Президентські вибори 2019 року були чи не першими в Україні, де ідентичнісна проблематика (незалежність, європейський вибір, відродження мови, культури, історичної пам’яті, підтримка національної Церкви) артикулювалися лише однією стороною виборчих перегонів і майже цілком ігнорувалася другою. Почасти це зумовлювалося загальною настановою Володимира Зеленського як головного суперника чинного президента на охоплення якомога ширшого електорату і, відповідно, уникання занадто чітких і конкретних месиджів. А почасти – селективним тарґетуванням аудиторії через соціальні мережі, з різними посланнями в різних регіонах для різних груп. На відміну від попередників, які демонізували помаранчевий табір як націоналістів, неофашистів та русофобів, Зеленський із прибічниками не став розігрувати цю карту, розуміючи, що вона вже міцно монополізована Кремлем і що використання такої риторики лише підтвердить те, що й хотів би довести Порошенко з командою: що Зеленський – лише кремлівська маріонетка, підступно імплікована російськими спецслужбами в український медійний, а відтак і політичний простір для остаточного знищення України.

Натомість він переніс ідеологічні баталії з поля патріотизму, де аргументи його суперника (“армія, мова, віра”) мали в умовах війни незаперечну перевагу, на поле модернізації. Там позиції “помаранчевих” теж були традиційно доволі сильними – головно за рахунок дискурсивного ототожнення свого проекту з “Європою” – на противагу Росії/Євразії, з якими традиційно ототожнювався проект малоросійський. Зеленський зробив сміливий і по-своєму вдалий хід: махнув рукою на консервативнішу частину малоросійського електорату, лишивши її обом “опоблокам”, і запропонував натомість усім іншим орієнтацію не на Росію, а на Європу. Тим самим він позбавив своїх помаранчевих опонентів відразу двох карт: можливості монопольно репрезентувати в Україні “європейський вибір” – і водночас дискредитувати своїх опонентів як “агентів Путіна”.

Нейтралізувавши таким чином досить сильну ідентичнісну карту своїх суперників, йому лишалося тільки безперешкодно розіграти власну, жодним чином з ідентичнісними питаннями не пов’язану: масове невдоволення громадян корупцією, ретельно підігріте мас-медіями і спритно пов’язане зі “старими політиками” – з усім дотеперішнім політичним класом.

Перепрочитання голограми

Кандидат-“голограма”, як його окреслили публіцисти, дав можливість кожному виборцю уявити, що йому до вподоби – й спроєктувати на “голограму” свої власні уявлення та очікування. “Відсутність чіткої програми, команди і виразних позицій з ключових питань – це не мінус такого роду кампанії, а плюс, – написав один із його прихильників. – Такий підхід за належної інформаційної підтримки дає людям можливість не тільки придумати собі ідеал, а й повірити в цей ідеал. Виборець таким чином асоціює себе з цим ідеалом і стає на його захист, оскільки психологічно захищає себе, а не свого кандидата. Ну, а наїзди на розумові здібності прихильників Володимира Зеленського – це й зовсім прямий шлях до його перемоги”. (Автор допису слушно нагадав тут про помилку Гіларі Клінтон, котра обізвала прихильників Трампа “кошиком зі сміттям”. Після чого Трамп уміло використав ці її слова для мобілізації свого електорату проти зарозумілих “еліт”, котрі ні в що ставлять “простий народ”).

Водночас, як пояснив інший прихильник Зеленського, він – зовсім не порожній образ. І те, що він не висловлювався з актуальних питань, не означає, що в нього немає політичної позиції. Вона просто інакше виражена. “Зосередивши у своєму образі протест проти старих політиків, він уможливив таку політичну розмову з виборцями, якої інші учасники виборів – старі політики – просто нездатні вести. Ось гляньте на ці запитання: “Чи може президент просто не брехати? Не красти? Чи може політика не бути кулуарною? Чи можна зробити роботу президента прозорою? Чи можна зрівняти президента в правах з іншими учасниками державного життя? А депутатів?..” (…) Для всіх, хто звик до старої політики, ці запитання – наївні. Це ж не про НАТО і не про яку-небудь земельну реформу. Не про те, до чого звикли майже всі, хто давно стежить за політикою. Але відповідей саме на такі – нехай і наївні! – запитання хочеться більшості виборців. І образ Зеленського – це якраз такі відповіді… Для більшості виборців саме це на сьогодні – базове… Який сенс слухати, що говорять кандидати про якісь серйозні політичні речі, якщо все одно зрозуміло, що вони думають лише про свою кишеню? Для більшості виборців оновити політику і тим самим спробувати зробити її чесною – це саме по собі мрія. Ця мрія й стала основою передвиборчого образу Зеленського. А вже на неї як надбудова лягають звичні політичні теми... На цьому другому рівні виборці справді додають до образу Зеленського свої власні очікування”.

