Останню свою статтю про мову я написав декілька років тому. Думав, що більше на цю тему ніколи не писатиму. Але, як кажуть, ніколи не кажи «ніколи». А чому думав, що не писатиму? Тому, що у своїй донкіхотській боротьбі з вітряками (тобто у боротьбі за чистоту української мови) я зазнав карколомної поразки. У цій боротьбі, яка тривала понад десять років, не знайшовши жодного (!) однодумця, я склав зброю. Але як все це було?
У 45-річному віці я, вуйко-комірник зі складу горілчаних виробів, без спеціальної журналістської чи філологічної освіти, з трійкою в атестаті з української мови прийшов на посаду програмного директора (головного редактора) «Радіо-Люкс». У нас часто-густо так буває, що всілякі невігласи, непрофесіонали без відповідної освіти пруться на керівні посади – утім, це вже цілковито інша тема.
Отож, підстаркуватий вуйко, котрий досі рахував на складі ящики з горілкою, почав керувати двома десятками молодих просунутих журналістів і діджеїв, які позакінчували школи з золотими медалями та університети з червоними дипломами. Тоді на «Люксі», а це було в кінці 90-х років, насправді працювали найпросунутіші, найталановитіші львівські журналісти, які згодом посіли посади від провідних ведучих найрейтинговіших загальноукраїнських телеканалів до речника Президента України.
І ось я якось інтуїтивно, бо до цього з мовою професійно ніколи не стикався (говорив і писав як усі), відчув, що у них із культурою мови не все гаразд. І позаяк я став керувати журналістами, а мова – це їхня головна зброя («Мово, моя ти єдиная зброє» – Леся Українка), то я зацікавився такою доволі екзотичною цариною, як культура української мови. Довідався, що є такі Борис Антоненко-Давидович та Олександра Сербенська, познайомився з їхніми працями. Наслідки цього були для мене приголомшливі: я неначе потрапив у якийсь, абсолютно досі мені невідомий, чарівний світ краси мови, краси звуків, краси форми і змісту українських слів («Ну що б, здавалося, слова?.. А серце б’ється, ожива…» – Тарас Шевченко).
Особливо мене вразила Олександра Сербенська. Яка краса, яка вишукана мова, яка шляхетність, який аристократизм слова! Лише один невеличкий приклад. Останнє видання «Антисуржику» за загальною редакцією професорки Сербенської наводить вислів: «Як би там не було – вийде по-моєму». Нормальний вислів, нічого йому не бракує, зовсім немає до чого вчепитися. Аж ні. Замість нього там пропонують: «Так чи так – вийде на моє». Тоді розумієш, що перший варіант – це типова калька з російської. Хто побачить тут істотну різницю, той насправді здатний відчувати від мови незрівнянну насолоду. Із цією неймовірною людиною я зустрічався в житті тричі. Вперше це було 1999 року, коли я на її запрошення в університеті Франка прочитав лекцію «Орфоепічні особливості українських електронних ЗМІ», потім ще двічі з нею зустрічався випадково. Останнього разу запитав у неї про те, що муляло мене багато років:
— Олександро Антонівно, чому, на Вашу думку, трискладові жіночі імена з суфіксом –к: Оксанка, Іванка, Сніжанка, Галинка – мають здебільшого ніжно-пестливий відтінок, а двоскладові Катька, Леська, Танька, Стефка – радше лайливий?
Навіть і на пів секунди не замислившись, професорка Сербенська відповіла:
— Не знаю.
Я був у шаленому захваті. Найкращий знавець української мови в Україні, людина з енциклопедичними знаннями і, головно, найтоншим відчуттям мови не посоромилася визнати, що вона чогось не знає. Так може вчинити лише людина величезного рівня. І тоді я подумки себе картав за те, що належу до більшості тих людей, які, не знаючи чогось, починають «на умняку» «гнати» якусь «пургу», аби не осоромитись, що ти чогось не знаєш…
Та от приблизно за три місяці, більш-менш освоївши праці трьох вищеназваних провідних українських філологів, я немов на крилах кинувся до своїх підлеглих братів-журналістів, аби донести до них Велике Слово правильної української мови. І яке ж було моє здивування й розчарування, коли я натрапив на впертий спротив, ворожість і озлобленість. Аргументація золотих медалістів і червонодипломників була тою самою, яка два десятиліття по тому втілилася у дуже відомому нині вислові: «Какая разница?» Ну яка, до біса, різниця – «неподалік центрУ міста» чи «центрА міста», висідати з «трамваЮ» чи з «трамваЯ», «ПРИ наявності» чи «ЗА наявності», «за відсутнІСТЮ» чи «за відсутнОСТІ», «ПРИ бажаннІ» чи «ЗА бажаннЯ», «НАЧИСТО» чи «ГЕТЬ ЧИСТО», «не звертай увагУ» чи «не звертай увагИ», і ще сотні таких прикладів. «Какая разница?..»
