Ціна правди

Альберто Савініо у своїй "Новій енциклопедії" цитує спогади перського шаха, який 1890 року наважився на досить тривалу подорож Європою: "У Франції я відвідав колишню імператрицю французів. Вона стара і потворна, але я їй цього не сказав: навіщо мені було завдавати їй болю? У Берліні я пішов до опери разом зі своїми вельможами та міністрами. На сцені був король і якась жінка, яка безперестанку співала. Наприкінці її поклали на стос і спалили живцем. Мені, моїм вельможам і міністрам це розв'язання справило справжню радість".

Італійський письменник згадує цей випадок у статті "Реальність (та ілюзія)" як найочевидніший приклад того, наскільки реальною може видатися художня умовність, втілена в чужій культурі, людині, яка існує у світі, побудованому геть за іншими правилами. Це також зайве свідчення на користь хисткости категорії "загальнолюдські цінності": комусь наприкінці ХІХ століття спало на думку, що в берлінському "Opernhaus" на виставі "Валькірії" Ріхарда Ваґнера могли по-справжньому когось спалити, а отой "король", який перебував на сцені, геть не умовний, а цілком реальний – як реальне покарання прикрої жінки, що отримала по заслугах за свій набридливий спів.

Років із десять тому я написав у Livejournal жартівливу історію, мовляв, гуляю я зі своїм  собакою в лісі, аж тут вона мені й каже… Далі я навів діялог, що нібито відбувся між нами. У ньому мій собака, на досить пристойному рівні підтримуючи світську розмову, висловив кілька парадоксальних суджень. І не було б нічого особливого в цьому жарті, якби в коментарі не прийшла людина й цілком серйозно не почала виправляти сказане собакою у стилі: "Тут неточність, насправді все не так, а треба отак і отак". Кудись на задній план відійшла умовність, натомість справою неймовірної ваги стали слова собаки, яких він з цілком об'єктивних причин висловити не міг. Отже, в якомусь вимірі ці собачі слова набули статусу реальних, і за них треба було відповідати, як за слова реальної людини.

Остання історія – вже не про "загальнолюдські цінності". Ми з коментатором перебували в межах однієї культури, в якій існує неписана конвенція: собаки не розмовляють, а якщо вони раптом заговорили, то це вигадана (тобто художня) реальність. Втрата чуття художньої умовности особисто мене переслідує все життя через мою надмірну схильність до я-оповіді, яка визначає чіткі дискурсивні рамки для читача: якщо ти пишеш "я помер", то для когось це не може не бути правдою, а тому в оповіданні, де мій ліричний герой помирає, для когось по-справжньому помираю реальний я. Не лише, до речі, помираю, а й убиваю інших людей, перетворююся на ляльку, стікаю пластмасовою рідиною між плитами, вживаю клофелін тощо. "Це з вами насправді сталося?" – питання, яке мені доводилося чути чи не найчастіше у своєму житті.

У випадку ж із "собачим діялогом" я відчув, наскільки просто створити комунікативну ситуацію, в якій вигадане повідомлення фальшивого адресанта відривається від контексту і потрапляє на суд адресата, переконаного в можливості щось виправити у двічі неправдивому висловлюванні. І всі старання у вигляді авторських "підморгувань", врешті-решт, виявляються марними: людина будь-що бажає знати правду і знехтує всіма іншими деталями й умовностями, які стоять їй на заваді.

Це дивний ефект, який увиразнився якраз в епоху пост-правди: дуже часто люди будь-що прагнуть точности повідомлення, вважаючи, що саме в цій точності і криється істина, що, володіючи точністю, ми схоплюємо весь сенс, а отже, отримуємо в руки вже не просто повідомлення, а щось значно вартістіше – самоцінну й відірвану від усіх можливих контекстів правду.

А відтак зі сфери комунікативної ми переміщуємося у сферу етичного, потрапляючи в ситуацію, коли у прагненні точности іґноруються речі дискурсивного і контекстуального характеру. І перед нами рано чи пізно обов'язково постане складне і старе, як світ, питання: чи потрібна нам точність (істина), висловлена негідником або ідіотом, або людожером, або просто байдужим бюрократом, і яка вага цього повідомлення, якщо нехтується його контекст? Чи добре нам стає від того, коли ми чуємо правду від людей, які тисячі разів спалили свою репутацію або тисячі разів перед виголошенням своєї точної істини брехали, маніпулювали і всіляко грішили проти правди? І – головне – яка тоді ціна цієї правди?

І от нині цій точності надається мало не головна роль у подоланні жахливої ірраціональности, яка всуціль заволоділа світом, включаючи передусім світ політики. Мовляв, невідомо звідки з'являються то там, то тут негідники, брехуни і популісти, які мутять воду, викликають Стокгольмський синдром у жертв, загострюють комплекси меншовартости і манію величі, провокують міжнаціональні сутички тощо, а нам усього лишень варто повернутися до старої-доброї правди, яка обов'язково нас усіх визволить – від зовнішніх ворогів і від внутрішніх пройдисвітів.

Поки панують розмови про "ірраціональність" (нема ж більше чим пояснити незвідане), люди гарячково продовжують вірити в "точність" і "раціональність", які обов'язково всюди незабаром наведуть лад. Але річ у тому, що безпосереднім виявом раціональности є закони і бюрократія, маніфести й відозви, заяви та резолюції – вся "процедурна база" ліберальної демократії, від якої ми так нестямно ось уже п'ять років чекаємо вирозуміння, підтримки і конкретних дій. І декому здається, що вся ця апотеоза точности, втіленої в документах, є неабиякою протиотрутою від ірраціональности – брехні, перекручень, деформацій, маніпуляцій. Одне слово, всього багатого арсеналу викривлення образів реальности, що підкріплюють звичайне право сильного. І всі ми ошукуємо себе, що достатньо підписати договір, накласти санкції, прийняти чергову резолюцію ПАРЕ – й усе якось організується, владнається, влаштується і вовк перестане їсти молочних ягнят. Однак це ілюзія.

Хто, як не українці, першими в Европі відчули на власній шкурі, що точність і раціональність аж ніяк не гарантують подолання головної проблеми сучасного світу, що від спростування фейків інформаційні атаки не втратять своєї сили  і впливу  на свідомість людей, що всі підписані з цією ірраціональністю угоди, включно з Будапештським меморандумом і рештою договорів та конвенцій,  – фільчині грамоти, що раціональність і точність у сучасному світі не здатні протидіяти злу чи бодай якось зупинити його зухвалу та самовпевнену ходу, що світ, нібито побудований на засадах раціональности, першим утомиться від цієї безплідної боротьби з неправдою і за першої-ліпшої нагоди розміняє свої раціональні й точні принципи на business as usual з убивцями.

І, до речі, той кумедний перський шах ще не знав тоді, 1890 року, наскільки далекоглядною була його екзотична візія в берлінській опері, що так потішила впевнених у своїй цивілізаційній вищості европейських раціоналістів: мине трохи більше як 50 років, і під "Валькірію" Ваґнера реальні німці спалюватимуть реальних людей. А комусь навіть це справить справжню радість.