У певному сенсі Віктор Ющенко теж був таким “голограмним” кандидатом, на якого виборці могли проєктувати власні уявлення й мрії про чесну політику. Але він мав принаймні якесь реальне політичне минуле і мав певний ідентичнісний профіль – помірковану, але чітку позицію з більшості актуальних питань. Тобто суспільні ілюзії стосувалися тут не так його політичних поглядів і програми, як його здатності ту програму виконувати. В кожнім разі, Ющенко був єдиним кандидатом, щодо якого виборці мали певні ілюзії; усі інші кандидати на всіх українських виборах були просто меншим злом, за яке виборці голосували суто ситуативно. Щодо Зеленського виборці мали подвійну ілюзію – і щодо його програми, і щодо здатності її втілити. Він став утіленням мрії, яку неможливо перемогти, – принаймні поки народ у неї вірить.

Було б помилкою, однак, вважати кандидата Зеленського чистим екраном, на який виборці проєктували власні очікування. Він і його оточення протягом усієї кампанії посилали месиджі – досить обтічні, щоби привабити якомога більше прихильників (за все хороше проти всього поганого), і досить обережні, щоби нікого не відчужити (практично жоден його месидж не суперечив думці більшості громадян, висловленій у різноманітних соціологічних опитуваннях). Якщо зіставити погляди виборців Володимира Зеленського (і його партії) на найбільш дискусійні українські проблеми, то вони максимально збігаються з загальноукраїнськими (табл. 1).

Так, наприклад, за даними Міжнародного республіканського інституту, 59% українських респондентів хотіли б приєднання України до ЄС, 19% – до союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Серед виборців Зеленського і “Слуги народу” прихильників ЄС навіть трохи більше, ніж у середньому між українців, – 63%; прихильників ЄврАзЕС – так само 19%. Для порівняння зазначимо, що серед виборців “Європейської солідарності” прихильників ЄС – 97%, а прихильників ЄврАзЕС немає зовсім. І навпаки, серед виборців “Опозиційної платформи” вступ до ЄС підтримує лише 15%, вступ до ЄврАзЕС – 61%.

Якщо йдеться про ставлення до НАТО, то тут виборці Зеленського мають достоту ту саму розбіжність у поглядах, що й населення України загалом: 53% – за вступ, 29% – проти. Знову ж таки, як і у випадку з Євросоюзом, цей показник є свого роду середньоарифметичним між відповідним показником виборців для “Європейської солідарності” (97/1) та “Опозиційної платформи” (9/83). Те саме стосується й політичних очікувань виборців від “своєї” партії: 57% українців вважають для неї пріоритетним поліпшення стосунків із Заходом, 23% – з Росією. Достоту ті самі розбіжності в поглядах (57/23) і серед виборців “Слуги народу”. Щодо внутрішньої політики, то 73% опитаних українців переконані, що їхні представники у парламенті повинні виражати насамперед загальнонаціональні інтереси (і лише 19% вважають важливішими інтереси регіональні). Серед прихильників “Слуги народу” ці показники теж майже ідентичні – 74/21. (Для порівняння, знову ж таки, серед виборців “Європейської солідарності” цей показник – 90/6, серед виборців “Опозиційної платформи” – 65/29).

Джерело: IRI, 13-23.06.2019;

У питанні про майбутнє тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей лише 16% українців висловлюються за надання їм “спеціального статусу”, тимчасом як 68% – за відновлення статусу з-перед війни. Серед виборців “Слуги народу” настанови подібні: 14% – за “спеціальний статус”, 73% – за попередній. Для порівняння: серед виборців “Європейської солідарності” цей показник – 86/2, серед виборців “Опозиційної платформи” – 42/43. Ставлення виборців “Слуги народу” до іншого болісного для України питання – про купівлю і продаж сільськогосподарських земель – теж надзвичайно близьке до “середньоукраїнського” – 19% “за”, 71% – “проти” (загалом по Україні 20% – “за”, 67% – “проти”; серед більш ліберальних виборців “Європейської солідарності” – 33/53, серед консервативніших виборців “Опозиційної платформи” – 11/78).

