(Торґні Ліндґрен. Пьольса / Переклад Наталії Іваничук. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. – 192 с.)
Ціла свиняча голова (ніздрі вимити, зуби вичистити, очі вийняти), величенька теляча нога (з ратицями), багато білої цибулі (накраяної кільцями) – все це покласти до великого баняка, присмачити гвоздикою, материнкою, перцем і лавровим листом та довго-довго тушкувати на живому вогні. М'ясо ще гарячим обдерти від кісток, щоб аж пухирці на пальцях залишалися, змолоти грубо млинком і повернути до бульйону. Продовжувати томити вариво. Додати ячменю і солоду. Охолодити. І сховати від усіх рецепт. Бо ви приготували справжню шведську пьольсу – чужинці на таке не спроможні. Чимсь схожа на зельц і на сальтисон, і на холодець, і на заливний рулет, і на пряжені ратички, і на м’ясну кишку. Але зовсім на них не схожа. Та не буває і двох однакових пьольс, бо за кожною прихована таємниця – реальна або вигадана, пережита або сфантазована, забута чи та, яку ніяк не забути, хоч до ста років ти доживи. Тому, либонь, слово «пьольса» має ще й непряме значення – «благодать» і «зцілення».
Письменник Торґні Ліндґрен.
Торґні Ліндґрен – прозаїк складний, тонкий і дуже глибокий. І назвав він свій короткий роман «Пьольса» (Pölsan, 2002), саме так. Але ж не подумали ви, бува, що ідеться про кулінарний фікшн? Ліндґрен був яскравим поціновувачем непрямих повідомлень. Ні, і ця його книжка, як й інші, написана про таємниці, які несила забути, як би не хотів. І про те, що благодать і зцілення можливі тоді, коли відходиш від базового рецепту. І герою «Пьольси» насправді от-от буде сто років. І він все добре пам’ятає. Особливо те, чого ніколи не було.
Але почнемо, либонь, по порядку і доладно, себто, строго за хронологією.
30-і роки ХІХ ст. Ерік Юганссон купує настільний годинник, який успадкує його правнук Х. Годинник назвуть Стрілочником, бо він має лише одну годинну стрілку, але завжди показує точний час.
Кінець ХІХ ст. Бабуся удови з Льокнева купує добротні лляні простирадла.
1912. Народжується Х.
1920. Народжується Ларс Гьоґстрьом.
1926. Ларс Гьоґстрьом нишком видоює корову, заражену туберкульозом.
1928. Ларс Гьоґстрьом захворює на сухоти і потрапляє на лікування на спеціального закладу.
1936. Ларс Гьоґстрьом дивом одужує і вирішує відтепер досліджувати метафізичну природу туберкульозу.
Різдво 1938. Х починає писати есе і замальовки з життя мешканців Авабека і розсилати їх до газет.
1944. В санаторії для туберкульозників, санаторії Естеросена, нове призначення – прогресивний молодий головний лікар.
1944. Мартін Борман починає потай вчити шведську мову, для чого наймає наставницю.
Вересень 1944. Годинник-Стрілочник зупиняється рівно о шостій.
1945. Військовий злочинець Мартін Борман перетинає шведський кордон із паспортом на ім’я Роберта Мазера.
Зима 1946. Вдова з Льокнева постелить бабусині льняні простирадла замість дешевих, що подралися під час любощів пані і мандрівного торгівця текстилем Роберта Мазера.
1947. В Авабеку починається пошесть сухот.
22 грудня 1947. Головний редактор надсилає листа Х про те, що його репортажі виявилися фейками і забороняє писати до газети різні нісенітниці, яких ніколи не було на кшталт історій про Мартіна Бормана у бігах.
Весна 1948. Новий шкільний учитель Ларс Гьоґстрьом поселяється в кімнатах у Єви Марклунд (а кімнати пустують, бо Євин чоловік Манфред Марклунд – у туберкульозному санаторії).
Серпень 1948. На віддаленому хуторі удови Матільди Гольмстрьом на околицях Авабека поселяється Роберт Мазер, торговець текстилем. На гостині у Еви Марклунд він вперше пробує авабекську пьольсу.
Осінь 1948. Ларс і Роберт починають співати дуетом та обговорювати рецепти пьольси, їхні голоси чудово гармонізуються. У Ларса починається роман із Євою, яка прагне статевим шляхом отримати імунітет щодо сухот.
Осінь 1948. Згорів маєток Матільди Гольмстрьом. Роберт переїздить до Єви і Ларса.
<…>
Різдво 1948. Манфред Марклунд повертається додому.
1972. Відбуваються Олімпійські ігри у Мюнхені. Через теракт, на них вчинений, у Швеції переривалася телетрансляція змагань.
1980. Помирає дружина Х.
1981. Х поселяється в старечому притулку «Сонячна сторона», де переживає старечість і тепер планує жити в зворотному порядку (вдається!).
