В.П. Науменка було арештовано без якогось очевидного приводу,— просто треба було чергової жертви. Вол. Павлович весь час був ховався, аж коли йому показалося, що за ним нагінки нема, він почав виходити і одбувати засідання в Академії Наук. В арешті тримали В. П-ча щось менше одної доби, певно знаючи, що за нього клопотатимуться. Увечері в черезвичайці В. П—ч, як оповідають його соузники, змайстрував з товаришами з пляшки шклянку, і пили всі за щасливу будучину України. Вночі прийшла за ним і заспокоїли його тим, що його ведуть на допит. Вистрілів у камері не було чути,— отже думають, що його вбили десь у льоху під черезвичайкою.
Памяти В.П.Науменка.
(† 8.VII. 1919).
Серед людей, то знайшли наглу смерть у темних сутеренах Київської «Чрезвичайки», чи не найбільш популярною була постать Володимира Павловича Науменка. І разом заподіяна йому катівського рукою смерть являється таким безглуздим актом, що не прибереш йому достойного—ймення, не кажучи вже про тінь якогось оправдання або навіть познаки простої доцільности. Кому треба було крови цього культурного par excellence працьовника, який ніколи не грав визначної політичної ролі й якого інтереси лежали цілком у площині культурної роботи. Саме офіціальне повідомлення про розстріл цього «контрреволюціонера» не знайшло на йому иншої провини, як організація демократично - федеративної партії—партії, що політично жадної ваги в українському житті не мала й була взагалі виявком не так політичного розуміння, як мрій, і в усякому разі большевикам нічого страшного чи небезпечного не віщувала. А тим часом комусь треба було цієї безглуздої смерти і кати видимо хапались, щоб довести до краю своє безповоротне діло. Так хапались, що Академія Наук не встигла навіть зробити яких-небудь заходів для визволення жертви скорострільної юстиції. У вівторок у-ночі В. П. Науменка арештовано, а вже в четвер ми читали з жахом те цинічне повідомлення, в якому большевицка юриспруденція силкувалась аргументувати цю непотрібну навіть їй, і цілком безглузду жертву. Може розкопки в архивах чрезвичайки проллють хоч промінь світла на цю загадкову похапливість і аж тоді довідаємось, кому й на віщо знадобилась кров цього культурного працьовника.
Культурного—насамперед. Вол. П. Науменко належав до того покоління української інтелігенції, що культурну роботу ставила в першу і може навіть єдину чергу своєї діяльности, викликаючи цим навіть протести од таких яскравих політичних темпераментів, як Драгоманов, за „безполітичну“, мовляв, культуру. Це була, звісно, помилка, але помилка натуральна за обставин, серед яких довелось жити й працювати В. П. Науменкові, надто зрозумілива в зв‘язку з особистою вдачею небіжчика. Вихований у 70-ті роки, коли українська ідея не досягла ще була вершків свого теоретичного обгрунтовання. В. П. так і лишився типовим сином того половинчатого часу й не поступив наперед у своєму українському розвиткові, як Драгоманов, Лисенко, Шраг і инші славні небіжчики, що йшли в ногу з поступовим розвитком українства і приймали останні його здобутки. Офіціальне ставовище, служба в найреакційному з російських обрусительних „відомств"— у міністерстві народньої освіти, нахильність до кабінетної роботи вченого, нарешті особиста вдача Науменка, той мягкий опортунізм, що велить обходити всякі скелі й стирати гострі ріжки суперечностей—все це задержало його на рівні світогляду 70-х років. Була моменти, коли половинчатість того світлогляду особливо давалося в знаки, коли громадська діяльність небіжчика мало не цілком зверталася на компромісні шляхи. Але разом і поруч — наукова робота на українському грунті, видавання „Кіевской Старины“ й праця в Старій Громаді — показують, що була у вдачі цієї уступчивої взагалі людини межа, за яку вона вже не могла переступити в своїй уступчивости. Межею тією було культурне відродження рідного краю і цій справі небіжчик служив щиро і непідкупно до останнього моменту. По невдатному дебюті в ролі гетьманського міністра В П. Науменко мабуть остаточно звернувся до роботи, яку він і тільки він міг найкраще зробити—до обробки тих матеріалів з літературно-культурного минулого України, яких сила набралася в його власному архиві. Перший випуск цієї коштовної праці небіжчик встиг надрукувати; дальше праця мала вже йти під прапором Академій Наук. Але прийшла безглузда смерть і забрала той досвід багатий і знання, що носив у собі В. П. Науменко.
Останніми часами В. П. Науменко одійшов був од сучасних течій в українстві. М'ягка вдача небіжчика не видержала гострих ріжків революційної постановки цього рідного йому питання. Були моменти, коли він — може мимоволі—опинився був у протиукраїнському таборі: так трапилось за часів його попечателювання або в останній місяця Скоропадщини. Але це не заважає тому, що всі українці з гострим болем відчули в його смерти надзвичайно тяжку втрату для нашого спільного культурного життя.
С. Ефремов.
[Рада, 16 вересня 1919, №1, с.2—3]