І нарешті, як показують дані того ж опитування, виборці “Слуги народу” мають найближчі до “загальноукраїнських” очікування стосовно пріоритетних дій президента та головних завдань для України на найближче десятиліття. Ця “середність” показує, що “Слуга народу” є найменш “партійною” партією – в тому сенсі, що не виражає якихось партикулярних поглядів, інтересів та ідеологій, на основі яких (в ідеалі) власне й мали б творитися політичні партії. “Слуга” виражає (і вміло експлуатує) амбівалентний характер свого електорату й українського населення загалом. Така нечіткість і різнорідність здатна забезпечити широку електоральну підтримку під час виборів, проте істотно ускладнює політичну діяльність після здобуття влади. Принаймні в одному питанні Зеленському і його партії доведеться відмовитися від суто опортуністичної (квазіреферендумної) орієнтації на “волю більшості” і зробити непопулярний крок, відповідно до національного інтересу. Йдеться про скасування мораторію на продаж землі, яке, схоже, дасть відповідь на питання, чи нова влада є справді суто популістською, а чи все-таки має певні реформаторські амбіції, котрі вимагають деколи непопулярних рішень.

Слуга та його народ

Єдина парламентська партія, яка має подібний різнорідний електорат, із так само суперечливими, несумісними поглядами, – це “Батьківщина”. Проте щоби скласти конкуренцію “Слузі народу”, як з’ясувалося, не досить самого популізму. “Батьківщина” як суто лідерська партія “імені Юлії Тимошенко” апріорі не могла ефективно відмежуватися від “старих політиків” і всього корупційного негативу, дикурсивно з ними пов’язаного. А крім того, вона (як і “Голос” Вакарчука) не могла позбутися прив’язки до помаранчевого (“націоналістичного”) табору в очах виборців півдня і сходу, водночас для справжніх “націоналістів” на заході вона з багатьох причин не виглядала достатньо патріотичною. Партія “Слуга народу” виявилась єдиною, яка отримала більш-менш рівномірну підтримку в усіх регіонах, лише трохи поступившись (пост)помаранчевим партіям на заході і проросійським на сході. Усі інші парламентські партії виявились суто регіональними. Всі вони стрімко втрачали електоральну підтримку мірою просування з заходу на схід (“Європейська солідарність”, “Голос”, “Батьківщина”, чи навпаки – зі сходу на захід (“Опозиційна платформа”).

Усі інші електоральні відмінності виглядають менш істотними, хоча й помітними. Так, наприклад, “Слуга народу” й “Голос” отримали найбільшу підтримку серед наймолодших виборців, а найменшу – серед найстарших, що пов’язано, вочевидь, із їхньою риторикою проти “старих політиків”, а також пріоритетним використанням нових технологій, популярніших серед молоді. Протилежна тенденція – з тих самих причин – простежується серед електорату “Опозиційної платформи” та “Батьківщини”. Лише “Європейська солідарність” отримала найбільшу частку своєї підтримки від виборців середнього віку (40–49 років), що, ймовірно, пояснюється переважанням саме в цій віковій категорії виборців найбільш зрілих, відповідальних і найменш піддатних на популістські гасла. Цю гіпотезу непрямим чином підтверджує також переважання серед виборців “ЄС” людей із вищим рівнем освіти (ця сама тенденція простежується й серед виборців “Голосу”, натомість цілком протилежна – серед виборців “Батьківщини” та “Опозиційної платформи”).

