політичних прав, бо як би їх допустити до українського парляменту, то вони б звернули цілу свою діяльність в тім напрямі, щоби позбавити політичних прав цілий український народ. Позбавлення політичних прав української теріторіяльної буржуазії і аристократії не є отже актом насилля, несправедливости, навіть не актом пімсти за злочини, які поповнили ці кляси на українськім народі, а радше є актом національної самооборони перед чужинецькою неволею.
Коли з'аналізувати прінціпи, на яких спірається згадана деклярація Директорії, то дасться сконстатувати, що ця деклярація являється новим словом, досі ніким не сказаним, в державнім праві.
Большевицькі і буржуазні державники дивляться на державу як на предмет насильної експльоатації. Большевики кажуть, що досї державу експльоатувала буржуазія, від тепер повинен її експльоатувати пролєтаріят, до того переважно фабричний. Коли дійсно держава є нічим иншим, як предметом насильної експльоатації, а державна влада — її знаряддям, то диктатура пролєтаріяту має своє оправдання. Колиж на державу дивитись так, як дивиться деклярація Директорії, т. є. як на спілку працюючих з метою експльоатації природніх багацтв країни, то для диктатури пролєтаріяту не має місця, а є місце для співробітницва всіх працюючих.
Диктатура пролєтаріяту так само як і всякі "коаліції" загострюють тільки боротьбу клясів, бо вони зберігають клясові привілєґії, в першим випадку класову привілєґію фабричного пролєтаріяту, в другому буржуазії. Співробітництво всіх працюючих і надання політичних прав тільки працюючим, — духово чи фізично однаково — усуває клясові привілєгії і клясову боротьбу і наближує нас до соціялістичного ладу.
В такій соціялістичній державі народ зливається з державною владою в одну дуже ціпку хемічну злуку, в якій не розпізнаєш, де починається влада, а де кінчається "підданий". Всі виконують владу, бо всі працюють.
Так отже помилялись ті, котрі казали, що народ, позбавлений буржуазії і аристократії, не має підстав для національної державности. Раз є національний демос, то є також підстава для національної державности. Україна має демос дуже активний і енерґійний, який в нечувано скорім темпі виділяє із себе трудову інтеліґенцію, отже вона може цілком спокійно глядіти в своє майбутнє.
Такого демосу ніхто не в силі поневолити і він разом з трудовою інтеліґенцією є підставою української державности.
Воля