Побутує думка, що сучасні емігранти-українці значно прагматичніші від своїх попередників навіть кількадесятирічної давності і мають меншу потребу об’єднуватися навколо важливих справ, створювати спільноти, ухвалювати важливі рішення. Можливо, у певних ситуаціях так і є, однак коли слухаєш українок, які живуть у різних країнах світу, спостерігаєш за їхньою діяльністю, ця сентенція видається дещо стереотипною.
У цьому Z пересвідчився на першій міжнародній асамблеї «Українка у світі: професіоналізм, активізм, традиція», яка протягом перших чотирьох днів вересня відбувалася у «Львівській політехніці» і була приурочена до 70-ліття однієї з найавторитетніших спільнот — Світової федерації українських жіночих організацій (була створена 1948 року у Філадельфії).
Отже, у Львові цими днями зібралися найактивніші 250 українок із 27-ми країн світу, і ми побачили, що українка у світі — сучасна, дієва, професійна й успішна. Українка у світі небайдужа до того, що відбувається у її країні. Вона діє й акумульовує тих, хто поруч, підтримує й надихає українок на рідній землі, заохочує їх і дає наснагу не здаватися, а діяти попри все.
Окрім експресивних і вартих уваги мистецьких заходів, у контексті асамблеї відбулася нарада СФУЖО (Світової федерації українських жіночих організацій), що координує діяльність 30-ти світових жіночих організацій українок із 18-ти країн на чотирьох континентах, а також має в ООН акредитацію в Департаменті публічної інформації, консультативний статус в Економічній і соціальній раді, членство при ЮНІСЕФ. Голова СФУЖО Анна Кисіль зазначила, що спільнота є патріотичною і високопрофесійною.
«Ми хочемо ламати стереотипи, що великим шлейфом тягнуться з радянських часів, зокрема неправильне уявлення про українку за кордоном — дуже вихолощене й однобоке. Тому наше завдання — показати жінку: інтелектуальну, професійну, активну, яка займає сильні позиції там, де живе. Ці жінки показують приклад постійного професійного та особистісного зростання, як набуті за кордоном знання і досвід можна успішно втілювати в Україні», — каже Ірина Ключковська, очільниця Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою.
Темами дискусій, що, ясна річ, теж відбувалися у чотири дні тривання асамблеї, стали професіоналізм, активізм і традиції.
«Жінка ХХІ століття — це не тільки мати, дружина, берегиня сімейного затишку, а й глибоко освічена, професійна та громадсько-активна особа. Вона жертвує багато свого часу та часу для своєї родини, щоб послужити загальному добру. Сюди належить і суспільно значима діяльність, і активне релігійне життя. Прекрасний приклад цього — ваше достойне зібрання. Дозвольте щиро подякувати за все, що кожна з вас робить на своєму місці для того, щоби зберегти свій культурний, духовний спадок і передати його нащадкам», — йдеться в листі-вітанні до учасниць асамблеї Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава (Шевчука).
Мирослава ҐОНҐАДЗЕ, журналістка, телеведуча, головна редакторка та очільниця Української служби «Голосу Америки»; експертка з питань України, Східної Європи та свободи слова на пострадянському просторі, юристка; нагороджена «Орденом княгині Ольги» ІІІ ступеня. Мешкає у США.
«ПРОПАГУЮ ІДЕЮ СПІВПРАЦІ З ЧОЛОВІКАМИ — 50 на 50»
Ми, жінки, можемо рухати справи, говорити одна до одної. Але важливо, щоби з нами були чоловіки, бо все ж будь-яка справа успішна тоді, коли нас є 50 на 50, коли ми спільно з чоловіками вирішуємо ці питання — бо загалом чоловіків-експертів значно більше, зокрема у керівництві держави. Тому я за те, аби всюди була однакова кількість чоловіків і жінок. А приклади успішних жінок дають нам сили, наснагу рухатися.
Наша сила в тому, що ми знаємо, як світ працює, не боїмося праці на своїй землі, не боїмося ні найбруднішої, ні найчистішої роботи. Ми готові брати на себе складні справи. Жінка — як пакет чаю, сила якого виражена тоді, коли він потрапляє в гарячу воду. Натомість сила жінки проявляється, коли вона потрапить у складну ситуацію. Звичайно, є боязнь і навіть страх, але ти заплющуєш очі, йдеш і робиш.
Оксана ЛІТИНСЬКА, фінансова директорка міжнародних відділень інвестиційного банку «Стандард Банк Груп» у Лондоні; пластунка, альпіністка, яка підкорила найвищі точки шести континентів, розгорнула прапор України на найвищій вершині планети – горі Джомолунґмі. Мешкає у Великій Британії.
ДЛЯ МЕНЕ ЧЕЛЕНДЖ ТЕПЕР — ВЧИТИСЯ НАДИХАТИ ІНШИХ
Досі я звикла презентувати цифри і факти на банківських нарадах, а надихати когось почала не так давно, тому для мене це справді тепер челендж — вчитися надихати інших людей. Знаєте, змінюється світогляд. І тепер я прийшла до розуміння того, що мушу щось передати і допомогти у зростанні інших поколінь. Мене зараз дуже сильно тримає зв’язок з Україною, зі Львовом. Лондон, де вже понад 20 років живу, — місто багатьох націй і культур. Я, українка, приїхала туди зі своїм баченням, світоглядом, підходами. Це допомогло мені навчитися сприймати проблеми з іншого погляду. Це мало вплив на моє зростання.
Чому я вирішила разом із чоловіком вийти на Еверест? Тому що була в зоні комфорту і потребувала нового виклику. Я готувалася до того п’ять років. Ця потреба готуватися до важливих справ вчить нас, що коли хочемо чогось, мусимо вкладати достатньо сил та енергії, продумувати, як це робити. У такі буремні часи важливо подумати, які наступні 5, 6, 8 кроків зробити, аби вони були вдалими й успішними.
Лада РОСЛИЦЬКА, керівниця контентної політики Незалежного антикорупційного комітету з питань оборони (НАКО), міжнародна експертка з питань безпеки, комунікаційних стратегій та міжнародного права, співпрацює з програмою НАТО «Наука заради миру та безпеки»; зовнішня консультантка Женевського центру з питань демократичного контролю над збройними силами DCAF. Мешкає у США.
ЖІНКИ МАЮТЬ ВЕЛИКУ МОЖЛИВІСТЬ ВПЛИВАТИ НА ПОЗИТИВНІ ЗМІНИ
Батьки навчили мене любити себе, свою націю і всіх людей на світі. Вперше любов до України я відчула у 6 років, коли український хор співав «Їхав козак на війноньку», а я тоді заплакала. Вже в дорослому віці, у 2004 році, я подалася на програму канадського уряду, виграла її й отримала змогу працювати в Києві. Брала участь у відкритті нових університетських програм і бачила потреби молоді. Дуже багато перешкоджала корупція. Мені то було особливо болісно сприймати, бо виросла на засадах доброчесності. Мені довелося розслідувати багато негативних ситуацій, зокрема торгівлі жінками. Це праця нелегка. Вона втомлює. Але в Україні треба працювати — бо якщо не ми, то хто? Ми можемо змінювати світ на позитивно. І треба це робити. Я люблю Америку, Канаду, але відчуваю, що треба працювати в Україні. Бо як не я, то хто? Любов до України я відчула в дитячому віці, коли ще ніколи тут не була. І дуже здивувала цим батьків. Після цього завжди, в будь-якому товаристві кажу, що я — українка. І тепер я тут, на своїй землі, щоби творити зміни разом із вами.
05.09.2019