Варто відзначити, що подібну тенденцію зафіксували й полстери Київського міжнародного інституту соціології напередодні другого туру президентських виборів: серед людей із середньою освітою Зеленський мав майже чотирикратну перевагу на Порошенком, тимчасом як серед людей із вищою освітою – лише двократну. Це опитування цікаве ще під одним оглядом: воно єдине з відомих нам намагалося з’ясувати мовно-етнічну структуру електорату Порошенка й Зеленського (всі інші дослідники чомусь не ставили цього запитання або ж не розкривали отриманих даних – імовірно, через гіпертрофовану політичну коректність). Загалом по країні, як ми знаємо, Зеленський отримав майже трикратну перевагу над Порошенком (2.99 – за офіційними даними, 2.83 – за передвиборчим опитуванням КМІС). Особливо цікавим є розподіл цієї переваги у різних мовно-етнічних групах (табл. 2). Серед україномовних українців Зеленський переважив Порошенка в 1.83 раза, серед етнічних росіян – у 3.29 рази (загалом передбачувано, зважаючи на приписаний йому “націоналізм”). Натомість цілком незбагненною і вартою докладнішого дослідження виявилася понад шестикратна (6.43) перевага Зеленського над Порошенком серед українців-білінґвів і більш як чотирикратна (4.67) – серед українців російськомовних. Цей результат тим загадковіший, що в більшості подібних голосувань і опитувань російськомовні українці й українці-білінгви (зазвичай об’єднані в одну групу) розташовуються за своїми поглядами більш-менш посередні між україномовними українцями та етнічними росіянами.

Джерело: КМІС, 9-14.04.2019

Беручи до уваги, що в Україні (без окупованих територій), україномовні українці, за останніми соціологічними даними, становлять 51%, етнічні росіяни – лише 8%, а російськомовні українці та українці-білінґви – 40%, легко облічити, що саме ця остання група забезпечила Зеленському розгромну перевагу над Порошенком. Але чому саме в їхньому середовищі неприязнь до Порошенка виявилася значно сильнішою, ніж навіть серед етнічних росіян (апріорі упереджених до “українського націоналізму”), – сказати важко. Частковим поясненням може бути вищий відсоток серед росіян людей міських, освічених і “статусних”, тобто більш схильних до раціонального розмислу, ніж русифіковані й часто люмпенізовані (замість повноцінної урбанізації) українці. Схоже, що саме тут “95-й квартал” і “президент Голобородько” знайшли свого найбільш довірливого, інфантильного, безрефлексійно-ксенофобського, егалітарного і піддатного на дискурсивні маніпуляції глядача. Саме ця частина суспільства, схоже, найбільшою мірою засвоїла (інтерналізувала) зверхньо-зневажливий колонізаторський погляд на самих себе, у зв’язку з чим без обурення сприйняла як щось цілком нормальне й належне (“а што такоє?”) систематичне осмішування “хохла” і “хохландії” у безнадійно вульгарних кварталівських “шоу”. У певному сенсі, “слуга народу” став уособленням їхнього колективного підсвідомого – достоту як Вєрка Сердючка, тільки без кремлівської зірки та ґендерних перверсій у накладному бюсті.

Постмодерна контрреволюція?

Зовсім не дивно, що перемога Зеленського і “Слуги народу” була сприйнята багатьма українськими патріотами і симпатиками як своєрідний реванш проросійських сил, перемога малоросійського проекту над українським. Достоту так само, хоч і з протилежними емоціями, відчитали цю подію російські та проросійські коментатори. Для них вона хоч і не стала правдивою перемогою проросійських сил (котрі насправді отримали лише кільканадцять відсотків і на президентських, і на парламентських виборах), проте ознаменувала розгромну і тому особливо радісну поразку сил проукраїнських, дискурсивно демонізованих як “ультранаціоналістичні”, “мілітаристські” (“партія війни”) та “русофобські”.

Спроба декотрих експертів прочитати результати виборів поза звичними рамками регіональних, мовно-етнічних та ідентичнісних поділів (“Zelensky managed to overcome Ukraine’s electoral divide”) не увінчалася помітним успіхом. Опоненти відразу ж нагадали їм, що регіональні, як і мовно-культурні відмінності нікуди не поділися: підтримка вступу України в ЄС і НАТО і далі в три рази вища на заході, ніж на сході; симпатиків Путіна на Донбасі і далі у 14 разів більше, ніж у Галичині, а підтримка для умовно “проукраїнського” Порошенка серед україномовних українців у кілька разів перевищує його підтримку серед російськомовних. Зеленський не об’єднав насправді не лише України, а й власного електорату: його виборці, як показують соціологи, розділені у своїх поглядах на ключові питання національного життя приблизно у тих же пропорціях, що й населення України в цілому.

