Україна як держава, сформована на межі тисячоліть, може дійсно виявитись одним із промоторів трансформаційних процесів сучасної геополітики. Ця перспектива аж ніяк не є «лінійною» екстраполяцією нинішнього стану справ

Я бачив дивний сон – немов передо мною,

Спустошена, німа географічна площина,

А я розгублений на тій площині стою

І бачу, що Європи й України вже нема.

Лиш дивно: хоч той сон лише приснився,

А враження таке, що він уже здійснився.

Ось так і настав для мене кінець історії для повоєнної Європи. Інакше про ганебний день ПАРЄ у мене думка ніяк не складалася. Здається, рішення Асамблеї Ради Європи щодо Росії перечило всілякому тверезому глузду, прагматизм якого завжди стоїть на стражі маніпуляцій та облуди. Однак всупереч цьому одіозне рішення таки було прийняте – незважаючи на всі ідеали самої ж ПАРЄ. Таке враження, щоправда, склалося майже рефлекторно і виявилося надто емоційним.

Однак відсторонивши себе від обурених емоцій, холоднійший розум почав підказувати, що це рішення нічому насправді не перечить. Ба, радше навпаки. Передусім – і це треба найперше визнати – воно тріумфально засвідчило очевидність того, що Європа усвідомлено і голосно (про-голосувавши) відмовилася від власних принципів щодо прозорої політики та захисту людини. Європа – кажуть критики ганебного рішення ПАРЄ – продалась Росії за сміхотворну суму у декілька десятків мільйонів, аби заробити на цьому тисячократ більше. «Захисники» цього рішення насмішили ще більше, аргументуючи повернення російської делегації із подальшою забороною будь-кого виганяти у майбутньому тим, що відтепер Росія стане «чемною» та справедливою щодо всіх, кого безпардонно гнобила і продовжує гнобити. Тверезий глузд, однак, підказує: ні, це зовсім не так. ПАРЄ всього-на-всього більшістю голосів задекларувала, що відтепер Європа може жити і за правилами «самого гуманного и демократического судоустройства в мире». Від такого рішення ПАРЄ у перші хвилини «зриває дах» у будівлі всіх тих, кому так хотілося б у Європі оселитись. Але чи все воно так? А якщо так, то як тепер поставити дах на місце?

Перша рятівна думка приходить мимоволі: ну що ж, якщо Росія топчеться по цінностях Європи і позбавляє її самоповаги у дотримуванні повоєнних правил (непорушності кордонів і територій після Другої світової війни) існування, то нам, українцям, залишається одне – ставати останнім бастіоном у відстоюванні гідності європейського життя. Така думка хоча б тішить: адже це ми – ті, хто залишає за собою хоча б якусь повагу до Європи, відстоюючи задекларовані нею ж цінності. Ми – це ті, кому історія доручає рятувати Європу від втраченої гідності. Інакше доведеться сказати собі: у таку зрадливу й облудну Європу нам не по дорозі! А такий висновок виглядає вже зовсім невтішно. Адже допускаючи до своєї свідомості себе цей висновок, вже зовсім незабаром ми почнемо чути його у виконанні Рос-гос-теле-радио та всіх його пропагандистських вершників істинної правди, розтиражованої по всіх світових «каналах». Мовляв, вам, дорогі брати наші українці, така продажна Європа нічого доброго не віщує. Самі бачите! І ми у цьому вас переконували завжди, а тепер ви маєте нагоду переконатися самі… Якщо нам не вірите… то повірте хоча б очам і вухам своїм. Відтак насправді єдина рятівна дорога ваша… І далі – по тексту новоросійської пропаганди.

Але стоп! Тепер варто подумати ще раз, звіривши свої висновки не лише із тверезим розумом, а й домішками історичного досвіду. По-перше, зовсім не факт, що нинішня Україна здатна покласти себе на плаху боротьби за цінності повоєнної доброї і затишної Європи, яка сяко-тако шанувала повагу до людини та її право на гідність. Навіть якби половина України цього захотіла і змогла, то інша її половина вповні готова була б сприяти новим виткам «громадянського протистояння».

По-друге, така захисна позиція – це ми врятуєм цінності Європи, аби до неї все ж дійти – може виявитися нинішній Європі незручною, а то й не потрібною. Точніше, вона таки дійсно непотрібна, бо історії тієї повоєнної Європи, за цінності якої ми ще мали б поборотись, вже настав кінець.

Відтак після подібних думок мені здалося, що могла б існувати ще одна версія: чому він настав – кінець для повоєнної Європи. Точніше, я пригадав собі, що Європа, скільки існує, безнастанно перекроювала і перемелювала свої володіння та що нинішній повоєнний період її мирного існування був чи не найдовший за всі часи. То, може, їй почало набридати жити в злагоді та в мирі?

