Убивство В.П.Науменка (†8.VII.1919)

В.П. Науменка було арештовано без якогось очевидного приводу,— просто треба було чергової жертви. Вол. Павлович весь час був ховався, аж коли йому показалося, що за ним нагінки нема, він почав виходити і одбувати засідання в Академії Наук. В арешті тримали В. П-ча щось менше одної доби, певно знаючи, що за нього клопотатимуться. Увечері в черезвичайці В. П—ч, як оповідають його соузники, змайстрував з товаришами з пляшки шклянку, і пили всі за щасливу будучину України. Вночі прийшла за ним і заспокоїли його тим, що його ведуть на допит. Вистрілів у камері не було чути,— отже думають, що його вбили десь у льоху під черезвичайкою.

Памяти В.П.Науменка.

(† 8.VII. 1919).

Серед людей, то знайшли наг­лу смерть у темних сутеренах Київської «Чрезвичайки», чи не найбільш популярною була по­стать Володимира Павловича На­уменка. І разом заподіяна йому катівського рукою смерть явля­ється таким безглуздим актом, що не прибереш йому достой­ного—ймення, не кажучи вже про тінь якогось оправдання або навіть познаки простої доціль­ности. Кому треба було крови цього культурного par excellence працьовника, який ніколи не грав визначної політичної ролі й якого інтереси лежали ціл­ком у площині культурної робо­ти. Саме офіціальне повідомлен­ня про розстріл цього «контр­революціонера» не знайшло на йому иншої провини, як орга­нізація демократично - федера­тивної партії—партії, що полі­тично жадної ваги в українсь­кому житті не мала й була вза­галі виявком не так політичного розуміння, як мрій, і в усякому разі большевикам нічого страш­ного чи небезпечного не віщу­вала. А тим часом комусь тре­ба було цієї безглуздої смерти і кати видимо хапались, щоб до­вести до краю своє безповорот­не діло. Так хапались, що Ака­демія Наук не встигла навіть зробити яких-небудь заходів для визволення жертви скоростріль­ної юстиції. У вівторок у-ночі В. П. Науменка арештовано, а вже в четвер ми читали з жа­хом те цинічне повідомлення, в якому большевицка юриспру­денція силкувалась аргументу­вати цю непотрібну навіть їй, і цілком безглузду жертву. Може розкопки в архивах чрезвичай­ки проллють хоч промінь світ­ла на цю загадкову похапли­вість і аж тоді довідаємось, ко­му й на віщо знадобилась кров цього культурного працьовника.

Культурного—насамперед. Вол. П. Науменко належав до того покоління української інтеліген­ції, що культурну роботу ста­вила в першу і може навіть єдину чергу своєї діяльности, викликаючи цим навіть протести од таких яскравих політичних темпераментів, як Драгоманов, за „безполітичну“, мовляв, куль­туру. Це була, звісно, помилка, але помилка натуральна за об­ставин, серед яких довелось жити й працювати В. П. Нау­менкові, надто зрозумілива в зв‘язку з особистою вдачею не­біжчика. Вихований у 70-ті ро­ки, коли українська ідея не досягла ще була вершків свого теоретичного обгрунтовання. В. П. так і лишився типовим си­ном того половинчатого часу й  не поступив наперед у своєму українському розвиткові, як Дра­гоманов, Лисенко, Шраг і инші славні небіжчики, що йшли в ногу з поступовим розвитком українства і приймали останні його здобутки. Офіціальне ста­вовище, служба в найреакцій­ному з російських обруситель­них „відомств"— у міністерстві народньої освіти, нахильність до кабінетної роботи вченого, на­решті особиста вдача Науменка, той мягкий опортунізм, що ве­лить обходити всякі скелі й сти­рати гострі ріжки суперечно­стей—все це задержало його на рівні світогляду 70-х років. Бу­ла моменти, коли половинчатість того світлогляду особливо дава­лося в знаки, коли громадська діяльність небіжчика мало не цілком зверталася на компро­місні шляхи. Але разом і поруч — наукова робота на українському грунті, видавання „Кіевской Ста­рины“ й праця в Старій Грома­ді — показують, що була у вдачі цієї уступчивої взагалі людини межа, за яку вона вже не могла переступити в своїй уступчи­вости. Межею тією було куль­турне відродження рідного краю і цій справі небіжчик служив щиро і непідкупно до остан­нього моменту. По невдатному дебюті в ролі гетьманського мі­ністра В П. Науменко мабуть остаточно звернувся до роботи, яку він і тільки він міг най­краще зробити—до обробки тих матеріалів з літературно-куль­турного минулого України, яких сила набралася в його власному архиві. Перший випуск цієї коштовної праці небіжчик встиг надрукувати; дальше праця ма­ла вже йти під прапором Ака­демій Наук. Але прийшла без­глузда смерть і забрала той до­свід багатий і знання, що носив у собі В. П. Науменко.

Останніми часами В. П. Нау­менко одійшов був од сучасних течій в українстві. М'ягка вда­ча небіжчика не видержала го­стрих ріжків революційної по­становки цього рідного йому питання. Були моменти, коли він — може мимоволі—опинився був у протиукраїнському таборі: так трапилось за часів його по­печателювання або в останній місяця Скоропадщини. Але це не заважає тому, що всі ук­раїнці з гострим болем відчули в його смерти надзвичайно тяж­ку втрату для нашого спільного культурного життя.

С. Ефремов.

[Рада, 16 вересня 1919, №1, с.2—3]