А якщо ми проведемо літо в Чорнобилі?

Кармен Посадас

Мені подобаються цвинтарі. Хоча не настільки, як моєму братові Херваcіо, який у десять чи дванадцять років перед тим, як поїхати в подорож, запитував наших батьків, чи є в тому містечку чи місті цвинтар. Якщо він там був, ще й такий визначний, як у Празі, Генуї чи Пер-Лашез в Парижі, питання вивчалося досконально — і згодом під час відвідин брат розповідав нам, хто там чи сям похований, а також вказував на знамениті пам'ятники чи пантеони. Перш ніж ви зробите висновок, що ми, родина Посадас, схожі на родину Адамсів і кожен з нас спить в окремому саркофазі, я нагадаю вам, що смерть завжди була захопливою. Настільки, що її можна вважати творцем неабиякої краси. Бо врешті-решт що, як не її культ, спорудило піраміди і Тадж-Махал, надихнуло на Реквієм Моцарта і змусило розцвісти зворушливі строфи Хорхе Манріке? Є народи, наприклад мексиканський, які зробили мерців протагоністами своїх найпопулярніших свят, тоді як апофеоз Гелловіну в цілому світі хоча і є чужинецькою модою, вказує на бажання чи радше потребу заклясти страх, тривогу. Розповідаю я все це для того, щоб пояснити, що не належу до все більшої кількості людей, які намагаються робити вигляд, наче смерті не існує. Це часто трапляється в розвинутих суспільствах — у духів, вампірів і зомбі вірять щораз більше, однак смерть намагаються обминати. Наприклад, в англосаксонських країнах, особливо в Сполучених Штатах, люди вже не вмирають, а лиш відходять; they pass away, чудовий евфемізм, який рятує від згадок про це бридке слово з шести букв, яке, звісно і перш за все, треба приховувати від дітей, аби вони не травмувалися. Я не є прихильницею цієї теорії. Навпаки — думаю, що смерть є частиною життя і що ми робимо погану послугу дітям, ховаючи від них реальність. Водночас смерть є всюдисущою на телебаченні, в кіно і відеоіграх, в яких усі вмирають в найжорстокий і насильницький спосіб — і так потроху вона фікціоналізується, перетворюючись у щось віртуальне, у той вид зла чи жаху, який трапляється лише з іншими і ніколи з кимось таким, як ми. Як частина цієї фікціоналізації і баналізації смерті в моду увійшов так званий "танатотуризм" або "темний туризм", який полягає в організації подорожей в місця з печальним минулим. У 2018 році, наприклад, понад два мільйони людей відвідали Аушвіц, і сподіваються, що цього року Чорнобиль, який недавно долучився до темного туризму, перевершить цифру сто тисяч. Але туром, який, можливо, викликає найбільш нездоровий інтерес, є War Hostel в Cараєво, де турист може оселитися в готелі, в котрому відтворюють всі обставини війни, яку пережив цей реґіон світу, — тобто гостей запрошують провести тиждень без світла, води і з нормованою їжею. Є люди, як вважають ці подорожі "виховними" — вони буцімто служать для того, аби зрозуміти страждання, які пережили люди, котрим пощастило менше, ніж нам. Сумніваюсь. Вивішувати в Інстаграмі фото, на яких вдаєш, що запихаєш голову в піч крематорію, дозволяє співпереживати чужому болю? Робити селфі на тлі руїн міста, спустошеного ядерною аварією, робить нас чутливішими, людянішими, солідарнішими? Ви скажете, що немає аж такої різниці між танатотуризмом і моїм захопленням цвинтарями і надгробками. Та я гадаю, що одна таки є — і дуже помітна: та сама, що існує між фотографуванням біля "Пієти" Мікеланджело і біля печі крематорію. Те, що людина ще із зорі історії шукала тисячі способів сприйняти ідею смерті, є більш ніж очевидним. Та є різні манери це робити, і мені здається, що з одного боку прикидатися, що смерті не існує, а з іншого намагатися її тривіалізувати і баналізувати не є найрозумніший шляхом, аби цього досягти.