7 квітня 2000. Помер головний редактор, і заборона писати була знята. Х повертається до історії, яка відбувалася на хуторі удови Гольмстрьом. Його перша читачка – санітарка Лінда.
2001. Х пише вітання до 70-річного ювілея дружини.
2001. Видавництву Едера пропонують заключити трирічний контракт на видання записок Х. Видавництво надсилає відмову. Відтак начальство старечого дому забороняє літературну діяльність на території.
2003. Торґні Ліндґрен роман про Х уже дописав і видав. Х свій репортаж завершити не має можливості. Лінда знаходить вигаданий Авабек.
Треба розказувати, що дії в романі в такій послідовності не відбуваються, а перемішані без «ладу і порядку»? Але тільки розставивши події за хронологією, стає видно: вони відбуваються пізніше, ніж про них напишуть. А якщо додаємо озвучену тут теорію блага парних чисел (все, що стримить до парного, приносить добро, все непарне руйнує), то побачимо, що на непарні роки припадають події, які зашкодять всім учасникам у подальшому. Ну бо попросту матимуть наслідки, при чому зворотні. Той, хто придумав цей світ народився 1912-го, зауважте цю оптимістичну програму.
Треба розказувати, що простирадла і годинникові стрілки мають в цій реальності таку саму вагу як народження і смерть?
Треба уточнювати, що документальність тут так зростається з уявою, що починають обидві перетворюватися на свою протилежність?
І уже точно не слід наголошувати: якщо причина, яка поєднує олімпіаду в Мюнхені і покупку лляних простирадл на півдні Швеції, не очевидна, це не значить, що її немає.
Автор роману «Пьольса» (Pölsan, 2002).
Чітке датування, дуже чітке, майже нав’язливе щодо кожної сюжетної дрібнички: двадцять один з половиною рік тому, через тринадцять днів, пообіддя сімнадцятого вересня 1948 року і таке подібне. Вживані виключно повні імена з регаліями і «легендами». Це пародія на репортажний стиль, але не тільки вона. Той, хто до нас говорить з тієї реальності, пише історії на зразок хронікера, він пише саму Історію. І не важить анітрохи, що він при цьому бреше, головне, що він при цьому щирий. А «авабекці, — мовив Бертіль, — найвище цінують щирість і відкритість, надто в чужинцях». І тепер я вибачусь на ті «Х» в хронології подій. Просто у головного героя і розповідача цієї книжки немає імені; хто з вигаданих (і ким?) героїв розказує цю історію, зрозуміємо тільки у фіналі. «Звідки Вам знати, якої відваги й мужності коштує писання людині, яка пише від щирої душі. Щоб гідно постати перед собою. І перед світом». Та, либонь, маємо здогадатися. Пункт перший: треба стати чужинцем, і настільки чужим, що аж себе, свого життя і своєї особистості позбутися.
Міркуваннями про «смерть автора» (цілком за Бартом) і починається цей сюжет – сюжет, власно кажучи, про смерть, що і стає магістральним в «Пьольсі».
Транскордонні сухоти, німецькі пісні, шведська пьольса. То не просто три головні мотиви в романі, між ними є пряма кореляція. І не тільки сюжетно-очевидна. Ларс і Роберт пустилися в мандри, аби куштувати пьольсу різних господинь, і знайти ідеальний рецепт. В тих пошуках вони стикаються з зеро-пацієнтом пошесті сухот в регіоні. І так, пьольса у неї смачнюча. Але це занадто очевидно, є і тонші зв’язки музики, їжі і хвороби.
Автор роману «Пьольса» (Pölsan, 2002).
Там є одна сцена в універсальному магазині. Чоловік купує ноти, продавець його консультує, а радше дивується, що комусь здалися ті оперні співи-на-два-голоси. Продавець густо пахне мускатним горіхом, то чоловік цікавиться, чому. Це пахне бідність. Лівер варять, щедро присмачуючи мускатним горіхом, потім жарять і їдять з товченою картоплею. Це їжа бідноти. З продажами нот справа не рухається, тому «що менше музики, то більше ліверу». І історія учителя, який присмоктався до вим’я корови і з тельбухів тих набрався сухот підкаже: лівер заражений туберкульозом. Сухоти – літературна хвороба, ми це знаємо, автор це знає. І саркастично поміркує, що туберкульоз мозку, очевидно, приводить до абстрактного мистецтва. І дасть нам саркастично поміркувати, коли в описі санаторію для туберкульозників ми почнемо потоком зчитувати цитати з Томаса Манна, а наприкінці вкинуть репліку: так, все було, як в тій «Чарівній горі». А ти бач, сухоти можуть бути і музичною хворобою.
Бо немає де факто різниці між туберкульозом, музикою і м’ясивом, просто вони за потреби того, хто розказує історії, можуть набувати нових форм. Така-от алхімія: «Усе здебільшого існувало завжди, — відповів він. — Лише форми трохи змінювалися».