Що справді вдалося Зеленському і його технологам, так це вивести електоральні дискусії за межі звичних ідентичнісних маркерів, імпліцитно представивши їх як неістотні на тлі справді життєво важливих для кожного виборця питань досягнення миру у виснажливій війні з Росією, подолання корупції та поліпшення економіки. Замість сперечатися з опонентом про “армію, мову, віру”, тобто актуалізувати ті галузі, де Порошенко мав незаперечні заслуги і переваги в очах значної частини електорату, Зеленський з прибічниками зосередились на дискурсивному ототожненні його з “війною” (і “наживанням на ній”), корупцією та “зубожінням”. Завдяки цьому вдалося знизити підтримку Порошенка (порівняно з 2014 роком) приблизно на 30% практично в усіх регіонах – і “своїх”, більш прихильних до проекту “малоросійського”, і в “чужих”, абсолютно до цього проекту неприхильних. Але загальна динаміка цієї підтримки – зі сходу на захід – не змінилася (мал. 1), вона просто зробилась у кожній області на 20–30% нижчою. Співвідношення між областями тим часом лишилось незмінним – що, власне, й спростовує тезу про буцімто подолання регіональних та скорельованих із ними електоральних поділів.

Мал. 1. Кореляція голосів, отриманих П.Порошенком на президентських виборах 2014 і 2019 років у всіх областях, та рівня російськомовності регіону (рідна мова за переписом 2001 року).

Джерело: Збруч, 18.06.2019

Можна не сумніватися, що електоральний розлам в Україні був би той самий, що й у всі попередні роки (крім специфічного 2014-го), коли б основне протиборство розгорнулося між проукраїнськими/проєвропейськими силами з одного боку та відверто проросійськими з іншого. Для Порошенка це, власне, й був би єдиний шанс на перемогу, оскільки за всіма соціологічними опитуваннями він програвав другий тур будь-якому супернику, крім Бойка-Вілкула-Медведчука чи іншого прокремлівського кандидата. Але Зеленський своєю постмодерністською кампанією зруйнував цю традиційну модель, впровадивши в шок значну частину патріотично налаштованого електорату, зокрема україномовної інтелігенції.

Найвиразніше це почуття розгубленості озвучив відомий публіцист Віталій Портников: “Ми всі ці роки – 1991–2014-й – жили в класичному політичному просторі постколоніальної країни. Були ми – ті, хто хотів, щоб Україна була незалежною, демократичною, європейською державою (…) І були наші опоненти, в яких теж була абсолютно чітка програма дій. І вони теж були нам завжди абсолютно зрозумілі. Вони вважали, що та територія, на якій вони живуть, – це є все Росія, велика Росія, Російська імперія (…) І, звичайно, вони мають бути якщо не в складі Росії, то в союзі з Росією (…) Нам із цими людьми було легко, тому що в нас була фактично спільна система цінностей, тільки полярна. Ми бачили Україну – вони бачили Росію”.

У 2014 ця ситуація, здавалося, змінилася. Почасти тому, що змінилося ставлення багатьох українців до Росії як країни-агресора, а почасти й тому, що Україна втратила разом окупованими територіями також значну частину населення, для якого Україна – це Росія або принаймні частина російської цивілізації. “Можна сказати, що після 2014 року ми всі якось заспокоїлися, – продовжує Портников, – вважаючи, що надалі йтиметься про внутрішньоукраїнську боротьбу. І вони – це буде політична меншість, яку ми просто будемо поважати. У принципі, наші прогнози виправдалися – вони стали меншістю. Ми бачимо, скільки людей голосує за Бойка і Вілкула. Але і ми, бачите, стали меншістю. Майже такою ж, як вони. А хто став більшістю? Ніхто. Просто з’явилося якесь “ніхто”.

Звісно, “ніхто” – це лише метафора, яка виражає головним чином авторові емоції, але також брак відповідного понятійного апарату для опису позірно нового й несподіваного явища. Насправді “ніхто” – це конкретні люди з досить різними політичними поглядами, об’єднані лише спільною недовірою до “старих” політиків та бажанням кардинальних змін, переважно байдужі до ідентичнісної проблематики чи принаймні не схильні віддавати її на відкуп “старим” політикам і пробачати їм задля цього їхню реальну чи гадану недолугість.