Щоправда, були червоні лінії, яких люксівські журналісти ніколи не переступали: вони ніколи не «приймали» участі і не «задавали» запитань. Що ж до майже усіх інших нюансів мови, то, повторюю, вони чинили мені злісний спротив. Я намагався їх переконати, що українська мова надзвичайно багата і якщо є дві паралельні нормативні форми, наприклад, «паломники» і «прочани» або «прихожани» і «парафіяни», то ми «насамперед», «передовсім» (а не «в першу чергу») маємо надавати перевагу тим формам, котрих немає в російській мові, але це жодним чином не заперечує «застосування» («використання», «вживання») ані «паломників», ані «прихожан», і якщо є «жалобна» процесія, то й «траурна» має право на існування, але весь час «траурна» – це доволі кепсько. Та, на жаль, мені ні в чому не вдалося їх переконати.
Вони жалілися керівництву, що я їх «затравив» («зацькував»), що в них через мне стаються «головні» (а чомусь не другорядні) болі, серцеві і нервові «приступи» («напади»). Я навіть чув, що вони хочуть своєму «комірникові» влаштувати «темну». Але я цього не боявся, бо ще тоді, на відміну від сьогодення, мав неабиякі біцепси. Я писав для них різноманітні посібники з культури мови, оперті здебільшого на здобутках тих самих Антоненка-Давидовича і Сербенської, утім, без жодного успіху. Така сама доля спіткала мої культуртрегерські лінгвістичні зусилля і в газеті «Поступ».
Тоді я «дійшов висновку» (а не «прийшов до висновку»), що роблю щось не те, «насправді» (а не «дійсно») займаюся нікому не потрібним донкіхотством. Повторюю, однодумців на своєму подвижницькому шляхові я не зустрів. Хоча не зовсім так – майже всі казали, що, безумовно, це дуже потрібно («конче потрібно»), але коли доходило до суті, тоді вже виявляли впертість і «нізащо» («жодним чином») не хотіли нічого сприймати. Невже я один такий «вумний», – думав я, – а решта – дебіли?
Навіть і в середовищі львівських інтелектуалів я не знайшов підтримки. Відверто «Какая разница?» мені ніхто не казав, але сутність була власне ця. Яка різниця, «відміняти» чи «скасовувати» закони, «змушувати» чи «заставляти» когось щось робити, адже Великий академічний тлумачний словник української мови подає «заставляти» як «змушувати». «Какая разница?» Один із цих інтелектуалів, автор блискучої публіцистики, казав мені: «Яка може бути "кватирка"? Ніколи в нас ніякої ("жодної") "кватирки" не було, була лише "форточка". Навіщо нам ця "кватирка"»? Інший на зауваження, що в його мові «трапляються» (а не «зустрічаються») «русизми» (чи «росіянізми»), відповідав, що не впевнений, «наскільки» («якою мірою») його мова русифікована, бо не знає «як слід» («до пуття») російської мови. Якщо він пожартував, то це був феноменальний дотеп, якщо ж сказав це щиро, то всім відомо, що незнання закону не звільняє від відповідальності за невиконання цього закону. Пригадую, як в їдальні у Жмеринці один дядько питав: «Яке у вас є ПЕРВЕ і ВТОРЕ?» Безумовно («безперечно»), що він теж не знав російської мови.
Так що мені не вдалося «заставити» наших інтелектуалів бодай хоч трохи прислухатися до моїх порад, і не моїх, зрештою, а Антоненка-Давидовича та Сербенської. Так само, як нікому не вдасться ані «заставити», ані «змусити», ані навіть «примусити» простого галицького хлопа зі села виходити на «наступній зупинці», а не на «сьлідуючій остановці». Його дідо й тато виходили на «сьлідуючій остановці», він виходить і, вочевидь, діти й онуки його теж виходитимуть власне там.
Напевно, у цьому й полягає ота загадкова і таємнича «великая сермяжная правда» галицьких українців, бо наш найбільший український історик XIX століття Денис Зубрицький вважав українців Австрійської імперії і Великої України частиною єдиного великоросійського народу, а українську («просту») мову – говіркою російської, і мріяв «по невежеству» впалих «в летаргический сон» галичан-українців «склонить к употреблению чисто русскаго языка». Він називав великоросійський народ «величайшим в свете народом», а українців «несомнительной ветвью» цього народу. А газета «Слово» писала: «Наш нарід і нарід російський – се один нарід, а наша мова і мова російська – се одна мова».