Щоб зготувати добру пьольсу має померти тварина, яка віддає м'ясо; одкровенням роману стане, що найсправнішу пьольсу теж може зготувати тільки той, хто готовий померти для того. Всі пісні і оперні арії, згадані в романі, написані уже неживими. Сухоти ведуть або до смерті, або до безсмертя тут (останнє має назву імунітет, безсмерті тут звуться опірними). Смерть, яка існує завжди, але може міняти форму; у Ліндґрена вона теж має свою особливу назву.
І от під затамовані подихи ошелешеної публіки зваляється четвертий лейтмотив роману. Правда. «Правда нестерпно гола, — відповіла Ева. — Небезпечно ставати рабом правди, правда — як сухотна зараза».
Чи вигадав Х ту історію? І у який спосіб сам спромігся стати частиною своєї вигадки? І тут варто перегорнути з кінця роману до самого початку і знову прочитати епіграф: «І ми, завжди і всюди глядачі, все бачимо, а виходу не маєм!». Це з Рільке цитата. Цей вірш написаний так само про «імунітет», про опертя реальності, що його забезпечує поетична уява. Хто знаходиться на сцені, якщо всі і всюди – глядачі?
«Третя особа» – так назвуть при першій появі в романі Бертіля, найхимернішого з когорти і без того дивних героїв роману. В кімнаті уже було насправді дві особи, коли туди зайшов Бертіль, але читати того «третього» буквально не варто. Це Великий Третій, який бере початки в ідеалістичній філософії (якою учитель Ларс, до речі, захоплений) і прямує до психоаналізу як Великий Інший. Це бог, власне (тут треба маленька літера, так, «це ж просто Бертіль»). Бертіль з’являється нізвідки, постійно нікуди зникає, знає-чує-бачить все, дає поради-передбачення. І щось в ньому є неприємно-красиве і дражливе. Його обличчя і його тіло позбавлені притаманній всім людям функціональній асиметрії, він – повністю симетричний, аж до родимих плямок і врослих волосків. Дивитися на нього нестерпно. «Я був тут перший, ще до всіх інших». Це репліка Бертіля адресована Єві, він ревнує її до коханців і вимагає й собі любові. Це Аз Єсмь, очевидно. І жінка зветься Євою, не випадково.
Це все – жарт Ліндґрена. Бертіль в цій історії – єдина реальна людина, яка все ще живе. Бертіль в цій історії – десниця божа, яка, знаєте, є чомусь амбідекстром. Він носить на поясі два ножі. Він їх в романі застосує. Ніч довгих ножів і участь в ній Бормана маємо самі згадати. А коли його жертва, помираючи, вигукне: «Так от вона, справедливість!». Бертіль перепитає щиро: «Яка справедливість?». Цей персонаж – таки жарт, глибокий, але глибоко злий.
Шведський прозаїк Торґні Ліндґрен.
В ту саму гру грає автор «Пьольси», коли знайомить нас з маленький хлопчиком на ім’я Торґні Ліндґрен. Той живе на глухому хуторі, в його родині більше мерців, ніж живих: помирають чи від раку, чи від сухот. Він знає, що скоро помре (лімфовузли ото запалилися), але не сумує з цього приводу. Померти юним – значить, не треба дорослішати, втрачати і оплакувати когось, миритися з своїми недоліками, хворіти і одужувати. Малий пригощає подорожніх скибками холодної пьольси і залишається читати на самоті сагу Сельми Лагерлеф (єдиний її роман, де і вона сама присутня – омаж прозорий). Малий виживе і цю книжку напише...
Скільки в просторі одного роману може бути авторів, і чи можна уже хоча б одному з них вірити? Сто відсотків можна. Але не варто.
Годинник Стрілочник, яким володіє поки що анонімний розповідач, зупинився о 18.00. На кухні жінки, яка володіє базовим рецептом пьольси, власне, володіє таємницями першоматерії, висить годинник, стріли якого зупинилися на 18.30. Час рухається, навіть якщо його фіксують зламані годинники, які – як відомо – двічі на день говорять правду. Щоб розказати цю історію, Х відклав роботу над трактатом про Гедвіґ Шарлотту Нурденфліхт. Це шведська поетка, її найвідоміший вірш – «Заплачка шведки». Тож слухаймо жінок, нам підказують. Годинник на кухні жінки просунувся на пів години наперед від всього світу «Пьольси». Складну цю страву уміють і можуть готувати тут тільки жінки, які часто самі її ніколи не їдять. Пьольса – це благодать і зцілення, нагадують нам у фінальній ремарці «на полях»… Хочете знати, кому в цьому романі вірити? Тій, чий годинник застиг, випередивши весь світ на тридцять хвилин.
Значить так: свиняча голова, теляча нога, баранячі язики, ягнячі легені, свиняча печінка, ратички косулі… Що ти кладеш у пьольсу, – питає він. Все, – відповідає вона.
29.08.2019