Малоросія 2.0

Цей феномен справді заслуговує докладнішого дослідження, яке сподіваюся здійснити в майбутньому, на продовження моєї недавно виданої книжки “Долання амбівалентності”. Тут лиш зазначу, що науковці впродовж трьох десятиліть вивчали формування української національної ідентичності у протиставленні до російсько-імперської (чи неорадянської). І впритул не помічали істотних змін, що відбувалися з ідентичністю малоросійською, котра тривалий час була суто регіональною, проте після здобуття незалежності теж стала (volens-nolens) державною і національною. Проєкт малоросійської держави і нації, що його фактично втілювали постсовєтські еліти, суттєво відрізнявся від проєкту українського, як його собі уявляли прихильники Чорновола, Ющенка чи, тепер, Порошенка. Проте він так само відрізнявся й від проєкту російсько-імперського, з яким критики малоросійства постійно і безуспішно намагались його ототожнити.

Ми надто звикли до суто пейоративного трактування терміну «Малоросія» (і похідних від нього), хоча первісне його значення було суто нейтральним: термін не містив жодних вказівок на підлеглість, а тим більше вторинність України щодо Росії («Малоросії» щодо «Великоросії»), скоріш навпаки – вказував на генеалогічну вторинність «Великоросії» і передбачав політичну й культурну комплементарність цих двох «Русів». Винайшли (сконструювали) цей термін-концепт українські інтелектуали-клірики на межі 17–18 ст. – на основі ідентичності русько-православної, з надзвичайно важливим у ній компонентом козацько-шляхетських «прав і вольностей», що істотно відрізняли її носіїв (поряд з іншою мовою і культурою) від московитів-«великоросів».

Уявлення про вторинність «Малоросії» щодо «Великоросії» стало наслідком її поступового політичного підпорядкування імперському центрові у Санкт-Петербурзі та відповідних колонізаційних дискурсів і політик. Протягом двох століть малоросійська (а згодом українсько-радянська) ідентичність як різновид доволі потужного регіоналізму мала амбівалентний характер: з одного боку, вона санкціонувала політичну підлеглість, а з іншого – легітимізувала певну культурно-історичну самобутність. Саме з малоросійської ідентичності відбулось поступове виокремлення (емансипація) ідентичності української – з дедалі потужнішим незалежницьким компонентом: і культурним, і політичним. А проте на момент проголошення незалежності саме малоросійська (українсько-радянська) ідентичність була домінантною в УРСР. Це засвідчили і результати «ґорбачовського» референдуму в березні 1991 року, і грудневе голосування за незалежність – перемога звичного для населення «малоросійського» президента Кравчука над підозріло-«українським» суперником Чорноволом.

Для носіїв українсько-радянської (малоросійської) ідентичності ідея незалежності від Росії/СССР не була настільки близькою, щоб за неї боротися, але й не була настільки чужою, щоб її не підтримати – а надто коли вона сама їм упала на голови без особливих зусиль, та ще й з обіцянкою близького економічного процвітання. Дві проблеми, однак, залишилися тоді без відповіді: якою мірою незалежність може реалізовуватись без Росії чи навіть усупереч їй; та наскільки культурна самобутність ново-незалежної держави потребує пріоритетного розвитку власних, зокрема мовних, ресурсів? Простіше кажучи, для носіїв «малоросійської» ідентичності (в нейтральному значенні того слова) проблемою й досі є не визнання української незалежності чи усвідомлення себе громадянами й патріотами своєї країни, як вважають публіцистичні таврувальники «малоросійства». Проблемою для них залишається ставлення до Росії та, ширше, до уявного русько-православно-східнослов’янського-постсовєтського простору, розумова й емоційна емансипація з якого все ще триває.

Війна, схоже, прискорила розшарування у малоросійському таборі, де проросійська частина стала безумовною меншістю, натомість проукраїнська/проєвропейська частина змогла заявити про себе нарешті як про окрему політичну силу, все ще слабо артикульовану, але не позбавлену перспектив – залежно від реформаторської та євроінтеграційної політики новообраних лідерів та їхньої здатності знайти modus vivendi з меншиною українською – із сумнозвісними (чи славнозвісними, як на чий смак) “25-ма відсотками”.