Подібні речі в історії так, за спасибі, не минаються, і таке складається враження, що «наступну зупинку», як і дуже гарні й витончені слова і вирази («вислови») Антоненка-Давидовича і Сербенської, підсвідомо не сприймають через те, що їх, либонь, вигадали агенти Моссаду, Мі-6 і ЦРУ (а зовсім не ФСБ) для того, аби українська мова була якомога відмінніша від мови старшого брата. Неодноразово я чув і закиди, що усілякі «кватирки», «ґринджоли», «данці», «проїзна частина», «відтоді» і т. п. – це штучна мова, непритаманна глибинній українській ментальності, на що я відповідав, що чехи теж вигадали купу штучних слів, але тепер дуже гармонійно з ними живуть. Однак і це нікого анітрохи не переконало.
Ще підозрюю, що окрім «великой сермяжной правды», зважитись на опанування гарної української мови більшості нашого народу, від посполитого до інтелектуального, заважає звичайнісінька лінь («лінощі»), що коріняться в архаїчній зашкарублості. Дуже «обламує» сприйняти щось нове модерне, коли зручно «юзати» старе архаїчне. Але ж Папа Франциск навіть молитву «Отче Наш» змінив (замість «І не введи нас у спокусу» – «І не дай нам піддатися спокусі»). Та невже ж так важко змінити не «Отче Наш», а якесь нікчемне «як правило» на «зазвичай»? Дуже важко даються нам зміни. Я вже сам по собі («як сам собі знаю») встиг переконатися, що доволі тяжко, молячись, промовляти не ті слова, які ти тисячі разів промовляв з юних літ, але я вперто намагаюсь це робити. Тисячоліттями люди молилися так, а тепер будуть молитися трохи інакше. До речі, наразі не чув, аби наші священики (за новим правописом «священники») молилися у церкві по-новому. Але як міркує доктор богослов’я та літургіки отець Рафаїл Турконяк: «Звісно, що люди через незнання противляться змінам… Переважно люди хочуть те, що знають, і не хочуть нічого міняти. Але потрібно змінювати багато речей». Так, насправді треба змінювати багато речей, але як же страшенно важко це робити, особливо в українській мові…
Отож головний підсумок моєї просвітницької лінгвістичної діяльності словами того ж Дениса Зубрицького можна охарактеризувати приблизно так: мені не вдалося «по невежеству» впалих «в летаргический сон» галичан-українців «склонить к употреблению» гарної української мови зразка Антоненка-Давидовича і Сербенської. Трохи прикро – та не трохи, а доволі прикро. Та нічого не поробиш.
А тепер – найголовніше, що я, зрештою, зрозумів. Мова – це не МЕТА, а ЗАСІБ. А засіб – це лишень дорога до мети, фактор («чинник»), підпорядкований меті. Якщо мета – донести інформацію до іншої людини, то мова – лише засіб у цій місії донесення. Рінґтон на телефоні, незалежно від того, чи це «Повіяв вітер степовий», чи це «Мурка», має одну-єдину мету, а саме: сигналізувати його власникові «до тебе хтось телефонує, візьми слухавку» – ось сутність, а «Впав в бою стрілець січовий» чи «В тёмном переулке встретили мы Мурку» лише другорядні, підпорядковані основній меті речі.
Тому, напевно, не варто занадто перейматися тим чи іншим рінґтоном на своєму телефоні, а просто попіклуватися, аби він гучніше звучав і аби ти навіть у гамірному місці почув, що до тебе хтось телефонує. Звідси й такий, зрештою, «пофігізм» більшості – від простого народу і до крутих інтелектуалів – до якихось тонких нюансів мови, тим паче, що зараз світ стає надзвичайно динамічним і драйвовим, де вже немає місця якимось «соплям» про те, чи варто «нервуватися» чи «нервувати» з приводу «стрільби» чи «стрілянини» на Донбасі. Знавці української мови, «придуманої» («вигаданої») в кабінетах австро-угорських чиновників чи новітніми «проклятими американцями», потрібні в сучасній Україні приблизно так само, як знавці марсіанської. Так що треба розслабитися, заспокоїтися і нікому більше не «втирати» щодо культури української мови, що я й маю намір у подальшому робити.
03.09.2019