А якщо так, тоді «ганебне» рішення ПАРЄ, яке «нічого не вирішує», для Європи зовсім не ганебне. Може, воно засвідчує (і це зовсім не конспірологічна візія), що на політичну сцену готується виходити новий політичний тріумвірат (вгадаймо з одного разу – який). Чи не тому Великобританія і Польща так чутливо реагують на – здавалось би – таку «дріб’язкову» ситуацію, як зняття «моральних» санкцій з країни, визнаної першим повоєнним агресором? Чи не тому, що Британія розуміє – хто (вгадайте, не задумуючись) є головними промоторами рішення ПАРЄ на користь Росії. А Польща пережила три поділи не без участі тих же вагомих політичних гравців. Чи не тому б’ють на сполох Балтія та Грузія, для яких війна в Європі вже почалася, хоча вона ще гібридна?

Отож я зрозумів для себе, що кінець повоєнної Європи вже відбувся на очах у нас. І цей кінець сигналізує, що відтепер Європа засвідчує потребу в новому переділі своїх володінь. Бо анексія Криму, захоплення частини Донбасу й акваторії Азовського моря, рівно ж як і «тренувальне» перекроювання території Грузії, – це вже переділ, неприховуваний і демонстративно очевидний, затверджений голосуванням у ПАРЄ. Перші спроби переділу повоєнних «недоторканних» кордонів і територій вже відбулися, і ці спроби одіозним рішенням ПАРЄ легітимізуються, хоча поки що і неявним чином. Але все ж легітимізовані, якщо санкції Європейської асамблеї з дотримання прав людини знято з країни, яка над цими правами відверто насміхається.

Ось таким виявився початок кінця історії повоєнної, такої позірно демократичної та рівноправної Європи. Вона нам, українцям, вказує, що без партнерських стосунків з Росією європейського порядку не збудуєш. Аякже, звісно, не збудуєш – бо якраз Росія цей «порядок» і вимагає легітимізувати. Бо ж політичні сили Європи не можуть собі дозволити пофантазувати голосно і безапеляційно, що Україну треба поділити між Росією, Польщею, Угорщиною і Румунією; що Молдову приєднати краще було б до Румунії, а Білорусію, про всяк випадок, добре б аншлюсувати, бо вона і так російська. Це може собі дозволити повноправний європейський партнер – як Росія, за що її й приймають в ПАРЄ.

А наша ілюзія, на жаль, може полягати у тому, що такі фантазії про переділ європейських територій і людей Європа – устами того ж таки повноправного партнера – каже тільки нам, українцям. А вона це сказала всьому світу – голосно і ствердно. Всі ці фантазії переділу ми починаємо чути і від європейських «друзів», яким Україна завелика. І якщо це дійсно так, як думається, то нам, Україні, вартувало би якомога уважніше віднестися до цього «незначного епізоду» в історії кінця післявоєнної Європи.

То в чому ж оптимізм? Для чого нам стреміти до об'єднання з Європою? Аргумент на користь цього, здається, теж простий і очевидний. І він полягає у тому, що «незначна подія у ПАРЄ» щодо визнання Росії повноправним партнером визначає собою лише початок кінця повоєнної Європи. Кінця Європи, яка ще досі живе у політичному світобаченні ХХ століття і яка фантазує про перегляд домовленостей ХХ століття. Тоді як сучасна цивілізаційна культура вже покидає спадок цього століття і пробує сформувати нове світобачення. Воно не менш актуальне для Європи, ніж для нас. І ми не випадково щораз частіше «іронізуємо», а подекуди і вповні серйозно вважаємо, що Україна як держава, сформована на межі тисячоліть, може дійсно виявитись одним із промоторів трансформаційних процесів сучасної геополітики. Чому б і ні?! А якщо так, то про це вартує також подумати завчасно і шукати у Європі своїх партнерів. Наприклад, усвідомлення того, що сукупний потенціал і загальні ресурси (в тім числі інтелектуальні) лише двох таких європейських країн, як Україна і Польща (не кажучи вже про доєднання сюди Чехії та Словаччини), може в осяжній перспективі виявитися куди вагомішим для економіки й екології Європи, ніж Німеччини та Франції. А чи цього би хотіла «стара» Європа? Може, і ні, але не на перспективу доведеться «старій» Європі цього захотіти. Бо ця перспектива аж ніяк не є «лінійною» екстраполяцією нинішнього стану справ. І як би там не було, але Україна дефінітивно не є Росією. А раз так – то чим же, як не природною частиною Європи. З усіма її «прибамбасами».